На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

18 січня - Голодна кутя або Другий Свят-вечір (Голодний Святвечір)


Українські народні традиції, звичаї та прикмети. 18 січня - Голодна кутя. Другий Свят-вечір. Голодний Святвечір. Олекса Воропай. Василь Скуратівський

 

ГОЛОДНИЙ СВЯТВЕЧІР

Завантажити текст усієї статті про Голодний Святвечір (txt.zip)

 

Напередодні Свята Водохреща, 18 січня, відзначалася Голодна кутя (Голодний Святвечір).

Готують третю й останню кутю різдвяно-новорічних свят. Називається вона «голодною» від того, що з цієї пори і до наступного дня, доки не освятять воду в річці, люди говіли, себто не їли. Власне, це був останній день колядок. Здебільшого на голодний святвечір «водили Меланку» дівчата, хоч у деяких регіонах вчиняли це і парубки. На переважній території України основні дійства завершувалися після Василів. З голодною кутею пов’язані цікаві обрядодії «закликання морозу». Адже хрещенські холоди були у давнину найміцнішими. Перед тим як сісти за вечерю, господар брав ложку куті, підходив до вікна (іноді прочиняв кватирку) і тричі казав:

— Морозе, морозе, йди до нас куті їсти!
Після паузи знову звертався:
—    Не йдеш? То не йди ні на жито, ні на пшеницю, ні на всяку пашницю!
Деінде хазяїн виходив на вулицю, окликуючи:
—    Морозе, морозе, йди до нас вечеряти, та не морозь наших коней, биків, курей, свиней, жита і пшениці! А якщо не йдеш, то йди собі на жіноцьку цибулю!
Особливою забавою було закликати мороза для дітвори. Вона припадала до вікон і на всі лади запрошувала його до вечері. Після цього парубки вчиняли інше дійство — «проганяли кутю» (деінде робили це на різдвяний день. Взявши макогони, виходили на вулицю і стукали ними у ворота й тини, вигукуючи:
—    Геть, кутя, з покутя, а ти, озвар, йди на базар!
Інші брали горщики, в яких варилася кутя, і, проказавши вищенаведений діалог, розбивали об ворота. При цьому, в кого були рушниці, тричі стріляли. Залишки куті віддавали курям, а в окремий горщик складали інші наїдки «по три ложки для долі». Її віщуватиме той, хто останнім прийде з Йордану, себто з Водохрещ. А тому всі, хто йшов до річки святити воду, намагалися якнайшвидше прийти додому.

 

 
На відео: канал UACulture - про народні звичаї на Голодну Кутю.
 
 
* * *
 
 

Василь Скуратівський

ТІКАЙ КУТЯ ІЗ ПОКУТТЯ!

( з книги "Дідух. Свята українського народу")

 

Завершальним акордом різдвяно-новорічних свят є Голодна кутя, голодний Святвечір чи друга Вілія, що припадає на 18 січня. Як ви знаєте, майже на всій території України готували дві — Багату (напередодні Різдва) та Голодну кутю, щоправда, в деяких регіонах, зокрема на Поліссі, була ще й Щедра (в переддень Нового року).

Щодо назви «Голодна кутя» є кілька думок. Одні дослідники вважають, буцімто походить вона від того, що протягом дня, аж доки ввечері не посвятять воду у церкві, люди говіли. Це, на мою думку, звучить не дуже переконливо, оскільки так вчиняли і на Багату кутю. Більш ймовірним твердженням є те, що на другу Вілію вже не закликали вечеряти стятих душ та Щедрого бога — звідси й назва Голодної.

Як і на Багату кутю, на Голодну готували лише пісні страви, але в меншій кількості. Що стосується обрядів, то слід зазначити, що в різних регіонах України вони дещо відрізнялися один від одного, а подекуди навіть були протилежні. 

Скажімо, в одних випадках Дідуха спалювали на Маланки, або вночі чи вранці Нового року, в інших — частину обрядового снопа тримали до Голодної куті. Як тільки споночіло, його виносили на толоку або в садок і підпалювали, «щоб теплий дух накликав весну». Потім дівчата збирали попіл і розсівали його на городах, «аби огірки родили».

Ввечері в церквах робили відправу і святили «вечірню воду», яка вважалася значно кориснішою «від всякого лиха», ніж навіть «йорданська». 

Для цього готували спеціальні коновки, пишно уквітчували їх безсмертником і васильками, а в пасічницьких родинах сукали обрядові свічки — трійці. Повернувшись з відправи, господар робив з кількох колосків чи цілющих трав кропило, наповнював миску свяченою водою і разом з сином, що запасався крейдою і пиріжком, обходили всі господарські будівлі: там, де скроплював батько водою, підліток малював хреста і відкушував шмат пиріжка. 

Подібне робили і з реманентом — возами, боронами, плугами. Потім вертались у хату, скроплювали свяченою водою двері, віконниці, мисники, і так само ставили на них хрести.

У багатьох місцевостях протягом усіх Святвечорів господиня збирала по ложці різних страв і розмішавши їх з борошном та дрібним сіном, віддавала худобі, приказуючи:
— їж святу їжу, здорова будь, як ця весна, що йде до нас, плодюча будь, як земля, і ніяка лиха сила не вчепиться до тебе!

В інших регіонах, як це стверджує П. Чубинський, пекли спеціальний пиріг — хлібину, на якій зверху мав бути виліплений хрест, і ввечері йшли до стайні, розігруючи такий діалог:
— Хто йде?
— Біг!
— Що несе?
— Пиріг!

Зайшовши, розламували його і віддавали худобі. 

Пасічники одвідували омшаники, скроплювали вулики свяченою водою, малювали хрести і рекли:
— Мухи Божі, горопахи цілоденні, здоровимо вас усі ми зі святом; зиму виганяємо, лихі сили в голоді лишаємо, вас святою водою та сонячною крейдою від усього злого обороняємо... Бджілки, ви мухи Божі, кроплю вас, хрещу вас на рої, на віск, на мед — щоб в обійсті сідали, мед збирали і добре зимували!

Залишки від куті віддавали курям, «щоб добре неслися». Загалом вважалося, що на Богоявленський вечір не можна голосно скликати курей, бо як почує сусідка із злим оком, то подумає про себе: «Твої кури, мої яйця!», а тоді птиця нестиметься у її сідалі”.

Потім в окремий горщик складали недоїдки од вечері — «по три ложки для долі». Її віщуватиме той, хто останнім прийде з Йордану, себто з Водохрещі. А тому всі, хто наступного дня йшов до річки на посвячення води, намагався якнайшвидше прийти додому.

Як і годилося, вечірню трапезу починали і завершували кутею. Під час вечері влаштовували цікавий обряд «закликання морозу». Як відомо, хрещенські морози під цю пору досягали апогею. 

Перед тим як почати їсти, господар брав ложку куті, підходив до вікна (іноді прочиняв кватирку) і тричі проказував:
— Морозе, морозе, йди до нас куті їсти! А після паузи знову:
— Не йдеш? То не йди ні на жито, ні на пшеницю, ні на всяку пашницю!

Іноді хазяїн виходив на вулицю і запрошував:
— Морозе, морозе, йди до нас вечеряти, та не морозь наших коней, биків, курей, свиней, жита і пшениці! А якщо не йдеш, то йди собі на жіноцьку цибулю!

Особливо захоплюючим це дійство було для дітвори. Вона припадала до вікон і на всі голоси запрошувала мороз на вечерю.

Після цього починався інший обряд — «проганяння куті» (де-не-де це робили на Різдвяний день — 21 січня). Прихопивши макогони, одні члени родини виходили на вулицю і стукали ними у ворота і тини, вигукуючи:
— Геть, кутя, з покуття, а ти, узвар, іди на базар!
Інші брали горщики, в яких варилася кутя, і, проказавши те ж саме, розбивали їх об ворота. 

Не стояли осторонь і діти. Вибігши, вони постукували паличками в причілковий кут і накликали:

Тікай, кутя, із покуття, 
А ти узвар — іди на базар, 
Паляниці, лишайтеся на полиці, 
А Дідух — на теплий дух. 
Щоб покинути кожух!

Якщо в селі були мисливці, вони робили по три постріли. На Дніпровських порогах, зазначав етнограф Й. Новицький: «Запорожці після вечері виходили зі своїх паланок і вчиняли гучну стрілянину, а наступного дня, як святили на Йордані воду, палили з пушок».

По завершенні обряду «проганяння куті» батьки «підсмалювали чуба» своїм синам, «щоб вовків не боялися». Взявши головешку у руки, доторкувались нею до кінчиків волосся. Чи не звідси приказка «Ти ще не бачив смаленого вовка»?

Існує чимало переказів і про те, що напередодні Водохрещі, як і напередодні Нового року, Бог дає тваринам людську мову. Їх ми знаходимо у збірниках В. Гнатюка, М. Драгоманова, О. Воропая та інших дослідників. 

Найдохідніший варіант — це розмова домашньої худоби між собою під час годівлі її господарем. Якщо прислухатися, про що ведуть мову без'язикі воли, а робити це великий гріх, то можна почути про свою переважно нещасливу долю. Зокрема, скільки залишилося жити хазяїнові. 

У збірнику, що його уклав В. Гнатюк, мовиться, що ґазда знехтував такою засторогою, і те, що він почув, справдилося: 
«Нам добре в нашого господаря,— мовила одна до одної тварина,— але ми його завтра повеземо на цвинтар...» 

Тому люди ввечері на Голодну кутю намагалися не затримуватися у корівниках після того, як наповнювали ясла.

Таким чином обрядом «проганяння куті» завершується один з найпоетичніших і найцікавіших святково-обрядових циклів — різдвяно-новорічний. Відтак зимовий перепочинок вже закінчувався — селяни налаштовувалися на близьку весну, майбутні весняні роботи і врожаї. 

Тому і примічали: як на Хрещення Господнє або Голодну кутю темно, то вродить гречка, а коли яскраві зорі — буде щедрим приплід на білі ягниці. 

Жіноцтво тим часом думало про рукодільництво — «адже треба поспішати шити, прясти, ткати, бо скоро Великдень». Та й робота не чекала: до початку весни треба обов'язково наготувати нового полотна.
— Тікай кутя із покуття! — святкуванню прийшов кінець.

За матеріалами: Василь Скуратівський. "Дідух. Свята українського народу". Ілюстрації та художнє оформлення О. Коваля, Н. Коваль. Київ, «Освіта», 1995 рік, стор. 30 - 32.

 

* * *

 

Українські народні традиції, звичаї та прикмети. 18 січня - Голодна кутя. Другий Свят-вечір. Голодний Святвечір. Олекса Воропай. Василь Скуратівський

 

Олекса Воропай

«ГОЛОДНА КУТЯ» АБО ДРУГИЙ СВЯТ-ВЕЧІР

(з книги "Звичаї нашого народу")

Напередодні Водохрищів святкується «Голодна кутя» або другий Свят-Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять — постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подаються пісні страви — смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя та узвар.
По вечері діти проганяють кутю: вибігають з хати і паліччям б’ють знадвору в причільний примовляючи:

Тікай, кутя, із покуття,
А узвар — іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
А «дідух» — на теплий дух,
Щоб покинути кожух.

Збереглося коротке, але цікаве оповідання про те, як колись запоріжці проганяли кутю в себе на Січі. Оповідання це записав етнограф Яків Новицький в році 1876, у селі Кам’янка на Дніпрових порогах, від лоцмана Йосипа Омельченка:
«Було, як повечеряють запорожці на голодну кутю, та вийдуть з рушницями проганяти кутю, то піднімуть таку стрілянину, мов наче й справді війна йде. На другий день, на Водосвяття, йдуть, було, до Дніпра і пушки за собою везуть, як тілько попи начнуть хрест вмачити в воду, то вони й палять з пушок. Ще я добре знаю, як в двадцятих годах в Камянці з пушок кутю проганяли, бо тоді були й попи ще з запорожців.
—    Чи сохранились ті пушки і тепер?
—    Де вам сохранились? Начальство лоцманське давно вже їх за- харпало, — ще я був парубком».*1
Уже геть увечорі, як стемніє, виносять з хати «дідуха», несуть його на вигін або в садок — як де ведеться — і палять: пускають на «теплий дух». Це — символічне палення зими, щоб «покинути кожух» — накликати весну. Коли все перегорить і нетривкий солом’яний жар погасне, дівчата розхоплюють попіл з «дідуха» і несуть на город — «щоб огірки родили».
В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд — глечики, пляшки, баньки — «безсмертником» або сухими васильками — «щоб Бог милував від злої напасти».
На західньому Поділлі, господиня або старша дочка бере по вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні та в інших господарських будівлях — «від нечистої сили».
Батько бере полумисок із свяченою водою і кропилом кропить усіх присутніх у хаті, примовляючи: «Дай Боже, і на той рік діждатися». Далі він іде кропити в сінях, у коморі та навколо хати. Молодший син бере в руки три пироги та йде вслід за батьком. Перший пиріг він кусає в сінях, другий — в коморі, а третій — на дворі.
У місцевостях понад Дніпром — і з лівого, і з правого боку — існує такий звичай: коли принесуть з церкви свяченої води, господар робить з сухих васильків кропило і кропить свяченою водою спочатку все в хаті, а потім комору, стайню, стодолу — всі господарські будови. За господарем-батьком ходить хтось із дітей — хлопчик чи дівчинка — і носить на тарілці пиріг, а в руці — шматочок крейди. Яке місце батько покропить водою, на тому місці, вслід за ним, син пише крейдою хрест. В хаті хрести пишуться на дверях, вікнах, на столі, скрині на посуді — скрізь. У господарстві кропляться свяченою водою і пишуться хрести не тільки на будівлях, а й на хліборобському знарядді — на плузі, боронах, сівалках, косах, граблях. Кропиться свяченою водою і худоба — корови, воли, вівці, коні. Не кроплять лише свиней та курей.
Щождо пирога, то як де ведеться: в одній місцевості хлопчина, що пише хрести, після кожного хреста повинен хоч маленьку крихітку відкусити від пирога і з’їсти. В інших — лише обносять пиріг, а після кроплення вся родина сідає за стіл, розподіляє пиріг і з’їдає його, примовляючи: «Дай, Боже, всього доброго нам і дітям нашим».
Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху — хлібину, «щоб хліб родився». Чия ложка вночі «сама перевернеться», той умре.
Кутю, яка залишилася після вечері, виносять курям — «щоб добре плодилися».
Вода, освячена в навечірї Богоявлення — «вечірня вода» — вважається святішою, ніж з Водохрищів, і вона «зглидлива на всяке лихо».
Увечері, ще завидна, господиня світить лямпу — «щоб кури неслися». В цей день не можна кликати курей голосно, бо як почує зла сусідка і промовить: «Твої кури, мої яйця», кури не будуть нестися.
На західньому Поділлі «Голодна кутя» святкується як Щедрий Вечір. Знову, як і на Свят-Вечір, намощують сіна на стіл під кутю і ставлять «дідуха» на покуття. Вносячи до хати сніп жита, господар віншує:
«Віншую вас з щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечером, щоб ми в щасті й здоров’ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ — поки нам Пан Біг назначив вік!»
Перед вечерею батько «клячить» — стає на коліна перед образами і молиться Богові; за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх у хаті присутніх — як це було і на Свят-Вечір,
Дівчата в цей вечір ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть на поріг тарабанити ложками — «де пес забреше, туди заміж піду!»
В цей вечір у Галичині діти щедрують. Звичай щедрувати в цей вечір тут дуже своєрідний і дуже неоднаковий. Так, у селі Висова, Сандецького повіту, хлопці років по 10-12 співають під вікном таку щедрівку:

Щедрий вечір, добрий вечір,
Христу, Христу, Марію!
На престолі стояла,
Три крижини тримала:
«А ви, люди, знайте,
Наше право дайте,
Наше право — калача,
Виженемо рогача На старий переліг,
Заб’єм му правий ріг,
Правим рогом трубити,
Хвостом, хвостом гонити».

Кожний із щедрівників носив колись з собою цілий оберемок гілок ліщини. За щедрівку — таку дивну і мало зрозумілу — ґазда виносив пригорщ вівса, намоченого у воді, і висипав його щедрівникові в торбу. Щедрівник же давав ґазді гілку ліщини. Зібраний щедрівником овес вважався найкращим «на розплід», а гілка ліщини мала чародійну силу берегти худобу від «усього злого».

Що ж до самої щедрівки, то вона цікава тим, що робить натяк на стародавній поганський звичай наших предків — приносити в жертву волів («виженемо рогача...»1).
У львівському повіті в цей вечір колись ходили щедрувати дорослі дівчата. Гурток дівчат підходив до вікна, і одна з них гукала:
Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте?
Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?
Дні діти побудити, самі веселими бути?
Господарі, звичайно, дозволяли, і дівочий хор співав під вікном:

Плила Касуня бистров рікою,
В Дунаю!
В Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
За нев батенько над береженьком:
«Подай, Касуню, білую ручку!
В Дунаю! і т. д.
«Ручки не даю, най си пливаю».
В Дунаю! і т. д.
Плила Касуня бистрою рікою,
В Дунаю! і т. д.
За нею матенька, братенько, сестричка — і т. д. 
Плила Касуня бистров водою,
В Дунаю! і т. д.
За нев миленький до береженька:
«Подай, Касуіню, білую ручку!»
В Дунаю! і т. д.
Ручку подала, сама виплила З Дунаю!
З Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!*2 *3

На Чортківщині дівчата щедрувати не ходять: сидять вдома і чекають на щедрівників-хлопців. А хлопці щедрувати йдуть лише під вікно тієї хати, де є доросла дівчина. Якщо хлопці минають хату дівчини, щедрувати до неї не заходять, то цим показують, що дівці дівувати рано — «мусить ще на запічку кашу їсти». А під вікном хлопці співають таку колядку:

Ой, на леді, на Йордані 
Святять воду три янголи.
Йордан воду розливає,
Ворон-коні напуває.
Там Орися біль білила,
Рум’янеє личко мила,
До місяця говорила:
«Ой, місяцю, місяченьку,
Освіти ясно криниченьку,
Немає ким дати знати —
Їдь, батеньку, біль збирати».
Батенько сі відмовляє:
«Я не піду, не поїду,
В мене сани не складані,
Ворон-коні не ковані».

Далі Орися звертається до матері, сестри, брата — всі відмовляються. Нарешті вона звертається до милого:

Миленький сі не відмовляє:
«А я піду, я поїду,
В мене сани поскладані,
Ворон-коні поковані,
Буде Христос на Йордані».*4

Окремі групи щедрівників ходять з «козою». До «кози» галичани приспівують:

«Танцю, козуня, танцю, небога,
Дасть тя господар пів золотого...»

Звичай ходити з «козою» тут менше поширений, ніж на Наддніпрянщині або на Гуцульщині.

 

Розмова тварин

На Щедрий Вечір, так само, як і на Свят-Вечір. за старим народнім віруванням «тварини людською мовою говорять», але підслухати цю мову гріх, і за це Бог карає.
В Галичині записано таке оповідання:
«Чоловік мав пару волів. І він чув, жи люди собі приповідують — худоба говорить на Щедрий Вечір, як господар коло неї ходить. Господар дав бикам їсти, а сам си сховав і слухає. Слухає, а бики кажуть один до другого: «Нам добре в нашого господаря, але ми його завтра повеземо на цвинтар». А його так Пан-Біг покарав за те, жи він слухав. І зараз на другий день той помер».*5 
Подібне оповідання записане і на Київщині:
«...захотілось то йому послухати мови волів. На ніч заліз той хазяїн в ясла. Може, так до півночі лежав, — нічого не чути. Тихо в оборі, худоба лягла на спочинок, жує собі жуйку. Лежали воли, лежали, а далі встає один. Встає, а другий каже до нього: «Чому не лежиш, навіщо ноги томиш?..» А хазяїн в яслах слухає. Коли далі віл, той, що встав, каже: «Як то з нами дальше буде, хазяїн наш щось дуже мало паші має. До весни ще далеко, чим він нас догодує до весни?...» Хазяїн все слухає та дивом дивується. Ну, ті лежали, лежали, а тоді знов говорять: «...Єсть ще в його ожеред соломи, що вже три роки, як він стоїть. Тею соломою хазяїн нас буде годувати до нової паші. Якби обмолотив того ожереда, ще б корців зо два жита взяв. Але хазяїн не буде молотити тої соломи, бо скоро умре».*6
Перед вечерею господар кадить ладаном, кропить хату «навхрест» свяченою водою, а по вечері обдаровує тварин «пирогом» — хлібиною з хрестом зверху.

Взявши «пиріг», господар підходить до стайні і говорить:
—    Хто йде?
—    Біг!
—    Що несе?
—    Пиріг!

Цікаво, що вірування про розмову тварин людською мовою в ніч під Різдво Христове, Щедрий Вечір або Новий Рік здавна існує і в інших європейських народів, як ось у німців, англійців і французів.
Томас Штернберґ у праці «Діялекти і фолкльор» подав таке оповідання про одну господиню з Бретанії: «Мала вона одного кота й одного пса. Поводилася з ними кепсько і морила голодом. Коли одного року надійшов Свят-Вечір, вона мало не впала з крісла від здивування, коли почула, як пес сказав до кота: «Ну, надійшов час. коли ми маємо покинути свою господиню. Вона — стара скнира, і цієї ночі прийдуть розбійники і вб’ють її, пограбувавши». — «Це буде добрий вчинок!» — відповів кіт. Перелякана господиня побігла до сусідньої хати. В дверях її зустріли грабіжники, пограбували і вбили». (За «Дейлі Мейл». 1946, Різдво).
В Англії є повір’я, що коли ввійти в стайню точно опівночі, то можна побачити, як весь скот стоїть на колінах. А бджоли співають у цю ніч величальну пісню Різдву Христовому. 
Після цього він заходить у стайню, благословляє тварин хлібиною, розламує ту хлібину на шматки і роздає скотині.*7 Іноді, — як де ведеться, — господар ще кропить тварин свяченою водою, промовляючи: «Во Іордані крещаюшуся Тобі, Господи».
В цей вечір виконують усі ті обряди, що й на «багату кутю» — кличуть мороза, чорні бурі, сірого вовка; але все це вже не так урочисто як на Свят-Вечір.
Коли «кутю проженуть», батько присмалює дітям чуби — «щоб вовка не боялися!»*8 Згадаймо приповідку: «Не бачив ти ще смаленого вовка!» Ця приповідка стоїть у зв’язку з обрядом «смалити чуби» в цей вечір. «То так, як смалений вовк, тоді діти не будуть боятися».


Примітки:

*1 М. Драгоманов. «Малороссійскіе народные предания и рассказы». Кіевь. 1876.
*2 Про це див. у Якова Головацького «Галицкія народный п^сни», стор. 526.
*3 Текст пісні взято зі збірки Якова Головацького «Галицкія народный п^сни», стор. 142. «Касуня» — ім’я дівчини; мабуть, від Катерина.
*4 Оповідання про цей звичай і текст щедрівки, я записав у Німеччині (Авг- сбурґ, «Сомме-Казерне») від групи селян з села Паушівки на Чортківщині.
*5 «Галицько-руські народні легенди». Том І. Зібрав В. Гнатюк. Л. 1902.
*6 М. Драгоманов, «...преданія». К., 1876. В цих оповіданнях говориться, що тварини розмовляють вночі під Новий Рік.
*7 П. Чубинський, III, стор. 2-3. В Шотландії господар (фармер) береже пригорщ зерна з того збіжжя, що зжате останнім, з останнього його снопа, і роздає те зерно коням і коровам ранком у день Різдва Христового — щоб скот не хворів. 
*8 П. Чубинський, III, стор. 3.

За матеріалами: Олекса Воропай. «Звичаї нашого народу». Етнографічний нарис. Мюнхен, «Українське видавництво», 1958, стор. 115 - 121.

 

 

 Більше про народні традиції на "Малій Сторінці":

традиції
Рід наш прекрасний духовністю. З найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.

Останні коментарі до сторінки
«18 січня - Голодна кутя або Другий Свят-вечір (Голодний Святвечір)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар