Більше...

Ігор Римарук, поезії


Ігор Римарук, поезії, життєпис

Ігор Римарук

СВІТЛИНА
 
о боже для двох полудневий
полюднений зглянься
це мотто липневе це сполох і переполох
це молитва над урвищем
глянцева

це в тіло твоє перелита стоїть
на плече мені руку поклавши
мелодія літа лиш очі
запали клавіші
мов

 

 

* * *

 

РІЗДВО

 

Множиться зоря
у твердих снігах у дзеркальних мурах
і з дороги збилися
тріє царі у маскхалатах

ясна пані
клубок розмотує вузлики тихо зав'язує
стомлений тесля дрімає
при щербатій сокирі

око ліхтарика
вихоплює з темряви велетенські ясла
обігрілося немовля
під боком у мінотавра


Сиві гриви зірниць,
вузлувата дорога...
Чую клич: "Озирнись!"
Озиратись - на кого?

Лиш опока золи -
золотими степами,
що всуціль заросли
соляними стовпами.

Під копитом змина
понадземна відплата
і старі письмена,
і нові письменята.

Незатуплений гнів
підтинає коріння.
До комонних огнів
промовляє каміння.

 

 

 

* * *

 

 

На відео: Вірші видатного українського поета Ігоря Римарука читають Сергій Осока та І.Дудка.

 

* * *

 

 

 

Ігор Римарук

ВІД’ЇЗД

"Я від’їжджав і оком астролога
допитувався в зір – яка дорога
мене провадить у майбутні дні."

    (Микола Зеров)

    Зорі дрібні одійшли –
    як суниці:
    птах доклював, що не визбирав люд.
    Ні вечорниці, ані власяниці
    в коло обранців
    не впишуть приблуд.

    Час вирушати, о лицарство вперте,
    пристрасті наші були замалі,
    наша сторінка дописана – verte:
    “Ми не поети.
    Поети – в землі”.

    Попри такі пасторальні гуральні,
    повз гробівці, на яких не клялись,
    ми від’їжджаєм –
    і знаки астральні
    чвиркають, як чиряки, з-під коліс.

    Звісно, вернутися нас не просили,
    звісно, не зорями зверстана путь...
    Господи, дай же ти кожному сили
    жінку в ранковому місті
    забуть –

    жінку, що вчула
    на березі Лети
    наших дітей ненароджених крок...
    А з-під землі повиходять поети –
    знову дорогу спитають в зірок.

    Та не в суничних –
    доволі їм тліти –
    в тих, що злетіли з пекельних багать
    і над рікою і містом, як діти –
    голі, малі, перемерзлі, –
    тремтять.

 

* * *

 

НІЧНІ ГОЛОСИ
    (Василеві Герасим'юку)

    Цi нiчнi голоси -
         цi закинутi в моторош митарi -
         комiрчину твою не забудуть,
         проси не проси:
    ти накликав їх сам,
         їх шукав у вселенськiм гармидерi -
         i на вбогу свiчу
         прилетiли нiчнi голоси.

     Потаємнi вони -
         а тобi закортiло катренами
         розiкласти по аркушах їх -
         о свята простота!
    Але вбивць голоси
         прикидались тодi убiєнними,
         а пророчi слова
         заповзали вар'ятам в уста.

     Ти благаєш тепер:
         "Удостой мене iншої напастi,
         а не хору нiчного
         провидцiв, катiв, гультяїв...
    Їхнi гiмни й прокльони
         хiба увiбгати в анапести? -
         кожен - щось утаїв.

     Кожен - сповiдь i лжу,
         на зап'ястях вузлує, мов ретязi,
         не втекти
         нi в подiльськi поля,
         нi в карпатськi лiси...
    О нiчнi голоси,
         ви й пiд землю також доберетеся!
         Загнiти менi слух! -
         наближаються вже голоси.

     Це покликачi -
         знову мене загадати на розпити?
         Чи восславили знов мудрецi
         празникову зорю?
    Де чиї голоси?
         Чом усi переплутались, Господи?! -
         з усiма говорю -
         наче вiдаю, що я творю"
        


    * * *   

 

  КСЕРОКОПІЯ
    (Ірині)

    ми будемо жити
    на тихому-тихому березі
    в дитячій іще не наляканій
    єресі   неначе у Форосі
    в еросі   недремний наш страж
    нескінченний наш серпень
    відбитки засмаглого тіла твого
    роздрукує на теплім піску   як
    на ксероксі   тайнопис
    солодкий клинопис   коліна
    і лікті і вузлики
    гулкі переповнені віщими знаками
    вулики   допоки в медовій імлі
    у знемозі я наше несправжнє минуле
    як Трою   розкопую
    читає при місяці янгол піщану
    твою ксерокопію..

 

* * *

 

(Івану Драчеві)

Століття - в зачарованому колі,
немов у скриньці втомлений вертеп...
Там, де розсипав Бог насіння волі,
розкинув руки захмілілий степ.
Ще не світало в нім. Ще глупа ніч в нім
гуде гуняво, ніби тятива, -
і не одного в мареві панічнім
холодний піт стрілою пробива.
А хто не спить - і ті зоднаковіли;
їм у безсонні сонячно й у сні...

І тільки слово стереже могили -
як мертвий скіф на мертвому коні.

Пощо ж у мушлі шепоти химерні
про край, де Бог умерти не велів?
Там затишно мелодії в таверні
й поетові у списку кораблів,
там воля - безконечна і бездонна,
там кожен вільний - скіф і гречкосій,
там по сей день тризубом Посейдона
вершиться влада віршів і стихій,
там древній запах молодого тіла
спалахує від погляду, як хмиз...

Там Змієборець (мушля шепотіла)
трима свічу в десниці, а не спис.

 

* * *

 

(Тарасові Федюку)

Здається, так було одвіку:
глухий паркан... руда трава...
І знову, мов земля об віко,
об душу стукотять слова.

Скрегочуть заступи - допоки
заходить сонце, - а вночі
циганитимуть сни на спокій,
як на півлітру копачі.

Вітри в далечині порожній
шкребуть кущем, немов ключем,
а випадковий подорожній
ворота підпира плечем.

Блукає іскорка в цигарці,
над очі вечір нависа...
Сухим окрайчиком на чарці
лежать на водах небеса.

 

* * *

 

Вже не стачить старих підошов,
але й путь недалечка.
Ось, неборе, і ти підійшов
до свого Берестечка.

У городі - одні пирії,
понад городом - хмари.
Повтікали із бою свої,
а казали - татари...

При паркані - лише жалива,
при душі - порожнеча...
Може, ці сиворунні слова -
тільки шкура овеча?

Може, ікла іще не тупі,
не урвалась вервечка,
і лише бракувало тобі
для душі - Берестечка?

 

* * *

 

У небесних полях чорнокрилий тюльпан,
чорний щит на черлених воротах,
незалежний вішак, незворушний жупан
і неправда в казках косоротих...

На світанку - закислі свої продери,
по сніданку - читай на зарінку,
доки в книзі віків довгорукі вітри
перегорнуть останню сторінку.

А тоді - жебони, гомони, говори,
допивай побрехеньку до деньця...
Тільки ж ліс попід сивим верхів'ям гори -
як зелена пов'язка чеченця.

Тільки ж тіні з осель попідземних ідуть
у небесні поля... - і довіку
не впізнають ні зору твого каламуть,
ні твою доброту без'язику.

 

* * *

 

А те, що живий, - серед ночі засвідчує страх.
Розбитий, мов пам'ятник, бачиш у снах однооких:
останнє кохання тремтить на підземних вітрах
і вірші останні стоять - як форелі в потоках.

І знов, осідлавши комету (чи, пак, помело),
зникає епоха (чи, мовлено, тисячоліття).
Навіщо нам третя? Вже дві пишногрудих було,
а прийде - якась вертихвістка, німфетка, Лоліта!..

Вона не зазнає болотяних навіть Лукроз:
обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась.
Неначе склоріз, обтинає нам пам'ять склероз.
Тому - на Голготу юрбою: мов півчі на крилос.

І що залишилось? Доцмулити вистиглий чай,
поставити вірш - як свічу незабутому предку,
махнути рукою кометі ( й на неї): прощай! -
і хоч позирнути... хоч оком одним... на німфетку...

 

* * *

 

Ця стерня не коле -
стелить сизокрило.
Це прокволе поле
полином вродило.
Скільки збіжжя пере-
віять довелося!...

Сіють чорнопері...

Via Dolorosa.

Чолобитна челядь
кров зі столу змила.
Сутінками стелить
сатанинська сила.
Підніміть повіки
Вія-малороса!

Маски і музики...

Via Dolorosa.


   
* * *

 

Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?

Перевідано друзів і рід…
сатаніють в кишені дукати —
ти виходиш у світ із воріт
воріженька свойого шукати,

щоби ніч празникову оцю
з ним удвох протинятись шинками
й наостанок шматками свинцю
обмінятись, немов крашанками…

 

        ***
    
Уривок із поеми

...Це юності мотиви опівнічні,
це карнавальний дим довкола плах,
двосічний дотеп і свіча у січні,
бравада крові й бородатий страх,
це все, що мав, – за кучерик на шиї!..
Це дім, де рок – оброком, а за крок
з пожовклих довоєнних сторінок
співали соловецькі соловії, –
чи думав ти, який у них хосен?
Та вже світало, і лунав Дассен.

А місто віршів, бунтів, поцілунків
явило інший лик із інших сцен,
коли з-за слів, неначе з-за лаштунків,
як сюзерен, виходив манекен,
коли зіниці клались на полиці –
і літери сахалися зіниць,
коли занадто мертва смерть дзвіниць
дірки засклила в хроніках столиці
й хіба що голубам служило скло...
Невже тоді нічого не було?!

Були ж неопалима віща круча
й немилосердне в щирості село,
його щетина спогадів колюча
й невіра в балакуче ремесло.
Були ж – уперше – Хортиця і Галич,
листок на плесі й полотняний сніг,
перешепти в кав’яреньках тісних
про білу квітку і про скіфську далеч, –
дарма, що хрестовик собі сотав
безбарвну і солодку нить октав.

Іще не відшуміли бурі в склянці,
коли, з космацьких зринувши отав,
убогу тишу, як підлогу в танці,
двадцятилітній вітер розхитав,
озвучивши потоки світлі й темні,
розгледівши в імлі стражденний лик
того, від кого одвернувся вік,
почувши й відголоски потаємні,
й біловолосу жінку на скалі,
і рід її – в ганьбі або в землі.

Коли уламки вівтаря в дровітню
складали, нагорлавшись при столі,
розворушило ватру старожитню:
“Скажіть мені, поети Василі!..” –
заговоріть, поети, хто як може,
щоб задихнулись в подушках пухких
обрізані рядочки, для яких
задовге навіть найкоротше ложе, –
хоча здавалось: звідки серед пуст
узявся той всевидящий прокруст?

Допоки лаври, впавши на литаври,
глушили слав і слів смертельний хруст,
“Печальний етнос, трохи що не маври!” –
у закарпатця вирвалось із уст.
Допоки цвів у поступі повзучім
безпам’ятний співучий переляк,
своє тернове поле подоляк
ніяк не міг обміряти співзвуччям,
і реготав у риму Асмодей –
львів’янин-батяр, бородань-спудей.

Коли душа потроху відмокає,
напередовець із підгір’я, де й
пісні – живі, вертепи відмикає
і скрипку притискає до грудей.
Заціпило узір парадним ряднам,
затіпало сановні тілеса, –
і площа вознеслась у небеса,
обвита шумовинням виноградним,
і крізь епохи й війни, сміх і схлип
доніс до нас крихкий даґеротип.

А час довкіл? Лякав, як лепрозорій!
Чи розібратись в ньому не могли б?
А може, є в тім умисел прозорий,
що запізнали й полиновий хліб?..
Куди пощезнуть відблиски примарні,
коли доба не черт і рез, а криз
високі строфи профільтрує крізь
цідилку з респіраторної марлі?
Так, це новий, немолодий мотив, –
але кого він вбив чи захистив?..

 

За матеріалами: http://ukrart.lviv.ua/

 

* * *

 

Ігор Римарук (1958 - 2008 рр.), короткий життєпис:

 

Ігор Римарук, поезії, життєпис

Ігор Миколайович Римарук народився 4 липня 1958 року в селі М'якотах  Ізяславського району Хмельницької області на історичній Волині в родині сільських інтелігентів. Навчався в Западинецькій середній школі Красилівського району Хмельницької області, яку закінчив у 1974 році із золотою медаллю. Його батько — Римарук Микола Якович працював на керівних посадах, а мама — Римарук Галина Василівна була директором середньої загальноосвітньої школи в селі Западинці, де також викладала українську мову та літературу. Писати вірші Ігор почав ще під час навчання в школі, юнацьке захоплення літературою вплинуло на вибір подальшого життєвого шляху.  Закінчив Київський Національний університет. Працював журналістом у газеті "Вісті з України", згодом старшим редактором поезії видавництва "Молодь", головним редактором журналу "Сучасність", завідувачем редакції сучасної української літератури видавництва "Дніпро", віце-президентом Асоціації українських письменників. Ігор Римарук - автор книг "Висока вода" (1984), "Упродовж снігопаду" (1988), "Нічні голоси" (1991), "Goldener Regen" ("Золотий дощ", 1996, видавництво "Brodina", німецькою та українською мовами), "Діва Обида" (2000, 2002), "Бермудський трикутник" (2007), "Сльоза Богородиці" (2007). Упорядник антології нової української поезії "Вісімдесятники" (1990, Едмонтон). Вірші перекладалися багатьма мовами світу, друкувалися в англо-, іспано-, польско-, російсько, румуно-, шведсько-, німецькомовних антологіях української поезії. Лауреат Шевченківської премії в галузі поезії 2002 року. Восени 2008 року на одній із вулиць Львова поета збила автівка. Через кілька днів він помер. Похований 6 жовтня на Личаківському цвинтарі.

Ігор Римарук був одним із небагатьох українських поетів, про якого можна було сказати "поет від Бога". Але так само можна сказати, що вся його творчість була своєрідною дорогою до Бога, дорогою складною й подекуди просто нестерпною. Улюблені Божі сини завжди мають непрості взаємини з Отцем. Поезія для Римарука була постійним "витіканням душі", яку треба було віддати без залишку - це був його життєвий борг... Його вірші мали в собі щось від молитов, хоч у визначеному ще в 1980-ті роки поділі української поезії на "сповідальників" і "метафористів" його найчастіше залічували до других. Однак, за всієї густоти й насиченості Ігоревої поезії, вона була максимально доступною та прозорою, як сповідь. Важко знайти більш християнського поета в сучасній українській поезії. Кожен поет — носій бодай маленького шматочка істини. А в Римарука ця істина була особливо гіркою та болісною. Неможливо знайти поета, якого боліло б так, як боліло за життя Ігореві...


Останні коментарі до сторінки
«Ігор Римарук, поезії»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті