РОЗУМНИЦЯ
Було собі два брати — один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:
- Потроху відробиш мені за неї.
Ну, бідний брат відробляв потроху. А тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:
Той каже:
— Брате! Я ж тобі за неї відробив!
— Що ти там відробив, як кіт наплакав тієї роботи, а то так корова! Віддай!
Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.
Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздуматися хто з них правий, а хто ні, то він і каже їм:
— Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.
— Кажіть, пане!..
— Слухайте: що є в світі найситніше, найпрудкіше, наймиліше? Завтра прийдете скажете.
Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:
— От дурниця, а не загадка! Що ж ситніш над панські кабани прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші! Ге, моя корова буде!
Бідний прийшов додому, думав-думав, та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:
— Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?
— Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.
— А яка ж загадка, тату? — Маруся питає.
— Та така: що є в світі найситніше, найпрудкіше, наймиліше?
— Є, тату, найситніше — земля-мати, бо вона всіх годує й напуває, та всіх же й поїдає; найпрудкіше — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а наймиліше — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
— Чи ба? — каже батько. — Адже й справді так! Так же я й панові казатиму.
Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:
— Ану, відгадали?
— Відгадали, пане,— кажуть обидва.
От багатий зараз виступає, щоб собі попереду поспішитись, та й каже:
— Ситніш, пане, над усе — ваші кабани, а прудкіш над усе — ваші хорти, а миліш над усе — гроші!
— Е, брешеш, брешеш! — каже пан. Тоді до вбогого:
— Ану, ти!
— Та що ж, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває, та всіх же й поїдає.
— Правда! Правда! — каже пан.— Ну, а найпрудкіш що?
— Прудкіш, пане, над усе — думка, бо думкою враз куди перелетиш.
— Так! Ну, а наймиліш — питає він.
— А миліш над усе сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, все покидає, щоб заснути.
— Так усе! — говорить пан.— Твоя корова. Тільки скажи чи ти сам повідгадував, чи тобі хто сказав?
- Та що ж, пане,— каже вбогий,— є в мене дочка Маруся, так вона мене так навчила.
Пан аж розсердився:
- Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка, та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оці десяток варених яєцьь та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та шоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб та дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.
Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає:
- Чого ви, тату, плачете?
- Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила ни них квочку, та щоб за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання.
А дочка взяла горщечок каші та й каже:
__ Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому, нехай він виоре, росіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, а щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць.
Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає та й каже:
— Так і так дочка казала.
Пан дивився-дивився на ту кашу — та взяв і віддав її собакам. Потім десь найшов стеблинку, льону, дає чоловікові й каже:
— Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб'є, потіпає, попряде і витче сто локіт полотна. А не зробить, то буде лихо.
Іде додому той чоловік знов і плаче. Зустрічає його дочка й каже:
— Чого ви, тату, плачете?
— Та бач же чого: ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його змочила, висушила, пом'яла, напряла й виткала сто локіт полотна.
Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:
Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.
Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь-дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити». Потім думав, думав та й каже чоловікові:
- Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, щоб ні йшла ні їхала, ні боса ні обута, ні з гостинцем ні без госстинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо.
Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:
~ Ну, що, дочко, будем робити? Пан загадав так і так.
І Розказав їй усе. Маруся каже:
- Не журіться, тату, все буде гаразд. Підіть, купіть мені живого зайця.
Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла гринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона іде, та й каже своїм слугам:
— Прицькуйте її собаками!
Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкались та й каже:
— Ось вам, пане, гостинець.— Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, аж вона пустила горобця, а він — пурх — та й вилетів у відчинене вікно.
От бачить пан, що вона така розумна, що її не перемудруєш та й оженився з нею. От живуть вони собі гаразд. Аж одного разу приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук з жінкою та й питає:
— Чого вам, люди добрі?
Один каже:
— Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то моя кобила привела лоша.
А другий чоловік каже:
— Ні, брехня, моя кобила привела лоша! Розсудіть нас, пане! От пан думав-думав та й каже:
— Приведіть сюди лоша й коней, до якої лоша побіжіть — та й привела.— От привели, поставляли запряжені коняки, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти, взяло та й побігло геть. Ну, всі не знають, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже:
— Ви лоша прив'яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть — котра побіжить до лошати, то та його й привела.
Зараз так і зробили, пустили тих — так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.
Розсудили так людей, пішли вони, а пан як розсердився:
- Так ти мене дурнем перед людьми зробила! Бери все, що тобі наймиліше, та геть з моєї хати!
А вона його вхопила за руку та й тягне за собою:
— Ходім, — каже,— бо ти мені наймиліший за все!
Він тоді побачив, що нічого з нею не поробить, помирився з нею, та й живуть укупі та хліб жують.
За матеріалами: За матеріалами: Українські народні казки, легенди, анекдоти. Київ. Видавництво "Молодь", 1989. Художник - В.І. Бариба. Упорядкування, передмова та примітки - Вікторія Юзвенко, стор. 289 - 292.