Юрій Яновський. Роман "Майстер корабля" (читати глави 11 - 19, закінчення)

Юрій Яновський 

МАЙСТЕР КОРАБЛЯ 
 
Роман (продовження, глави ХІ - ХІХ)

Перейти на початок роману Юрія Яновського "Майстер корабля" (читати глави 1 - 10)

----------------------

XI

    
    Листа написано на шістнадцяти сторінках жовтого шершавого паперу. Він точить легенький запах, що, як нитка диму, коливається, коли листа читати. 
    «Мilаnо, 22/V 
    Милий мій, уявляю, що ти думаєш про мене. Не треба думати недобре. Не писала довго. Але нічого не змінилося — ми такі ж друзі. Я одержала твого останнього листа давно. У мене чудний настрій. Такий спокійний. Нічого не хочеться робити. Я дуже багато їздила за цей час. В Генуї об'їздила всі околишні малі міста, багато бачила цікавого, такого, про що я читала раніше тільки в книжках. Уже тиждень, як я виїхала з Генуї й живу в Мілані. Чи одержав ти мою листівку з Комо? Я їздила туди на цілий день. Озеро Комо, коли перерізає пароплав, наче кришталевий холодний спирт стоїть, а не озеро. Мілан і всі околиці його я теж оглянула. Завтра я їду до Берліна за нашою візою. Пробуду в Берліні з тиждень. 
    Багато я могла б розповісти цікавого. Я ніколи не переживала стільки гострих і цікавих пригод, як тепер, стільки нежданих зустрічей із людьми, у мене якось затупилося тепер почуття прив'язаності до людей, до місця, превалює тільки одне чуття, чуття нового, зміни вражень. Іноді так хочеться поговорити по-нашому. Сісти на канапу, підгорнути ноги, покласти тобі руки на плечі й говорити довго-довго. 
    Чудно, всі гострі хвилини в моїй уяві зв'язано з ніччю й дощем. Ніч і теплий, липкий дощ. Сумно, що нема з ким поговорити. Розмовляю ввесь час французькою, італійською мовою. Я досить пристойно вже розмовляю і розумію все. Іноді, правда, трапляються казуси. Я щодня ходжу до собору Дуомо. 
    Я не знаю чому, але мені хочеться тобі розповісти одну пригоду. Я ніколи в житті не забуду її. У мене немає жодного плану, як це розповісти. У мене немає жодної мети розповіді, але я не знаю, чому вона мене жахливо гнітить, і я мушу її розповісти. 
    Ця пригода зовсім здасться тобі дрібною, але вона мені багато дала і до чогось розбудила. Іноді через надтріснутий малий закаблук можна виломити собі ногу. Ти мене завше розумієш. Правда? Я повторюю, що мені обов'язково треба розповісти. Я не можу її знати сама — цю маленьку пригоду. Я починаю. 
    Я мушу тобі сказати, що мені тяжко говорити про любов. Чоловіка я якось забула, я тобі вже писала, ніхто мені не подобається. В Італії багато мужчин хотіло б мене «обкрутити», висловлюючись вульгарно, але мене ніхто не хвилює. Два місяці вже майже, як я вислухую на всіх мовах зізнання і серйозні, і смішні, і зворушливі, простосерді й нахабні. Нарешті мені це набридло і тепер навіть не розважає. В Генуї я залишила багато «страждаючих» друзів. Звичайно, це мене підносить трохи як жінку. Я часто думаю, чому мені ніхто не подобається, чому мене не хвилює дотик мужчини? Всі спроби я завше суворо обриваю. Я згадую себе колишню. Я дуже сласна. Я не могла б жити раніш двох місяців, як живу тепер, без найменшого бажання. Мені спадало на думку, що в мене атрофувалась почутливість. І я жила так чудно, що мені починало здаватися, що я — дівчина, не знаю мужчини, це почуття я не можу тобі з'ясувати точно. Треба бути жінкою, щоб зрозуміти це. Так минали ці два місяці. Час летів, зупинявся, знову летів, я залишила всіх своїх друзів у Генуї. 
    Цей тиждень я багато їздила по околицях Мілана. їздили з одним італійцем, красивим і дурним до останньої крапки. Кілька днів на природі дуже зближують людей. Іноді, за ці дні, мені здавалось, що ми безконечно довго їздимо, що ніколи не прийдуть до кінця наші малі мандрівки. Виїздили ми зранку на машині, оглядали всі цікаві місця, звичайно, здебільшого — церкви, обідали в маленькому сільському ресторанчику і надвечір поверталися до Мілана, втомлені й порохняві. 
    Учора також, як усіма цими днями, ми вирядилися в мандрівку. Два рази на тиждень на піаццо Дуомо чекає великий автомобіль. Це авто спеціально для чужинців, що оглядають околиці. Путь його — невеличке місто Павіа, де є старовинна церква Італії — монастир, побудований в 14-му віці. Я зустріла на площі Дуомо мого «адоратера», і ми рушили йти до машини. Ось тут починається друга частина моєї розповіді. Викури папіросу і слухай далі. 
    Я сіла в машину й почала розглядати подорожніх. 
    Позад мене сиділо троє сухаристих англійок, двоє французів, ще дехто. Поперед себе я бачила тільки потилицю мужчини. Цю потилицю можна назвати маленьким надтріснутим закаблуком. Мені було дуже весело, я сміялась, і ми непомітно доїхали до Павіа. Іntегрrеtе[6] повів усіх оглядати славетний кафедрал. Я не буду тобі змальовувати, як мене захопила вся краса. Я розумію французьку й італійську мову, але коли наш гід почав розповідати по-англійському, я повела очима по всіх присутніх. Нарешті ж я побачила цю потилицю, котра була поперед мене в дорозі й ні разу не оглядалась. Коли б я була письменниця, я могла б написати, що в нього був — ясний костюм, ясне волосся, ясно-сині очі й красивий горбуватий трохи ніс. Але тому, що я не письменниця, — мені незручно писати про це. 
    Я подивилася на нього й байдуже одвернулася. Але щось мене штовхнуло знову подивитись. Він помітив мій погляд, але не відповів на нього. Ми переходили всі з одної кімнати до другої. Мені захотілося поближче на нього роздивитися. Я підійшла зовсім щільно до нього й почала розглядати — спочатку надзвичайну мозаїку, а потім — його. Він уважно розглядав стіну і стояв до мене профілем. На верхній губі у нього був ніжний пух, напевно, йому не більш 22 років, подумала я. Я зловила себе на тому, що зовсім не слухаю іпіегргеі'а. Мені раптом так захотілося покласти свою руку на його руку. Я побачила, що в руці у нього була книжка... «l’histoire de l’art d’Italie»[7], що він такий — мене дужче й дужче тягло дивитися на нього. Він відчув мій погляд, хутко повернувся, подивився на мене і швидко відійшов. У мене впало серце, з цієї хвилини я перестала володіти собою. Мій супутник мені щось говорив, я нічого не чула, мені стало все байдуже й нікого не соромно, тільки б він подивився знову на мене. Сказавши: «Ви заважаєте мені дивитися», я пішла знову в той куток, де був Він. Я стала поруч і дивилася довго просто на нього. Він так щиро розглядав стіну, що в мене повстало підозріння — чи бачить він там хоч що-небудь. Раптом я помітила, що в нього сильно тремтить рука. Він знову повернувся й швидко відійшов. У мене вселився якийсь диявол. Я ходила за ним, стерегла його погляд, сподівалася, впадала в розпач і раптом помітила, що всі рушили виходити. «Зараз усьому кінець», — із жахом подумала я. До відправи автомобіля залишилося ще хвилин 20. Мій супутник запросив мене пройтися. Але я не могла відійти. Нарешті я побачила, що Він — пішов. Я впала в такий розпач, якого я давно не пам'ятаю. Прийшовши з прогулянки, ми зібралися до авто. Я побачила, що Він сидить уже там і сидить поруч із моїм місцем. Мій супутник запропонував мені сісти на інше місце, але, байдуже відповівши «чому», я сіла поруч із Ним. 
    У мене так сильно стукотіло серце, що я боялася подивитися на нього. Ми поїхали. Був сильний вітер. Скориставшися з цієї причини, я сіла так, що бачила його, а мій супутник сидів до нього спиною. І тут почалося щось жахливе. Я розмовляла з моїм супутником, а дивилася на Нього. Він уже не одводив своїх очей, мені раптом здалося, що я кудись провалююся. Мій італієць 
    здивовано поглядав на мене, не розуміючи, що зі мною робиться, та мені було все однакове —      
    Веrlіn,24/V 
    Дружочок! Почала писати в Мілані, сьогодні приїхала до Берліна. Мені дуже хочеться закінчити писати. Я буду продовжувати. 
     
    — тільки б він не зводив з мене очей. Всю дорогу ми дивились в вічі одне одному майже безперестану. Мене почало трусити, як у лихоманці. Мій італієць кілька разів оглядався: «Куди ви так чудно дивитесь?» Все було байдуже, хотілося тільки одного — дивитися без кінця в його очі. Раптом я помітила, що в нього почав помалу з'являтися осміх, і мені мимоволі теж закортіло осміхнутися. Я засміялась, хитнула головою і сказала голосно, звертаючись до свого постійного супутника: «На площі Дуомо ви мене залишите, я мушу йти додому сама». Більше я не дивилася на Нього, щоб не притягти уваги мого бідного італійця. Бідолаха був дуже розгублений, але мені вдалося, проте, його спровадити. 
    Я бачила, як Він попростував до собору, не оглядаючись, зайшов досередини. Я вирішила, що Він мусить іти за мною слідом, і швидше пішла через площу до найближчої вулиці. Я дивилася в скло магазинів, і мені здавалося, що я бачу його силует. Хтось пробурмотів над моїм вухом: «Яка блондинка!» Мене наче хлистом ударив хто, — невже він міг так сказати? Але на мов здивовання — його ніде не було. Марно я дивилась на боки. У мене в горлянці застиг якийсь клубок. Невже я його загубила? Я кинулась бігти назад, в напрямку до площі й до собору. У мене не було сили дивитися просто, і все тіло нило й кололо наче голками. Ноги підкошувались. 
    І я побачила Його ноги! Ноги робили нерівні кроки — то маленькі й швидкі, то великі й неквапливі. Раптом вони .стали несподівано, — я зрозуміла, що він побачив мене. Я почувала, що вся горю, коли помалу сходила на східці собору. В соборі було темно й порожньо. Мені чомусь запам'ятався сонячний промінь. Він прорвався крізь скло і став сяяти на хресті. Мені здавалося, що ось-ось я впаду. Мені стало одразу так лячно, так холодно, мені захотілося втекти далеко-далеко! 
    Я йшла швидше й швидше до самого темного кутка церкви й відчувала ввесь час кроки, що наближалися. Я почула нарешті його дихання над моєю шиєю. Більш я не могла володіти собою. Я простягла руки до холодної колони, і йому довелося підтримати мене, щоб я не впала. Він заговорив так швидко по-італійському, що я нічого не зрозуміла. Голос у нього був приглушений і нерівний, я відчувала, як він тремтить увесь. Я не знала, що сказати. Ми стояли поруч, торкаючись руками, я тільки чула, як важко він дихає. Повз нас пройшов соборний служка й здивовано оглянув. Це нас одразу протверезило. Я промовила швидко: «Ви не мусите думати погано про мене». Я сама не впізнала свого голосу. Більше нічого я не могла сказати. Говорив увесь час він. У мене крутилася голова. Кожне слово ніби відгукувалось луною в соборі. Розмовляти так було непотрібно й чудно. Він відчув це, схватив мою руку й притиснув до щоки. Потім до губів. Мені здавалося, що він цілує не руку, а всю мене, і я зовсім загубила голову. «Ходімо краще звідси», — проговорила я. Ми швидко пішли. На нас оглядалися ченці й віруючі. Ми сіли в машину й поїхали. Я відчувала, що мене тягло до нього. Це було щось, яке я давно позабула й давно не відчувала. Ми обоє знали, що це не звичайна пригода на вулиці, й боялися доторкнутися одне до одного. 
    «Ми ж іще побачимось, — сказала я перша, — післязавтра я від'їжджаю до Берліна». Він мовчки схватився за голову. «Поїдемо сьогодні ввечері до Моnza», — сказала я знову. Він мовчки кивнув головою. Потім він відповів: «Я не можу зараз говорити, я не знаю вашого імені, я вас ні разу не мав близько, але ви мені ближчі за всіх жінок зараз. Може ж бути надзвичайне щастя? Ви можете не поїхати з Мілана». Він говорив помалу тепер, і я все добре розуміла. Мені здалося, що щось зміняється в моїм житті. Ми доїхали до мого будинку. «Чекайте мене біля дому о 6 1/2 годині», — сказала я, виходячи з машини. «Мені чомусь здається, що я вас тепер гублю назавжди», — промовив він. Я засміялась і, заперечуючи, хитнула головою. Вийшла на східці до своєї квартири. Я почула, що автомобіль поїхав, і я довго не мала сили подзвонити біля дверей. 
    Час ішов помалу. Здалося мені, що я не діждусь цієї 6 1/2 години. Я вдягла свою найкращу одежу. Довго причісувалася перед люстерком. Хотіла бути кращою, ніж завжди, й виглядала гірше. Хотіла бути цікавою. Я, маючи міцні ноги балерини, боялася, що вони мене не донесуть. Мені здавалося, що східці ніколи не закінчаться, коли я йшла вниз. Заглянувши до портьєрші, я з жахом побачила, що мій годинник на двадцять хвилин запізнюється. Тут було 7 за 10 хвилин. Мені зробилось неприємно, що я змушую чекати його двадцять хвилин. Я вийшла на ґанок з готовою фразою — scusi me (вибачте). Я вже роззявила рота, щоб сказати цю фразу, подивилась праворуч, ліворуч і... його не було! 
    Одразу я нічого не зрозуміла. Я оглядалась розгублено. Що могло трапитися? Не приїхати — він не міг. Не міг. Я почала згадувати, як ми вмовлялися. Я стояла хвилин двадцять, не рухаючись, думаючи й чекаючи. Ніхто не приходив. Площа перед будинком була цілком порожня. І раптом я додумалася! У мене навіть затремтіли руки. Треба тобі сказати, що собор, де ми бачилися з ним, називається Дуомо. Коли ми з ним умовлялися про місце зустрічі, я сказала по-італійському фразу й помилково вимовила одне наше слово. Загалом вийшло таке: «аspetti me a дома». А сказати я мусила так: «аspettі mе а саsа». Ти розумієш? Слово — дома я вимовила помилково по-нашому. Він же зрозумів, що треба чекати біля Дуомо. 
    Я побігла, як божевільна, до таксі і поїхала до Дуомо. Вже сутеніло; годинник показував 7.20. Там нікого не було. Я поїхала додому. Коли я сиділа на м'яких подушках таксі, я подумала, що це не випадковість, що так треба, щоб ми не зустрічалися вже ніколи. Засвітилися ліхтарі. У тебе не було такого стану, ніби на тебе обвалюється будинок? 
    Було темно і зовсім вечір, коли я повернулася до свого дому. Я була страшенно квола. Не могла йти, і підтримувало мене лише те, що навкруги сіріли стіни, до яких можна притулитися. 
    Я не встигла закінчити думки — «То чому ж він не їде до мого будинку?» — як побачила таксі, що їхало помалу повз будинків на площі. Я швидко одійшла в тінь дому. Таксі зупинилось майже передо мною, і якийсь голос вимовив: «Ні, це не той будинок». Я хотіла вибігти вперед і впасти до коліс, але мене щось затримало. Таксі помалу повернуло й почало зупинятись біля кожного будинку. Це була тяжка боротьба. 
    То мені хотілося побігти, то я не могла рушити з місця. Цих п'ять хвилин, що таксі кружляло по площі, здалися мені за вічність. 
    А тепер, Дружочок, найбільше й найголовніше я хочу сказати: я побачила Богдана. Уяви собі порожній берег, безконечний пісок. Море набігає на берег і шумить пустельне й задумливо. На піску, розпластавшися, лежить людина. Обличчя її я не бачу крізь туман. Тут змішуються риси Богдана й італійського красуня. Ліхтар на розі, — ні, це не ліхтар, а маяк, — крізь млу дивиться на мене. Я нахиляюсь до людини на піску, я цілую її в холодні чудно губи. Я цілую її, а на губах у мене вапно з холодної стіни. Людина встає, і по обличчю я бачу, що вона перемогла море. Вона йде понад водою, і хвилі покірно лягають до її ніг, заграючи з людиною, як заграє звір із своїм володарем. Людина йде, а цокіт її ніг по каменю, — ні, це не ноги, а підкови коней на площі, — вібрують і проривають пустельну тишу. Я відчуваю себе степом, у який падає зерно і пісня жайворонка, я відчуваю себе полониною, в яку ллються води, я бачу себе лісами, які збирають світло сонця. І я падаю йому в обійми, відчуваю його холодну шию — ні, це ліхтар на площі біля мого дому, — і плачу, плачу. 
    Коли я піднесла голову — таксі вже не було на площі. І наче камінь упав мені з душі. Я йшла східцями нагору й повторювала собі ніби молитву: «Треба додому вертатися. Треба додому вертатися. Додому вертатися». Я написала тобі все до дрібниць. Приготуй мені прощення гріхів. На цей раз я грішила думкою. Можеш вірити мені, що я нічого не замовчала. А чому я все відчувала — не знаю сама. Дякую, що ти вислухав мене. Цілую тебе ніжно. Твоя Т. 
    Р.S. Тепер ти віриш, що мій друг? Я ж бо нікому не розповім цієї пригоди». 
     

        XII

    
    Я прочитав листа, де так чудно було помішано чуття й розум народженої жінки. Я впав на ліжко, заплющивши очі, і віддався на волю хвиль, що підкидали й несли моє тіло. Я не сказав жодного слова, що пустило б чуття розтікатися звуками в повітрі. Але, взявши люстерко в руку, я був із собою віч-на-віч. «Давай-но поміркуємо», — сказав я люстеркові. «Давайте», — відповіло воно. «Такого листа досить вам?» Люстерко промовчало, ховаючи глибокі посмутнілі очі. «То як же нам далі?» — не вгавав я. Та люстерко вмить спалахнуло: «Спокійніше. Тримайте нерви. Кличте сюди розум, із яким ви починали справу. Тремтять руки? Випийте води. Ага, — з вином краще. Пийте, пийте. Губами». 
    Голова моя прояснювалась. Творець Галатеї закохався. Яка стара історія! «Вона любить матроса», — сказав я. «Ви вартий матроса», — відповіло люстерко. «Вона хоче матроса!» — крикнув я. «Фізично, бо розум її належить вам», — відгукнулося люстерко. «Вона моя!» — закричав я. «Вона може бути й вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися її часи. Ви розбудили в ній волю перемогти своє вчорашнє, і вона тепер іде в обійми матроса, як хмарка пливе за обрій». 
    «А Сев? — сказав я по мовчанці. — Невже і він безсилий? Ця жінка належить нам цілком». — «Він такий, як і ви. Вам віддають розум і думки, ви обоє виявляєте процеси, показуєте волю до здійснення, можете й здійснювати, але не вам зупинити ті струмені, що їх ви викликали з надр». 
    Я стиха підвівся і підійшов до розчиненого вікна, у яке видно було море і маяк. Бути мудрішим за себе — от завдання! Невже тільки з болю народжується велич подій? І чи потрібно стати конче матросом? Загубити можливість шукати на землі вогні й ставити їх на берегах ріки в майбутнє? 
    Ранкове повітря несло з моря лагідність. Я почав роздивлятися гавань і вулицю, як перед походом. Учорашня канонерка стояла на рейді. Я вирішив подзвонити до Директора. «Він уже на фабриці», — відповіли мені. Я подзвонив на фабрику, і між нами відбулася така розмова. 
    Директор: Ти що — заспав сьогодні? 
    Я: Є щось негайне? 
    Д.: Я пришлю зараз машину. Наскочила важлива подія. 
    Я: Ти дзвонив у справі Богдана? 
    Д.: Розповім на словах. Не барись. 
    Я довго не клав трубки, дослухаючись, як на станції щось гуло й зумкало. «Покладіть трубку», — сказала телефоністка. Я поклав і оглянув себе — чи все на мені є і чи можна так стати перед важливими подіями. 
    Так я й простояв, знову замислившись, до приїзду машини з фабрики. Я сів біля шофера, і ми помчали вдвох по рівних вулицях. Біля знайомої пивної нас зупинив фабричний шофер. Ми погасили машину і зайшли пересидіти радість зустрічі. Трьох пляшок було цілком досить. Ми вийшли ще більш дружні й за якихось п'ять хвилин були на місці. Перший кінооператор фабрики стояв на ґанкові з апаратом, його помічник тримав штатив. У канцелярії ознаки метушні та безперервні дзвінки. 
    Директор бігав по кабінету, щось наказуючи людині, якої в кабінеті не було. «Викликати ще кінооператора хроніки, — кричав Директор, розмахуючи руками, — авто беріть «Русько-Балтик». Моментально. Ось він вами буде командувати, — Директор помітив мене, — сідай, командире». 
    Фігура за вікном зникла, і по дворі рознісся її дзвінкий голос. Я сів. 
    — Слухай — така справа: сьогодні приїздить комісар закордонних справ. Завтра вранці приїде на крейсері турецький міністр. Буде нарада. Треба все зняти на плівку і цю плівку долучити до тієї угоди, що її буде складено під час побачення. Все. Кого тобі дати для цього? 
    — Сьогодні я обійдуся цими двома кінооператорами, що ти мені даєш. Ти вже послав людей зробити проводку току для прожекторів в особняку, де буде побачення? 
    — За це не турбуйся. Увесь можливий ампераж буде даний. 
    — А в лабораторії є наказ виявляти мої негагиви й друкувати зараз же поза всякою чергою? — Це ти сам піди й скажи. Поїзд прийде за півгодини. 
    — Про Богдана дзвонив? 
    — Нічого важливого, але його не випустять, доки не зберуть за нього матеріалів. 
    — Тоді треба взяти на поруки. Він потрібний Севу для картини, а мені — для сценарію. Потім треба перебудувати ще корабля. 
    — Я вже прогнав Сева з кораблем. Дурниці ви якісь повигадували. Візьмете дубка й на ньому і знімете. Витрачати народні гроші я не дозволю. 
    — Ти, може, взагалі проти цього фільму? Ти, може, думаєш завше одягати наших людей у драні свитки й вишивані сорочки? Страждання, злидні, соловейко й постійні мандри зі своєї землі — на землі інші, у каторгу, в ярмо, в перевертні? Ти думаєш, що ми не можемо підняти якір свого корабля й поставити паруси? Що ми не сильні духом і ділами для того, щоб заспівати веселої пісні про далекі краї, про блакитні високості неба, про бадьорі химери оновленого, духу? Так ти думаєш? 
    — Тю на тебе — який ти гарячий! Але ж я сам моряком був. І моряки в нас були на перших революційних барикадах. 
    — А через те, що ти моряк, ти й радиш узяти дубка й зовсім його не перероблювати? Ти, мабуть, і не бачив зроду парусів? 
    — Парус я бачив, — Директор образився, — тільки щб ми потім із тим кораблем робитимемо? Свій кінофлот заснуємо? 
    — Ми віддамо навігаційній школі. Хай і вони мають старого корабля. 
    — А чому б не взяти нам у школі тимчасово якесь судно і зняти його? 
    — Ми про це думали. Але школа тепер уся в плаванні, та й немає в них такого розміру, як нам потрібно. 
    Я покинув цю розмову, глянувши на годинника. Залишилось чверть години до поїзда. Хоч до вокзалу було й недалеко, проте я поспішив сісти до авто й поїхати. Дорогою я пояснив операторам, що ми робитимемо, і написав записку до лабораторії про негативи. 
    День був похмурий. От-от удариться хмара об хмару й піде краплистий дощ. Але хмари, як хвилі, перекочувались на небі, підпливали одна під одну, руйнували силуети верблюдів і вимальовували на верблюдах човни, цілі кораблі, залишаючи замість парусів сині клаптики неба. З човнів поставали башти над рікою, чиясь велетенська рука і тонкий спис. Я вже хотів зняти на плівку цю верховинну гру, та згадав в останній момент, Що це бачу лише я, а об'єктив кіноапарата навряд чи побачить щось подібне. Прийшов поїзд. 
    Я забув за свого кінооператора, уп'явшися очима в вагон, з якого мав вийти той, чиї портрети щодня друкували газети. Мала вийти людина, яка привезла сюди на побачення з турком якісь колосальні плани, приховавши Їх за спокійною для газет — усмішкою і за загальниками офіційної мови. Я знав, що такі люди, як той, який мав приїхати, живуть на двадцять років уперед, і хотів пересвідчитися, як вони виглядають. З вагона вийшов комісар. 
    Мене шарпнув за плече кінооператор, бо я саме стояв перед об'єктивом, і зараз же почав цокотіти знімальний апарат. Досить мені було почути цю музику, як я забув за свої попередні прагшгння й розцінював людину, що вийшла з вагона, лише як матеріал для кінознімання. Я забігав з оператором спереду, ставав збоку, вискакував на східці і крутив згори, ставив оператора на площадку для вантажу і просив його знімати перон, сам везучи по асфальтові цю платформочку. 
    Комісар привітно посміхався, ідучи пероном, у гурті людей, що його зустрічали. Років йому було за п'ятдесят, ніс довгий, хитрі очі степового татарина, дуже дисципліновані губи: вони могли бути спокійними або приємно — завше однаково — посміхатись. Гнів, ненавидь, страх, хвилювання й інші властивості людських губ — цим губам не личили. Вони відчували на собі мільйони людських доль. Гримаса гніву, страху або хвилювання завше могла зрушити терези політичної рівноваги і мирних днів. Комісар осміхався. Перед вокзалом його чекав кінооператор хроніки, який зняв комісара, коли він вийшов до автомобіля. Ми тим часом помчали до особняка, в якому мав жити він, і встигли зняти будинок, напис на дверях і, нарешті, самого комісара, коли він приїхав з вокзалу. Я взнав у одного з дипломатів завтрашній порядок денний зустрічі комісара з міністром, і на цьому моя робота закінчилася. Я поїхав на фабрику, до кінолабораторії. 
    На фабриці я зустрів Сева. 
    — Сев, — захлинувся я, — завтра до гавані приїздить крейсер «Ісмет». Уранці приходить. 
    — Сьогодні увечері продовження наших балачок, — відповів Сев, — приходьте на старе місце. 
    — А Богдан? 
    — Його обіцяли випустити. А як не відпустять, то поговоримо самі поки що. Треба вислухати інших. Треба поєднати... — Сев пішов, понісши закінчення фрази з собою. 
    Я розчинив двері й переступив поріг. 
    Запах хімікалій та грушевої есенції виповнив усе повітря кімнат та коридорів. Скрізь, куди не глянеш, — вилискує плівка. Вона сушиться на барабанах — негативна й позитивна, переноситься з проявочної та фіксажної кімнати до промивочних баків на рамах, іде рулонами негативів до друкувальної машини, яка працює з червоним світлом. Плівка лежить по столах і шухлядах, на моталках монтажних столів, у металевих круглих коробках. Безупинне торохтіння моталок, великих барабанів до сушки плівки, безперервний плеск води в промивочній — все це утворює спеціальну атмосферу в людській праці, їдкий і приємний запах поєднується з великою кількістю різної сили звуків, мертві малюнки на плівці оживають, і їх фіксує око, як знайомі подихи життя. 
    Я став перебирати руками плівку у великій корзині, доки мені виявляли плівку, зняту на вокзалі. Я любив ці шматки людського існування помацати пальцями, вдихаючи їхній запах. 
    І вечір позапинав вікна синім полотном. Тільки молодість має таку повінь думок. Снуються вони скрізь, приходять від усіх дотиків, і ледве встигає за ними дзвінкий бігти час. Ніби на стовповій дорозі летять назад стовпи, клекоче вгорі степовий орел, розсуваються на боки колосальні лінії горизонтів, і вже видко, як у долині тінь від самітної хмарки бродить по зеленому лугові, по блискучих візерунках ріки. 
    День минав. Я блукав над берегом і лежав на теплому камені. Цілком несподівано мені довелось почути казку, її розповіла золотушному хлопцеві мала дівчинка, забавляючи його близько мене за каменем. «Було у мами троє синів, двоє пішло до школи, а третій сів над морем. Дивиться третій — летить мартин-птиця. Летить і плаче. Летить і квилить жалібно. «Чого ти, мартине, плачеш?» — «Як же мені не плакати, як не тужити, коли я загубив свою маму, і нікому мені риби вловити та на хвилі погойдати». — «То ходімо зо мною до нашої!» І рушили вони вдвох — син іде, а мартин летить. Мартин долітає, а син доходить. «Кого це ти привів? — питає мати. «Мартина з моря. Хай і я вже до школи ходитиму, а він за мене над морем літатиме. За це приймемо його до нас за сина». Заплакала мати з радощів. «Ходи, сину, до школи, а мартин хай літає над морем». Дівчина замовкла, побачивши мене, і повела свого вихованця геть. Хвилі невпинно накочувались на берег. «А третій сів над морем», — згадав я казку. 
    Хазяїн трамбака й шхуни — це звання давало, крім права власності на два парусники, ще й право висловитись першому з-поміж нашої компанії: отамана рибальської ватаги, Стелли, Мухи, Полі, Сева і мене. Хазяїна кав'ярні можна не лічити, бо він увесь час бігав, і рахувати його за постійного члена нашої сімки важко. Проте його слово ще передбачалося далі. 
    Вечір почався з безмежної веселості. Кожне слово викликало регіт. Рибалка сміявся, заплющивши очі і квокчучи, як курка перед тим, як знести яйце. Хазяїн трамбака брався за живіт і, ніби колишучи його, видобував такі крикливі й задушливі звуки, що здавалося — він сам на собі грає, як на гармошці. Дівчата скрикували. Ай, — кричала Стелла, ой, — кричала Муха, іх, — кричала Поля. Після того вони повторювали безліч шиплячих звуків, пищали й витирали сльози сміху. Сев і я... — та про нас можна лише сказати, що ми сміялися, як інтелігенти, боячись безконтрольного прояву такого надзвичайного стану, як радість. 
    — Граждани, — сказав хазяїн трамбака, лоскочучи під столом мою руку замість Полиної, — той парняга, що був без документа, зупинився на тому, як він проходив Магелланову протоку. Я, старий моряк, приєднуюсь до слів попереднього оратора. Да, дійсно, — страшний суд і пекло. 
    Ми засміялися з того, як він грався моєю рукою, лоскотав її, ніжно пророблював усі літери любовної абетки, не помічаючи того, що рука не Полина. А промовець від такої нашої, як йому здавалось, чулості до його майбутніх дотепів — зовсім розквітнув, ведучи мову далі. 
    — Нехай мені хто скаже, що я не був колись молодий! Що я не знав, звідки вшиляється нитка в дівочу голку. Нехай хто мені спробує сказати, що я тільки хазяїн трамбака й нічого більше! Я намну вуха тому, слово честі, намну вуха! Ви обійдіть усе узбережжя: і Козлов, і Кафу, і турецькі береги, ба навіть і Олешки — і запитайте в кожного: хто був на березі паном років так... із тридцять тому? Побожуся, що це буде моє ім'я. Я тоді не чув жодної під собою землі, ніби скрізь був пух або саме повітря. Молодий, веселий, я любив поїсти, поспати і пропонувати свої кучері кожній красивій дівчині узбережжя для розчісування, куйовдження й інших дурниць. Мене завше цілували в очі, щоб я загубив дорогу до іншого серця, яке мене ще не цілувало зовсім. Та я потакав кожній, пануючи над усіма. 
    Ви самі розумієте, що таке становище не могло тривати довго. (Налий мені склянку «Крові», хазяїне). Я підсковзнувся саме тоді, коли не то, щоб сковзалки, а й путнього шматка холоду не було — шелестіло скрізь листя, каторжні соловейки один перед одним пурхали й співали. Вона була статна краля, трохи косоока, в міру весела і в міру сумна. Ми з нею сідали на шаланду і, виїхавши в море, лягали поруч на пайоли, щоб лежати так до ранкової зорі або до застережливого сигналу пароплава. Це був такий час, який буває в кожного, хто вперше полюбить. Його ніколи потім не можна відновити, хоч би ви зцілували всі губи і пройшли б усі школи любовної науки. 
    Я бачу, що ви не розумієте, до чого ці мої зізнання? Дайте спокій, я пам'ятаю про корабель і про повернення на батьківщину. Тільки дозвольте вже мені самому розповідати далі, а ви слухайте, бо я можу збитися. 
    Стільки любові розхлюпали ми на хвилях моря, що вона й досі горить у тих місцях, як фосфор. Коротко кажучи, я був божевільний. Посварившись з усіма моїми родичами, я цілими днями блукав за містом. Було весняне зворушливе повітря, вітер здіймав хмари пилу і котив їх по дорогах і ярах. Пил набивався мені до рота й до носа, піт проступав і крізь сорочку, ноги наче були прив'язані до мішків із землею. Проблукавши день, я надвечір ще більш запалювався вогнем і силою. Море обмивало мій бруд і пил, коли я сторч головою летів із пристані. Разом із цим мене охоплювала така туга за нею, за її руками й голосом, що я не мав чим дихати і не мав у голові мозку, а якусь розтоплену іскристу масу. 
    Одного разу моя дівчина не вийшла. Я почекав з годину. Ще почекав і помітив, що місяць потьмарився. Тоді я бігом помчав до її будинку. Вікна не світилися, він був темний. Я завмер біля дверей. Двері відчинилися, ледве не збивши мене з ніг. «А, це ти? — сказала якась жінка, злякавшись. — Ну, то йди вже, заходь». Це була її мати. Я не знайшов жодного слова для питання. «Іди, дурачок, — сказала її мати, втираючи сльози, — а я оце йду за фельдшером». Вона пішла. Я прихилився до одвірка, як п'яний. З дверей вийшов мужчина — її батько — з мокрим ганчір'ям у руках. Я почув важкий запах крові. «Що це ви?» — запитав я, холонучи. «Несу десь закопати оце шмаття», — відповів він глухо. Я зайшов до хати. Мево свічки на столі хитнулося мені назустріч. В хаті було напівтемне. Освоївшися з темнотою, я побачив, що вона лежала на лаві. «Підійди», — почув я її тихий голос. Нас було тільки двоє. «Ти мене любиш?» — запитала вона. Я став біля лави на коліна. «Обережно. Мені болить», — прошепотіла вона. «Що з тобою трапилось?» — «Дурниці. Я вмираю. Не будемо губити хвилини. Я тебе дуже, дуже... — спазма здушила їй горло, — люблю», — осміхнулася вона болісно. «Розказуй мені, — сказала вона, — про море і про нашу шаланду. Ніколи в житті я не була щасливіша. Помолися, щоб я не вмирала. Я буду до тебе приходити завжди. Обніму тебе й не випущу. Молись». Я молився, припадаючи до долівки, лайку й прокльони повторював я в молитовних псалмах, молився, просив, клявся, богохульничав, і моя молитва не допомогла. Вона вмерла в ту ж ніч. Я взнав, що вона з батьком їздила по контрабанду й її підстрелив хтось уночі, очевидячки, сторожа. 
    Хазяїн трамбака промовчав, попиваючи вино і важко зітхаючи. 
    — Як ви добре розповідаєте, — вимовила Поля. 
    — У кожної людини є випадок у житті, який вона завше відчуває і може розповісти краще за все на світі. 
    Від кого прийшла така сентенція — ми так і не добрали. Можливо, що її кожний з нас подумав. Ми мовчали, даючи змогу хазяїнові трамбака продовжувати розповідь. 
    — Подався я до монастиря, — нарешті почули ми його голос, — нічого в світі я більше не хотів і ні про що не думав. Монастир стояв у горах, оточений лісами й скелями. Невеличке подвір'я, церковка, дзвіниця окремо, келії просто в скелях, де пороблено віконечка й прикрашено їх білою глиною. Через подвір'я біг струмінь із гірського холодного джерела. Вода дзюркотіла літо й зиму, коли вітер дмухав на схилах і коли стояла жарка пора зеленого літа. Цей ручай гомінкий — в долині внизу ставав справжньою річкою, що бігла по камінцях, падала водоспадами і ніколи не вгавала, розростаючись іноді й грізно шумуючи. Ручай був єдиною живою душею в монастирі. Я кидав у нього трісочки, і вони пливли вниз до грішних земель. 
    Монастир був бідний, і жили в ньому самі діди. Раз на місяць сюди привозили продуктів знизу, з філій цієї святої обителі. Нижчі монастирі, кажуть, були багатші, мали багато землі й безплатних робітників і жили з тієї благодаті, що заробляв їм наш горішній монастир — бідний, але побожний і святий. Разом із продуктами до нас привозили цілі вози граматок, які ми мусили перечитати, молячись за гріхи рівнин. Прийшлі люди зникали, і знову ми залишалися самі високо над землею. в прозорім повітрі, серед зелених лісів і скель. Зранку благовістили до церкви, ми всі задихалися в пахощах ладану, що ним виповнювалася низенька церква. Потім ми їли й відпочивали. Знову дзвонили наші невеликі дзвони до молитви, і звуки пливли в повітрі над лісами, як позолочені кораблі, і в долинах люди знімали шапки, кажучи: «Солодко дзвонить дзвонар у Горньому монастирі». 
    Перший час я почував себе так, ніби мені було проколото вуха. Дзвінка тиша гір здавалася мені вічною мовчанкою пекла. Мої співмешканці прийняли мене добре. Наймолодшому з них було за сімдесят. Навіть той, що куховарив, прив'язував довгу білу бороду до шиї, схиляючись над апетитними казанами. Мені запропонували самому собі вибити в скелі житло. Я довго працював, увіходячи в той же час потроху до спільного життя півсотні ченців. Вони часто приходили до мене по одному, по двоє і сідали осторонь, читаючи молитви. їхні очі з заздрістю спинялися на моїх м'язах, на моєму рожевому від роботи обличчі, і дедалі частіш зітхання переривали тоді нитку їхніх молитов. Вони заздрили молодості, моїй силі або згадували свої гріхи, такі солодкі зараз. 
    Я вирубав собі келію, оселився там і, прокинувшися раз місячної ночі, помітив, що вона подібна до каюти. Навіть на стелі я несвідомо залишив щось, подібне до сволока в каютах. Стеля була півкругла. Вікно я зробив собі, як ілюмінатор. Ліжко нагадувало койку — таке воно було затишне й високе. Цієї ночі я не спав зовсім. Я так занудьгував за морем, що провів половину ночі, сидячи біля вікна й уявляючи собі море в молочнім тумані заснулих улоговин. Над ранок я заснув. І снилися мені надзвичайні сни. 
    Забув вам сказати, що мене, як молодого, навантажили всією тяжкою роботою. Ранками й вечорами я дзвонив на дзвіниці, слухаючи зітхання старого дзвонаря. Я ходив по лісі і збирав дрова для куховарні. Підмітав і прибирав келії разом з дурником-ченцем, що давно вже загубив був розум. Наносив воду до келій, замітав подвір'я, доглядав наш ручай і гробки. Неймовірно попливло моє життя. Всі ченці були хворі, донісши з земного минулого наслідки гріхів. Багато хворіло на геморой і готувалося до чергової акції свого людського організму, як до страшних мук пекла. Ревматизм ламав у негоду старі кості, у декотрих було залізо на голому тілі і жахливі язви корости під залізом, інші мучилися бісівськими видіннями голих юнаків, і я бачив тоді у вікні в себе розпалені їхні очі. Мені монастир нагадував лікарню, де всі себе змушували чекати з радістю виписки на «волю». І «волею» цією був той світ — смерть. 
    Я втрачав потроху любов і розпач, життя бриніло мені з долин, я, наче відповідаючи йому, дзвонив з усієї сили, стоячи на дзвіниці. І я почав марити морем. Скрізь я вбачав його. Зануривши руки в ручай, я раптом підносив їх до рота, ніби чекаючи, що вода мусить зробитися солоною. Раз, блукаючи по лісі за дровами, я зайшов далеченько від монастиря. Просто передо мною здіймався голий шпиль гори. На вершечку росла сосна. Я й тепер бачу це чарівне поєднання. Мене якась сила потягла нагору, я майже плазував по каміннях, наближаючись до сосни. Біля неї я одпочив трохи, дивлячись на синє близьке небо. Потім я підвівся і закричав від радості: далеко внизу був берег, а — скільки око моє сягало — вилискувало синє море. Це здавалося мені за щасливу ознаку. І тієї ж ночі я втік з монастиря. 
    За батьківщину ми звикли вважати землю, де нас народила мати, де ми виростали в гніві чи в радості, осягали великий світ. У мене ж батьківщина — море, і ви розумієте, як я летів з гір до морського берега — стежками й хащами! І я не знаю, куди записали мене в монастирі: до тих, що їх розірвали вовки, чи до тих, що їх поглинула суєта землі! 
    На березі я знайшов шаланду без жодного весла й парусів. Я біля неї прожив із тиждень, відчуваючи насолоду з новознайденого життя. Тепер — я вважаю, що кожний корабель може прийняти на себе радість людей, які стремлять до батьківщини.  
    Настала мовчанка. Ми з Севом чекали, щоб ще хтось додав своїх думок до наших планів. Ми помітили, що Поля хоче говорити. Вона почервоніла і безпомічно оглянула нас усіх, проте піднести свій голос не наважувалась. Сев її підбадьорив, і вона розповіла свою коротку історію, якою хотіла освітити не зачеплений ще бік нашого питання. 
    — Коли я була дівчина, — відмовила Поля і зашарі-лася, — у мене був ухажор з воєнноплінних. Він був красивий мальчик, і я тоді була дуже молода. Ми почали зустрічатися. Мені дєвочки казали, щоб я одскочила, бо він, певно, жонатий у себе вдома. Я нікого не послухала, і вони всі з мене сміялися. Ми всі хотіли повиходити заміж і колисати дітей, щоб дитячі руки хватали нас за груди, вимагаючи молока. Любилася я з моїм так, що швидко вже почала сподіватися на вагітність, бо я вже не допускала інших мужчин, Він мене все називав своєю «лібхен». Удень він працював на якійсь роботі, бо він був інтелігент і аристократ. Коли я навчилася його трохи розуміти, я почула, що він у себе в вітчизні сидів у в'язниці, а до полону пішов добровільно. Я сиділа й шила цілий день, як цариця. 
    Поля виглядала дійсно принцесою з казки. Вона була хупава, тонка і бліда. Нагадувала вона рослину з ясною блакитною квіткою. Лише голос у неї був хрипкий від горілки й тютюну. Ми слухали всі уважно. 
    — Я помітила, що мій мужчина не спить по ночах. Він тяжко зітхає й цілу ніч не може вгомонитися на ліжкові. «Гаймат! — стогне він. — О Гаймат!» Спочатку я думала, що це його жінка, а потім він сказав, що то батьківщина. Він мучився, і я мучилась разом із ним. Щохвилини він уставав і пив воду, заглядав у темне вікно, ходив босий по кімнаті, потім підходив до мене й щось довго говорив. Я удавала, що сплю. Тоді він обережно лягав поруч, щоб не розбудити мене, клав мої руки собі на шию. Я починала плакати. Я знала, що це недобрим пахне. І одного дня він не повернувся до мене, .утік на свою далеку гаймат. 
    Поля схилила голову на руки й не підносила її, закінчуючи говорити. 
    — Повертатися на батьківщину боляче, бо він загубив мене. Чи не можна зовсім відмінити всі батьківщини? Щоб випекти залізом той біль і поробити веселими людей по світі? Я думаю, що яе треба пускати назад тих, що зрадили раз своїм братам. 
    — А коли вони тонуть у морі? — запитав хтось. 
    — Тоді їх рятувати, як утоплеників. Бо люди людей не можуть не жаліти. Хто і кому дав право на смерть такого ж, як і він сам? 
    Рибалка засміявся іронічно й зневажливо. 
    — Всяка тобі дівка буде закони встановлювати! Ти краще знай, як хлопців задовольняти. А може, в мене син десь там пропадає? То я йому хіба посуди пожалкую? Тебе, шлюху, поволочили всі, хто хотів, а тепер ти голос маєш? Я б тобі закотив спідницю та й вивчив би тебе, як треба розмовляти! Любов згадала, воєнноплінного, сльози пускаєш? 
    Та тут устав із свого місця Сев. Він крикнув так, що хазяїн кав'ярні впустив додолу склянку, а рибалка подавився своїм останнім словом. 
    Настала мовчанка. Тоді Сев спокійно й тихо наказав рибалці попросити вибачення за його останні слова. 
    — Нізащо! — спалахнув рибалка. Тут устав з місця й хазяїн трамбака. Я зайшов із-боку й узяв з-під рибалки стілець. 
    — Положив я на вас! — крикнув рибалка. Сев підняв руку, закликаючи мовчати. 
    — Ми готуємо корабля зовсім не для твого сина, милий. Це корабель для картини і для навігаційної школи. Для молодих, вірних юнаків. Вони, правда, не побояться кинути рятувальні пояси кільком людям таким, як твій син, бо юнаки пливуть на кораблі й вони можуть показати свою добрість і силу кільком уламкам старого, вони пливтимуть на новому кораблі! Та тебе це мало обходить. Ти образив людину зараз. Твій брудний рот плював на неї, як на щось огидне. Зараз же хай вона почує твоє вибачення! 
    — А оце ви бачили? 
    Хазяїн трамбака ударив перший. Потім підскочив Сев. Вони вдвох молотили до тих пір, доки рибалка мав силу відбиватися. Стола було поламано, стільці розкидано по кімнаті, дівчата верещали, стоячи біля дверей, а я стежив, чи не доведеться й мені встряти до бійки. Нарешті рибалка здався. Ми його взяли втрьох і викинули за двері. 
    — Він мені давно не подобався, — сказав хазяїн трамбака, — я радий, що я йому виказав це як слід. Корабля, звичайно, треба брати — не брига, а е такий шхуна-бриг. Він відрізняється тим, що у брига обидві щогли з реями, а у цього фок-мачта з реями, а грот-мачта з гафелем. Це дасть більшу красу кораблеві й навчить юнаків мати справу з реями і гафелем. На мою думку, найкраще виглядає в морі тримачтовий шхуна-барк або двомачтовий шхуна-бриг. Коли в мене був трамбак і двомачтова шхуна, то я обов'язково хотів переробити останню на шхуну-бриг, цебто на фок-мачту поставити реї. 
    — А хіба у вас тепер немає шхуни? — запитав я. — Нам сказали, що ви хазяїн шхуни й трамбака? 
    — Трамбак у мене ще є, але це стара вже калоша, хоч я його й люблю, а шхуну мені потопили й спалили у війні. 
    — Одначе дозвольте нам і надалі називати вас хазяїном шхуни. 
    Моряк мовчки переждав час, потрібний для відповіді на моє запитання, і розповідав далі. 
    — У мене є на приміті дубок «Тамара». Це було колись прекрасне судно. Та йому попався поганий хазяїн. Він сидить нині за історію з дітьми. «Тамару» робив першорядний майстер, її можна легко перебудувати, впорядкувати трюм, зробити кіль, поставити нові щогли — дві, як личить кожній порядній двомачтовій шхуні-бригові. 
    — Ви думаєте, що саме таке судно потрібне нам? — запитав задумливо Сев, оддихуючись після бійки з рибалкою. 
    — Тільки шхуна-бриг. Ми його завтра й оглянемо — той дубок. Тільки дозвольте мені бути близько до ремонту й відбудови. 
    Ми підняли склянки з вином: хазяїн шхуни, Сев, Поля, Стелла, Муха і я. Кав'ярня нагадувала чомусь кузню, в якій мусив був ворожити казковий коваль. Хазяїн кав'ярні сказав слово, що його всі чекали: 
    — Я п'ю за кров і вогонь. За заморських дівчат. За шхуну-бриг і чорну пахучу турецьку каву. 
    Всі ми випили й поцілувалися. Потім повиходили з кав'ярні. Під дверима лежала людина й солодко спала. Ми переступили через неї і не здивувалися, думаючи, що то рибалка. Але, присвітивши, ми впізнали Богдана, п'яного до непритомності. Дівчата принесли двоє відер води. 
    — Фух! Це ви? — сказав Богдан. — А мене випустили, і я з радощів ледве доліз сюди. Між іншим — приїхала вже ваша рижа видра, бо вона ввесь час ходила тут по вулиці, розшукуючи вас. 
    Богдан знову сп'янів і ліг безсило на землю. 
     

        XIII

    
    Комісар закордонних справ стояв на березі й дивився в синю морську далечінь. Він був одягнутий у сіру армійську шинель, на якій вилискували ознаки командарма. Його оточувала купка людей — представники уряду, Міста, військові і журналісти. Мовчанки комісара ніхто не насмілювався порушити. Над головами шаруділи прапори на арці, крізь яку мав ступити на берег очікуваний гість. За півсотні кроків мовчки снував натовп за шерегами варти. Збоку вилискували на скупому сонці литаври оркестру й випиналися барабани. За оркестром вишикувався почесний караул. 
    Комісар задумливо стоїть, заклавши руки в кишені шинелі. Він почуває легку втому після погано спанеї ночі — старість його вже наздоганяє. Тільки розум — одвічний володар — виконує безперервну роботу. По-перше — треба одібрати потрібний комплекс слів, що їх можна говорити турецькому міністрові: «Шановний пане», «наші сусідські країни», «загальні кордони», «економічні інтереси», «радий вітати дорогого й шановного гостя». Комісар пригадав, як він уже зустрічався з турком у Швейцарії. Вони мали ніби випадкове побачення, влаштоване послужливим хазяїном готелю. Побачення тривало кілька хвилин, бо треба було боятися повсюди сущих репортерів та їхніх фотоапаратів. Проте міністр і комісар встигли заглянути один одному в вічі. Велике значення має зовнішність людини, навіть у дипломатів. Тепер, після кількох років роботи одного й другого, комісар і міністр мають зустрітися надовше. 
    Той час, що роз'єднував двоє побачень дипломатів, допоміг комісарові високо поставити ім'я своєї країни на політичних сторінках. Але міністр тим часом теж не гаяв часу: він виграв кілька справ у двох більших і сильніших держав. Та самий факт приїзду його до комісара показував перевагу останнього. 
    Очі комісара — гострі, як очі хижака, — побачили на морі дим. Комісар почав ходити вздовж естакади, струнко ступаючи ногами в чоботях і дзвонячи острогами. Почет мовчки захвилювався. Кіноапарат знімав далечінь і знімав комісара. Під берегом у воді плавали різні покидьки. Мартини літали й кигикали, сідаючи на воду. Комісар згадав, що в цій воді багато потоплено людей, і вони, здалося йому, стоять шерегами на дні. Комісар посміхнувся. З ним посміхнулися й ті, хто стояв біля нього, канонерка вийшла з гавані, поминула маяк, рушивши назустріч крейсерові, а сонце порозсувало хмари блакитними руками і впало на землю великою зливою світла. 
    Крейсер виплив уже на поверхню моря з-за горизонту, і чорний дим за ним линув, як хвіст. Канонерка пливла назустріч, піднімаючи на щоглу безліч різних прапорів. Дочекавшися відповіді з крейсера, канонерка вивісила стільки нових полотнищ, що одразу ніби зробилася екзотичним парусним кораблем. Вітер роздував ці різнокольорові паруси, коли канонерка круто повернулася і пішла назад до гаваяі, як чорна стріла. Вона стала в гавані біля хвилеріза й моментально кинула якір. Тим часом крейсер підійшов уже зовсім близько, і на кормі в нього червонів турецький стяг. В бінокль уже можна було прочитати слово «Ісмет». Комісар став біля арки, дивлячись на крейсер. Постать комісара набула найбільшої виразності й сили, він знав, що на крейсері є морські біноклі. «Ісмет» викинув із прови білий димок, пролунав постріл швидкострільної гармати, ще кільканадцять пострілів відбилися у хвилях і полягали по берегах: пошана державному прапорові країни. Канонерка відповідає стількома ж пострілами своєї гармати: пошана турецькому прапорові. Крейсер зайшов після цього до гавані і став посередині. Знову мовчанка і знову постріли — по двадцяти одному з кожного боку. Це вітали членів уряду: крейсер — комісара, а канонерка — міністра. Кінооператор крутив не переставаючи. 
    Комісар спокійно дивився на «Ісмет». Він перечікував безконечний ланцюг процедур, що їх вимагали дипломатичні закони й дипломатична ввічливість. Спочатку до крейсера поїхав моточовен із лікарем і начальником порту. Потім моточовен відвіз на «Ісмет» турецького посла з дружиною. На цьому ж човні поїхали й ті, що мали з собою кіноапарат. Далі — моточовен повернувся без посла і його дружини. Нарешті, з крейсера спустили шлюпку з дванадцятьма матросами, і трапом зійшло до шлюпки ще двоє. Весла опустилися на воду, шлюпка полетіла до естакади, на якій стояв комісар. Настала врочиста хвилина. Фотографи пролазили крізь натовп аж до комісара, перешкоджаючи кіноапаратові працювати. Помічник оператора прибирав їх з дороги, вириваючи з землі, як кущі трави. Комусь була відірвана пола пальта, але цього ніхто не помітив серед загальної урочистості. Шлюпка підлетіла до східців. Всі весла одразу стали вертикально, і з них потекла вода матросам на руки. На кормі стояли міністр, ад'ютант його з опереточ-ними еполетами і керманич шлюпки. Міністр був у циліндрі, у великих рогових окулярах і в довгому чорному пальті з хутряною шаллю коміра. 
    Комісар зійшов східцями аж до води і привітно чекав міністра — доки той ступить ногою на берег. Оркестр грав турецького гімна. Фанфари пронизливо співали. Міністр став на берег і зняв циліндра. За міністром вискочив ад'ютант. Простягнута рука міністра зустріла руку комісара, яка перед цим віддала особі міністра честь по-військовому. І ще дужче й голосніше загриміли труби оркестру. 
    — Від імені мого уряду, — сказав комісар французькою мовою, — вітаю вас, пане міністре, із щасливим прибуттям до нашої країни. У вашій особі я вітаю представника великого турецького народу, що виборов собі волю й незалежність. Милості просимо, пане міністре. Даруйте мені тільки, коли я не зможу через свої людські обмежені можливості виказати всю ту гостинність і всю ту щирість, яку я почуваю до вас, пане міністре, і до великого народу, представником якого ви є. Хай живе Туреччина! 
    Музика не вгавала, повторюючи мелодії гімнів обох країн, барабанщики надто голосно грали на барабанах. Міністр тримав лівою рукою циліндра біля голови, дивився кудись убік і вниз, відповідав тихо, трохи гаркавив, вимовляючи французькі слова. 
    — Я щасливий, пане комісаре, ступити на вашу землю. Мій уряд — уряд високої Турецької Республіки — доручив передати вам, а в вашій особі й урядові братнього й суміжного з нами Союзу, що ми стоїмо на твердих засадах усіх попередніх угод і простягаємо вам братню руку через море. Ваш великий народ, ваша славна країна, ваша могутня армія — є дружні нам, нашій боротьбі й нашому процвітанню. Хай живе Союз! 
    Потиснувши ще раз руки, комісар і міністр стали поруч. До міністра почали підходити ті, що були з комісаром. Вони тисли міністрові руку, говорили привітальні слова й відходили, доки товмач переказував міністрові зміст їхніх промов. Так підійшов заступник комісара, підійшов голова міста, наблизився комендант гарнізону, нарешті біля міністра став робітник якоїсь портової майстерні. Він був допіру від роботи. Його мозолява долоня зустрілася з рукою міністра. Мозолі й машинове масло неприємно вразили міністра. Непомітно глянув на комісара, але останній урочисто тримав руку біля кашкета, ніби роблячи огляд цілій армії. Робітник сказав: 
    «Вітаю турецький пролетаріат. Повиганяйте й своїх буржуїв, як ми вигнали своїх. Хай живе Турецька Республіка!» 
    Подано автомобілі. Міністр, тримаючи циліндра в руці, обійшов почесну варту, що стояла, як зелена стіна. 
    Я мав дві вільних години до зустрічі комісара з міністром. Я їх витратив на організацію знятого матеріалу, на підготовку до наступного знімання. О десятій годині вечора мав бути бенкет у Будинкові армії і флоту, і я хотів, закінчивши востаннє знімати о четвертій годині, дати готовий фільм на початок бенкету. Теоретично це було цілком можливе. Особливо після того, як комісар попросив мене «показати туркам нашу техніку». Практично ж — я ризикував, вийнявши з кишені годинника та блискавично розподіляючи свій час і час своїх помічників. 
    Вже було знято до трьохсот метрів плівки: на вокзалі, в порту, біля крейсера, по дорозі до готелів, у автомобілях, на палубі крейсера. Знімало троє найкращих операторів. Ще тільки десь забарився оператор-хронікер, що йому я дав саrte bІаnche[8]. Він мусив знімати все, що знайде навкруги події. Цей оператор недавно приїхав з Америки, де кілька років жив і вчився, і його можна було послати знімати акул у морі, не турбуючись за добрі результати. Проте досі його ще немає в лабораторії. 
    Плівка вся пішла виявлятися. На це потрібний був час. Далі — фіксаж і промивка. На сушку негатива треба було дві години. Ми витирали плівку чистим спиртом, щоб вона скоріше сохла, але виграли ми лише п'ятнадцять хвилин. Суха негативна плівка йшла до друкувальної машини. Позитивна плівка з машини йшла у виявлення, фіксаж, промивку й сушку. Потім позитиви різалося по кадрах, і можна було робити монтаж фільму. Доки негативи виявлялися, я написав титри до фільму, їх було до двох десятків. Написавши, я телефоном прочитав їх заступникові комісара, і ми вдвох їх проредагували. «Дружня зустріч представників сусідських держав» — назвав я фільм. Далі йшли написи з прізвищами комісара, міністра, їхніх супутників — написи інформаційні. Крейсер «Ісмет» — салютує прапорові нашої країни. Дружина міністра з дочкою — і довжелезні імена обох дам. Титри я віддав до друкарні кінофабрики, мені їх набрали зараз же, відбили, і, перевіривши, я віддав їх знімати на плівку. 
    Я дотримуюся тієї думки, що, коли в спішній роботі є серйозність — цю роботу ніколи не зробити так швидко, як треба. Тому до кінолабораторії я влетів, як вихор, і голосно почав співати щось веселе. Я запропонував кожному з монтажистів, монтажниць, барабанщиків, промивальщиків, друкарів і виявників — жовтобоких яблук з ближчої кооперативної яблуні. На яблуках ще були стружки, та ми обтирали їх руками й кусали так люто, що сік розлітався на боки. Ми встигли пригадати кілька пліток з фабричного життя й анекдотів, кілька солоних слів проковтнути і розсмішити дівчат-монтажниць, доки прийшов з виявочної кімнати майстер і сказав, що негативи вийшли потрібної густоти й належної різкості освітлення. 
    Я глянув на годинника й заявив, що мені треба вже в похід. На дверях я зустрів оператора хроніки з Богданом. Вони були брудні, мокрі, обідрані, але задоволені. 
    — Ви, мабуть, на небі були, — поцікавився я, — і звідти знімали? 
    — Ми знімали з маяка, з дубка, з води, з даху зерноперевантажувача, з естакади... 
    — Доволі, — перебив я, — ідіть виявляйте негативи. А ви, Богдане, розповідайте толком, доки ми їхатимемо зараз у гості до міністра. 
    — Слухай, — крикнув нам услід Директор, — це ж отой самий «Ісмет», що на нього я міни мусив ставити. А командир, якби ти бачив... 
    Ми від'їхали досить швидко, не дослухавши кінця, бо не було часу. 
    — Валяйте, — сказав я Богданові. 
    — Нічого вже валяти — все повалене. Тепер треба гарно все попіднімати. Я нічого не розумію на зніманні, але щаблів на драбинах ми перерахували досить. Мені Сев подав одразу ідею — для чого треба знімати. 
    — Як для чого? Для фільму хроніки. 
    — Це вже там видно буде, а знімали ми для майбутньої картини Сева. Ми знімали з маяка, як «Ісмет» наближається до місця катастрофи, як стріляє в бідного й нещасного парусника. З даху зерноперевантажувача ми знову знімали постріли «Ісмета», а в кадрі майорів наш прапор. Ви пам'ятаєте, як на парусникові стоїть босий капітан-румун біля прапора й дивиться на крейсер? Так я навіть грав спину цього небіжчика перед кіноапаратом. 
    — А Сев? Знає він те, що ви робили? 
    — Та Сев був увесь час із нами. Я зітхнув з полегшенням. 
    — А для мене що ви зняли? 
    — Для вас ми зафрахтували дубок із сіном. Ми позалізали в сіно, а дубок маневрував по гавані, як дурний. Він так близько проходив біля крейсера, що одержав добру порцію лайки турецькою мовою. Зате ми крутили в сіні апарата, як несамовиті, і встигли зняти навіть матросів, що підходили до бортів поглузувати з нашого дубка. 
    — Потім іще така справа, — сказав Богдан, помітивши, що автомобіль хоче зупинятися, — ви обережніше з Севом і з тою вашою видрою. 
    — А хіба що? — сказав я, вилазячи з машини. 
    — Він дуже знервований сьогодні. Я бачив, як вона його зустріла. Сев гаряча дуже людина. Це не попередження, а просто — зауваження моряка, що трохи забагато поповисів на ниточках над смертю. 
    — До побачення, — сказав я. 
    — Добре, я за вами подивлюся. Мені дуже не до вподоби, коли жінка починає нехтувати своїми друзями: це значить, що вона на комусь зупинила око. 
    «Les paroles sont faites pour cacher nos pensees»[9] 
    (Ф у ш е, «Мемуари») 
    Розмова йшла французькою мовою. 
    — Як чудесно світять прожектори! У нас на «Ісметі» є на башті такі самі. Ми будемо, зняті всі, як сидимо? 
    — Так, пане міністре. Ця невеличка незручність від світла зараз мине. Для історії треба зафіксувати на плівці наше побачення як документ для нашої угоди. 
    — Ви, пане комісаре, хочете глузувати з мене. Наше дружнє й товариське побачення навряд чи передбачає якісь серйозніші угоди за угоду звичайну — торговельно-рибальську. 
    — Рибка буває різна в нашому морі, як гадає пан міністр? Комісар сміявся. 
    — Ви приїхали на крейсері, я одяг військову форму. Чи не значить це, що я хотів підкреслити свою силу на сухопутті? Ні, не значить, бо й флот мій стоїть по військових схованках, й ви знаєте, на якому місці в світі його тоннаж. 
    — У вас спеціальні кінські заводи є чи коней до кавалерії постачають різні люди? Той кавалерійський загін, що супроводив мене, стоїть вище всіх похвал, пане комісаре. 
    — Це не найкращий загін. Коней розводять і виховують державні заводи, кінські заводи: в киргизьких степах, біля Уралу, в Сибіру. Ви розумієте, пане міністре, що треба провадити добір жеребців та маток, щоб виробити добру кавалерійську породу для нашої великої рівнини. Пам'ятаю, років десять тому я зацікавився цією справою й навіть оглядав один такий завод мого імені. Уявіть собі — глушина, дикий степ, сонце. Цілі косяки кобил з лошатами ходять на паші. Верхи на маленьких волохатих конях скачуть навкруги пастухи. Яка поезія, пане міністре, — такі собі малі хлопці на маленьких конях керують страшним табуном кобил з лошатами. А на ніч їх приганяють до стаєнь, де кожна кобила має прекрасне ліжко. 
    — Мене теж цікавило кінське хазяйство. Та я, бачите, волію краще їздити на крейсері. Ви щось почали говорити? 
    — Кажете, на крейсері? Прийміть моє захоплення з вашого каламбура. Я ще з тої нашої зустрічі трохи недочуваю. Хворію на вухо. Проте, як гадаєте, коли ми нарешті виконаємо те, до чого прагнемо вже десять років, а до нас про це мріяли приблизно стільки ж? Я кажу про внутрішній морський басейн. 
    «Юпітер» світив просто в вічі міністрові, він закрив окуляри на секунду рукою. Незважаючи на це, паузи не трапилось. 
    — Я даю свого підпнса, пане комісаре. Тепер нам ніщо не перешкоджає. Знову підходить мій секретар. Чого вам треба, Зекія? Я вас покличу, коли ви будете потрібні. 
    — Кінематографісти просять знятися всім у групі. 
    — Вони вже кінчають знімати? Тоді ходімо, пане міністре, сядемо. Хай біля мене буде ваш капітан «Ісмета». А вам я можу дати мого ад'ютанта — доброго кіннотника. 
    Група вийшла вдалою й цікавою. У центрі сиділи дружина й дочка міністрова. Біля дочки сидів сам міністр, а праворуч від нього примостився на краєчку стільця кіннотник. Він почував себе незручно: боявся, що під ним розвалиться стілець. Так зніматися кіннотник не звик, і тільки два ордени, прибиті до його грудей, врятували становище. Вони нагадали кіннотникові, що над ним полощеться в повітрі непереможний прострелений кулями стяг. Поруч дружини міністра сидів комісар, маючи ліворуч від себе капітана «Ісмета». Капітан сидів урочисто, бо він був уже літня людина і знав, де й як треба сидіти. Це малий худорлявий турок із голеним обличчям й безцвітними очима. Крейсер «Ісмет» був завеликий для такого вершника, проте капітан сидів поважно й міцно, а ордени його вилискували на світлі, як цяцьки золотом гаптованого мундира. За переднім рядом товпилися дипломати й військові. 
    У комісара й у міністра на губах легенький осміх, ніби вони головували на родинному святі. Тільки напружена постать кіннотника та спокійна суворість капітана крейсера показували, що родини в комісара й у міністра було багато. 
    Я розбудив у собі машину. Виразно я чув, як якісь коліщатка цокотіли в мені, впливаючи на руки, ноги, голос. Коли б я був на той час колесом і на дорозі в мене лежала б людина, я не звернув би з дороги, знаючи, що я загаю кілька хвилин часу, коли почну об'їздити людину. Такий стан мій нагадав мені катання з високої снігової гори — не можна зупинитися, не проїхавши всю путь. Або ще краще — першу науку плавання, коли людину кинуто в воду і вона брьохається, рятуючи себе і вважаючи за сором кричати. Або ще — стан мій нагадував оскаженілу машину, в якій зіпсовано гальмо й яка мусить мчати, доки в ній є горюче. З машини не вискочиш. Треба лише правувати, доки машина загубить силу. Або... та багато ще можна навести порівнянь для характеристики мого перебування в кінолабораторії від 5-ї години дня до 10-ї вечора в день побачення комісара з міністром. 
    Плівки було знято щось із сімсот метрів. З цього треба було викинути брак і решту змонтувати, вставивши титри. Лабораторія працювала понад норму. По всіх кімнатах ніби виросли руки: так швидко передавалися потрібні речі. Не знаю, що змушувало лаборантів і монтажниць так працювати: їм же ніхто не плататиме за час, що вони прогають поверх своїх годин. Така влада творчої роботи над людиною, що забуває вона за втому і за їжу, і десь з'являються подвійні сили, почетверена енергія і повосьмерена жвавість і веселість. Весела робота — це втіха і мета життя. Коли кожне знає, куди прикласти своїх рук, як каменяр знає, куди ляже кожний камінець у стіні, — як радісно тоді жити й як жваво підносяться людські будівлі! 
    Добре виконана робота — це спортивний рекорд, після якого солодко ниють руки і трохи шумить здорова голова. Таким рекордом стояли перед нами два рулони плівки, кожний по триста метрів. Як же ж ми працювали! Маючи під рукою невдосконалені інструменти, старі розчини хімікалій, що нерівномірно виявляли плівку, поганий приплив повітря до барабанів, де сушилася плівка, — ми працювали наче з натхнення. Кожний з нас у той же час зберігав хвилини. Це було чудове полювання за хвилинами! За ці години ми зробили безліч винаходів: що моталка з жовтою ручкою на дві хвилини скоріше змотує, не дряпаючи плівки; що малий барабан хутчіш крутиться, біля нього витяжна труба, і плівка, на ньому сохнучи, зберігає нам кілька хвилин; що ацетон для склеювання шматків плівки треба трохи-трохи нагріти в руці; і багато іншого, що тепер здається зовсім дрібницею, а тоді відогравало велику роль і впливало непомітно, але вперто на наше полювання за хвилинами. Крім усього, я мусив виграти собі півгодини для того, щоб проглянути сумнівні шматки на екрані до монтажу, а перед десятьма годинами вечора — ще півгодини на перегляд остаточно змонтованого фільму: шістсот метрів по 5 — 6 хвилин на кожну сотню. В очах же в мене стояла Тайах. Я витирав губи, ніби стираючи її поцілунки, і передо мною пливло тоді рожеве марево. Я випускав із рук плівку, вона падала до мішка, як блискуча гадюка, і там ворушила хвостом. У такі моменти я нічого не бачив перед собою, а лампа, що світила за матовим склом, здавалася мені місяцем, що розплився в нічному тумані, або — соняшником, який іноді виринає подорожньому з туману, що восени обволікає ї степи, і дороги, і розквітлі жовті соняшники. 
    Я встиг побачити Тайах удень, повертаючи з особняка, де знімав комісара та міністра. Я їхав машиною. Було людно на вулицях, шофер не міг ніяк розігнатися. Я її побачив на розі, коли вона піднесла руку догори, зупиняючи мою машину. Поруч неї стояли Богдан і Сев. її обличчя було без міри радісне та схвильоване. Сев похмуро жував папіросу. Богдан стояв осторонь і робив вигляд, ніби його зовсім не стосується вся гра. Він був увесь новий і аж шелестів. «Дружочок, любий!» — скрикнула Тайах, підбігаючи до авто. Я відчинив дверцята й одразу ж потрапив до неї в обійми. Вона мене тричі поцілувала, незважаючи на публіку, що йшла повз нас. Та я відчув, що це були якісь винуваті поцілунки. «Ти вільний, Дружочок?» — запитала вона, мнучи рукою мою краватку. «Ні. Я звільнюся лише після 10-ї», — промовив я тихо. «Мені вони вже казали, та я хотіла, щоб ти раніше», — сказала вона капризним тоном. Я повторив свою фразу. Щось їй здалося дивним у тоні мого голосу. Вона подивилася мені в вічі безконечно щасливим і несміливим поглядом, її очі благали. Я переборов себе й обняв її легенько за плечі. «Не треба, радість моя, боятися», — сказав я голосом, який дзвенів так, ніби він ніколи не міг перерватися. Шофер махнув рукою, тороплячи їхати. Я нахилився до Тайах і заплющив на секунду очі, відчувши її губи. Наче я від'їздив кудись без повороття. Я сів до шофера, залишивши тінь на Богдановім обличчі й зовсім похмурого Сева. 
    Я раптом приходив до пам'яті, діставав упалу плівку і входив до темпу справ, наче очунюючи після довгої млості. Плівка, як жива істота, розважала мене. А товариші по роботі приймали мою коротку задуму як хвилини натхнення, ходили тоді на пальцях і притишували голоси. 
    Нарешті я добрався до плівки, що її знімав Богдан з Севом та американцем. Я трохи пожвавішав і почав наспівувати якусь мелодію. О, це так нагадувало їхні різноманітні душі! Я пізнавав оператора в ракурсах і в карколомних точках знімання. В одному місці я відчув, як плавко колишеться в повітрі кіноапарат, разом із оператором і, очевидячки, разом з тією спорудою, на яку витягла їх невгамовна професія. Іншим разом апарат знімав так близько від води, що чергова маленька хвиля ніби заливала об'єктив, а з ним — і екран. Крейсер тоді здавався дитячою забавкою й, у всякому разі — набагато меншим за хвилю. Я пізнавав Сева, його людську думку в кадрі, де на першому плані стоїть спиною Богдан, біля нього рухається прапор, а вдалині стріляє білими димками швидкострільна гармата крейсера. Сев дав перевагу прапорові і змусив глядача стати поруч нього і, завмираючи від страху перед гарматою, проклясти зброю боягузів. Я пізнавав Богдана в кадрах, знятих із сіна на дубкові. Якась соломинка нависла над об'єктивом, потім друга й третя, ось і цілий кущ виткнувся з нижчого краю. Складалося чудне враження подорожі біля крейсера на острові з трави, і крейсер ставав ніби сам непорушним острівком, коли біля нього пливла земля і пливли трави. Я пізнавав усіх трьох в чудних і чудесних шматках плівки, що я проглянув. Проте її я відклав, мені вона не годилась, їй Сев сам колись дасть місце в своєму фільмові, посеред плавань корабля, якого творили ми гуртом. 
    Годинник невблаганно цокотів на стіні. Вже довге проміння вечора простяглеся по кімнаті з сушильними барабанами. Лабораторія безлюдна. По одному, по двоє кінчали свої частки роботи лаборанти і бажали нам щасливо залишатися. Нарешті вся плівка лежить ліворуч від мене на столі, а, крім мене, в кімнаті залишилось тільки троє: монтажниця, механік, що міг мені показати на малому екрані кожний шматок фільму, і шофер, який, поставивши машину у дворі перед вікнами лабораторії, зайшов пересидіти нудний час чекання, його домчвка була близько фабрики, але люди завше люб-. лять бути щирими й запопадними там, де їм цього самим хочеться. Шофер мав відвезти мене з картиною до Будинку армії і флоту. Монтажниця хутко клеїла шматки плівки, клацала машиною, намотувала плівку на рулон і була люта, як тигр, якому дають їжу маленькими шматками. Я не встигав їй вибирати кадри. Годинник пробив дев'яту. Роботу майже закінчено. Маючи ще годину, я був цілковито забезпечений від помилок. Ми пішли до кімнати для переглядів, і механік швидко пустив апарата. Дивилося картину нас троє. Шофер сів біля монтажниці. «Пускати?» — запитав механік крізь віконечко. «Пускайте». Ми проглянули обидві частини — усі шістсот метрів. Коли засвітилося світло, я довго не вставав із місця. Я втомився. Мені самому стало дивно, що кілька годин тому була ще порожня плівка. Тепер на ній рухались тіні людей, і шматки подій були заховані від забуття. 
    За стіною годинник пробив пів на десяту. «Ви помалу крутили, здається?» — запитав я механіка. «Нормально, як завше». Я був стомлений до краю, в мені пов'яли всі м'язи. «Як вам сподобалося?» — промовив я до шофера й монтажниці. По тому, як вони разом обоє щось відповіли, я зрозумів, що вони нічого не бачили. У них були, очевидячки, інші справи, цікавіші за мою працю. І я на них зовсім не гнівався. Ми поїхали вдвох із шофером і повезли фільм. 
    їхали ми дуже помалу. Чи то мені так лише здавалося, бо скрізь на вулицях нас хотіли зупинити сюрчки. Було зовсім темно, над Містом була прозора ніч. Південь почувався в бадьорому й п'янкому подихові вулиць і в яскравому блищанні зір. Платани й липи стояли нерухомо, і тротуари біля них тяглися рівними сірими смугами. 
    Будинок армії і флоту був декорований і освітлений. Ми приїхали за 15 хвилин до десятої. Я попросив шофера почекати і зайшов сам досередини. Мене зустрів адміністратор кінофабрики: «Вже?» — запитав він боязко. «Нате ось, тримайте, бо в мене болять руки». Я пройшов з адміністратором нагору до зали й заглянув за куліси, шукаючи кіномеханіка. Я зустрів комісара й міністра, що саме оглядали Будинок і його музеї. «Товаришу комісаре, — підійшов я, — доводжу до вашого відома, що той фільм, якого ми знімали, уже готовий і ви зараз побачите його, а в ньому — себе, пана міністра, його шановну дружину й доньку, крейсер «Ісмет» і все інше. Нашу техніку туркам показано», — додав я зовсім тихо. Комісар сліпучо осміхнувся. «Дякую», — сказав він, простягши мені руку. Я простяг комісарові свою, і ми поручкались. Потім я, як людина, що все зробила від неї бажане, повернувся і полетів східцями вниз, прямуючи до автомобіля. «Підвезіть мене до Професора», — попросив я. Ми поїхали. Та швидко мусили зупинитися, бо на дорозі в нас раптом з'явився Директор. «Зроблено?» — прокричав він, наближаючись до машини. Я помітив, що він випивши. Моя відповідь заспокоїла. Він сів до авто. 
    — Бачив капітана? — запитав він, коли ми знову рушили. 
    — Бачив. 
    — От сукин син. От анциболот болотяний. Триста шестов і паличка. 
    — Ти, може, знову пригадав, як ти на нього міни ставив? І денатурат глушив? 
    — То єрунда. Ти на командира подивись! Бачив капітана? Крейсер як крейсер, а отакий гнусний капітан. Та я його одним пальцем утоплю. Дуже образливо мені за покійних братішок — чорт зна, через кого загинули. 
    — Отакі саме й уміють командувати. 
    — А миршавий який, старий, нещасний! От у нас був командир! 
    — І ти не можеш заспокоїтись? 
    — Віриш, убив він мене, цілий тиждень не спатиму. Авто зупинилося біля будинку, де жив Професор, і я зійшов на землю, помахавши Директорові рукою. Я побачив, як останній переліз на сидіння до шофера, вже коли машина рушила. 
    Професор був удома. Він сидів біля столу і розглядав книжку. Подивився на мене поверх окулярів. 
    — Ви де це так довго барилися? Вже давно пора кінчати ваших турків. 
    — Та я оце тільки зараз віддав картину. Цілий день з нею морився. 
    — Знаю. Я знаю, що ви думаєте, а не тільки, що робите. 
    — Чекаю послухати. 
    — Про це потім. Я зараз нагрію вам на машинці чаю. В одного шахрая в лавці знайшов справжній чай. Китайський чай. Ви понюхайте, як пахне. Знаючи, що ви прийдете, я дістав варення з помаранчів. Можете і його понюхати. 
    — Ви мені скажіть краще, про що я думаю. Я не був уже у вас довгий час, та й ви, здається, крім фабрики, нікуди не ходили? 
    — Я вам покажу одну річ, яку я придбав для вас. То був східний божок пожовклої слонової кості. Голий живіт його такий великий, що лягав йому на коліна. У руці він тримав лотос і посміхався радісно, лукаво, задоволене. Він називався богом хатнього достатку. 
    — Подаруйте його їй, — сказав Професор, — коли вона з Італії не привезла собі іншого. 
    Я остовпів, Професор читав у моєму мозкові, ніби в книзі. 
    — Звідки ви знаєте? — вирвалося в мене. 
    — Дуже легко. Треба мати очі й вуха. Мене тільки цікавить, яку роль відіграє в вас та людина, яку ви колись врятували з моря. Пам'ятаєте — я йому відводив досить-таки місця в її житті. 
    Я мовчав, зломлений освіченістю Професора. 
    — Щоб остаточно вас приголомшити, — продовжував останній, — я покажу вам зараз книжку, якої ви скрізь шукаєте і про яку завше думаєте. 
    — Книжку? Я найменше думаю тепер про книжки. От якби ви дістали мені... 
    — Дивіться, — перебив Професор, — чи добра? Вік її вимірюється тисячоліттями. 
    Він подав мені розгорнуту книжку, яку перед моїм приходом розглядав на столі. Це був старий китайський рукопис. На сторінці, що мені її запропонував Професор, були намальовані тушшю деталі й розміри великого морського паруса. Я переглянув кілька сторінок — передо мною лежав рукопис китайського корабельного майстра. Тексту, звичайно, я не добрав, але малюнки й креслення, добре й умілою рукою пороблені, — показували мені повну картину будування. Я забув за Професора, захопившися дорогоцінною річчю. 
    — Чай готовий, — зауважив Професор, — книжка є моя свята власність. Ми будемо нею лише користуватися під час будівлі, а я подарую її вам тільки в день вашого весілля, і то — весілля саме з цією сьогоднішньою, з єгипетською царицею. Сідайте пити чай. 
    Справді, приємні пахощі чулися вже в кімнаті. Чай був на диво запашний і розкішний. Зовсім розгублений сів я пити чай з помаранчевим варенням. У мене перемішалося все: корабель, книжка, божок, Тайах, чудні плетені паруси з книжки й ті тисячі років, які незримо перебували в кімнаті Професора. 
    — Про вас часто думаю, — казав Професор далі. — Чи маєте ви самі всю ту енергію й завзяття, упертість і хоробрість, що ви їх збуджуєте в інших? Коли самі не маєте — тоді яке право дано вам хвилювати так мене? Ви пюдивіться — он у мене лежать книжки і плани. Скільки хитрощів і вміння треба було мені прикласти, щоб зібрати їх усіх докупи! Кайтеся, нещасний, — закінчив Професор, спокійно сьорбаючи з блюдечка чай. 
    Я нічого не розумів. Але мені не дозволено було встати доти, доки я не віддав цілком уваги запашному китайсіькому напоєві. 
    — Тепер дивіться, — сказав Професор. 
    Пе]!рша книжка була «Навігація», друга — «Космографія і морські шляхи», третя — «Плавання в доісторичні часи»», четверта — «Шукання Індії», п'ята — «Христофор Колумб і Фернандо Кортец», шоста — «Паруси всіх народів», сьома — «Будова дерев'яних кораблів», восьма — «Метеорологія і вітри», дев'ята — «Вітрильне господарство», десята — «Морська торгівля», одинадцята — «Гавані світу», — книжок було стільки, що Професор міг спокійно тримати іспита на капітана далекого плавання. 
    Дивуватися мені було більше нікуди. Я розгублено, ошаррашений такою кількістю книжок, подивився на Професора, а останній розчиняв тим часом шафу і пропонував мені ще цілу гору книжок — старих і нових. 
    — Нащо ви їх стільки зібрали? — простогнав я. 
    — Відбудовуючи вам парусника, я не можу бути профаном у цій справі. Чи, може, ви гадаєте, що відбудувати і так легко? 
    — У мене і в думці не було, що це така глибока справа. А тепер... 
    — А тепер відійдіть набік і перечекайте. Ви думаєте, що ще вам жарти? Через те, що у вас цього «і в думці не було», я й питаю вдруге: чи маєте ви самі ту енергію й завзяття, котрі видобуваєте ви з людей, ніби торкнувши їх біблейським посохом Мойсея? Але не турбуйтеся, все буде зроблено. У мене теслярі всі наввипередки просяться на цю роботу. 
    — Чому? 
    — На кінофабриці вони роблять речі, що через день самі ж вони й розламують. А людина — натура творча. Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити. Тоді людина працюватиме так, як співає. 
    Я кинувся Професорові в обійми. В кімнаті пахло справжнім запашним китайським чаєм. Гора книжок лежала на столі. Я відчув у собі прискорену діяльність сльозових залоз. Треба було чекати сліз. 
    — Я вже пішов, — повернувся я до дверей, — я ще хочу пройти портом, бо почуваю, що довго не засну цієї ночі. 
    — Не раджу йти туди, — затурбувався Професор, — не раджу ніяк — ніч. 
    — Дурниці, — я пішов і в коридорі тільки витер очі. 
    До самого порту я йшов не то тротуарами, не то вулицею просто. Була ніч. Пора, коли зовсім порожніють вулиці. Думок з'являлася безліч, і про таку безліч речей, що можна вважати їх за недійсні. Сходячи крутою вуличкою, я відчув страшну самотність і тривогу. Мене хвилювало те, що вітру не було і я не чув морського запаху. Мовчазність і самотність. Я почав оговтуватися. 
    Перше, що я свідомо помітив, була темна постать людини, котра, ховаючись під будинками, ішла за мною назирці. «Дурниці», — прошепотів я. Людина затаїлася за стовпом, я вже почав думати, що помилився. Ні, людина існувала, вона обережно пересувалася попід стіною будинку. 
    Я вирішив вжити хитрощів. Поперед мене йшла вуличка праворуч. Я думав хутко заховатися за ріг і, своєю чергою, прослідкувати за тим, хто буде йти позад мене. Я прискорив кроки, змушуючи, таким чином, мого переслідувача майже бігти. На розі вулички я непомітно оглянувся і круто повернув праворуч. На моє здивування, від стіни відокремилася ще одна людська фігура і пильно придивилася до мого обличчя. Позад мене чути було лопотіння ніг першого, що вирішив уже не таїтися. 
    Я сунув руку в кишеню: вона була порожня. Безпомічно оглянувся: жодного каменя поблизу. В цей час фігура, не кажучи жодного слова, піднесла руку, і я побачив у руці ніж. Холод пройшов по мені аж до ніг. Я уявив собі холод клинка. І моментально, в пароксизмі розпачу, я кинувся на злодія, схватив його за руку і, скільки було в мене сили, укусив його нижче ліктя. Та це не допомогло. Я відчув скажений удар його правої руки в мою ліву щелепу, удар, від якого я почав хитатися. Разом із цим щось холодне й неприємне залоскотало мені під ребрами, зараз же на тому місці почало пекти, як вогнем, стало мені парко й одразу пройняв піт. Я упав на брук. 
    Перед тим як зовсім знепритомніти, я почув, що на вбивцю набіг мій перший переслідувач. Він щось крикнув, махнувши рукою. Я упізнав голос Богдана. Відбулася блискавична бійка. Мій оборонець упав і собі, боляче придушивши мені ноги. 
     

        XIV

    
    Професор писав рипучим пером на зшиткові англійського паперу 17-го сторіччя. Папір був жовтий, як віск. Ніби на ньому осів пил довгих літ лежання. На першій сторінці Професор намалював контури двомачтового брига, вималювавши детально такелаж. Біля прови було поставлено ім'я. Під бригом чітко червоніла назва зшитку: «Корабельний журнал «Онтон». Трохи нижче стояло: «У плавання ще не виходив». 
    Професор іноді посміхався, а рука його без упину писала. 
    «Сосну треба рубати пізно восени, — писав Професор, — коли вистояне тіло її готується до зимових холодних вітрів. Або — рубати взимку, коли сосна дзвенить від удару, як орган. Ні в якому разі не брати дерева весняної рубки. Весною соки йдуть із землі вгору по клітинах стовбура і доходять до хвої. Дерево повне соку. Весною сосна найбуйніше росте — відкладаються нові клітини, вона росте в товщину й угору. Завше треба віддавати перевагу дереву, що зрубано його ясної, сухої осені, коли листя падає огненними метеликами і чути звук кожної шпильки з сосни, шпильки, що падає на землю. Коли сік шумує в дереві, будь то сосна, бук, горіх чи важкий дуб, тоді в дереві родяться тисячі химерних планів, мрій, тоді дерево стає людиною, а що ж із людини збудуєш, із цієї чудернацької істоти, що боїться кожного дотику гострої сокири і бризкає зараз же соком, що з людини збудуєш, крім житла для хробаків? Дерево лише на зиму стає матеріалом, розкішним, багатим, пахучим брусом, з якого ріжуться гнучкі, як дівчата, дошки, міцні, як хлопці, бруски, мудрі, як старість, колодки, в яких гострим блискучим різцем розкриває людина прекрасні форми життя. 
    Давайте сюди сосну зимової рубки, давайте сюди дуба, давайте бука й горіха. Хай принесуть тиса, що негній-деревом називається в народі, червоного дерева, і хай ще покажуться сюди три сосни американських лісів: смоляна сосна, жовта сосна та біла сосна. Ми не будемо одноманітні. Дешеві кораблі робляться з американської сосни — від кіля до вершка брам-стеньги. Торговельні кораблі, які хочуть жити довгий вік, роблять кіль з бука. В південних морях — роблять кіль, форштевень, ахтерштевень, шпанти — ребра корабля, палубні планки — з тисового дерева, що не гниє у воді; палубні сволоки — з червоного дерева, твердого, гідного, розпираючи, тримати борти; палубні дошки й мачти — з американської сосни. Наші моря визнають дуб і сосну. Ми додамо сюди ще дорогого тису та букового дерева. 
    Бук піде в нас на кіль. На шпанти — корабельні ребра — їх треба тесати й з'єднувати з кількох шматків — дамо ми міцного дуба. Ми спокійно пливтимемо морем, коли знатимемо, що дуб захищає нас від важких хвиль. Там, де шпанти з'єднуються з кілем, ми покладемо ще поверх врубок, покладемо вздовж кіля важку дубову «кіль-свинку». Вона в'яже так шпанти, як людський хребет в'яже ребра. На стояки й палубні сволоки ми візьмемо червонавого, густого тису. Це дерево дає легкий лісовий запах, з яким легше обживати каюти. Обпланкуємо зовні й усередині — також тисом, бо він не боїться води й негній-деревом називається. Палуб зробимо дві — нижчу й вищу. Під першою буде їжа й товари, солодка вода й затишна темрява. Над першою будуть каюти. Над вищою — щогли з парусами і небо. 
    Вищу палубу ми вкриємо сосновими дошками. Вони легкі й смолисті, по них хвиля сковзнеться і назад у море летітиме. З горіхового дерева вирізати треба майстра корабля — сильного вовка, хитрого лиса чи дужого ведмедя. Вирізавши, під бугшпритом місце йому дати, щоб бачив він, куди кораблю плисти, щоб поминав рифи, коси піщані та гострі береги. 
    Ми дійшли вже до мачт. Але перше накажемо закупити побільше смоли — ми потім смолитимемо нашу будівлю. Глибоких дві дірки чорніють на палубі. Загляньмо в них: та такі дірки і в другій палубі, ми бачимо «кіль-свинку» навіть. У цю дірку стане спідня мачта. Половина її під палубами й упирається в кіль, а половина підноситься над вищою палубою. На цю спідню мачту ставиться друга мачта — марс-стеньга, а на другу — брам-стеньга. Ви бачите, яка важка річ припасувати шматки. Спідня мачта... — та ми краще виберемо раніш сосни для мачт, а потім уже подивимося, як їх припасовувати. 
    Сосна росте на пісках, на гірських схилах. Коли місце обмивають льодові дощі, обдувають снігові вітри, жодне дерево не знаходить у собі мужності рости там, тоді звичайно кажуть: «Посадимо сюди сосну». І сосна довго і самотньо росте, дзвонячи хвоєю. Вона завше дзвонить, її коріння заривається в піщаний грунт і росте вглиб і вглиб. Ось уже перейдено пісок і глину, обплазовано камінь, і корінь занурюється, як жадібний хробак, у жовту землю. Дивись, через кілька років і не впізнати дерева: воно перечіпає вже своїм вершком заблукані хмари і змушує їх від ляку мочитися. Треба постукати по ній і дослухатись до звуку: вона дзвенить на морозі, і в ній не чути жодного дупла. Оцю сосну ми й закарбуємо собі. Йдемо далі. Ось вітер поламав одну — поминемо її. Нещастя можна жаліти, але довіряти йому свої паруси — смішно. 
    Ще одну сосну ми здибали. На камені гірському стоїть вона, і вітри її хилитають на всі боки. Взяти б хіба? Але, ближче підійшовши, поминули й її. Хто довго і вперто бореться з вітром, не сходячи з місця, — того не можна брати на мачту: в ньому вузли і викривлений стан, товсте суччя і зламаний вершок. Таке дерево гнуте можна на кермове колесо згинати або на луки брати — летітиме стріла як треба. 
    Нашукавши сосен на мачти, повалимо їх без жалю сокирами. Сентиментальні люди хай відійдуть: буде текти смола, і сосна стогнатиме. Та саме стоїть зимова пора, дерево кожне робиться матеріалом: розкішними, багатими, пахучими мачтами, гнучкими дошками і податливими, як мармур, колодками. 
    Спідня мачта — найтовща. Але її ще потовщують, набиваючи навкруги шальовок для зміцнення й захисту. Поставимо її... та ми вже її поставили на призначене місце. Біля вершка поміст на салінгах — це марс. На марсі, притиснувшись до спідньої мачти і надягшп штуку, яка зветься «головою віслюка», стоятиме марс- стеньга. До вершка останньої знову причеплено «голову віслюка», яка тримає брам-стеньгу. Отакий мають вигляд і фок-мачта, і грот-мачта на шхуні-бригові. Мачти стоять трохи похило до корми: перша — менше, а друга — більш похило. Рей — поперечних перекладин для парусів — на щоглі чотири: спідня рея, марс-рея, брам-рея і бом-брам-рея. Зміцняють мачти тросами: вантами, пардунами. Парусне господарство — як скрізь по гарних кораблях — фрегатах, бригах: спідній парус, марсовий парус, брам-парус, бом-брам-парус, гафель-парус, клівер, топселя, стакселя і ще кілька додаткових біля вищих парусів. 
    Полотно — не такий цікавий матеріал, як дерево. Поле льону вражає тільки в час цвітіння! Тоді страшно дивитися — ніби на землі запалася синя небесна безодня. Пов'язати льон з полотном тяжко. Ніби не міг вирости на землі цей м'який, білий, міцний матеріал. Паруси хай собі шиються, а ми подивимось, що поробляє в казанах смола. 
    Вона вже кипить. Треба кинути пучку солі і шматок вощини з медом у кожний казан. Колись ще кидали живого півня, щоб люди на кораблі спали чуло і не проспали парусів. Ще раніш — для великих кораблів — варили з смолою й дитину, яку треба було обов'язково вкрасти на базарі. Тоді корабель ставав живою істотою і набував на небі свого янгола, відібравши його в дитини. «Так пророблювали морські розбійники», — розповідають старі моряки, і обов'язково після стількох пляшок, щоб оповідач міг поплутати прову з кормою. 
    Смола кипить. З дна стремлять чорні бунтівливі потоки. Старі корабельні майстри, що вже доживають свого віку, могли іноді побачити майбутнє корабля в тих смоляних бульках і хвилях. Та нам не до лиця забобони! Смола кипить, і її перемішують, щоб не підгоріла. Даремно комусь здається, що майстри ворожать, плямкаючи губами, їм жарко від вогню. 
    Смола кипить, як турецька кава. Вогні під нею палахкотять і шпурляють іскри на боки. Смолисті дрова попались! Майстер пробує смолу. Ей, не лови гав, роззява! Бережись, бо звариш ногу. Хіба не бачиш, що йдуть уже смолити новий посуд?» 
     

        XV

    
    Рана нагадувала своєю формою серце. Крайки її були сині, трохи бузкові. З одного кінця йшла смуга порізу, крізь яку випливала й випливала кров. Очевидячки, ніж, ударивши тіло, розірвав його далі. Очі мої застилає туман, але я бачу її — мою рану — і чую уразливий біль. Крім рани, нічого не існує на світі. Я навіть бачу дві рани, ні — три... О, та всі груди пошпортано ножем! Усі груди й живіт. Симетрично. І всі рани цілком однакової форми, ніби вимальовано їх фарбами. Фарби печуться. Я стогну. Мені здається, що... так, справді, це намальовано пекучою фарбою. Білі хустки наближаються до всіх малюнків. Торкаються тіла. Біль посилюється, і зникають з очей рани. Залишається біль — гострий, пронизливий: на лівому боці черева. Біль топить у собі моє зорове сприймання ран. Разом із цим повітря таке густе йде з легень, що в горлянці воно клекоче, і я сам чую свій стогін. Десь із безвісті простягається рука, від якої тхне лікарським запахом. Я бачу тонкі пальці надзвичайної краси. Мені починає яснішати в очах, я чую серцем, що після дотику руки я зможу встати і роздивитися, де я є. 
    Рука наближається — вона лягла на рану. Холодна річ посунулася вздовж. Знову скажений біль захолодив мозок. Я чую, як я по-звірячому кричу. Холодна річ перестає турбувати. Замість неї я відчуваю, що мені проколюють шкіру голкою і впускають рідину. Стає тихо, і в моїх вухах тиша одна, абсолютна тиша. Живіт холоне, я гублю місце, де міститься біль. Чую тихі голоси — розплющую очі й — бачу ту ж саму руку. Вона знову наближається до черева і занурюється в нього. Я почуваю лоскіт. Рука ворушиться, мацаючи і шукаючи пальцями. Вона ніжно торкається всього. Вона не поспішає. У мене виникає думка, що руку хотять мені в череві й залишити. Я лякаюся до того, що відчуваю вже біль. Я стогну. Нарешті рука вийшла на світло, я бачу її, як по ній збігає кров, як вона радісно, задо-волено рухає пальцями. Пальці надзвичайні і радіють з того, що вони намацали у мене в череві. 
    У мене прояснюється голова. Я бачу ще кілька рук, що звисають над раною. Вони тримають голку з ниткою, хусточки, блискучі речі. Руки швидко-швидко починають працювати. Я чую біль, але цей біль уже не турбує. «Цей нічого, а в того гірше», — говорить голос. Усі слова входять до свідомості, я починаю згадувати, але раптом з'являється така безліч слів, що я лякаюся в них заблудитися. Вони завалюють, не давши часу зрозуміти їхнього значення, вони падають і падають. Я почуваю, я відокремлююсь від столу, мене хтось несе. 
    Ми лежали з Богданом удвох в кімнаті. У мене один слід від ножа, у Богдана — два. Ми стежимо вдвох за мухою, що літає під стелею. Кімната біла, чиста, і мусі нудно самій літати. 
    — Маладчина Поля, — шепотить Богдан, йому не можна ще голосно говорити і сміятись. 
    — Полі ми купимо золоту каблучку, — відповідаю я, захопившися враз любов'ю до Полі. Вона врятувала нас, знайшовши вночі на вулиці в калюжі крові, її голосні зойки збудили цілий квартал, і хтось подзвонив до швидкої допомоги. 
    — Я думаю, що Сев, — хрипить Богдан, — його поведінка в останній час мені не подобалася. 
    — Ви, мабуть, здуріли або втратили багато крові. За Сева я даю голову. Коли тільки можливе в світі існування пари друзів — то це я і Сев — ці люди. 
    — Кажіть! Недаром же я за вами слідкував увесь час. Це тільки він і ніхто більше. 
    — А які причини? 
    — Він злий на вас за вашу рижу. Він думає, що ви її вже обкрутили. Пригадайте, як давно ви з ним не балакали. 
    — Оце й усе? 
    — Цих причин вистачить. І мені навіть подобається, як він ловко нас обкрутив. Він, видко, звичний мати справу з ножем. 
    — До цих пір він дотримувався пензля. 
    — Давайте я вам цю справу розкрию. От, значить, ви йдете... До нашої кімнати зайшло двоє людей з лікарем. 
    — На кого маєте підозріння? — запитав один, розкладаючи папери. 
    Я глянув на Богдана суворим і застережливим поглядом. Він зрозумів мене і заплющив очі. 
    — Нас, очевидячки, хотіли пограбувати, та щось перешкодило. Ні на кого підозрінь не маємо і вважаємо це за напад портових грабіжників. 
    — Може, хтось нахвалявся, хтось погрожував? Згадайте своїх ворогів. 
    «Своїх друзів», — подумав я, але допитувачеві не відповів. Він зібрав папери і вийшов разом із лікарем І супутником. Богдан розплющив одне око. 
    — Ми й самі добрі шукачі, — посміхнувся він. Ми провадимо перервану розмову. 
    — Коли ви йшли, — каже Богдан, — і він вам перегородив дорогу, я одразу став бігти на поміч. Заблищав ніж. Ви схватили його за руку і припали до неї ротом. 
    — Я укусив його. 
    — Потім ви одсахнулися, і він вас ударив ножем. Ви помітили, в якій руці він тримав ножа? У лівій руці. Він, значить, лівша. От звідси нам і треба виходити: вік лівша, на лівій руці від зубів мусить бути знак. Ну, що — ловко? 
    — А який на ньому був одяг? 
    — Я не помітив, а ви? 
    — Мені здалося, що щось смугасте або рябе. Хоч поручитися не можу — можливо, то мені в очах зарябіло. 
    — Значить, я починаю? 
    — Можете починати, тільки щоб Сев не помітив ні крихти. Навіть коли це зробив він, то й тоді я любитиму його і не зраджу дружби. Така дурниця, як ніж, не може відгородити від мене Сева. 
    — Нащо ж тоді дошукуватись? 
    — А цікаво буде колись йому згодом нагадати і посміятись разом. Мені здається, що він уже кається. Богдан промовчав, не знаючи, як мене зрозуміти. 
    — Адже ви любите ту дівчину? 
    — Це не стосується до нашої балачки. 
    — І ви можете віддати її Севові? 
    — Сев має в неї таке ж місце, як і я. До того ж — у неї є своя голова. 
    — Жіноча голова, — сказав Богдан, — завше любить, щоб її хтось затуркав. Вона не може сама чогось вирішувати. Жінка любить руку і повід. 
    Настала довга мовчанка. Ми заглибилися в думки. Тоді трохи згодом до нашої кімнати зайшла схвильована Тайах. 
    — Дружочок, хто це тебе? — вона сіла на стілець, щоб бачити нас обох. Я удав, що мені боляче, і затулив очі рукою. Цим я давав їй можливість подивитися на Богдана довше, ніж це дозволяла моя присутність. 
    — Болить? 
    — Коли б вас ножем кольнути, — відповів за мене Богдан, — то й вам би, мабуть, боліло. 
    Жінка не зрозуміла такої до неї нечемності і подивилась на мене. 
    — Отак ви собі ходите, ходите, — продовжував мій товариш, — хвостом метете сюди, хїостом метете туди, а хтось, може, через вас ножі одержує... 
    — Богдане! — перебив я. 
    — Та я для прикладу кажу. Бо жінці завше приємно дивитися на двох розкуйовджених і закривавлених півнів. Коли жінка бачить, що через неї люди виймають ножі і починають різатися, — це для неї, як вода для квітів, вона росте, повніє, хорошіє. 
    — Богдане, не майте мене за одну з тих жінок, яких ви взагалі бачили. І не стосуйте до мене вашої філософії. Коли через мене хтось битиметься — я покину їх обох. Вони не мають права почувати мене власністю. А взагалі — що матрос може розуміти на делікатних справах? 
    Богдан з обурення закашлявся. Його живіт, що мусив не ворушитися жодним м'язом, почав труситися. Тайах підбігла до нього і, піднявши йому голову, напоїла водою з чайника. Вона трохи злякалася такого впливу своїх слів. 
    — Дівчино, — сказав я, — у нього дві рани на тілі, і кожна може розкритися. Не сердь його хоч ради площі біля собору Дуомо. Ради таксі, що кружляло по площі. 
    — Ти одержав? 
    — Одержав і прочитав. Прочитав до половини. Потім випив півпляшки горілки і прочитав до кінця. Не перебивай. Гріхів у тебе я не бачу. Ти не могла інакше себе тримати. Тільки я на твоєму місці, проте, поїхав би до... як його звати те містечко біля Мілана, куди ви мали поїхати? 
    — Монца. Там чудесна природа, кабаре і ресторан. 
    — Я поїхав би до Монца. Я розхлюпав би там озера, в які дивляться високі ліси, і я вибив би всю траву на галявинах. Я допустив би до себе всі іскри й зорі, і коли б від цього з'явилася на світі нова людина, — це було б осущненням ідеї. 
    — Ти з мене не глузуєш? 
    — Ти зробила, як і кожна жінка зробила б на твоєму місці. Ви не любите гіркості, що приходить на ранок, того полину, який відкриває людині тайну її життя. Слово честі, на тобі немає й пилинки гріха. 
    — А коли б я... поїхала? 
    — Я виправдав би це тільки тоді, коли б ти вивершила пригоду... дитиною. Неймовірний потяг чоловіка до жінки майже завше свідчить за те, що дитина від такого союзу піде далі за батьків. 
    Я дуже втомився, ведучи довгу розмову. Тому я заплющив очі і став тихенько дрімати. Тайах сиділа непорушно, не зводячи очей з вікна. Богдан потроху стогнав, очевидячки, стримуючи голосніший стогін. Дівчина мовчала, передумуючи свою пригоду і відновлюючи почуття. Мене охопила страшна сонливість. Я почав провалюватись у міцний сон. Скільки я спав — не знаю. Можливо, якусь малу долю хвилини, можливо, кілька хвилин. У снах губиться розуміння часу в тих його межах, які ми досі вміємо фіксувати. Прокинувся я від слів Сева, що ввійшов до нашої кімнати так бурхливо, як часом проривається протяг, розчиняючи вікна й двері. 
    — Привіт лазаретникам, — закричав він, увійшовши. Ми з Богданом порозплющували очі. 
    — Які ви кислі й сонні! Біля вас жінка, як перець, а ви хоч би раз чхнули. Мені лікар сказав, що ви швидко наплюєте на оці ліжка й використовуватимете свої ноги. Чи не нудно вам? 
    Сев потиснув руку Богданові і поляскав по моїй руці, що лежала поверх ковдри. Я не помітив жодної тіні на його обличчі. 
    — Подайте мені води, — попросив Богдан. Сев посадовив фамільярно Тайах, що була встала виконати прохання. Він сам узяв чайника і допоміг Богданові напитися. Мимо своєї волі, я стежив за кожним його рухом. Я навіть не помічав цього і не вважав за ненормальне. Я побачив, як переможно заблищали очі Богдана, коли він пив воду. Я став дошукуватися причин. Сев саме ставив чайника на тумбу. Мене осяяла раптом думка: Сев тримав чайника лівою рукою. У мене забилося серце, я злякався. Сев — лівша. 
    — Я вам хочу розповісти, — сказав Сев, — історію з тими чотирма зайцями у вугільному трюмі, яких помічник капітана пароплава, що прийшов із Коломбо до одного з портів Балканського півострова, звелів викинути за борт темної ночі. Пам'ятаєте, це тоді, коли з чотирьох один ожив? 
    Ми пам'ятали. 
    — Мені потрібний цей епізод у трюмі, і я його хочу розповісти вам так, як я його роблю. Богдан про нього не розповідав, але я беру не так, як було, а так, як могло бути. Ви слухаєте? 
    — Може б, це відкласти до іншого побачення? — втрутилася Тайах. 
    — Ні, треба сьогодні. Ви будете слухати? 
    — Добре, — відповів Богдан зовсім тихо і наче не своїм голосом. Сев сів до мене на ліжко і дістав папіросу. Але Тайах відібрала її в Сева і не дозволила палити. 
    — Вугільний трюм я уявляю собі в пароплаві десь насподі, аж під машинами. Вугілля лежить не товстим шаром, бо воно може зогрітися й зайнятися. Доступ повітря — гарний, жити в трюмі можна цілком з комфортом. Чому ж вони мали там задихнутися? Очевидячки, вони не задихнулися. 
    Від Богдана почувся заперечливий стогін. 
    — Не задихнулися, — повторив Сев, — бо повітря там було досить. Треба шукати іншої причини для того, щоб усі четверо знепритомніли. Якої причини? А причина була проста — їжа й вода. 
    — Їжа й вода, — підніс голос Сев, заглушаючи протест Богдана, — через брак однієї води можна збожеволіти! Не треба мати багато уяви, щоб намалювати собі картину того, що трапилося у вугляному трюмі. Перші дні, коли була їжа й вода, троє людей (їх було спершу троє) почували себе прекрасно. Вони ще сподівалися, що та людина, яка пустила їх до трюму, виконає обіцянку і носитиме воду за те золото, що вона одержала. Вони розповідають один одному казки батьківщини, свою любов, свої переконання. У тім порту, де вони сідали, вони вперше познайомилися, і жодної різниці між ними не було. В трюмі один признається, що він не з простих, і цим зізнанням ставить між собою і товаришами стіну. Запаси їжі й води виходять, люди відчувають злість і стають уразливі, їх дратує кожна дрібниця, їжі й води ще меншає. Тоді трапляється те, що й одразу можна було передбачити: двоє відбирають життя в третього і закопують його у вугілля. Вони продовжують, таким чином, своє життя на кілька день. 
    Проте — до їхнього товариства ввіходить новий член. Це відбувається вночі, на невеликій стоянці, коли пароплав приймає пошту на борт. Новий метушиться в темряві трюму, інстинктом відчувши, що він не сам. Пароплав виходить із гавані. Ранок застає його у вільному морі. При бідному світлі новий бачить старих мешканців. Але у нового немає харчів — він їх встиг до ранку закопати в купу вугілля: воду і сухарі. Цей новий — китаєць без одного вуха. 
    — Цього китайця я залишив на островах, — заперечив Богдан ніби з останніх сил. 
    — Я ж не кажу, що це той самий китаєць був. Я кажу тільки, що ви визнали його за того китайця, який дошкуляв вам на палубі в старого малайця. Ви могли ж подумати, що то він? 
    Відповіді не було. 
    — Китаєць, побачивши суворих хазяїв ірюму, приємно посміхається і хоче розпочати дружні стосунки, але один із двох хазяїв пригадує біль від його руки і люто лається. Бійку починає матрос. Він кидається на китайця із ножем, але китаєць... 
    — Кусає його руку, — вставляє Богдан, гостро слідкуючи за Севом. 
    Сев дивиться на руку. В ньому не можна помітити й натяку на хвилювання. 
    — Китайці не кусаються, — поправляє Сев Богдана, — китаєць дістає й свого ножа. Вони б'ються. Матрос усі спогади хоче намалювати ножем на китайській шкурі. Вони скачуть так. Вони падають на купу вугілля так, котяться з неї, відкриваючи китайцеву схованку. О, вже є мета бійки! Ця вода і ця їжа допоможуть врятуватися. Допоможуть доїхати. За воду й хліб уже йде бійка. 
    В кімнаті з'являється сестра-жалібниця. Вона без церемоній вшіроваджує гостей, не даючи Севові навіть договорити фрази. Тайах із Севом виходять, усміхаючись нам і посилаючи поцілунки. За ними виходить і сестра. Богдан починає ворушитися на ліжкові. Власне, починає підносити голову, оглядаючи кімнату помутнілими очима. 
    — Вже пішли? 
    — Пішли. 
    — Покличте швидше сестру, — аж свистить його голос, — у мене всі бинди перемокли від крові. Я тоді... як... закашлявся... 
     
    Тайах і Сев сидять у першому ряді. На арену виходить красунь-кінь. Смаглявий хазяїн його зовсім зникає поруч із пишністю й блиском коня. Кінь вичищений і натертий суконкою. Батьківщина його — Андалузія. Коня звати Метеор. Він увесь золотий — від гриви до хвоста. Темні, наче засмажені на сонці, сухорляві, стрункі ноги. Копита малі, рівно обрізані і обточені. У гриву заплетено блакитні стрічки. Хвіст пишний і довгий, як найкраща дівоча коса. Очі Метеора лукаво блищать. Видко, що це жартівлива, балувана істота, його кокетування може звести з розуму цілу стайню. 
    — Цього коня, — каже Сев, — я хотів би подарувати вам. Ви б його поставили в себе біля ліжка, лежали б і годували його цукром. Він лизав би вашу руку і тихо іржав би з радості. Дивіться, які він штуки виробляє! Ви з ним могли б навіть танцювати. Метеор! 
    Кінь повів ухом, почувши своє ім'я. 
    — Бачите, який він чулий! Коли б ви загубилися в степу і поранили б собі ноги, і сонце заходило б за обрій, вам треба було б тільки свиснути, він був би вже біля вас. Метеор! 
    — Мені не треба коня. 
    — Він стояв би біля вас та гріб ногою. Ви лягли б на траву, а навкруги вас велетенська сяяла б ніч. Ви лежите, над вами зорі миготять і перекочуються по небі. Ви бачите, як з неба летить роса на землю блискучими мільйонами крапель. Не долітаючи до землі, краплі стають над нею пахучою легкою парою і зникають. Ви лежите, біля вас кінь, і ви виростаєте в колосальний символ. Ви боїтеся подивитися праворуч себе і ліворуч, боїтеся побачити похилості круглої землі. Ви підводите голову — ні, земля рівна та простора. Десь у невідомій далечі гримлять моря і великі міста. Ви знаєте, що кінь вас домчить до всіх обріїв і зникне за ними. Ви це знаєте і лежите, зрошуючи степ сльозами невисловле-ної туги. Ви наче вдова, що хоче мужа. Сідайте ж на коня. Метеор! 
    — Ні! 
    Метеор дякував за оплески, котрі викликала його краса. Він став передніми на бар'єр і вклонився до публіки. Просто перед ним була Тайах. Ніздрі коня наблизилися аж до її колін, насмішкуваті очі дивляться розумно, і кінь з приємністю відчуває п'янливий запах жінки. Він трясе головою, просячи себе погладити. Сев простягає руку, але Метеор його не хоче, він тягнеться до Тайах. 
    — Ні, Метеор, — каже Тайах, і кінь одразу опиняється на арені. Він гнівно нагинає голову і біжить за куліси. 
    — Нащо ви його образили? — сердиться Сев. На арену вилітають голуби. Кружляючи над публікою, вони по знаку сідають туди, куди їм наказує їхня хазяйка. Вони безпомічні, маючи тверду стелю над собою. Б'ючи крилами, вони нервуються з того, що дах не синій. 
    — Хочете, я подарую вам голуба? Він літатиме над вами і сповістить про небезпеку. Коли вас оточить вода і зникнуть береги, він перший принесе віту маслини від твердої землі і дасть вам бадьорість, що вода спадає. Він через усі перепони подасть вашу звістку додому. Голуб служитиме вам вірно, бо в нього мала голівка, в якій не вміщуються злі думки. 
    — Не люблю голубів. 
    — Він завше дасть вам спокій і мир на вашім шляху. Його вуркіт розчулить ваших ворогів, і символ спокою в його дзьобику продовжить ваше життя. 
    — Сев, ви розповідаєте дитячу казку. 
    — Чи, може, вам більше до вподоби орел, що розгорнув би крила над головою і вів би вас до перемог? Щоб глянули ви на кордони — і кордони розходились би перед вашими очима, глянули ви на двері — і двері вилітали б в ту секунду, подивились би ви на людину — і людина вийняла б своє серце і віддала б його вам обома руками? Хочете орла — самотнього, хороброго, хижого, на недосяжній скелі, з могутніми крилами? 
    — Вони дуже смердючі. Тих, що я бачила по зоологічних садках, не можна назвати птахами. Це облізлі, обскубані гуси із скляними очима. Хай вони вже літають без мене. Ви ще далі будете розповідати казок? 
    Голуби збиралися всі потроху до клітки. Лише один довго не слухав свисту хазяйки. Він літав над глядачами, над оркестром, кружляв біля ясних електричних ламп, випорожняв свій шлунок, про щось вуркотів, розпустивши хвіст. Потім він літав низько і несподівано сів не до хазяйки на руку, а на коліна до Тайах. 
    — Ні, — сказала остання, зганяючи голуба. Сев сердиться знову. 
    — Чого ж вам нарешті треба? Хочете, я, подарую вам лева, — продовжує Сев, коли за блискавично поставленими ґратами на арені починають плигати леви, — це вам уже цар звірів. Бачите, як він вільно походжає, дарма що за ґратами. З ним вас ніхто не займе — навпаки, ви всіх витрушуватимете з їхніх шкір. Як він походжає! Як він б'є себе хвостом по ребрах! Хочете лева? 
    — Ні. Не треба вже казок. Посидимо так. Леви перекидаються, гарчать, але слухняно роблять все, що від них вимагає німець-приборкувач. «Чого ж ти хочеш, чоловіче?» — звертався останній до лева, оперізуючи його батогом. «Чи ти не сказився, чоловіче?» — німець штурляв левові в рот палицю. «Сиди тихо, чоловіче!» Звір не хоче йти на місце, гарчить і заміряється на німця лапою. Тоді приборкувач виймає з кобури зброю. 
    Лев відвертає голову і, як побитий пес, відходить під загальні оплески. Зайнявши місце в спортивній фігурі, лев не витримує образи. Він голосно кричить, і трусяться коні в стайні, лякаються голуби, тривожаться глядачі. Лев кричить. 
    — Ні, — каже Тайах і виходить до фойє, тягнучи за собою Сена. 
    — Любий Сев, — хвилюється вона, — чому мені так негарно? Біля мене ось ви, і я відчуваю, що ви такі теплі. Правда ж, ви не думаєте про мене погано? 
    — Монкі, — відповідає врочисто Сев, — дайте мені вашу руку, і я зрушу світ. 
    — Ой, як страшно! — сміється дівчина. — Нате вам руку. 
    — Монкі, ви мене любите? 
    — Слово честі, не знаю, Сев. Коли ви мені кажете про ваші почуття, я хвилююся, але в мені немає страху. А коли любиш, то, кажуть, — боїшся. Страх і млость. 
    — Я мовчу, — каже Сев, спалахнувши всією своєю гордістю. 
    — Ви розсердились? Трохи зачекайте. Я вас ніколи не забуду. За все моє життя тільки ви та редактор володієте моїми думками. Ніколи ніхто так до мене не ставився. Всі в першу чергу пропонували мені ліжко. Я вже почала була забувати, що може бути на світі самостійне життя, міцна любов, яка не боїться жертви. Світ я уявляла сласним тянучим мужчиною, що трощить мої кості і зникає на ранок, випивши зі мною келих моєї сили і моєї крові. Я забула, як я була маленькою дівчинкою і потім стрункою юнкою. Я прокидалася вночі, запалювала світло і підходила до трюмо — роздягнута і гаряча від сну. Я роздивлялася на своє тіло, немов на щось чуже мені й далеке. Руки, шия, груди, живіт — все я вивчала і спостерігала. Так іноді підходить уночі хазяїн до бочки з вином. Він нюхає, куштує, стукотить ключем у днище, виміряючи, скільки вина є в бочці. Такими ночами я згадувала свої дитячі й дівочі мрії, мені ставало легше дихати, ніби я випивала солодкої цілющої води. 
    — Але цього вже немає? Ви це вже пережили? 
    — Я пережила це, — Тайах міцно притиснулася до руки Сева, якою він тримав її лікоть, — і ніколи в житті ке повернуся до старого. Знову загубити своє тіло, відчувати лише, як вино виливається і розхлюпується по дорозі — краще вже тоді не жити. 
    — А коли б я попросив зараз вашої руки і повів би до себе назавжди? Коли б я поніс вас... 
    — Не треба, Сев. Відповіді в мене немає. Але я відчуваю, що живу тепер свої останні дні. Я не знаю, що Суде потім, я боюся й жахаюся цього. Та воно однаково мусить прийти, я горітиму рівним, високим і ясним по-луменем. Мені цього не обминути. І ось я відчуваю справжній панічний страх. І млость, і сласність. Ви мене любите тепер, вам здається тільки. Повірте мені. Тепер — ви підняли мене з того місця, де я лежала при дорозі, загубивши людське обличчя, ви посадовили мене на корабель — дайте ж мені попливти, наставивши вітрила. 
    Сев став сміятися, ображаючи Тайах і себе цим сміхом. У фойє погасили світло. На арені починався новий відділ програми. Тайад поверталася з Севом на своє місце, як сновида. 
    — Вам нічого не розповідали про мого листа? 
    — Нічого. 
    — Я забула, що ви мало зможете зрозуміти мою поведінку без цього листа. 
    — Я добре розумію вашу поведінку і, очевидячки, стикаюся щодня з причиною вашої поведінки. 
    На арену вийшли морські гімнасти. Вони проспівали матроську піскю, віддали пошану публіці і стали літати по арені. Карколомні сальто вивершував жартівливий сміх. Серед групи гімнастів була одна дівчина — молода, з чудесною будовою тіла. Мужчини й хлопці одягнуті в білі морські штани з лампасами, білі сорочки з чорненькими краватками. На дівчині рожеве трико. Поміж моряків дівчина здавалася зовсім без одежі. Вона не стояла й кількох секунд на місці. На арені відбувалося надзвичайне змагання за дівчину. Кожний хватав її на руки, як рожеву податливу сирену, мчав по арені, роблячи кульбіти й сальто. Ніби вихор, за ним мчались інші. Хтось відбивав дівчину у попереднього і сам з нею тікав далі. А на поставленому капітанському місткові капітан дивився в бінокль і командував керманичами та машиністами. У дівчини було обличчя, як у ляльки: коли її ставили на землю — вона розплющувала очі, коли її брали на руки — вона довірливо засинала. Група все збільшувала темп гри. Ніби хвилі погрожували впасти на палубу. Капітан стояв спокійний та величний, командуючи кораблем. 
    Тайах важко дихала. Вона стежила за дівчиною, ніби за сестрою. Сміялася й плескала в долоні. Великий цирк безліч разів викликав гімнастів, коли вони, кінчаючи свій номер, підкинули дівчину вгору в обійми старого капітана. Музика ревла і вітала майстрів. Повітря, яким дихали тисячі людей, ніби пронизала хвиля морського повітря. 
    — Сев, я вже все бачила, — сказала Тайах і встала з місця. Сев пішов за нею слідом. Він почав дещо розуміти. Але від цього йому стало ще тяжче. Проте він сміявся і розповідав анекдоти. Тайах його не слухала. 
    — Сев, — попросила вона, — дозвольте мені піти самій далі. Мені треба багато подумати. 
    Вони розійшлися, поцілувавши одне одного в щоку. Сев дійшов додому лише на ранок. Не роздягаючись, він уяав на ліжко і заснув. 
     

        XVI

    
    Радісна праця — ознака творчості. Тесляр теше дуба й бука з захватом. Стовбури цих дерев підуть на зміцнення кіля й форштевня. Дубовий прикорень стоїть біля верстата. На нього покладено тютюн. Голенасті окоренки, стовбури соснові з корою, дошки, обаполи дубові, купи стружок, верстати. Над цим ранкове сонце, вилізши з-за моря, дивиться на початок робіт біля колишнього дубка «Тамара». Дубок, ні — це тільки кістяк його — стоїть на березі в примітивному доці. Закопано кілька стовпів, пороблено риштовання і поставлено дубок, розвантаживши його від усього; від щогл, палуби, вантажу і від того, що заводиться в місцях, де довго жили люди, — різної трухи та покидьків. Коли буде замінено все попсоване дерево і він буде обшитий новими дошками, зашпакльований і обсмолений, — тоді спустять на воду. На воді вивірять стійкість, будуть уставляти мачти і кінчатимуть усі внутрішні роботи на судні: каюти, палуби, кермо, бугшприт. Поверхня дерева нагрівається від сонця і пахне, як сіно з копиці. Плотники по одному сходяться, обліплюють кістяк дубка. Біля верстатів виростають люди. Там починає шаршати шершебок по дошці. Хтось бере до рук рубанка і, повозивши ним по дубовій планці, кидає його й лагодить фуганок. По дереві фуганок майже співає. Власне, підспівує. Бо співає щось собі під ніс той, хто працює. Чудесний ранок, і смішна робота. А ще смішніше те, що робота тече, як струмінь пахучої води. Матеріал не сучкуватий і не мокрий. Заглибляйся, коловороте, як у масло! Струг заходився вистругувати потрібну кривину в буковій глиці. Працюй, струже, на совість! Це не декорація, яка вмре завтра — хай тільки її використає кіноапарат. Ця робота виходить у море. І можуть сказати майстри десь, що «відбудовували цей бриг радісні й чесні робітники. Дерево зладнали, дошки припасували, щогли вивели і паруси напнули. Честь їм — умілим теслярам!» А нехай мине така лиха година, коли доведеться кораблю почути, що «руки б їм повсихали, і печінка б їм вилізла, і діти б їм у вічі наплювали — тим ледарям, безчесним людям, циганським майстрам. Зробили вони покидькового брата, а не корабля. Гиг би на них швидше прийшов!» Не буде тоді брига, а буде дерев'яне опудало, сором і ганьба. Жорстоко ходять шершебки, хакають пилки і дзвенить сокира. Ні, корабель буде такий, ніби він виріс у лісі з чудернацького насіння і розцвів, і обріс великим білим листям парусів. 
    Сокиро, теши й теши. Ти найталановитіша з усього струменту. Ти дзвениш у твердій руці. Тріски летять набік. 
    Нахилившися, майстер обтісує стовбур. Сокира слухняна і проворна. Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Падає піт на дерево. Сонце — ніби пробив хтось дірку в небі — ллє безперестанку на землю жар. Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Тесати до цієї міри? А потім це ляже на кіль? Яка весела робота! Ляже на кіль! Куди це поспішає пилка? Пилко, рівніше ріж. Сонце, май совість, ми ж працюємо. Ш-шак-дзнь! Секиро, ти ще гостра? Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! 
    Коли судно стоїть на березі, його треба оточити любов'ю і увагою, веселістю, легкими піснями і достойними людьми. Корабель на березі, як і хвора людина, потребує нашої безмежної вибачливості й терпіння. Уявити треба його нудьгу і поіяг до здоров'я, тоскне завивання вітру в оголених ребрах-шпантах, легенький рип дерева в риштованні, цілу гаму звуків: сосни, дуба, бука, негній-дерева. Бриг на березі — ще не бриг. Це — біль народження, захват і радість праці, мерехтіння думок і колискова пісня. «Бриг великий виростає, бриг у море випливає!» 
    В риштованні-колисці стоїть майбутній бриг. На кормі, де є вже шмат палуби і звідки можна охопити оком роботу, — стоїть Професор. Під ним працюють біля кожної шпанти теслярі. Тирсяний пил підноситься вгору, виповняє увесь бриг білявим мороком, ніби й не корабель це, а чудна та велика урна, в якій Професор хоче про щось ворожити. Хазяїн трамбака — неофіційний помічник Професора. Він мацає кожну дрібницю, нюхає кожний шмат дерева, як їжу, і ніби виростає разом із кораблем. Тепер він виринув десь знизу, ухопився руками за сволок і сів на нього верхи біля Професора. 
    — Професоре, як ви дивитесь на борти? Не треба їх випинати. А то не бриг буде, а таракуцка. Пам'ятаю, плавав я на такій посуді. У найкращий широкий вітер ми ніяк не могли їхати по-людському. Усе здавалося, що пливемо з самого святого потопу. Вірите — та шхуна мала стільки хазяїв, скільки є на нашому узбережжі людей: кожен хотів її швидше збутися. Доки хтось нарешті перебудував і вона стала ходити, як дурна. 
    — Ви, хазяїне, думали вже про те, як ми оцю річ ставитимемо на воду? 
    — Нащо мені думати, коли ви стоїте на кормі? Коли думає розум, тоді руки можуть не думати. Я продав свій трамбак і зараз помолодшав на десять років. Мені здаєіься, що я взяв би отак руками і сам поставив би на воду. А проте — треба робити похилу доріжку до води, покласти кругляків під кіль, обладнати риштовання і тоді легенько попхнути посуд рукою. Так роблять завше. 
    Знизу чути голос Тайах, яка гукає до Професора: 
    — Чи не можна й мені до вас? 
    Хазяїн трамбака зникає, як чорт, у люк. Порохнявий, з тирсою на одежі, із стружками на шапці, він виринає біля дівчини, радо її вітаючи. Удвох вони починають лізти до Професора. Риштовання зроблено для чоловіків, і жінці доводиться згадати акробатику, її шовкові рейтузи дуже подобаються нижчим плотникам. Та й дівчина сама нічого собі. Вона висне на руках і вибирається на вузеньку дошку, що лежить уздовж брига, з'єднуючи сволоки. Дівчина сміливо стає на дошку, балансуючи руками, іде до корми. Білява голова її зовсім золотіє проти сонця. Плотникам до вподоби така брава дівка. Темп роботи підвищується. 
    — Добридень, Професоре, бачите, яка я ранішня. Я вам не буду перешкоджати, коли сяду біля вас і подивлюсь море, і послухаю гомін будови? 
    — Прошу, тільки посидьте хвилину тихо — я зараз розміркую свій план. 
    Тайах сіла, підперши щоки руками. За цілу ніч сон не прийшов і на хвилину. Всю ніч горіло світло в кімнаті. Ходила, підходила до люстерка, хотіла бути чарівною і красивою, бачила змучене обличчя, плями під очима, лихоманку в очах. Заходжувалася їсти, випила вина, спалахнувши від думки — за кого їй хотілося випити. Переглядала одежу, рахувала білизну, церувала шовкове трико і панчохи, дошивала свою сорочку — таку малу, що її можна покласти в сірникову коробку, обруби-ла хустки і помітила їх однією літерою, примірила капелюхи, оглянула пальто — все це зробивши, не погасила лампи, бо ще була ніч. Як мандрівник, що зібрався в дорогу, сіла до книжки. Та, листаючи сторінку за сторінкою, блукала серед змісту, як у лісі. Очі сумлінно читали кожне слово, кожний рядок, та розум був далекий від розуміння. Огляділася, коли прочитала половину книжки і коли шибки вікна стали ясніти, переборюючи темінь. Про що розповідала книжка? Про борню чи про дурниці, про розпач чи про радість? Коли б від цього навіть залежало спасіння душі — однаково недужа була сказати. Пішла до ванної кімнати, роздяглася і довго стояла під холодним душем. Холодні бризки били по плечах і текли на ноги, падали на шию, на груди. Разом із водою приходили холодні ранкові настрої. Стало радісно. Стоячи після ванни біля вікна, щось мугикала собі під ніс, щось ліричне, наче колискове. Зійшло сонце і застало в тій же позі біля вікна. Знову читала. 
    Але це вже були старі листи. Деякі летіли на підлогу, інші — дерла на шматки. Коли було прочитано останнього, стала, весело усміхаючись, розкидати ногою рештки листів по підлозі. Швидко кімната нагадувала берег, на який викинуто тріски з розбитого корабля. Після цього вийшла на вулицю. Там уже був день, і з порту долітав ляскіт заліза, гудки, стукотіння і глухий гул голосів. Море спокійно вилискувало за маяком, і на обрії стояли ніби в ряд високі паруси. Вони не рухалися. Іноді один чи другий зникав, неначе йдучи за воду. Тепер, сидячи біля Професора, знову милувалася з рівної лінії їхніх крил. Кожний парусник віддалявся від берега лише до тієї лінії. Там на лінії він зупинявся, і тоді тільки нижчим і нижчим ставав його парус. 
    До Професора підходили теслярі. Вони питали про дрібниці, всю свою увагу скеровуючи на Тайах. 
    Зауваження письменника
    «Пише син. Хоч ти, тату, певне, впізнаєш мене по руці. Я звик до машинки і почуваю незручність, беручи до рук перо. Я вирішив стати тобі в пригоді. Саме в цім місці мемуарів треба написати: минуло два тижні. Але в тебе є попередня практика, коли ти писав справжні романи, і ця практика тебе може зарадить, як поминути прокляту фразу. У тебе будується корабель. Двоє героїв лежать у лікарні: в одного навіть рани розкрилися через хвилювання — в третьому розділі третьої частини. Мінімум два тижні треба пільгових на те, щоб вияснити стан здоров'я героїв — помруть вони чи видужають. Тоді потрібний час на те, щоб будова брига закінчувалася, або, може, щоб цю роботу було знищено. Тяжко сказати, тату, до чого ти доведеш корабель, а разом із ним і героїв. Цей трикутник: Сев, Богдан і редактор — рівнобічний. Який бік трикутника бере Тайах — казати рано. Хоч і пишеш ти, досить ясно натякаючи на матроса. Та є правило: не йти туди, куди автор тягне, бо завше можна прийти до несподіваних висновків. Твоя китайська книжка, яку спалив Майк, каже за те, що ти в мемуарах мимоволі користуєшся з практики писання романів. Та мене на це не зловиш. 
    Тобі треба тепер два тижні часу. Я кажу, що, маючи попередню твою практику, ти якось скомбінуєш, щоб не написати фрази: «Минуло два тижні». Ти можеш дати розділ про походження води і про вплив моря на психіку, розділ про рибальство доісторичних народів, про справи на кінофабриці, розділ про те, куди можна заподіти зайвих два тижні. Все це дасть змогу почати дальшу розповідь, маючи результати лікування і наслідки будови. Можливо, що я помилюсь, і, пишучи мемуари, ти не побоїшся написати так, як не пишуть майстри роману. Тоді хай тобі мої зауваження допоможуть загубити час. 
    Тепер скажу, що корабельний журнал Професора подобається мені найбільше за все. Він мене спокусив на вірш. Цей вірш про паруси, яких не торкається Професор, захопившися будовою і шуканням дерева. Вірш треба б записати до корабельного журналу, коли він у тебе є. Як він виглядав би на жовтім старім папері? Правда, корабельний журнал мусить бути й досі на бригові, бо ж тільки піввіку пройшло, і корабель ще не зайшов до гавані назавжди. Пишу. 

    Ми любимо з тобою — Повний Корабель, 
    Що звуть його фрегатом мореплавці. 
    На палубі п'ємо ми слів пахучий ель, 
    Настояний у антикварній лавці. 
     
    Хай чамра налетить, і вітер переляже, 
    Бунаца синя сонячно засвітить. 
    Ми слово маємо, як парус лажий: 
    Розпустимо його — в моря летіти! 
     
    Ми любимо з тобою корабельну снасть 
    І тиск вітрів у прову бригантини, 
    Морів далеких хвилі. Хижу сласть 
    Розбудженої, сильної людини. 
     
    Хай будуть завше справні такелажі, 
    А мачти — гомінкі й живі, мов віти. 
    Ми слово маємо, як парус лажий: 
    Розпустимо ж його — в моря летіти! 

    Вірш адресую до тебе. До речі — Майк написав пісню. У мене є йому відповідь. Але перше я хочу притримати цього жеребчика, який усе міряє, як дикун, і поводиться в кімнаті, як ракета в посудній крамниці. 
    Ти ліг спати, тату, вікно твоє розкрите, безліч усього залітає на крилах ночі до мене. Я бачу спокійне чоло, білу твою голову і покладені поверх ковдри руки. Мені хочеться поцілувати їх, але це нагадує мені смерть і прощання. Я уявляю собі сни там, під сивим волоссям. Коли б і мені мати таку, як у тебе, радісну старість після роботи, що її переробили руки. Ти не думаєш про смерть. І вона не може до тебе прийти. Коли ти відчуєш, що кров твоя стає, а голова холоне, і марення затоплять тебе — ти скажеш: «Живіть без мене!» А смерть, застилавшися, махне косою і піде пріч. 
    Відповідаю Майкові. Ти балакучий і цікавий, як сорока. Нехай ти футболіст і пілот, але нащо ж стільці трощити? Вдерся до кімнати, як тать, і почав кружляти, як петарда. За одне знищення книжки тебе варто ізолювати, а стілець, а потоплений Будда? Ти, Майку, як народився футболістом, так ним і вмреш. До гольфа тобі далеко, як до місяця. Та справа не в гольфові. Нащо спрощувати? Треба засвоїти раз назавжди, що, стоячи на місці, людина рухається назад. Завше відчувати на щоках вітер шляхів. Бачити попереду просторінь. Не думати, потрапивши в пісок, що за піском немає трави. В чагарникові знати, що шлях не перетято і попереду лисніє бита путь. Коли ти сидиш біля стерна, ти відчуваєш те ж саме, що батько твій на кораблі, що й дід твій на коні. Жага за просторінню! «Вперед!» — кричить твоя істота! Людині не властиво стояти. Не властиво відчувати розпач. Ганебно — плекати страх. Майку, хоч ти й руйнуєш стільці і палиш книжки, я не можу не висловити тут свого захоплення з того, як ти можеш летіти. На твої руки можна здатися цілком. Коли я летів з тобою, я захлинався від гордості, що ти мій брат. 
    Тепер про море. Ти кажеш, що воно скрізь шумить. Мені личить подати приклад, що ілюстрував би ці слова. Я вибираю художника Ван-Гога. Візьму його картину «Кущі». Вінцент Ван-Гог — голландець. Він жив усього 37 років. Кінчив життя божевіллям. Поломінний його темперамент, геніальна сила творчої руки — його фарби наче буйною зливою падають на полотно, він не дотримується круглих чи квадратових мазків, фарби кружляють, стеляться з травою, вигинаються з доріжкою разом, тремтять, як листя, кружляють у квітах, що подібні до сонць, і стремлять угору, ніби передаючи виростання стебла. Картина «Кущі» висить у музеї на боковій стіні, її освітлено збоку. На все майже полотно розрісся зелений кущ, під кущем — трохи трави, за ним — синє спокійне море. Коли стоїш за п'ять кроків — тебе охоплює надзвичайна сила, з якою художник передає тремтіння куща і мерехтіння моря. Це листя коливається, росте, купається в своїх же зеленавих відблисках. За кущем тільки вгадати можна море, що непомітно посинює зелені фарби. А праворуч куща — око бачить синій парус моря. Передано безліч відтінків синього й зеленого. В захопленні підходиш ближче, щоб переконатися і побачити матеріал фарб, і раму, і підпис художника. Ніби в казці, зникає зелений колір. Бачиш виразно море, і кущ зникає, ніби встромила людина в нього голову, і близьке зелене листя куща забивав далека синь моря. 
    Тепер, Майку, не відкидаючи твоєї пісні, я пропоную іншу. Ти її зрозумієш. Називається вона «Пам'ятник» і трохи поширює твою тему. Мелодії ще немає. 

    Живе хай — веселий орел-капітан, 
    Що в морі й повітрі веде караван! 
    Та іншого треба поставить на скелі, 
    Про іншого знають нехай менестрелі, 
    Для іншого — прапори зняти на ванти: 
    Людині — пишноти бронзових мантійі 
     
    Постаріє й згине дівоча любов. 
    До бога старого новий стане бог. 
    Відчую я розумом сильним востаннє — 
    Червоная кров моя бронзою стане. 
    А мій корабель, як життя невимовне, 
    Тоді пропливатиме, таїни повний. 
     
    На скелі над морем поставим творця, 
    І вітер нехай доторкнеться лиця. 
    Позаду гримітимуть гори і гори, 
    На скелю летітиме синєє море. 
    В один бік — провалля, і хащі, і змії, - 
    З другого — степи за степами ясніють. 
     
    На скелі над морем стоятиме він, 
    Бринітиме вітер і днів передзвін. 
    А море й степи, встаючи із туману, 
    Нестимуть йому і привіт, і пошану. 
    І коршун, на руку йому прилетівши, 
    На ній відпочине, попивши й поївши. 
     
    Живе хай — веселий орел-капітан, 
    Що в морі й повітрі веде караван! 
    Та іншого треба поставить на скелі, 
    Про іншого знають нехай менестрелі, 
    Для іншого — прапори зняти на ванти: 
    Людині — пишноти бронзових мантій! 

    Ти, Майку, не дуже вір за Богдана. Хіба мало так кличуть людей? Коли на кожного витрачати бронзу — від цього вона зовсім знеціниться. Я волію про Богдана думати інакше. Острів Яву ти справді перелітав. Раджу тобі тільки — не судити того, чого не розумієш. Ти маєш слово тільки для описування аеродрому, а піраміди залиш для інших, — вони теж потрібні. Твої очі — для аеродромів, і на цьому дозволь із тобою попрощатися. Намну я тобі шию, коли зустрінемося. 
    Нарешті я, тату, розквитався з твоїм синком. Він мене так роздратував, що я забув зовсім за те, ради чого я сів писати свої зауваження. Ти поворухнувся вві сні, ніби збираючись прокинутися. Я швидко поставив крапку біля Майка і тепер поспішаю виписати ще кілька думок, які стосуються твоєї роботи. 
    Мені подобається твій Богдан. Це неймовірний оптиміст. Він належить до тих людей, з якими всі одвічні питання спрощуються до розмірів однієї фрази. Народження чи смерть — вони сприймають так примітивно, що це зовсім не стає для людини на перше місце і не затуляє бадьорості й радості. За такими людьми мимоволі йдуть. З ними дуже легко жити. Вони сприймають життя в цілому, в нещасті знаходять радість, у болі — чують натхнення, в страхові — знають сміх. Їх натовп висуває наперед. Вони — співаки, що знають силу пісень і співають їх у такт ході. 
    Дівчина — одна на мільйони. Це авантурниця з ніг до голови. Вона тонко все відчуває, знає життя, зазнала жорстоких днів, і це її піднесло й підносить далі. Скрізь шукає людей з прозорими, а не скляними очима. Падає, піднімається, але вперто й сильно йде. Може бути сентиментальною, як дівчина, може жорстоко карати й стріляти. Листа з Мілана вона написала так гаряче, як кинулася б в обійми і як загубила б свідомість. Листа цього вигадати не можна. Тяжко придумати так, як складає раптом безліч узорів життя. Таких листів не пише жінка двох за свій вік. Але, написавши одного, летить, як бджола, на далеку пахучу квітку. 
    Ти так їх обох — дівчину й матроса — потроху зводиш, що мимоволі хочеться якось допомогти їм. Я прошу від імені твоїх читачів — не роз'єднуй їх у кінці. Завше в таких випадках розчаровуєшся потім. Цікаво було б побачити, як вони глянуть у вічі одне одному на останніх сторінках. Тільки — обов'язково хай глянуть. Можуть і поцілуватись. Це так бадьорить читача. Може, не дозволить історична точність мемуарів? Тоді ти зроби... 
    Ти ворушишся вві сні, повертаєшся на бік, я знаю, іцо ти прокидаєшся. Через це кінчаю писати. Бувай». 
     

        XVII

    
    Бриг спущено на воду. На ньому я та Богдан. На палубі стоїть бочка, в ній хлюпається вода, коли хвиля гойдає корабель. Ми ходимо по новій палубі від корми до прови, заглядаємо до кожної щілини, стоїмо часом, опершися плечима об спідні частки фок- і грот-мачти. Бриг виглядає куцо: марс і брам-стеньги на спідні мач-ти ще не ставили. Вхід під палубу видається ще як звичайна дірка, без східців, куди ставлять малу драбину, коли хочуть оглянути каюти і трюм. Ми сходимо наниз. На долівці безліч стружок. Скрізь видно свіже дерево: стоять верстати так, як від них пішли робітники; сокиру ввігнато в колоду і так забуто; нетесане дерево, дошки стругані й нестругані лежать скрізь. До трюму ми лише заглядаємо, бо тяжко лізти туди нам — хворим і виснаженим. Ми повертаємось на палубу, щоб сидіти на стружках біля верстата, котрий залишився на палубі. Сидіти, відчувати, як хвиля, доходячи до берега, підносить наше судно, як коливається палуба, як сонце звернуло на захід і стоїть над Містом, як блищить вода в гавані і як солодко ниють серця та сверблять загоєні рани. 
    Ми не встигли побачити процедури спускання брига на воду. На березі ми застали тільки риштовання, безліч покидьків дерева і чималу юрбу людей. Сам же корабель уже дивився з води на свою колиску і пелюшки. По ньому ходили майстри, підходили групами до бортів, ставали всі на корму, розгойдували прову. Але бриг нахилявся настільки, наскільки йому належало, гойдався так, що не втрачав своєї поважності. Поступово він спорожнів — був кінець робочого дня. Довго ще виставляли з нього на берег сторонніх людей, які допомагали ставити на воду. і через це вважали за обов'язок оглядати бриг до найдальших темних кутків трюму. Хазяїн трамбака вийшов на берег останнім. Ми привітали його з водою. «Ще кілька день — і ми на парусах. Можна буде виходити в море», — сказав він. Десь в близькій кав'ярні чекали друзі, виразно чути було, як стогнав його порожній живіт, і ми відпустили хазяїна трамбака, зійшовши на бриг у той час. 
    Ми не встигли ще як слід звикнути до палуби і обім'яти стружки біля верстата, як на бриг перебіг із берега Сев. Не помітивши нас, він, як вихор, облітав усе судно. Побував у трюмі, у каютах, чимось постукав унизу, щось зачепив і повалив на долівку, посвистів, дослухаючись до резонансу, покричав і почав був якусь арію. Та швидко ми його побачили на палубі. Він пройшов повз нас двічі, доки ми наважилися втрутитися до його самотності. 
    — Алло, Сев! — крикнули ми. 
    Він здригнувся,ніби ми зловили його на непристойній поведінці, і повернув до нас. 
    — Мрієте на стружках? 
    — Гоїмо свої рани, — відповів Богдан, підморгуючи мені і гостро дивлячися на Сева. 
    — Хіба вони не загоєні? 
    — Вони вже зрослися, та болітимуть іще доти, доки ми не впізнаємо злодія. Сев не сказав нічого. 
    — Ми тут говорили оце про колодку, що лежить унизу, — почав я, — чи не могли б ви нам викотити її на палубу? 
    — Нащо? 
    — Богдан хоче зайнятися ділом. Колодка — з горіха. Тут біля верстата, маючи під рукою кілька струментів, він хоче попрацювати над майстром корабля. 
    — Яким майстром? 
    — Так я називаю фігуру, що стоїть під бугшпритом. Вона веде корабель, оберігає його від рифів і заспокоює хвилі. 
    Сев пішов під палубу і прикотив нам колоду. Ми поставили її на дошку і трохи обтесали. Це робив, головним чином, Сев, бо наші руки не були ще дужі. Він обтесав за вказівками Богдана тільки передню частину колоди. Я знову здригнувся, побачивши, як сильно і міцно лежить сокира в його лівій руці. Богдан показував мені очима на ліву руку Сева. 
    — Закотіть рукав, — вимовив Богдан, — вам зручніше буде тесати. Сев удав, що не чує. 
    — Закотіть рукав, — сказав я. Сев почав закочувати, але раптом поклав сокиру і зробив заклопотане обличчя. 
    — Мені треба вже йти. Мене чекають на фабриці. Богданове підморгування мені набридло. Я одвернувся од нього і дивився вслід Севові, доки останній зник за іншими суднами, які стояли поруч нас, припнуті до естакади. 
    — Я ж вам казав, що в нього є шрам? 
    — Облиште вигадки, мені вже набридли ваші підозріння. Беріться краще за сокиру і тешіть. 
    — І вам не хочеться взнати ім'я ворога? 
    — Не хочеться, — відповідаю я, почуваючи справжній розпач із того, що цим ворогом може бути Сев. Бо ця думка поступово вміщується в моїй голові, і я з нею звикаюся. Богдан теше потроху колодку, щось обрубує, щось залишає і, врешті, береться за струг. Але струг він кидає ще скорше: працюючи стругом, треба напружувати м'язи черева, а людині, що має два свіжих шрами на животі, цього не витерпіти. На зміну стругові приходить долото й дерев'яний молоток. Установивши як слід колоду, Богдан поцюкує молотком по долоті. 
    — Хіба ви знаєте, як різьбити дерево? — питаю я. 
    — Звичайно, знаю. На острові Пао я часто тільки цим і займався. Коли моя мала поїде було до сусіднього острова, я сиджу і вирізую з м'якого кореня її обличчя і тіло. Це була ясна, блискуча бронза. Навіть той бетель, що вона завше жувала, личив до її хижого сласного рота. Через бетель губи були червоні, як пурпур. І, зробивши з кореня фігуру моєї малої, я мазав губи червоним розжованим бетелем. 
    — А тепер що ви різьбите? Вовка, ведмедя чи, може, хитрого лиса? 
    — Я вирізьблюю те, що було на прові у мого хазяїна з острова Пао. Коли мені пощастить — ми матимемо найкращого майстра корабля, що вславився на південних морях. Кожний порядний грабіжник складав до ніг моєї жінки тканини й одежу, пахучі есенції, люстерка і консерви. За це вона мусила умовити мене, щоб я зійшов із своїх високостів і зволів зробити ще одного майстра корабля до бугшприта. 
    — І ви робили? 
    — Авжеж, робив. Мені краще було робити це діло, ніж підставляти смерті голову на палубі корабля мого хазяїна і тестя. Іще після того, як я встиг покарати безвухого китайця, отого... як його звали, забув зовсім ім'я. Я вам хіба не розповідав про цей випадок? Ні? Ну, то слухайте. 
    До нас завітав ще один гість. То була Тайах, яку зустрів у Місті Сев і послав до нас. Вона впевнено пройшла по палубі, ніби й зроду мала палубу під ногами. Навіть пробігла трохи на пуантах і похвалила гладеньку палубу. 
    — Невже без Сева ти й дороги не знайшла б сюди? Вона зробила біля мачти кілька фуете й усміхнулася. 
    — Може, й знайшла б. 
    — А може, й ні? 
    — Може, й ні. 
    Вона підійшла до борту, подивилася на воду і потім глянула поверх наших голів, ніби спостерігала десь потрібні їй сигнали. 
    — До берега Пао приїхали ми того разу на вечір. Нас зустріли, як завше, дружина й дочка хазяїна. Ставши на червоній землі над водою, вони скидалися на блискучі статуї ясної бронзи в тихій, затишній затоці острова Пао. Наш хазяїн — малаєць — хижий і старий морський розбишака, сідав на човен — проа — і плив до берега перший. Потім судно відтягали туди, де берег був високий, — і ховали його в густій тіні дерев, що хилилися над водою. Корабель розвантажували. Далі, в глиб острова під кокосовими пальмами був наш склеп. Стіни в нього були плетені, а дах — листя кокосів. Над землею його підлога підіймалася на десять метрів. Як добре я пригадую той склеп! Часто цілими місяцями я не брався ні за холодну воду. Збивши кокосового горіха, я випивав з нього молоко і поїдав ніжну зелену масу кокоса. Мене цілком задовольняло таке життя. Офіційно ж — я вважався за вартового біля краму. 
    Кажу, того разу все йшло, як завше. Позносили ми крам, пограбований з пароплава, повечеряли з міцною рижовою горілкою і полягали спати, де хто хотіз: одні — на палубі під брезентом, другі — пішли на острів, де було приховано їхніх жінок. Щоб не забути і потім до цього не повертатись, я розповім вам про випадок у той наш рейс. Формально — ми зафрахтувалися перевезти вантаж, а фактично — шукали когось, щоб пограбувати. Малаєць — наш хазяїн — був прирожденний моряк. В тих краях морем здебільшого ходять малайці, а яванці не сперечаються з ними за цю честь. Яванці — красивий народ, декого з них наче зроблено з золота, тіло так і сяє розкішними золотими фарбами, стрункі вони, гнучкі і люблять співати. Поміж них малаєць видається чорнявим жуком. Він меткий, швидкий, очі вузенькі, як щілини, говорить багато, рухається проворно, добрий купець і сміливий розбійник. Коли грається юрба дітей і одно з них верховодить, б'є інших, забирає ляльки — то це обов'язково буде малаєць. Такі яванці і малайці. Мій хазяїн був одружений з яванкою, і від їхнього шлюбу народилася дівчина, що мала характер батька і красу матері. Вона любила... та я бачу, що вже збився. Почну знову. 
    Значить, везучи наш вантаж, ми шукали пригод. Ми вже й здали вантаж, а цікавого нічого не зустріли. Роздратовані — вистоювали ми в затишку біля островів, пливли далі до інших місць, де мали звичку ходити пароплави. Пригадуєте, я вам розповідав, що тоді була війна, скрізь на простих шляхах блукали ворожі військові судна, і капітани пароплавів вибирали інші дороги — поміж островами, серед глушини, подалі від вільного моря. З цього користався мій хазяїн: підійшовши вночі до пароплава, брав його на абордаж і, забравши потрібні речі, пускав пароплав на дно. Тоді таким чином багато зникало пароплавів, але годі було дошукатися причин їхньої загибелі. 
    Нарешті нам пощастило зустріти здобич. Це було маленьке судно. Ми причепилися до його борту. Машини глухо гуркотіли, везучи й нас. Команда була в паніці. Ми полізли на пароплав з усіх боків. Капітан пароплава розрядив свої обидва револьвери, забивши й поранивши трьох наших, а потім шпурнув зброю просто в юрбу і за цим разом набив добру ґулю на голові в нашого хазяїна. На хвилину цей знепритомнів, а капітан вихватив у безвухого китайця рушницю і, стріляючи, перебіг корму. Доки хазяїн очуняв, доки розбишаки поралися з командою, капітан зник. Він утік на човні. Бачили б ви, що робилося з хазяїном! Як тигр, літав він по палубі. Капітан пароплава добереться до своїх! Після цього треба буде забиратися десь у глушину і чекати тихо, — хай пересердяться білі дияволи. Китаєць ховався від хазяїна, де тільки міг. Та, врешті, попався. Хазяїн бив його доти, доки в ньому була хоч маленька іскра життя. Потім наказав його викинути за борт. 
    Зробивши такий відступ, я розповім за той вечір, коли ми повернулися з грабунку. Я вже казав, що дехто спав на палубі, а дехто пішов до жінок на острів. Менї було тоді шістнадцять років. Як ви думаєте, куди я пішов? Не вгадаєте, бо пішов я на побачення. 
    — З дочкою малайця? — поцікавилася Тайах. Вона уважно слухала, стоячи біля борту. 
    — Відкіля ви знаєте? Так, справді з нею. Звали її Баджін — так називають яванці вивірку. Вона була й справді рухлива й поворотка, як вивірка. Тільки я її називав «матта-апі», що значить — «вогненні очі». Це не було перебільшення: очі розбишацькі, жовті, як у «мачана» (тигра), мала дівчина. Вона, сміючись, казала на мене «боая» (кайман, щось подібне до крокодила), «праху» (човен), бо я був тонкий і довгий, як ця легенька споруда для плавання. 
    Баджін трохи запізнилася, прибираючися для зустрічі зі мною. «Тудун» — капелюшок із пальмового листя лежав на її «конде» — вузлі волосся на голові. Легенький «сарон» покривав її стегна, на яких була ще «ка-хін» — спідниця, що дуже подібна до шароварів. У руці вона тримала «рампе» — квіти магнолії і тримала їх так, ніби не квіти то були, а золотий «пайон» (парасоля) — найвища ознака благородства. «Мінтак ампон, — сказала вона, — але клаппа пошаруділа своїм листям і не веліла мені поспішати. Вона ще з часу останнього західного монсуна, коли йшли дощі так довго, стала мені за порадницю. Вона сказала, що мій криластий кідан повернеться живий і здоровий, і вона завше проганяла від мого ліжка понтіанака — злого духа, що іноді злазить із своїх дерев і сниться жінкам, особливо вагітним». Ми пішли до мого житла, зайшли за кламба, що висіла на дверях, і сіли на балебале — бамбукову лежанку. Та нам не сиділося. Я страшенно чогось боявся. Ніби я сидів на вогні. Це горіла моя перша любов. Баджін була молодша за мене на два роки, проте почувала себе зовсім дорослою і кепкувала з мене, як уміла. «Ти не кідан, а риба, — казала вона, торкаючи мій «кле-ван» — шаблю, яку я носив із гордістю юнака, — ти повісь собі бамбукову палицю, а мені віддай твій клеван». Південні зорі цокотіли за кламба хатини. Тьмяна пристрасна ніч нависла над Пао, вчепилася до дерев, стелилася долі, як напоєне отрутою листя. Було зовсім темно. Торкаючись голих плечей дівчини, я здригався, як той, кого охопив амок — безум. «Ти мачан, — відсунулася вона від мене, — ти білий тигр». (Так лають на Яві європейців). Але голос її не відштовхував. Я згадав свій перший сон про жінку. Це був він. Я взяв Баджін до себе на коліна й почав казати їй иа вухо мільйон слів. 
    — Далі нам відомо, — глухо сказала Тайах, — далі в таких випадках іде все, як по писаному. Вона стала вашою, ця дика яваночка? 
    — Не поспішайте, — спокійно зауважив Богдан, цюкаючи молотком по долоті і працюючи біля колоди, — ми сиділи так досить довго. Можливо, що ми й цілувалися, але я цього не пам'ятаю: так горіло у мене все всередині. Ми сиділи, потім лежали, ходили пити воду, і, нарешті, я пішов на судно за подарунком, що ного я привіз дівчині. Проходячи по палубі, я побачив на прові вогник. Я затаївся за мачтою. Вогник коливався, ніби хтось дмухав на нього. Така поведінка невідомої людини мені не сподобалася: вона скидалася на зіочин. Я витяг з піхов свій клеван і пішов тихо вздовж борту. 
    Я боявся вогню не через те, що він міг вчинити шкоду хазяїнові, а через те, що тоді я втрачав надію повернутися коли-небудь на батьківщину. Вогонь на кораблі — завше небезпека: він гірший за тайфун, за чуму і за голод. Коли на кораблі з'являється блискучий, високий, гойдлпвий полумінь — треба боятися за життя. Я міцно стискав клеван і потроху посувався до прови. Якась людина, заховавшися за купою старих канатів, робила ганебне діло. Купка трісочок уже розгорілася, почали обгорати й товщі шматки дерева. Людина була вдоволена з своєї роботи. Підвелася, шукаючи обабіч пальних речей. На момент світло дістало її обличчя: це був безвухий китаєць. Я знав добре, що його мали викинути в море, і здивувався, ніби побачивши небіжчика. його хтось із матросів пожалів, заховавши до купи лахміття на прові, і він збирався віддячити тепер команді і в першу чергу хазяїнові. Чекати довше — було нікуди. Вогонь розгорався. Китаєць, його звали... (Ніяк ке можу пригадати його імені. Вже ось кілька разів про це думав, та наче зовсім воно вивітрилося з пам'яті!) китаєць мовчки скалив зуби, і то був диявольський регіт. Я згадав увесь біль від його кулаків, згадав свою юнацьку клятву, і на спині в мене наче настовбурчилась шерсть. Я вийшов до вогню, грізно піднявши клеван. Китайця наче вітром відкинуло назад. Він вихватив з-за пояса крис і набіг на мене, але зустрів мій клеван. Китаєць після того як його попобив хазяїн, не мав іще своєї справжньої сили і не був дужчий за мене. А я, помщаючись за свою юнацьку честь, ніби виростав разом з моєю злістю. Вогонь тим часом розгорався. 
    Китаєць хитрував: удавав із себе кволого й знеможеного, тільки захищався, не нападаючи, і все хотів опинитися близько до мене, щоб пустити в діло ножа. Я підбіг до вогню і вже хотів ногою розкидати жар, щоб він не набирав сили. Але вчасно згадав, що без освітлення я загину від ножа китайця. Я став знову наступати і тут побачив зовсім несподівану річ: китаєць щосили зганяв мене до вогню, щоб зайнялася на мені одежа. Вже вогонь лизнув одну мою штанину, я погасив її, потерши ногою об ногу. У мене стомилася рука від клевана. Очі застеляв якийсь морок. У цей час я побачив мою Баджін. Вона збігла на корабель, тримаючи бамбукову палицю. Китаєць завагався, у нього подвоїлося ворогів. Скориставшися цим моментом, я ударив його клеваном. Він поточився до борту і, ловлячи повітря руками, полетів у воду. Баджін розкидала палицею жар. Ми загасили головешки і повикидали їх за борт. Палуба знову стала темною і порожньою. На ранок там могли знайти лише сажу від вогнища та крис китайця. 
    А ми, взявшися за руки, перерізали ліс аж до моєї хатини. Ми йшли, як муж і жона. Напоївши ненависть юнацтва, я виходив з нього на дорогу до мужності — зухвалої і суворої. Тропічна ніч мовчазна і задушлива. Вона тамує в людині цноту, і спокій. Ніби у велетенський океан виносяться тоді кораблі людської снаги... 
    — Я почуваю запах диму, — сказала стурбовано Тайах. Ми понюхали повітря. 
    — То вам здається. Ми говорили про пожежу, і завше в таких випадках люди гостро відчувають і продовжують собі розповідь. 
    — Та я справді чую дим. 
    Ми знову замовкли. Над гаванню ширяв вечір. Сонця вже не було. Нитка диму літала над бригом. Можливо, її занесла течія повітря з сусідньої палуби, можливо, вона була лише уявною. З нас ніхто не палив на палубі. Ми мовчки тривожилися. 
    — Я піду подивлюся, — запропонувала дівчина. 
    — Куди? 
    — Наниз, до трюму й до кают. 
    Вона полізла по драбинці вниз. Ми посідали на палубі, звісивши ноги в люк. 
    — Шукайте там добре! — кричали ми і сміялись. — 
    Понюхайте всі кутки! 
    — Ей, хто на палубі? — гукнув до нас з берега жіночий голос. 
    — Заходьте, — відповів я. 
    До нас підбігла жінка. Це була Поля. Ми простягли руки, здоровкаючись і висловлюючи їй нашу любов за врятування від смерті. Але вона не слухала і, освітливши драбину в трюм сірником, полізла по ній хутко і стурбовано. Ми не розуміли такої поведінки. Знизу ми почули її заклопотаний голос: 
    — Тут хтось є? Одійдіть трохи — дайте я присвічу сірником. Ви ще нічого не знайшли? Будемо шукати разом. Хазяїн трамбака біжить теж і швидко тут буде. У мене ноги проворніші. Бачите, я взнала від однієї людини, що в трюмі покладено спеціальний гніт, який, догорівши до сірників і клоччя, мусить запалити трюм. Ні, я не скажу, звідки я взнала. Тут ніде нічого не видко. Підемо нижче. 
    Розмова Полі почала доходити ще глухіше — очевидячки, жінки перейшли до трюму через незабиту стіну. 
    — Тут дивіться уважніше — воно десь тут. Тепер я гасю сірника — треба заплющити очі, потім подивитися навкруги: вогник десь мусить себе показати. Ще очей не розплющуйте. Я скажу коли. 
    Раптом ми почули, як унизу щось пихнуло, по стіні коридора метнувся відблиск світла, і крізь щілину ми побачили глибоко під нами вогонь. У трюмі жінки закричали. На палубу вибіг, брязкаючи відром, хазяїн трамбака. Усі гуртом ми побігли до трюму. Дівчата били вогонь сосновою дошкою. Хазяїн трамбака допоміг водою. У трюмі зробилося темно. 
    — Вийдемо звідси, — прошепотіла мені Тайах і обняла мене за шию. Помацки ми вийшли на палубу. Наше хвилювання ще зросло, коли ми знищили небезпеку. Поля голосно розповідала Богданові про те, як вона бігла. Її голос тремтів і був вогкий, як ніжність. Ми йшли з гавані мовчки. Нас ішло четверо. 
     
    Колоду з горіха Професор приховав до дня, коли шхуна-бриг був зовсім готовий. До того часу вона лежала в потайному місці: в трюмі на стружках, до неї приходив Богдан і в самотності різьбив її та довбав. У трюмі було тихо та радісно. Чути було сплескзд хвиль по боках і ті ледве помітні стогони, що звичаєм вчуваються в нових будинках. З горіхової колоди вилуплювалася червона дівчина, її обличчя нагадувало обличчя Баджін. Дівчина піднімала руки над головою, ніби пірнаючи під воду. Вона була навіть без сарон. Її гладеньке тіло оживало, груди набували пружності, дерев'яні стегна — принадності. Майстром корабля мала бути жінка. Каюти всередині споліровано, в кожній — дві койки і стіл, над столом — ілюмінатор. Коридори встелено товстим брезентом. Загальна їдальня затишна, як садок. Бібліотека містилася в крихітній каюті. На кораблі порожньо: люди, збудувавши його, пішли геть. 
    Гойдаються стиха реї. Паруси всі змотано. Грот-мач-та зовсім гола: гафель не піднято. Палуба пахне смолою. Кормовий якір лежить під бортом. На прові — люк у чорний трюм. Борти похитуються. Все пахне живим деревом і лісовою нудьгою. Кожне дерево не втратило ще індивідуальності. Дуб кричить, що він дуб, сосна стогне, що вона сосна, негній-дерево крекче й собі своє ім'я. Ще немає одностайності. Кожну дошку, кожну планку защемлено між чужими: аж смола від цього виступає, мов піт. Дубовий брус придавлено тисом та буком. Усім від цього нелегко. Позвикавши в лісі на волі розхитувати черево, надимати груди, розмахувати руками, — дерева тут відчувають, що перевернувся світ. Сосни-мачти стогнуть не менше за інших: де поділася зелена дзвінка хвоя, якою можна було ловити вітер або сипати її собі під ноги зеленавим дощем? Голови позрубано, ноги відтято, рип-рип, як тяжко, рип-рип, як тоскно, недо-обре! 
    Але перше ж горе — об'єднає всі дерева. У вільному морі заскиглить, засвистить у вантах вітер. Забіліють на хвилях баранці. «Держись! — гукне бом-брам-рея до брам-стеньги. — Бачиш, як багато вітру налетіло в мій парус?!» — «І до мене теж!» — крикне брам-рея. «Держись! — гукне брам-стеньга до марс-стеньїи. — Бачиш, як тяжко тримати бом-брам-парус та брам-парус?!» — «Держись і ти, — попросить марс-стеньга спідню мачту, — на мені брам-стеньга з парусами, і мій марс-парус — он як надувся!» Спідня мачта міцніше упреться в кіль-свинку і кіль: «Братики, виручайте! На вас надія, ласкаві дубе й буче!» Не витримають і шпанти — корабельні ребра: хвиля на них тиснутиме з обох боків. Звернуться шпанти до сволоків із негній-дерева, що йдуть упоперек корабля, розпирають ребра і тримають на собі палуби: «Не гніться, хлопці! Бо загинемо всі разом, як погнетесь. Одне за всіх, і всі за одного». А сволоки з негній-дерева і собі мусять когось просити, вони озвуться до соснових дощок на палубі: «Дошки-сестрички, тісніше ляжте! Хай хвиля по вас слизне і в море полетить. Не пускайте води до нас!» Забудуть тоді дерева своє листя і свою хвою, вони зробляться однокровними частками великого корабля. 
    Під бугшпритом дівчина — бронзова Баджін. Вона вестиме корабель, підставляючи своє горіхове тіло всім вітрам. 
     

        XVIII

    
    Дівчина роздягалася. Я сидів, тримаючи в руках бронзового Будду. Звідси, з театру, ми збиралися піти вдвох просто на бриг. Там чекав на нас Сев. На кораблі ми приготували вечерю і вина. Цього вечора бриг мав приймати гостей. Ніч — перша ніч, коли на бригові ночуватимуть люди. Викінчений корабель треба виповнити людським диханням, бадьорими словами, сласністю і чутливістю. До цього ми готувались з острахом та болем. Викінчений корабель набував у нашій уяві ознак живої істоти: як йому сподобаємося ми і наша подруга, яких снів наснить він нам першої ночі? 
    Театр потроху завмирав. Хвиля людей вже викотилася з нього. Тепер стукали двері скрізь за кулісами, випускаючи акторів. Спектакль закінчено. Всі поспішають вийти на вулицю і податися до домівок. Кімната, де передягалася Тайах, виходила дверима до коридора,по якому виходили актори. Я розглядав Будду, переглядав газету, чекаючи, доки Тайах закінчить усі свої передягання. Одеколон, пудра, грим, розігріте від танка жіноче тіло — всі запахи змішалися докупи, дурманили і викликали темне хвилювання. Почувся плескіт води: дівчина приймала душ. Бризки розліталися по кімнаті. Став дуже пахнути одеколон; Тайах посвіжила себе після води. Потім тиша. Жінка робила туалет. 
    — Мені якось особливо млосно сьогодні. Цілий день мене щось тривожить. Танцювала я наче крізь сой, люди, всі стоять далеко від мене. Дим заволікає всіх. Роблю я все машинально. Думаю лише про те, що мило треба покласти на сухе, що одеколон треба заткнути пробкою, сукню одягти після сорочки, треба закрутити кран. Ніби мене несе велика вода до водоспаду, мені годі думати за врятування, я фіксую очима всі деревця, що стоять на березі, хмарки, що йдуть над ними, коней, що схилилися із берега і п'ють воду. Сьогодні щось трапиться. Ти не боїшся нічого? 
    Вона пройшла босими ногами по підлозі і зупинилася біля мене. Я мовчав. 
    — Ти розумієш мій стан? — торкнула вона мене рукою. 
    — Розумію. Сьогодні піде дощ. Теплий, липкий, краплистий дощ. 
    Я перевів свої очі з Будди на Тайах, що стояла поруч мене. Я зібрав усю свою мужність і подивився на неї, в вічі. Я став тремтіти так, що Будда ледве не випав у мене з рук. 
    — Я знаю, що буде, — казав я, — збудеться мрія. Мачти засвистять, і гойднуться реї. Тільки прошу тебе — не забудь мене. 
    Я знову став дивитися на божка, і закінчив зовсім тихо: 
    — Між іншим, на тобі немає й клаптика одежі, а вам швидко вже йти. 
     
    Ми вийшли на вулицю — в темну ніч. 
     
    Палуба брига трохи виступала з темряви. На марсі стояв ліхтар, розливаючи тьмяне світло. Ми переїхали до брига човном і вилізли по плетеній драбині. На палубі було порожньо. Хазяїн трамбака, на якого покладено охорону корабля, десь знову пішов до друзів. Я присвітив електричним ліхтариком, оглядаючи кутки і темні місця: на палубі не було нікого. Ми зійшли вниз. Проходячи коридором до каюти, де чекав нас Сев, ми зупинилися біля дверей до кухні: там сидів Богдан, стиха підспівуючи і чистячи картоплю. Відро з лушпайками стояло в нього біля ніг, а миска з водою — поруч. його задуманість була спокійна і розважлива. Ми пройшли тихо далі. 
    Каюту освітлювала одна свічка, що стояла в пляшці на столі. Я поставив біля пляшки й божка. Світло падало на нього згори, бронзове обличчя стало хитрим і лукавим. Усмішка в куточках губ ворушилася разом з тінню, коли рухався поломінь свічки. 
    Ми всі троє почували урочистість. Тихо роздяглися і сіли до столу. На столі, що вкритий був білим полотном, стояла їжа і вино. Ми розломили хліб на три частини й посипали його сіллю. Сев налив усім вина. Перед далекою дорогою сходяться отак друзі, щоб їсти з одного шматка і пити з одного струменя. Відколи миготять на небі зорі — люди будуть брататися за спільною їжею й питвом. Ми їли посолений хліб і запивали кислим вином. 
    — Я буду сьогодні за хазяїна, — каже Тайах, — з моєї руки ви питимете й їстимете. 
    — Тост! — кричимо ми. — Кажи тост! Тайах устає з місця і підносить склянку. 
    — Любі мої, — починає вона, — мені немає за що пити. Я п'ю за страх перед неминучим. За той страх, що є ознакою людського виростання. Як дитина падає вві сні й відчуває страх, так і ми плекаємо його, зростаючи. Я п'ю за дощ — липкий і краплистий, який збуджує в мені відчування фарб і запахів. Я п'ю за життя. 
    — Не люблю нічого сентиментального, — каже Сев. коли приходить йому черга говорити, — а жінкам подобаються такі речі. Я п'ю за руки і за ноги, за рот і за шлунок. Щоб мій ніс не минав нічого достойного, язик — щоб одночасно встигав смакувати їжу і пропускати слова з горлянки, руки — щоб любили тіло й дерево, тіло й метал. П'ю за болото, через яке бредуть ноги, за всю землю, що чекає ще моїх ніг. 
    — Випити треба за надію, — кажу я, — бо її репрезентує якір. Чому якір? А тому, що він любить землю. На якір дивляться з надією тоді, коли море топить кораблі. Якір нагадує порт, де спокійна і неглибока вода, де можна перестояти бурю. Якір, упавши на дно бухти, зариється в землю і триматиме корабель. 
    — Знову сентименти, — бурчить Сев. Але ми й на цей тост перехилили склянки. Вино потроху розходилось по жилах. Ми поспішно їли доти, доки спорожнили весь стіл. Свічки згоріло більше від половини. 
    — Тепер дозвольте нам за вас поторгуватися, — сказав Сев так рішуче, що Тайах здригнулась. 
    — Як саме? 
    — Нас тут двоє, — вів він далі, і тяжко було зрозуміти — жартує він чи говорить серйозно, — двоє нас тут, і кого ви вибираєте? 
    — Я вибираю обох, — розгнівано відповіла дівчина. 
    — Це ненормально. Я думаю що ви мусите обрати мене. Редактор ще молодий — він собі знайде другу. Мені вже нікуди шукати — у мене сиві скроні й спустошене серце, як оця пляшка. Треба налити в неї вина. 
    — Я не знала, що я можу бути бочкою. 
    — Редактор мені уважить — молодість нічого не жалкує, навіть вина! У друзів такі питання вирішуються легко. Так я кажу? 
    — Не так поспішно, — відповів я, — я не керую тим, що мені не належить. Ось вона сидить тут і не думає про нас. Не розводьте драм і сентиментів. 
    Сев зрозумів, що треба розрядити атмосферу. Він голосно засміявся, дістав з коробки два сірники, зломив у одного сірку і махнув рукою в повітрі. 
    — Тепер тягніть, — звернувся він до Тайах, показуючи їй із жмені кінчики двох сірників, — вгадайте того, що з сіркою. Тайах дійсно витягла незломленого сірника. 
    — Це ви витягли мене, — урочисто сказав Сев, — можете попрощатися з іншими.Тайах зблідла із злості. 
    — Добре, я попрощаюся. 
    Вона поцілувала мене, а потім Сева. Потисла нам руки міцно та рішуче. Встала од столу. Вона важко дихала. 
    — Прощайте. 
    Двері каюти зачинилися за нею помалу і щільно. Ми зостался біля столу з свічкою та божком, ніби на пероні станції, спізнившися до поїзда. Він пішов у далеч, грюкаючи колесами, пихкаючи парою, і тільки самотній вогник гойдався на останньому вагоні. 
     
    — В Будді мусить бути щось найдорожче для людини, — сказав я Севові, — а ми знаємо, що воно допіру від нас пішло. Давайте хоч подивимось, що цінувати велить мудра давність. 
    Я відломив бога від його трону. На стіл випало кілька речей: папір із значками, троє трісочок і зернятка і рижу. Жодного камінчика. Ми уважно розглянули все, що знайшли. 
    — Риж — праця, їжа і продовження життя. Трісочки — вогонь, якого можна здобути тертям дерева об дерево, це те, з чого треба починати, виходячи в путь. Папір — молитва. 
    Свічка в пляшці догоріла до краю. 
     
    Ми рушили йти з каюти, бо там одразу стало так задушливо й тісно, що можна було задихнутися. Закортіло вийти на палубу, стати проти вітру і притулитися плечем до мачти. Проходячи повз кухню, ми почули сміх дівчини і голосну мову Богдана, який щось розповідав. 
    Біля борту стояти було зручно. Він злегка похитувався, ніби сідло, коли дише кінь. Безліч зір віддзеркалювалося в темній воді. Ліхтар на марсі блимав, на нього подував вітер. Раптом я взяв Сева за руку й підвів його до світла. Він не заперечував, здивовано і запитливо поглядаючи на мене. 
    — У вас є шрам? — запитав я, закочуючи рукав на його лівій руці. 
    — Який шрам? 
    Але я вже бачив, що тіло було гладеньке, аж до ліктя. Я сам бачив, що шраму на цій руці не було ніякого. У мене завихрилися тисячі думок. «Значить, не він? — думав я. — Значить, інший?» Я відчув, що я безпомічний, як немовля. Дивна річ — мені і на думку не спало з'ясувати щось Севові. Ми відійшли знову в тінь, 
    Нашу увагу відтягли на себе нові люди. Їх було двоє. Обережно вони перелізли через борт і опинилися на палубі. Ми не сходили з місця, дослуховуючись до їхніх намірів. Вони зупинилися близько біля нас. 
    — Глуши і тікай, — сказав один. 
    Я впізнав голос отамана рибальської ватаги, якого ми побили за Полю. 
    — Скільки їх там? — запитав другий. 
    — Один Богдан. Старого моряка я бачив на березі. 
    — Треба було зброю взяти. 
    — І так подужаємо. Раз видужав від мого ножа, а вдруге — не встане. 
    Після цих слів я відчув, як болить мій шрам. Рука моя піднеслася в повітрі, і, не тямлячи себе від гніву, я ударив кулаком рибалку. Він похитнувся, але я з лівої руки вирівняв його. З несподіванки вони обоє не захищалися. Поки що перемога була за нами. Захопившися гонитвою, ми не помітили весла, що лежало на палубі, і попадали всі через нього. Мені пощастило одскочити набік, а Сева схватили і почали м'яти рибалки. Я з розпачу ухватив весло і замахнувся так, ніби хотів перебити рибалку надвоє. Весло зачепилося за ванту, ударилося об мачту, переломилося, шматок весла полетів угору вище всіх рей, а шматком — я таки вдарив того, на кого намірявся. Він заскавучав від болю і покотився по палубі. У цей момент перший шматок весла, падаючи згори, розбив і погасив ліхтар. Я покинув свою зброю, непотрібну в темноті, і помацки став шукати в клубкові людей Сева. Він боровся з другим рибалкою. Здавалося, що хтось молотить на палубі горох. Я простяг у напрямку до борців руки й одержав кілька добрих стусанів у щелепи. Я відскочив, кленучи свою безпомічність. Машинально став шукати по кишенях сірників і намацав електричний ліхтар, з яким я прийшов на бриг. Я обережно направив його на поле бою, — туди, звідки чулося гупання кулаків. При світлі я побачив, що той, кого я ударив веслом, повзе до борту, а другий бореться з Севом. Я дав першому цілковиту змогу втекти, поспішивши сам на поміч до Сева. Ми вдвох хутко втихомирили рибалку. Він став проситися, лежачи долі і спльовуючи кров з рота. Ми з Севом одійшли від нього, і я погасив ліхтарика. 
    — Рахую до трьох, — сказав я, — забирайтесь моментально за борт. Через півхвилини, повівши ліхтариком по палубі, я освітлив лише порожнє місце. Ми знову залишилися самі. Було зовсім темно стояти біля борту, тісно притулившися один до одного. Сев часом плював за борт і витирав хусткою обличчя. Вітер став дмухати дужче. Але задуха почувалася, як перед зливою. 
    — Товариші, — пролунав над палубою голос Богдана, — ви знаєте, як звали китайця? Сін-Бао звали його. Аж тепер я це згадав. 
    Чути було, як Богдан ішов по палубі. Ми почули його лайку. 
    — Знову вітер ліхтаря погасив! Сказився він, чи що — на мою голову? Який уже раз доводиться запалювати! 
    Ми гукнули на Богдана. Він підійшов і став поруч нас. 
    — Яка тиха і спокійна ніч, — сказав він, — ніби зовсім немає ніде людей. Я думав, що ви давно вже поїхали на берег. 
    Ми не відповіли нічого, тільки Сев витер щось з обличчя. Хазяїн трамбака підпливав до брига човном і простягав свій голос аж до парусів, запитуючи небо, куди міг подітися корабельний ліхтар. Я відгукнувся до нього, а Богдан поліз світити вогонь на марсі. 
    — Чорт! Ліхтар розбитий! 
    — Там у каюті є інший, — порадив йому хазяїн трамбака, — громадяни, хто з вас хоче на берег? За одним заходом я це й зроблю. 
    Сівши в човен і відштовхнувшися від брига, ми побачили, як на палубі з'явилося світло. Богдан ніс ліхтар, а за ним, як тінь, ішла дівчина. Коли вже ми були близько від берега, ліхтар почав підноситися по вантах вище й вище і зупинився на марсі. Рівний вогник його один пробивався крізь ніч. Все інше вкривала чорна шарудлива мантія ночі. 
     

        XIX 

    
    Сиве волосся до чогось зобов'язує. Я виконав це зобов'язання. Осінь і зиму я сидів біля моєї кани, пригадуючи минуле. Тепер уже літо. Кани немає потреби топити. Майк і Генрі одвідали мене на зламних точках мемуарів: коли осінь зустрічається вночі з зимою і коли весна переборює зиму. Мої сини як зима і весна. Старший — меткий і проворний, як задерикуватий зимовий день. Молодший — неврівноважений, як весняна повінь. Його я чекаю побачити швидко з подругою, бо я відчуваю в його рядках жіночі впливи. 
    Кана моя чорніє без вогню, її паща, де звично підстрибували, гойдалися, перебігали і гомоніли вогники, виглядає, як беззубий рот. У ній перегоріло все значне та мізерне, смолисте і виснажене. Дерево горіло те, що не йде на будову. Сучкуваті віти, поламані бурею стовбури, покалічені негодою й звіром інваліди — обростали в моїй кані вогнем і розповідали безліч історій, помалу зотліваючи й розсипаючись на попіл. Я розумів ці історії і часто навіть записував їх, але іноді вони так настирливо турчали у вухо, що я просив їх замовчати і не перешкоджати моїй власній думці. 
    Тепер ранок. Крізь двері на балкон я бачу, як прокидається Місто. За бульварами видко порт, де снують щогли й димарі. Мені не хочеться вже почувати під собою хисткої палуби. Я зайшов до порту й кинув якір. Під моїми парусами виросли молоді кораблі — сини. Тепер хай вони роблять рейси по морях. Багате досвідом життя лежить переді мною, як мапа моєї Республіки. Я бачу, як повиростали заводи і фабрики. Розмножилися дороги. Вода ріки віддає свої мільйони сил. Коло плугів працює веселий народ. Сонце смажить радісні обличчя. Армії дітей пищать по садках, голосять, співають, сьорбають носятами, плачуть, сміються, жують землю і поїдають трави. 
    Я ходжу по кімнаті, коли до мене стукає Генрі. Він заходить. Ми довго розмовляємо про все на світі. З Генрі — я люблю більше Майка, а з Майком — віддаю перевагу Генрі. Вони обоє ніби з одного шматка. Чи ба! Та цей же шматок я сам! Я впізнаю себе і в Генрі, і в Майкові. Я бачу своЮ кров у обох. А мати? Вона теж поклала свою долю праці й матеріалу. Мені соромно. Не для мене ж одного повішено язика в моєму роті? Але нехай про це іншим разом. Стара, ти не образишся, що я тепер горнуся до молодості? Тебе я не зраджував — ти знаєш. А Генрі допитується, чи не була ти в Італії. Він думає мене зловити й ототожнити дівчину в купальному костюмі (на березі в Генуї) з тобою. Та в наші з тобою справи ми його не пустимо. Правда? 
    Генрі бере дочитувати мої мемуари, він хоче звідти про щось дізнатися, а я, хитрий старий лис, виходжу на балкон. Мені — сімдесят. Але й нині я гостро відчуваю запах саду, що я посадив. Велике Місто лежить переді мною. Я вгадую всю кількість людей, що мандрує тепер до місць праці. Жінки годують дітей. Безперервний, дедалі зростаючи й зростаючи, пливе над Містом сигнал до роботи. Я чую безліч ніг, що топчуть землю. Я бачу її всю — вогку і плідну, родющу планету Землю. 
    З кімнати лине до мене з радіотелефону голос Майка. «Тату, — кричить він, — лечу над південними морями і згадав тебе. Біля мене сидить гарненька пасажирка. Вона просить мене проспівати «Пісню капітанів». А тобі я обіцяв її мелодію. Слухай!» 
    Я чую його голос і сміх кокетної пасажирки. З останніми рядками пісні заходить Генрі. Таким чином, уся родина вкупі. Я ніби знову починаю жити. 
    
    Попід нами знайома земля, 
    Капітан! 
    Кораблі підняли якоря, 
    Капітан! 
     
    (1927—1928 )
 
-------------

Примітки:

[1] Мапа — карта. 
[2] Лінія краси (англ.) 
[3] Вихідна точка (фр.)
[4] Затишок (нім.)
[5] Чи ти німець, чоловіче? (нім.)
[6] Перекладач (іт.)
[7] Історія італійського мистецтва (фр.)
[8] Свобода дій (фр.)
[9] Слова існують, щоб приховати наші думки (фр.)