"Київ. Місячна ніч".
Картина Михайла Романишина.
Юрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ
«Отче наш, що є на небесах, залишайся на небі, а ми залишимося на землі,
яка іноді буває такою прекрасною…»
(Жак Превер)
Вікна нашої квартири виходять прямо на Дніпро. Уявляєте, яка краса з висоти двадцять першого поверху: смарагдові пагорби, Лавра, мости... Коли вранці на День Києва від Подолу на вас насуваються спочатку зовсім маленькі, як крапки, а потім все більші й більші різнокольорові кулі, зразу переносишся кудись у жульвернівські світи…
Сирена!..
- Мерщій давай! - дружина першою схоплюється з дивана і прожогом мчить до нашого домашнього укриття в коридорі. Я через проблему з ногою, звичайно, не можу так стартувати, як у свій час це робив «кулькова блискавка» Ігор Бєланов. Щоправда, моя половинка впевнена, що з ногою все буде гаразд і ми обов‘язково запишемося до студії сучасного танцю, яка розташована зовсім неподалік…
Наше укриття, це, звісна річ, дещо пафосно сказано: шкіряний стілець для піаніно і маленький килим, на якому нерідко спала наша кішка Мона. На превеликий жаль, Мони вже півроку як немає, й оцей килимок - єдине і постійне нагадування про неї…
- Але все одно ця стінка надто тонка, - я сиджу на стільці, а дружина стоїть біля мене, поклавши руку на моє плече.
- Та яка ж тонка, понад сантиметрів сімдесят! - вкотре намагаюся її заспокоїти.
- І взагалі, - продовжую я бадьорим голосом, - цей стільчик не для війни, а для музики!..
Після далеких вибухів, нарешті, запала тиша.
Ми з дружиною обережно виглядаємо з-за укриття. Прямо перед нашими вікнами сяюча жовта комета вмить розлітається на міріади вогненних бризок і лунає потужний грім.
- Чуєш, як наші їх х..рять, - тихо промовляю я.
- Та не треба так, - так само тихо каже дружина.
- Треба-треба! - повторюю я.
- Так, треба! - посміхається вона.
Нарешті, все замовкає.
- Ну, що - відбій? - питаю я.
- Так, будемо спати.
Звичайно, заснути одразу не можу. Але лежу нерухомо із заплющеними очима, намагаючись не заважати дружині. Вона, здається, робить те саме…
Нарешті, глибоко, як у дитинстві, занурююся у сон. Сниться море. Ми з дружиною молоді, засмаглі, закохані. На пляжі, покритому золотою ковдрою піску, крім нас, - нікого. А море незворушне, як лазурне скло…
Вранці, як завжди, прокидаюся першим. Дружина ще солодко спить, така юна і чарівна, як у моєму недавньому сні.
Виходжу на балкон. Небо чисте, без жодної хмарки. Хіба можна повірити у таке божевілля, коли це Богом дане небо забруднюють шахедами та іншою нечістю, коли це небо щодня приймає душі наших кращих юнаків й дівчат?..
Урочисто виблискують на сонці маківки церков. Мости мерехтять струмом автівок. Потужний потяг стрімко летить блакитною смужкою колії.
Батьківщина-Мати, ще ввечері одягнена світлом у синьо-жовті кольори, зараз сталева, непохитна, гідна. Здається, це саме вона вночі прийняла на свій щит десятки варварських ракет, а потім мечем рознесла їх на шматки…
Бачу, молода мама веде, точніше, везе за руку на самокаті білявого малюка до дитсадка. Той практично ще спить, але цілком пристойно, як справжній козак, тримається у сідлі.
А ось сива кругленька бабуся з двома палицями. Біла куртка, білі кросівки, чорні штанці. Графіка - як від Жіванші. А поруч - у риму! - дрібний песик у тих же тонах - сам чорненький, а грудка біла…
Отже, життя триває. Більше того - життя прекрасне! Коли згадую італійський фільм із цією простою, але такою всеосяжною назвою, на очі завжди набігають сльози. Як от зараз, коли бачу цього хлопчика, немічну, але таку вольову бабуню…
Коли бачу своє Місто - молоде, незламне, вічне.
МОУРІНЬЮ
Головний невдоволено сплюнув.
– Йоли, ну, хто ж так б’є?
Він, не відводячи чорних врубелівських очей від м’яча, що метався по спортивному майданчику, знервовано зробив ковток «пепсі-коли».
– Чому флангами не працюємо? Що, так у центрі й стовбичитимемо всю гру? – несамовито волає головний своїм підопічним, що час від часу винувато поглядають на нього.
– Чого ти вилупився на мене, ти краще грай давай! – не вгамовується тренер.
Справді, така важлива гра – фінал дев’ятих класів (сім на сім на шкільному гандбольному майданчику, натовп вболівальників – учителі, навіть директриса, батьки, однокласники, й найголовніше, однокласниці!), але нічого не виходить. Абсолютно ні-чо-го!
Ще й рахунок – 0:0 – на останніх хвилинах матчу. Один щонайменший ляп – і гаплик!
– Моурінью, – шепоче на вухо головному тендітна, не дуже, напевно, вродлива, рудоволоса й веснянкувата дівчинка, – ти б краще Мессі замінив, він сьогодні зовсім ніякий: постійно маже!
Моурінью різко повертає аристократичне обличчя до своєї порадниці, що дивиться на нього як на божество – із захопленням й водночас острахом: мовляв, вибач мене, нікчемну й дурну, але всією душею хочу допомогти тобі, й все ж Мессі сьогодні й справді зовсім ніякий…
– Яно, – тихо каже Моурінью рудій дівчинці, – а ти, здається, маєш рацію: Мессі, будемо міняти…
– Суддє! – ламким голосом кричить Моурінью. У нас заміна. Замість Мессі – ось цей.
Головний киває на повненького добродушного хлопчика, який ще не заслужив гучного імені, але, певно, радіє, що несподівано отримав зоряний шанс замінити самого Мессі.
– Мессі, – уїдливо скрививши ще зовсім дитячі губи, каже Моурінью присадкуватому хлопцеві, що змахує з чола крапельки поту, – ти сьогодні додав мені сивого волосся… Геть оборзів!
– Розумієш, Моурінью, – непевно виправдовується Мессі, – вони…
– Заткни пельку! – роздратовано шипить головний, адже саме у цю мить м’яч рикошетом від товстуна, який щойно вийшов на заміну, влітає у ворота суперників.
– Го-о-о-л!!! – в єдиному хорі зливаються голоси уболівальників.
Лунає фінальний свисток. Матч завершено.
– Моурінью, ти – геній! – захоплено голосить Яна, змахуючи веснянкуватою рукою несподівані сльозинки.
– Зараз вони по повній отримають від мене – дотягли до останнього!
Моурінью віщає пристрасно, навіть зневажливо. Але якщо уважно придивитися, то можна помітити, що зараз це вже не грізний головний тренер, а худенький тринадцятирічний хлопчик з розбитими уродженою хворобою ніжками, що безживно звисають з лавки.
– Найголовніше – ми перемогли, – втішає головного віддана супутниця, подаючи йому маленькі милиці і допомагаючи підвестися.
– Yes! – бешкетливо кричить Моурінью, роблячи рукою, що ледь не впустила милицю, непристойний жест.
Вони залишають шкільний стадіончик останніми. Руда дівчинка, що несе пакетик з «пепсі-колою», і тренер, який зміг таки видерти перемогу.
СЕРЦЕБИТТЯ
Зараз він, здається, зовсім не нагадує того світловолосого тендітного хлопчика, що тримав його за руку в човні, який розмірено погойдувався на прив’язі у срібних іскрах чорної гладіні пізньовечірнього озера. Того хлопчика, який все частіше приходить до нього у снах. Швидше за все, його син, розпластаний на лікарняному ліжку посередині просторої палати з високими білими стінами, приєднаний численними дротами до якихось медичних апаратів, схожий на знятого з хреста Спасителя. Й справа навіть не стільки у відрослих волоссі і бороді, що подовжують бліде обличчя з величезними сірими очима, чи у худорбі витягненого під білосніжним простирадлом тіла, скільки у тому наповненому якимось вищим знанням погляді, який усім своїм єством, всією душею вбирає, наче губка, він — батько, що твердо вірить у чудо, сидячи поруч на довгоногому стільчику й, як і тоді, у тому далекому човні, тримаючи сина за руку...
Коли йому, що дрімав серед ночі у пологовому будинку, повідомили, що його дружини більше немає, вуха вмить заклало, мов у літаку, й він навіть не почув, що у нього є хлопчик, син.
Звідки взялися на все сили? Оформлення документів на смерть й на життя, похорон, пошуки годувальниці, принизливі прохання у видавництві, де він працював художником-ілюстратором, постійні лікарняні під глузування деяких колег.
Син успадкував від матері не лише світло-русяве волосся й великі сірі очі, а й, на превеликий жаль, уроджений порок серця.
Почалася багаторічна, багатостраждальна епопея: консиліуми, ліки із захмарними цінами, санаторії, складання екстерном іспитів у загальноосвітній і художній школах, академвідпустки в Академії образотворчого мистецтва, куди син пішов його слідами.
Доводилося брати приватні замовлення, дрібні халтури, ночами змальовуючи на кухні у сигаретному диму нескінченні білі аркуші. Треба було якось виживати. Й вижили все ж таки!
Як сильно змінився батько. Обличчя якесь жовте, борода зовсім сива, постійно покашлює.
— Тату, — тихо каже син, — ти б, може, кинув курити...
— Нічого, хлопчику, операцію И (батько намагається грайливо посміхнутися, копіюючи Юрія Нікуліна, але виходить якась сумна гримаса) пройдемо, і кину, обов’язково кину. Я, до речі, останнім часом викурюю по три сигарети у день. Три — і крапка!
Син розуміє, що батько каже неправду. Він й тримається саме на сигаретах, та ще на каві, що у старенькому термосі завжди з ним у бувалій сумці разом із обов’язковим блокнотом й ретельно відточеними олівцями.
— Тату, — знов, після тривалої паузи, каже син, — я ось зараз багато думаю. Про тебе. Про себе...
— Й що ж ти придумав, хлопчику?
— Тату, ти знаєш, у мене, мені здається, немає такого таланту, як у тебе...
— Ну, що ж ти порівнюєш? Тобі — лише двадцять один. Двадцять один, ти розумієш?! Я у двадцять один ще олівець вчився правильно тримати у руці...
Позавчора йому показали кардіограму сина. Скільки їх він бачив вже за останній час!
Зубці... Зубці життя. Якими зовсім іншими стають рядки поета, коли є не лише абстрактною метафорою:
Смерть —
это только равнины,
Жизнь —
холмы, холмы...
— Хлопчику, повір мені, старому вовку, що сточив не один олівець, у тебе все гаразд із даром.
Син грайливо дивиться на батька. Й у цьому погляді все ж таки більше ніжності, ніж грайливості.
— Повір, хлопчику, я б ніколи не підштовхнув тебе на цей тяжкий шлях заради якихось особистих амбіцій, мовляв, чого сам не добився, син надолужить...
— Тату, — посміхається син, — ти ж чудово знаєш, що у нас зараз два справжніх художники: у графіці — ти, у живопису — Анатолій Криволап. Й якщо Криволап лише після п’ятдесяти засвітився, спасибі, що не спився, й тепер його роботи за сотні тисяч доларів розхапуються, розмітаються на найкрутіших аукціонах, то ти, тату, вимушений був піднімати мене власними силами, розмінюючи свій талант на халтури, відмовляючись від поїздок на міжнародні конкурси, зрікаючись від особистого життя, та й від усього...
У палату тихо заходить стрункий чорноволосий чоловік у салатовому медичному костюмі. Він уважно вдивляється ледь розкосими очима у зрозумілі лише йому лінії, що мерехтять зеленим світлом на дисплеї. Як дві краплі Кіану Рівз із «Матриці». Хірург, скальпель якого завтра торкнеться серця його сина. І його власного теж.
Кіану Рівз, непомітно стискає плече батька й виходить з палати, шорхаючи бахилами.
Вікно грає пурпурним світлом. Сутеніє.
— Бачиш, який пурпурний тон, — нерішуче каже батько, намагаючись якось заповнити паузу.
— Пур-пур, — підтакує син і посміхається, згадуючи улюблену харківську групу.
На тумбочці, приставлений до стіни, стоїть картон: опустивши плечі, спиною до глядача сидить чоловік, біля ніг якого зім’ятою панчохою лежить саксофон. Графіка батька. Одна з ілюстрацій до «Переслідувача» Кортасара. А тепер — талісман сина.
Прочинилися двері, й делікатно заглядає медсестра.
Батько розуміє, що час іти. Він трохи стискає руку сина й мовчки підводиться. Зараз його зігнена фігура чимось нагадує самотнього саксофоніста.
Син знає, що батько буде поруч. І сьогодні. І завтра. І завжди.
Тепер вікно спалахує двома фарбами — світло-червоною й синьо-фіолетовою.
«Справжній Криволап, — посміхається він й заплющує очі. — Оригінал».
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ
Марина Сергіївна Марліна, вчителька фізики у гімназії з математичним ухилом, завершувала свій щоденний біг з перешкодами. Наразі успішно було подолано такі з них: купівля продуктів; передавання частини з них хворому батьку, що мешкав по сусідству і не виходив на вулицю через недавній інсульт після смерті дружини, мами Марини Сергіївни; акт відвідування Ярика Долженка, рудого товстуна — учня класу, в якому Марліна була класним керівником, що вже протягом тижня хворів від якоїсь незрозумілої інфекції, незважаючи на цілком квітучий вигляд. Залишався, дякувати Богові, лише один пункт призначення — книжковий магазин «А — Я», що кілька місяців тому відкрився саме у будинку, в якому Марина Сергіївна мешкала разом із сином семикласником Владиком й уже майже без чоловіка.
Високі скляні двері гостинно відчинилися і впустили Марліну у книгарню. Мета була конкретна і, на думку самої Марини Сергіївни, нескладна: «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького у недорогій палітурці. Річ у тім, що Владику, хлопчику з безперечними гуманітарними здібностями, якому доводилося стоїчно нести хрест математичного ухилу заради мами, доручили підготувати реферат саме з цього твору. Влад кинувся до бібліотеки, але Нечуя-Левицького був лише зачитаний до прозорості «Микола Джеря». Молодший Марлін дуже засмутився, адже хотілося відігратися за суцільні трійки з точних предметів перед однокласниками, багато хто з яких і самого прізвища Нечуй-Левицький, здається, не чув (інша справа Пелевін або, скажімо, Умберто Еко)...
Ось і доводилося підстраховувати сина.
Марина Сергіївна зачинила маленьким металевим ключиком скриньку, де залишила пакет з молоком, сиром й хлібом, і стрімко пройшла до зали.
Яскраве світло буквально засліпило Марліну. Прямо перед нею виник молодий нахрапистий чоловік із мікрофоном у руці, який, завчено посміхаючись, заторохтів добре поставленим голосом:
— Дорогі телеглядачі! Отже, саме у ці хвилини з вами ваша улюблена передача «Домашнє читання». Й ми раді вітати тисячного відвідувача, точніше, чарівну відвідувачку, книжкового супермаркету «А — Я». Кілька слів про себе, будь ласка!
Марина Сергіївна, засліплена сяйвом освітлювальних приладів, приречено прошелестіла сухими губами:
— Марліна Марина Сергіївна, вчителька фізики гімназії з математичним ухилом...
— Марино Сергіївно, — ведучий різко присунув мікрофон просто до її губ, — а яку саме книгу ви зараз читаєте?
— «Процес» Кафки, — механічно відповіла Марліна.
А що, власне кажучи, треба було відповісти? Що вже сто років узагалі нічого не читає (вдома ледве встигаєш приготувати вечерю, швиденько пройтись червоним чорнилом по зошитах майбутніх Ландау, допомогти Владику розв’язати хоч кілька рівнянь)? Чи що читала-читала (подруга дала: мовляв, Кафка the best!), але так недочитаною й повернула? Чи що у неї самої ось-ось почнеться процес, шлюборозлучний?
Місяць тому чоловік (до речі, колега — вчитель фізкультури у рідній гімназії) зробив Марині Сергіївні справжній сюрприз. Борис Марлін, прозваний ще минулими поколіннями старшокласників Бобом Марлі (а як інакше величати довгов’язого спортсмена в ореолі кучерявого чорного волосся і з товстими губами, який до того ж має такі ім’я і прізвище?), сидячи на кухні, виголосив Марині Сергіївні несподівану заяву.
— Маринко, — тихо, щоб не чув син, що мучився з уроками у кімнаті, сказав Боб Марлі, ворушачи товстими губами, з яких падали на підлогу крихти скромної вечері.
— Ти у мене єдиний справжній друг. Ти все зрозумієш...
Справді, хоч і насилу, Марина Сергіївна зрозуміла все. У Боба Марлі закохалась маленька непримітна десятикласниця Настя, що мешкала в однокімнатній квартирі з хворими матір’ю й бабусею. Й для Насті конче необхідною людиною був саме Борис Юрійович Марлін. Найдорожчою у світі істотою! І тому Борис Юрійович як чесна, недвоєдушна людина, високі принципи якої не дозволяють грати і нашим, і вашим, має чемно розлучитися з Мариною Сергіївною і переїхали жити до Насті, її мами й бабусі.
— Маринко, рідна, ти все чудово розумієш, — ворушились товсті губи людини, яка колись (ще зовсім недавно!) була найкоханішою у цілому Всесвіті.
— Ти, звичайно, не хвилюйся, я допомагатиму Владу матеріально (ха — вчитель фізкультури!), приходитиму грати з ним у шахи...
— Борю, — м’яко відповідала Марина Сергіївна, з подивом для себе відкриваючи, що губи чоловіка, які колись здавалися їй такими незвичайними, зараз виглядають якимись потворними, навіть смішними.
— Ти не хвилюйся, я все розумію. Роби так, як вважаєш за потрібне.
Борис Юрійович гаряче обійняв дружину, яку він зараз залишав, і зі сльозами на очах мовив:
— Якби ти знала, як їм без мене важко!..
— Шановна Марино Сергіївно, — голос телеведучого опустив Марліну на грішну землю, — за умовами нашої програми ви маєте отримати приз, яким буде, звичайно ж, кращий у світі подарунок — Книга. Й яку ж книжку ви заберете сьогодні додому?
Марина Сергіївна, яка геть забула про Кайдашів, швидко пройшлася поглядом по томах, спалахуючих золотим тисненням. І тут її буквально вразило сяйво п’яти літер «ДАНТЕ»…
Марина Сергіївна на кухні діставала продукти з пакета, коли на порозі її домашнього кабінету виник Владик, худенький, не дуже вродливий хлопчик з великим ротом.
— Мамуню, то що, вийшло? — запитав він низьким ламким голосом. — «Кайдашеву сім’ю» принесла?
— Ось, — байдуже кивнула на темно-синій фоліант із золотистими літерами, що лежав на кухонному столику, Марина Сергіївна й глянула у вікно.
— Данте «Божественна комедія», — повільно ворушачи татусевими губами, прочитав Владик.
Потім він подивився на маму й стримано посміхнувся. У цю хвилину йому так хотілося її обійняти — ніжно-ніжно! Але він уже розумів, що любити — це не тільки чмоки й обійми. І не стільки. Йому здавалось, що любити — це коли хочеш допомогти людині, яку любиш, тільки не знаєш — як.
— Так, — машинально повторила слова сина Марина Сергіївна, — божественна комедія...
ВАЖКО БУТИ БАХОМ
Адам Олександрович Сом, органіст Будинку органної музики, в який перетворювався вечорами націлений загостреними лініями в небеса Миколаївський костел, геніальне творіння Владислава Городецького, пильно вдивлявся у дзеркальце, що висіло над поки що закритим клавіром, на титульному аркуші якого латинськими літерами сяяло коротке магічне слово Bach.
Варто визнати, Адама Олександровича мало цікавило віддзеркалення власного безбрового обличчя з трагічно опущеними куточками наче чимось ображеного рота. Й не поодинокі постаті літніх пар і випадкових студентів консерваторії привертали його увагу. Він напружено шукав, ставлячи дзеркальце під різні кути довгими пальцями, дівчину, яка сиділа, як завжди, у сьомому ряду лівого нефа. Тендітну, з великими захопленими очима, у зеленому береті на мініатюрній голівці з коротким прямим волоссям.
Так, у нього була муза, заради якої він щосереди ввечері прямував до величного органа у незмінно чорному пасторському сюртуку, при білих манжетах і комірці, з баховським клавіром під пахвою.
Адам Олександрович полегшено зітхнув, побачивши у чарівному дзеркальці жаданий образ. Дівчина збентежено вибачалась перед сивобородим старим, що галантно підхопився, вивільняючи прохід до її місця. Адам Олександрович з приємним хвилюванням відчув, як тепла хвиля набігає на змерзле тіло у досі ще, незважаючи на майже кінець жовтня, неопалюваному залі. Навіть долоні стали трішки вологими, і він непомітно промокнув їх завчасно прихованим білосніжним носовичком.
Нарешті, запанувала тиша.
Адам Олександрович благоговійно відкрив клавір, закинув голову до фігурки розп’ятого Христа, яка парила над залом у променях сонця, що пробивалися крізь різнокольорові скельця вітражів, і опустив руки на клавіатуру.
Здавалось, величні гармонійні побудови, дивовижні у своїй всеохоплюючій простоті теми, що вторили, перегукувалися, наздоганяли одне одного, – заповнювали, повільно розтікаючись у різні боки, весь простір.
Він грав аскетично, безпристрасно, якщо хочете, безособово. У ці божественні хвилини перед вами був вже не Адам Олександрович Сом, немолодий лисуватий органіст з чисто символічною зарплатою, що мешкає в однокімнатній квартирі з паралізованою мамою й чорно-білим спанієлем, який вірно чекає під дверима свого хазяїна, а сам Бах. Так-так, Йоган Себастьян Бах – багатодітний, багатостраждальний, ніким не коханий, невизнаний, влачащий майже злиденне існування, стрімко сліпнучий… Однак той, хто чує хорали небесних херувимів, при звуках яких завмирає серце, хочеться впасти на коліна й ревно дякувати Богові.
…Адам Олександрович на сходах вже майже безлюдного костелу марно намагався розкрити задубілу від старості й вогкості парасольку, адже колючий осінній дощик, що зарядив прямо з ранку, дедалі посилювався.
Останні глядачі, точніше, слухачі (на що тут дивитися – на сутулу спину у поношеному чорному сюртуку?) окремими групками розбрідалися хто куди.
І раптом він прямо перед собою побачив Її – дівчину в зеленому береті. Однак вона була не сама. Поруч з нею стояв високий молодик, який однією рукою тримав величезний синьо-білий зонт, а іншою ніжно підтримував Її під лікоть. Адам Олександрович одразу зніяковів, спиця, що вмить вискочила з розкритої парасолі, боляче ужалила палець. Стало якось холоднувато і незатишно. Було прикро до сліз. Він відчув себе ображеною дитиною, в якої раптом забрали улюблену іграшку. А, зрештою, чого, власне кажучи, було ображатися? Він, бачте, не очікував, що у Його дівчини може бути молодий чоловік. А цей молодий чоловік був. Й був, напевно, давно. І, напевно, завжди знаходився у залі поруч з нею. Просто Адам Олександрович його не бачив. Хоча він взагалі нікого не бачив, окрім Неї…
Адам Олександрович, сумно посміхаючись, повільно блукав по самотніх вулицях, обережно обходячи калюжі із затонулим у них тьмяним листям.
Він все, звичайно ж, розумів. От скажіть, будь ласка, що може дати юному чарівному створінню не дуже молодий й, здається, не дуже вродливий музикант, що скромно мешкає в однокімнатній квартирі з тихо згасаючою мамою й добрягою-псом?
Та й взагалі, що може дати Бах? Що, крім витканої з неземних звуків гармонії?!
СОБОЛЯТКО
Наступного тижня внукові Макарчику виповнюється вже шість років, і ми з дружиною вирішили зробити йому не просто подарунок, а такий, що припав би до його крихкої шестирічної душі.
Я завжди прислуховуюся у таких (точніше, у будь-яких) питаннях до своєї надзвичайно тонкої й мудрої дружини.
- Знаєш, - каже вона, - наш Макарчик весь час просить або песика, або кішечку… А давай почнемо з іграшки - підбери йому якесь там мавпеня…
…У відділі дитячих іграшок я відразу відчув гострий погляд маленьких оченят-бусинок. Симпатяга - вусики щіточкою, черевце… Як живий! Підходжу ближче, читаю цінник: «Соболятко. 500 грн.» Я аж зойкнув…
- Та не хвилюйтеся так, - чую поруч лагідний, такий домашній, наче у виховательки дитячого садка, голос. - Це не просто пересічна іграшка. Ось тут натискаєте (продавщиця лагідно поглажує пальчиком соболяткине черевце), і воно буде говорити…
- А що саме? - намагаюся делікатно уточнити.
- Та я особливо не прислуховувалася, - тихо відповідає хазяйка дитячого світу, але її очі чомусь опускаються на підлогу.
- Тому така і ціна, - її погляд вже пронизує променем мій светр, - але для вас ми зробимо скидочку!
Уже вдома дружина обережно розгортає обгортку і радісно видихає:
- Симпатяга який! - Мені дуже приємно чути з вуст дружини саме те слово, яке прийшло мені в голову під час знайомства із цією тваринкою.
- А от тут можна натиснути, - із знанням справи пояснюю я…
І тут лунає потужний хрипкий баритон:
- Курво! Паскудо! Ідійоте!..
Запала тиша.
Ми з дружиною просто приголомшені. Від сорому у мене пітніють долоні…
Однак моя дружина - не з тих, хто одразу опускає руки.
- У мене є план!
Ці сакраментальні слова Одрі Хепберн із фільму «Як украсти мільйон» вона завжди каже у скрутних ситуаціях. І що ви думаєте? Справді, план, який нас неодмінно рятує, моментально народжується у білявій голівці моєї половинки - кращої і, за великим рахунком, більшої.
- Звичайно, - нарешті, голос повертається до супутниці мого життя, - таке дарувати нашому Макарчику не можна! Це просто його вб‘є! Або ти повертаєш цю потвору (помічаю, як «симпатяга» непомітно трансформується у «потвору»)…
- Зрозумій, - запально аргументую свою позицію, - мені якось незручно його повертати, адже нам зробили скидку…
- Або, - незворушно продовжує дружина, - ми забираємо його на дачу - буде наш будинок охороняти. А Макарчику завтра підберемо щось інше…
Так соболятко став жити з нами на дачі. Протягом дня від відлежувався собі на дивані, а на ніч ми клали його під маленький килим на підлозі біля вхідних дверей. І все було тихо і спокійно.
Наприкінці серпня ночі ставали холоднішими. Сусіди потихеньку потягнулися до міста. У всесвіті відчувалася самотність…
Серед ночі я раптом прокинувся - хтось обережно перебирав половиці, ніби клавіші піаніно… І тут патріархальну тишу розрізав гучний баритон нашого соболятка: «Курво! Паскудо! Ідійоте!..» Здійнявся страшенний гвалт. У передбаннику гриміли граблі і ведра - наче рок-група «Металіка» налаштовує апаратуру перед концертом! А соболятко не припиняє свій бойовий клич: «Курво!..»
Буквально через кілька хвилин ми з дружиною почули, як хтось стрімголов промчався прямо під нашими вікнами, істерично волаючи: «Та сам ти курва, відчепись вже!..»
І знову тиша.
Благодатна серпнева прохолода.
Великі срібні зорі повільно пливуть у вікні.
- Який ти у мене гарний, - ніжно шепоче мені дружина
- Як мені приємно це чути, - ніжно обіймаю її теплі зі сну плечі.
- А як ти вмієш вибирати подарунки…
- Головне, що ти мене вибрав…
- Так незвично це чути - через сорок п‘ять років…
І ти вже не розрізняєш голоси. Це вже не я і вона. І навіть не ми. Це щось єдине - як оце небо за вікном.
На душі так затишно.
Тим більше коли знаєш, що твій спокій оберігає такий надійний охоронець.
НЕЧУЙ
Досить ще молодий за сучасними мірками тридцятисемирічний письменник Лесь Чалий солодко потягнувся на нижній полиці поки що ніким не зайнятого купе. Він безуспішно боровся зі сном, наче у тумані, споглядаючи вересневі пейзажі: жовто-багрові поля, оживлені різнокольоровими корівками, чистовибілені церківки, самотнього пса, що охороняє визначений ним самим кордон…
Дякуючи Богові, досі нікого не підсадили, посміхнувся Лесь, поклавши голову на подушку без наволочки. А навіщо, власне кажучи, та наволочка? Від Вінниці до Києва якихось кілька годин.
Очі заплющувалися самі собою, хоча Чалий час від часу струшував головою. Дійсно, спати не було жодного сенсу. Ось приїду, твердо вирішив Лесь, одразу з вокзалу на таксі додому. Гаряча ванна, свіжа білизна, м’якенькі капці. Все таке миле і рідне. І най-наймиліша й найрідніша – мама. Чалий, незважаючи на глузування друзів й колег, був переконаний холостяк. Батько кинув сім’ю, коли він був зовсім маленьким, й стосунків – жодних! – з ним не підтримував. Мама була для нього всім. Моложава, з наповненими легким сумом очима, чимось схожа на Ромі Шнайдер. От якби зустріти таку, як Ромі! Чи як маму. А – так… Міняти дар, що дав йому Господь, на вічно всім незадоволену дружину з її постійним вереском, супами, підгузниками, любими родичами… Ні, вибачайте! Хто ж йому дозволить ось так жити, як вільний птах? Хочу – пишу, хочу – не пишу. Захотів поїхати на книжковий ярмарок до Вінниці – поїхав. А успіх який! Фуршети, шанувальники, насамперед шанувальниці, журналісти. «Над чим ви зараз працюєте, пане Чалий?» – «Наш канал із нетерпінням чекає на вас.» – «Чи можна з вами сфотографуватися?»
…Потяг різко загальмував, і Лесь розплющив очі. Просто перед ним на сусідній полиці сидів літній гладко виголений, з легкими порізами, чоловік. Він лукаво глянув, зсунувши косматі сиві брови, на Чалого, що вмить прийняв вертикальне положення, й тихо спитав:
– Звідкіля їдеш, синку?
Лесь мужньо проковтнув це фамільярне тикання, яке він вже протягом близько п’яти років, особливо після приголомшливого успіху його двох останніх романів, одразу припиняв. Але тут була абсолютно інша історія: з одного боку – так, попутник годен був за діда, однак з іншого – відчувалась якась притягальна сила, що йшла від нього.
– Був у Вінниці, на книжковому ярмарку, – пробуючи взяти правильну тональність, обережно відповів Чалий.
– А що ж ти там робив, якщо не секрет? – очі незнайомця бешкетливо спалахнули.
– Власне кажучи, – якось нерішуче почав Лесь, спостерігаючи за грубими, натрудженими пальцями старого, що м’яко погладжував склянку з чаєм, що деренчала у підстаканнику, – я письменник…
– Письменник? – скрикнув попутник і ледве не пролив чай.
– Й про що ж ти пишеш? – не даючи змоги відповісти Чалому, обрушив дуплетом наступне запитання нежданий сусід.
– Ну, там була презентація мого нового роману, – зовсім сторопів Лесь, відчуваючи себе кроликом, приреченим на вечерю для удава.
– Кажи-кажи, синку, про що, про що ж роман?
– Це історія успіху одного молодого чоловіка, який став успішним бізнесменом. Такий собі сучасний варіант Драйзера.
– Кого-кого? – скривився старий й зробив обережний ковток.
– Драйзера, американського письменника. Та ви, напевно, знаєте: «Титан», «Фінансист»…
– «Титан», «Фінансист», – різко перебив співбесідник. – Історія успіху… А в чому полягає той успіх?
Вже все перемішалося у голові Чалого. Так, певно, почувається артист, що геть забув першу ж репліку своєї ролі.
Лесь занімілими губами викладав не дуже хитрі сюжетні лінії свого роману, герой якого упродовж близько трьохсот сторінок, наче повзун по скелях, дерся до банківських рахунків, закордонних вояжів, довгоногих панночок, які, у свою чергу, синхронно викидали сильні ноги й ціпкі руки, намагаючись хоч на сантиметр наблизитися до цих самих вілл, «мерсів», Мальдивів…
– А цю х..ню, вибач, синку, хтось читає?
Чалий відчув у скронях зростаючий стукіт.
Що, власне кажучи, дозволяє собі цей старий козел?
Лесь заплющив очі. Ні, він не сповідуватиметься перед взагалі невідомо ким. Учитель мені, гуру знайшовся! Скільки разів зарікався: з незнайомими випадковими попутниками – жодних щиросердих розмов!
– Синку, вибач мені, якщо образив, – почув він тихий голос попутника. – Ти, якщо вже береш у руки перо, намагайся зробити кращою нашу землю, наше життя непутяще… Зроби мене, злого, брехливого, грішного, порочного старця кращим. Зроби, Христом-Богом прошу! Щоб я прочитав твої твори й заплакав. Й щоб віддав останню сорочку безпритульному. І дерево посадив би. Не дерево – то хоч квітку. Й дитинку в дитбудинку провідав. І тебе, першого-ліпшого стрічного, не те щоб вбити, пальцем торкнутися не посмів би! Ось про це пиши – щоб зробити мене чистішим. Щоб я ночами ворочався у муках: а чи так живу? Якби я міг, я б сам так писав…
І Чалий раптом почув глухі, ледве стримувані ридання.
…Він розплющив очі. Однак у купе, крім нього самого, нікого вже не було. А може, й взагалі все це сон? Маячня якась…
Тільки чи сон? На столику деренчала недопита склянка з чаєм, під якою жовтів складений навпіл залізничний квиток.
Лесь, акуратно притримуючи підстаканник, узяв темно-жовтий листок. У рядку «прізвище, ім’я та по батькові пасажира» було зазначено: «Левицький Іван Семенович»…
РОЗІНА
Ганна Семиградська, прима оперного, вже у гримі й образі Розіни, ретельно вдивлялася у своє гротескно змінене віддзеркалення. Те чарівне лице юної ефірної діви, яким його бачили діти райка, зблизька нагадувало грубо покраяний жирними мазками портрет пензля Пікассо.
Вона завжди першою приходила до театру в день вистави, швидко гримувалася й години зо дві сумно вдивлялася в чуже обличчя, що відбивалося у потрісканому старому дзеркалі гримувальні.
Її життя було присвячене опері. Саме опера замінила їй все. Й у першу чергу особисте життя.
Коли батьки підшукали їй вигідну партію, вона слухняно вийшла заміж, але через три роки розлучилася: він хотів мати дітей. Дуже. А вона – ні. Ні-за-що! Вона панічно боялася хоч на день залишити сцену.
Семиградська була вродлива: висока, струнка, чорноволоса, синьоока. Лише ніс – задовгий, хижуватий, наче пташиний дзьоб – робив цю вроду якоюсь відразливою, відлякуючи чоловіків.
По черзі хворіли батько і мати, а вмерли, як у казці, в один день. Вона не любила ходити на кладовище. Лише раз на рік клала по символічному штучному букетику на дві вмуровані у меморіальний пагорб маленькі мармурові плити.
Друзів, зокрема подруг, у неї вже не було. Та й яких, побійтеся Бога, друзів може мати оперна співачка, народна артистка et cetera?
Ганна, жінка з самого народження розумна й така, що весь час копається у надрах власної душі, як ніхто інший, добре розуміла, що біологічні сорок вісім жодним гримом не приховаєш. До того ж все сьогоднішнє оточення – граф Альмавіва, Фігаро й навіть Дон Базіліо – по суті вчорашні випускники.
Бентежило її й те, що публіка більше ніж прохолодно приймала її останнім часом. ЇЇ, що ще, здавалося б, зовсім нещодавно, була розбещена квітами, нескінченними оваціями, телефонними дзвінками…
Вона, як вогню, стала боятися фа-дієз третьої октави, яку раніше могла взяти і вдень і вночі. До речі, саме вночі їй приснилося, як вона, віртуозно долаючи россініївські фіоритури, нарешті, вже ось-ось має взяти цю кляту фа-дієз, а виходить якийсь тріск, наче постріл з дитячого пістолета.
А на минулій виставі Ганна куточком ока бачила, як хористи між кулісами заплющували очі, очікуючи її фа-дієз. Товстозада Бузько навіть руки піднесла до пудових грудей. Але вона якось взяла, витягнула цю підступну ноту. Й лише вдома, відчиняючи однією рукою двері, а іншою пестячи кішку Норму, що віддано кинулася їй у ноги, зрозуміла, що фа-дієз ця була аж ніяк не фа-дієз, а нота, на терцію нижча. Хоча ці йолопи хористи, дякуючи Богу, нічого й не дотямили.
Ганна вимкнула світло над дзеркалом. У вікні навпроти засвітилися різнокольорові вогні. У кожному вікні – своє життя. А у неї сьогодні – її життя. Те, найсправжніше. Заради якого вона, власне, й живе.
Семиградська відразу ж відчула, що сьогодні в ударі. На сцені це вже була не майже п’ятдесятилітня самотня жінка, співачка, що, як чорт ладану, боїться пустити півня, а іскрометна Розіна – така, якою її бачив божественний Россіні.
Й фа-дієз сьогодні вона видала таку, що Бузько витріщилася, наче корова, так і стояла по команді «замри!»
Зал вибухнув оплесками. З гальорки пролився цілий дощ квітів. Навіть вічно сонні оркестранти прокинулися й барабанили смичками по пюпітрах.
Ганна, велично й водночас збентежено кланяючись, показала Бузько відверту, так би мовити, від чистого серця дулю. Правда, трішки прикриту віялом.
ТОЙ
Клоун Михась допрацьовував останні деньки. Було прийнято рішення про його вихід на пенсію.
Ну, по-перше, вік. І тут, як мовиться, все за законом.
По-друге, не міг же другий клоун Аркадій після Київського естрадно-циркового до сорока стрибати Зайцем-Розгуляйцем!
А по-третє, і це найголовніше, Михась був... несмішним клоуном. Так, він усе вмів: жонглював, ходив по дротові, показував фокуси, дресирував (допоки був живий його вірний чотириногий партнер — пес Цей, а нового заводити було вже якось пізно), грав на декількох музичних інструментах і ще багато-багато іншого, що становить велике мистецтво цирку. Але... Але глядачі не сміялися. Навіть не всміхалися. «Весь вечір на манежі — клоун Той!» — спочатку пожвавлення, а потім, як і після кожної репризи, лишень поодинокі оплески...
Михайло Михайлович Михайлів — щуплявий, невисокого зросту, нібито без віку чоловік — вже з помальованими білилами щоками і жирними чорними плямами-сльозинками на нижніх повіках сидів перед дзеркалом у своїй гримерній. До виходу на манеж залишалося хвилин сорок. На столику, поміж баночками з гримом, стояв маленький металевий келишок з коньяком. Це вже за майже сорок років стало для Михайліва — Михася (як його всі, здається, завжди називали) — обов’язковим ритуалом. За п’ять хвилин до виходу — перехилив і нема! Це святе.
Михась байдуже дивився у вікно, по шибках монотонно барабанили краплини жовтневого дощу. Для нього день за днем з невблаганною жорстокістю наближався кінець світу. Гаплик усьому! Він не уявляв себе поза цирком. Втім, він усе життя і жив у цирку, облаштувавши під кімнату невелике підсобне приміщення.
Щиро кажучи, Михайло Михайлович Михайлів — це все «липа». А як ще назвати посиніле немовля, запеленате в грубий коцик, яке приніс в один із дитячих будинків, що причаїлися обабіч столиці, лісник Михайло, знайшовши під деревом писклявий згорток?
Коли Мишкові виповнилося років десять, їхню середню групу повезли до Києва на циркову виставу. Це знуртувало душу хлопчика: він захворів цирком. І в цього цирку було конкретне ім’я — Олег Попов!
Мишко вирізав і склеїв з ватману кашкет. Сам розфарбував його чорними шашечками. Сам навчився жонглювати спочатку трьома, а потім і п’ятьма камінцями...
Сам поїхав і сам вступив до київського училища.
Дні і ночі Михайлів проводив у цирку. Чистив клітки, виносив гній, допомагав встановлювати гімнастичні снаряди, страхував артистів, які працюють під куполом. А якось навіть цілий тиждень підміняв хворого ударника в оркестрі, на ходу опановуючи й інші музичні інструменти — раптом знадобиться.
Він стоїчно чекав на свій зоряний час — той чарівний момент, коли притихла в томливому чеканні публіка почує заповітні слова: «Сьогодні весь вечір на манежі клоун Михайло Михайлів».
І мрія нарешті збулася. Мрії завжди збуваються, якщо в них справді віриш.
Так і пролунало: «клоун Михайло Михайлів». Пролунало, але якось не звучало. Публіка не запам’ятовувала прізвище килимного. Казали: он той, маленький. Так і закріпилося за Михасем сценічне ім’я «Той». А коли з’явився хвостатий напарник, то з кличкою зволікань не було. Отже: «На манежі — Той і Цей». Зовсім інша справа!
У чорному репродукторі, який висів на стіні, щось клацнуло, і Михась почув голос адміністратора, який попереджав, що залишається п’ять хвилин до виходу клоуна.
Михайлів звичним рухом перекинув до рота келих і скорчив дзеркалу кумедну гримасу. Він був готовий до бою. Завжди напоготові!
Михась чесно і майстерно відпрацьовував свої вставні номери. Приймали тепло, після кожної репризи лунали оплески. Але ніхто не сміявся. Як завжди.
І ось закінчується його останній вихід. Він, тобто клоун Той, сидить на стільчику і грає на скрипці. З’являється великий вусатий адміністратор і робить Тою зауваження, мовляв, програма добігає кінця, діти вже стомилися і хочуть додому вечеряти і спати, а ти тут виграєш... Той слухняно киває головою. Адміністратор іде. А клоун знову починає тихенько бриньчати смичком. Тоді охоронець порядку повертається із грізно піднятими вусами і відбирає у Тоя смичок. Клоун слухняно сидить на стільчику, понуро опустивши голову. І знову, вже одним пальчиком, починає видобувати із скрипки щипкові звуки...
І аж тільки тоді Михась зауважив, що до нього прямує маленьке дівчатко, все в ореолі золотого кучерявого волосся, і протягає йому величезну шоколадку.
Той бережно бере подарунок, цілує в щічку прекрасну незнайомку і проводить її до батьків, які сидять у першому ряду. Потім він обережно розгортає шоколадку, відламує шматочок і дає дівчинці. Затим відламує ще часточку — і пропонує її мамі. Хлопчик-сусід зачаровано дивиться на клоуна, відкривши рота. «І ти теж хочеш?» — голосно запитує Артист, піймавши кураж, і хлопченя отримує свою порцію...
Що тут почалося! З усіх секторів, з усіх рядів чулося: «І мені!», «І мені!», «І мені!». Найспритніші хлопчаки та дівчатка вирвалися з чіпких обіймів матусь та бабусь і горохом котилися до Тоя.
Сміх! Крики!! Овація!!!
Диригент, розуміючи, що Михась усім своїм скромним, бідним, непримітним самотнім життям заслужив цю мить, що випадає на долю не кожного артиста, змахнув паличкою. Музиканти, побачивши, як Той закружляв у танці свою маленьку панночку, ефектно грянув аббівську «Танцюючу королеву»...
Михась тремтячими руками знімав ватою грим, коли репродуктор сказав, що його запрошує директор.
— Дозвольте, — несміливо постукав у масивні двері.
— Заходь, Михасику, дорогенький, — огрядний директор, не без труднощів висунувшись із-за столу, вийшов назустріч і міцно обійняв старого клоуна.
— А ти знаєш, ми поквапилися з рішенням. Ти зростаєш. Зростаєш просто на очах. Сьогодні ти створив шедевр. Так-так, маленький шедевр! Це гідно Олега Попова...
При цих святих для Михайліва словах у нього затремтіла губа, і здалося, що він ось-ось заплаче.
— Отже, Михайле Михайловичу, закріплюй номер з шоколадкою, після новорічних програм повезеш його на міжнародний фестиваль до Праги. А Аркадій нехай ще рік-два зайцем пострибає. Ну що, по руках?
— Без питань, — чітко, по-солдатському відповів Михайлів і вийшов з кабінету, обережно причинивши за собою двері.
Він спустився неосвітленими сходами у свою гримерну, сів у крісло і, взявши залишену на столі вату, продовжив процес зняття гриму.
Дощ припинився, із вікна дихнуло приємною вечірньою прохолодою.
Михась нікуди не поспішав. У принципі, він вже був удома. У голові проносилися музика, сміх, його репліки, образ юної рятівниці, імені якої він так і не дізнався...
Після тривалих роздумів він дістав із тумбочки захований металевий килишок і, чого останніми роками ніколи — професія зобов’язувала! — не робив, повторно налив у нього коньяку.
«Сьогодні можна», — заспокоїв себе Михась і перекинув келих. Потім погасив світло і зачинив двері гримерки.
Він трохи постояв на сходовій клітині, вдихаючи такі рідні запахи — гною, тирси, сирого м’яса, ще чогось, що нагадує про дитинство, про його дитбудинок, запах, який завжди відчуваєш у яслах і дитсадках, — тепло дитячого дихання...
Михась міцно взявся за холодний поручень і почав обережно спускатися в темряві безлюдними сходами до свого холостяцького житла, розташованого у напівпідвальній частині цирку — його храму, якому він так віддано служив.
Чому — служив? Служить!
МАРКО ТВЕНЯ
Нотатки дружини письменника
Скажу відверто: мені особисто подобаються оповідання мого чоловіка - короткі, але дуже зворушливі. І нехай він досі не лауреат премій, як дехто з його однокурсників, не входить до правління творчих спілок, не видає щорічно чергових фоліантів у суперобкладинках… Кілька років тому вийшла однесенька збірочка оповідань, і на тому спасибі. Люди читають, і слава Богу! А минулого року його навіть на телебачення запросили. Звичайно, ми дуже перехвилювалися. Я навіть порадила йому кілька днів не голитися і зав‘язати на шиї хустку, аби мати, так би мовити, більш творчий вигляд. Він таки встиг відпустити невеличку борідку, а от хустка так у кишені й залишилася - забув зав‘язати…
А ще мені в моєму чоловікові дуже подобається те, що він щиро радіє за інших і ніколи не вип‘ячує своїх талантів. Час від часу прямо спалахує: «От який молодець Назар - і премію отримав, і на книжковий ярмарок запрошують до Німеччини!»
Я щоразу його підтримую у позитивному світосприйнятті, але, грішна, потайки сумую, що таку світлу й безумовно талановиту людину, як мій чоловік, завжди обминають поїздки та нагороди. Щоправда, він й сам для цього не докладає жодних зусиль. А з іншого боку - хіба він має це робити?
А вчора раптом каже мені:
- Ти так гарно розповідаєш про свого батька, про те, як ви разом відпочивали… От взяла б і написала щось про нього, адже ти дружина маловідомого, але ж письменника!..
- Маловідомі згодом стають багатовідомими, - миттєво приймаю його подачу. - Можу й написати, але все одно скажуть, що це ти за мене зробив…
- Та нехай кажуть! А ти станеш, можливо, друга Марко Вовчок. І у тебе також закохатимуться знані персони, скажімо, Жадан чи Лесь Подерв‘янський…
- Тоді вже не Марко Вовчок, а Марко Твен, скоріше, Твеня… І краще закохався би Тарас Прохасько чи, приміром, новий актор-красень Олександр із таким довгим прізвищем!..
- Всі ви, жінки, такі - ще жодного рядка не народила, а вже подавай лаври і закоханих поціновувачів!
Утім, одного чудового літнього вечора запарюю на кухні велику філіжанку італійської кави, вимикаю світло для створення богемної атмосфери й у білосніжному віконці айпада тремтливими пальцями набираю:
«Мій відпочинок із татом у Пірновому»…
Потім роблю потужний ковток… Сумніви, ніби ті комарі у Пірновому, з усіх боків налітають на мене. Така тривіальна й така багатослівна назва! Після неї взагалі можна поставити крапку - і так все абсолютно ясно. Але збираю у кулак всю свою волю і мужньо продовжую:
Коли я народилася, мамі виповнилося рівно сорок років, а татові - аж сорок шість!
Щемна доля чи не кожної пізньої дитини - вона рано залишається самотньою. Без батьків… Хоча мені ще й як пощастило - я зустріла свого чоловіка, порядну й дуже обдаровану людину. Але це вже трохи інша історія. Бачите, як письменник я тільки-но починаю вчитися розбудовувати сюжетні колізії…
Так от мій батько Леонід Петрович уперше став батьком (вибачте за тавтологію) аж у сорок шість років! І всі зусилля зосередив на тому, щоб його дочці, його, як він мене називав, принцесі, ніколи не було соромно, що у неї такий старий татусь.
А тому він голився двічі на день, чим інколи доводив майже до сказу мою маму, завуча школи. Вона уранці й ввечері натикалася у ванній на батька з білопінними щоками: «Оце моя кара Господня - вічне гоління!..» Батько лагідно посміхався: «Уранці - для довкілля, а ввечері - для моїх любих дівчаток» (ясна річ, малися на увазі ми з мамою). Стрункий, із шовковистим каштановим волоссям, яке він, тепер я вже розумію, підфарбовував, Леонід Петрович завжди вишукано одягався і навіть удома ходив у сорочці із запонками і галстуком. До речі, він дуже подобався жінкам, і сам добре це знав. Але йому, здається, подобалася лише моя мама. Більше того, він протягом принаймні мого життя знаходився у початковій стадії закоханості у неї… Однак йому завжди подобалося й … просто подобатися.
Батько працював з мамою в одній школі - вчителем малювання у молодших класах. Але про їхній родинний зв‘язок знав хіба що директор. Але татусь поводився так, наче він щонайменше міністр культури чи навіть сам Клод Моне. Якось він відкрив мені страшенно секретний секрет: виявляється, у батькових, а отже, й у моїх, жилах тече шляхетна кров Радзивіллів. Звичайно, я нікому не видала цієї таємниці, хіба що подрузі Мар‘янці, але в обмін на її секрет - вона стверджувала, що її пра-прадідусь був рідним племінником Богдана Хмельницького. Ось такі гени таїлися у звичайних радянських школярках, які годинами простоювали на піонерських лінійках в однакових коричневих уніформах з однаковими білими бантиками…
- Та слухай його більше, - скептично знизувала плечима моя мама. - Простий сільський хлопчина. Просто перед тобою розпускає пір‘я...
А після невеличкої паузи додавала: «Може, й не такий простий» і загадково посміхалася…
… Ще у дитинстві на Льоню спустився Божий дар малювати. Після закінчення школи він від сільради отримав направлення до столичного художнього інституту. Відкривалися чудові перспективи - молодий, красивий, неймовірно талановитий, врівноважений, доброзичливий. Душа будь-якої компанії. Жадана мрія багатьох дівчат. Небувала річ - картини студента вже експонуються на виставках маститих художників …
І раптом… Одна необережна карикатура - на того, щодо кого цей жанр просто неможливий. І Леоніда після бурхливих осуджуючих зборів виставили з інституту. А потім буквально одразу війна. Добровольцем пішов на фронт. Важке поранення. А потім важке життя. Різнороб, вантажник, сторож… А згодом у фотоательє (прийшов фотографуватися на якийсь документ, а вона забирала свої фотокартки, чи, може, навпаки) познайомився з моєю мамою. І відродився. Як кажуть, повстав із попелу…
Ми вдвох сидимо на старовинній дерев‘яній веранді у кріслах-гойдалках.
У мене на колінах - мій улюблений Майн Рід. Здається, Оцеола, це і є мій тато. Такий само худий, красивий і справедливий. Коли вождь семінолів щось промовляє, то чую саме татусів голос.
А батько поруч щось малює простим гостро відточеним олівцем у шкільному альбомчику. Вибачте, не щось, а мене. Зібрався вже цілий стос таких «моїх» альбомів. Тато каже, що мені й фотографуватися не треба…
Спека вже спала. Малинове сонце повільно сповзає за крони дерев, крізь які тихо мерехтить Десна. Зачарована. Довженкова…
(Перечитала цей абзац і навіть зраділа - нарешті з‘явилися перші образи в моїй розповіді).
Перед батьком на журнальному столику - попільниця з цілою гіркою недопалків. Але тато курить швидко - дві-три затяжки, й одразу гасить сигарету, щоб мене не обкурювати. Він сильно кашляє, і я постійно благаю його кинути курити. Але він стверджує: якщо кине, то кашлятиме ще сильніше. Піди розбери…
- Тож як вам відпочивається, принцесо? - раптом питає мене тато.
Я закриваю Майн Ріда і посміхаюся. Ось намалювати б оцей дивовижний момент у татусевому альбомчику і підписати просто: «Щастя»…
Спиною відчуваю чиєсь дихання. На екрані айпада бачу віддзеркалене обличчя мого чоловіка.
- А, до речі, непогано виходить, - чую його голос.
Одразу теплі хвилі накочуються на мене - гордість за те, що своїми руками продовжую земне буття батька, вдячність чоловікові за віру у мої творчі сили, неймовірне хвилювання від того, що входжу до священного храму письменництва…
Очі застилають сльози, чи сльози застилають очі, мені зараз байдужі всі ці стилістичні фігури, і мій чоловік, як Іхтіандр, уже гойдається на цих хвилях…
- Хоча назва - повний відстій! - повертає мене на грішну землю людина-амфібія.
Раптом мене прориває, ніби греблю, і я просто вголос ридаю.
ПОДВІЙНИЙ ЮВІЛЕЙ
Так трапилось, що сімдесятирічний ювілей Жана Сергійовича й сімдесятиріччя видавництва дитячої літератури, в якому він вірою і правдою відпрацював без малого п’ятдесят років, припадали на один день – 10 жовтня.
Наприкінці вересня Жану Сергійовичу зателефонувала колишня колега, колись найкращий у місті коректор, Роза Григорівна:
– Жане, привіт, як ся маєш?
– О, Розонько, радий тебе чути. Як там всі наші?
– Жане, коротше, – голос Рози Григорівни лунав, як завжди, дзвінко й діловито, – починай чистити пір’я, скоро всіх побачиш. Щоправда, мінус Закусило. Місяць тому відкинув ноги – менше треба було жовчі копити… Телефонували з відділу кадрів: нас всіх збирають 10 жовтня, вручатимуть якісь грамоти, потім фуршет. Отже, тебе офіційно повідомлять. Це я поки так, психологічна підготовка. Сам прикинь: який же ювілей без тебе, старий, – без віртуозного редактора, без легендарного Жана?
– Ну, Розко, ти, як завжди, ходяча метафора й гіпербола в одній особі.
Й почалася підготовка. Ретельна, що передбачає найдрібніші дрібниці.
– Жанчику, – делікатно наполягала Ада Сергіївна, віддана й безмежно любляча свого чоловіка дружина, – все ж таки потрібен новий костюм. Новий, Жанчику!
– Адо, та не треба витрачатися на якийсь ювілей, запросто можна мій сірий здати в хімчистку, і буде, як новий.
Пристрасні дискусії точилися практично щодня.
– Слухай, Адо, а може, борідку відпустити – ну так, ледь-ледь?
– Та побійся ж Бога, – скричала Ада Сергіївна, – ти зараз молодий хлопець, а також будеш, як дідусь у печалі.
– Теж скажеш: хлопець! Хлопцеві сто років у суботу.
І, нарешті, настав завітний день – 10 жовтня.
Снідали мовчки.
– Жанчику, та й фіг з ними, що не зателефонували. Ну, закрутилися там. А може, ще й зателефонують. А не зателефонують – то й сам іди без дзвінка. Що це взагалі за ювілей без тебе?
Жан Сергійович різко відсунув чашку, навіть чай шоколадними крапельками пролився на скатертину:
– Як сам? Адо, чи взагалі усвідомлюєш ти, що кажеш? Треба ж якусь гідність, хоч крапельку гідності мати!
Рівно о чотирнадцятій годині вони сиділи за столом. Він – гладко поголений, у новому темно-сірому костюмі, у вузенькій, по моді, краватці. Весь якийсь відчужений, з восковим безкровним обличчям. У великих сірих очах під сивуватими бровами стояли великі дитячі сльози.
Ада Сергіївна сиділа поруч, поклавши руку у коричневих цяточках на довгі пальці чоловіка.
Телефон мовчав. Й відчувалося, що він вже навряд чи дзвонитиме.
У кімнаті якось одразу стало темно, й по підвіконню монотонно забарабанили краплі дощу.
За вікном пролунав жіночий голос: «Денисе, мерщій додому! Я кому сказала?»
Поважні чоловік і дружина переглянулися й… разом пирснули, наче двоє підлітків на нудному уроці.
– Здається, час подавати шампанське, – грайливо запропонувала Ада Сергіївна, витираючи сльози.
– Здається, дощик збирається, – у тон підхопив Жан Сергійович.
І тут задзвонив телефон.
– Адусю, миленька, тільки не знімай слухавку, – скоромовкою заторохтів Жан Сергійович, схоплюючись зі стільця. – Нас немає вдома!
– Нас є вдома, лише не для всіх, – урочисто, з акцентом на кожному слові відповідала Ада Сергіївна й, ефективно похитуючи стегнами, попрямувала на кухню за шампанським.
ЦЕНТР ВСЕСВІТУ
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його книжки і старенький «Бехштейн».
Як приємно засинати під монотонний лязкіт трамвая.
…Непомітно минають роки.
Члени такої колись затишної сім‘ї вже нагадують про себе лише портретами на обшарпаній стіні.
Лишилися дві-три книжки - якісь довідники.
Старенький «Бехштейн» закутався, здається, навічно, у темний чохол.
А він, слухаючи передзвін трамвая, не може зрозуміти, чому (і він це болісно відчуває навіть фізично) кришиться той стрижень, який в нього був закладений ще з дитинства? Чому він кинув писати свої неймовірні, справді космічні сонати? Чого став таким залежним - від хамувитих брехливих людей, від обставин, від своїх інколи нав‘язливих і марних бажань? Таким залежним у такий, здавалося б, незалежний час?..
Тоді він тихенько вмикає улюблену з тих далеких і наївних років композицію рок-групи «Procol Harum». Лунають до сліз знайомі розмірені фортепіанні акорди, і він знов на кілька хвилин відчуває себе тим маленьким хлопчиком.
Центром Всесвіту…
БІЛОСНІЖКА
Повертаючись додому «городами», щоб трішки скоротити маршрут, із вщент заповненими пакетами, вона несподівано зупиняється перед новим скляним двоповерховим прямокутником, на козирку якого весело посміхаються різнокольорові літери: «Майстерні сучасного танцю».
Завтра їй виповнюється аж п‘ятдесят вісім років… Хоча більше сорока п‘яти ніхто ніколи й не давав. Білява, тендітна, рухлива, із кирпатим носиком, вона гордо, як титул, несла отримане ще у третьому класі ім‘я - «Білосніжка». У тому самому третьому класі почала танцювати - на святкових вечорницях, на конкурсах, потім в інституті, навіть на третьому місяці вагітності… Їй не треба було щось вдруге пояснювати. Гумові ніжки, здається, самі чекали на команду до руху!
А потім почалося доросле життя. Народження сина. Розлучення. Точніше, розлучення, а вже через буквально пару місяців народження. Ще один, як кажуть, громадянський шлюб. Ще один - уже і не шлюб, а так, пародія… І все. Як казав один відомий політик, і крапка. А поралельно - маленька, після розміну, квартирка на останньому поверсі. Коляска з дитиною, яку треба пхати нагору під час хронічного ремонту ліфта. Маленька посада. Маленька зарплата. Маленькі надії…
Вже п‘ятдесят вісім!
Завтра під вечір мали прийти гості. Однокласниця. А ще сусідка. Міг би бути й син, вле він уже третій рік працює за кордоном.
Та ось вона у великому світлому танцювальному залі.
- Так, ставимо на підлогу сумки і роздягаємося! - далеко, ніби уві сні, лунає дзвінкий голос головної танцювальної майстрині, потужної й водночас легкої, нібито повітряна кулька.
- Що обираємо - класику, вальс там, чи брейк?..
- Брейк, - швидко вимовляють її губи.
- Бачу, ви займалися танцями…
Вона киває головою, щоби не заплакати.
ПРО БІЛОК І ЛЮДЕЙ
Ранок.
Золотий жовтень.
Озеро завмерло, віддзеркалюючи заспані очі багатоповерхівок.
Жінка, років сорока, повненька і, певно, не дуже вродлива, скромно одягнена, сидить на лавочці, похитуючи ногою стареньку коляску, що переходить, певно, від одного покоління немовлят до іншого. Поруч, щільно притулившись до неї, хлопчик років восьми, такий само повненький і зовні малопримітний, то відкриваючи, то закриваючи підручник у клітчастій обкладинці, при цьому синхронно то розплющуючи, то заплющуючи очі, вчить напам’ять, ворушачи великими губами, заданий у школі вірш.
– Та тихіше ти, Владика розбудиш, – люто шипить мати на старшого сина.
– Я взагалі мовчу, — ображено напиндючується хлопчик і демонстративно відкладає у бік книжку.
– Дмитрику, давай вчи, бо завтра знов буде, як минулого разу…
– І нічого не буде!
– Кому кажу: давай вчи!
– Господи, та я й так вже все знаю.
– Тільки не треба Господа всує згадувати!
– І так не можна, і цього не можна, — в очах Дмитрика стоять сльози.
– Гаразд-гаразд, тільки не сердься, – мама, однією рукою ніжно обіймаючи сина, іншою дістає пляшечку з молоком.
– Відчуває моя душа, зараз прокинеться наш мучитель!
Дмитрик давиться від беззвучного сміху, затуляючи рота пухлими руками.
– Так, годі тут веселитися, – мама прибирає руку з плеча старшого сина, і одразу на її добродушне обличчя набігає сувора хмарка. - Читай вже давай!
– Будь ласка-будь ласка, – Дмитрик легко, незважаючи на повноту, схоплюється з лавки, низько вклоняючись.
– «Білка»! – артистично здіймаючи руку, оголошує читець.
– Тільки на півтону нижче! — мамині брови зводяться домиком.
– Єсть на півтону нижче! – Дмитрик браво клацає підборами і віддає честь.
– Чудо ти моє горохове, – благає мама, – та читай вже!
– «Білка»! – на біс повторює хлопчик і починає читати:
Хвіст трубою, спритні ніжки –
Плиг із гілки на сучок!
Носить білочка горішки
В золотий свій сундучок.
В неї очі, мов горішки…
З коляски раптом доноситься тонесеньке попискування.
– Все, досить, буду його годувати!
Дмитрик задоволено раз у раз бурмоче собі під ніс: «В неї очі, мов горішки…»
Тихе попискування, нарешті, змінює тихе сопіння. Отже, мучитель прокинулись і снідають.
– Мамо, а можна я качок поки погодую? – Дмитрикова рука тягнеться до батона.
– Можна-можна, – відмахується від старшого мати, з головою поглинена годуванням молодшого, – тільки не весь, щось й на обід залиш!
Дмитрик вмить відламує третину батона й широким кроком прямує до озера, залишаючи на запушеному за ніч інієм піску перші сліди.
Качки, помітивши довгоочікуваного годувальника, з усіх боків озера на шаленій швидкості стрілою несуться до хлопчика.
– Друзі мої! – волає Дмитрик. – Всі до мене! Шви-день-ко!!!
Сонце вилізло вже високо-високо, й дерева над озером спалахують багровим сяйвом.
Качки хором полюють за крихтами, вистрибуючи з води. Повітря наповнене їхнім гортанним вереском, бризками й пір’ям.
– В неї очі, мов горішки, – озеро ледве чутним відлунням вторить дзвінкому Дмитриковому голосу.
Раптом сонячний ранок, наче достигле яблуко ножем, прорізає сирена.
Дмитрик незграбно мчить до матері.
-Мамо, а що нам тепер робити? - важко дихаючи, питає він.
Мама - велика, сильна, незворушна - мовчить…
-А що, зрештою, робити? Та нічого! Ми вже більше не будемо бігати ховатися по укриттях… Нехай вони самі ховаються - від свого сорому!
Дмитрик аж спалахує гордістю за свою маму і швиденько повертається до неї спиною, щоб вона не помітила сліз, що так несподівано, навіть підступно, накатили йому на очі…
Жінка пильно вдивляється у міцно збудовану фігурку старшого сина, похитуючи ногою коляску.
Вона посміхається.
"Бузок над Видубичами".
Художник — Анатолій Горець.
Матеріали люб'язно надіслані автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Єгору через два місяці виповниться лише п’ять років, але він вже зовсім дорослий. Недарма мама каже: «Ти мій єдиний тепер мужчина, мій захисник». Вони з мамою удвох живуть у гуртожитку. Кімната велика, світла. Високі старовинні вікна з видом на парк. Просто під вікном — його «кабінет»: маленьке дерев’яне ліжко і такі ж маленькі стіл і стільчик. Щоправда, туалет і душова — поверхом вище. Але мама повторює, що це нічого, дурниця, що люди й не у таких умовах живуть, а в них і взагалі королівські хороми. І ще мама каже, що вони незабаром отримають квартиру. Так їй сказали після того, як тато загинув на війні — уламок влучив прямо в татусеве серце..." (Юрій Гундарєв)
Юрій Гундарєв — заслужений журналіст України. Художні твори публікувалися в Україні та за кордоном, зокрема в США — українською мовою. Виступав із концертними програмами — поезія і власні фортепіанні композиції — в Національній філармонії, Будинку вчених, Будинку актора та інших залах Києва.