Сергій Губерначук. Цикл поезій "Літні краєвиди"

           Сергій Губерначук

Літо полите молитвенним цвітом

Літо полите молитвенним цвітом,
цвітом задумливим, ледве відкритим,
напівзаплідненим, напівцнотливим,
дивом купальським, розгубленим дивом.

Папороть в іскрах між листям подраним,
ліс розмальований лиском багряним,
ніч полудне́ва безлюдна, беззвіра,
котиться з неба заквітчана фі́ра.

Дивне світило – півмісяць-півсонце,
зоряний фурман – недівка, нехлопець, 
палять помалу купалові ватри,
крапають цвітом густим у Карпати.

Я не шукаю давно того зілля,
ти вже забула чекати весілля…
добре, я кобра з сухої Сахари,
годі, ти голуб з-під вогкої хмари.

Сонце пустельне і місяць вологий
віз розламали, зійшовши з дороги, 
світ розміняли на звичай і чудо,
ніч – на Купала, а рік – на Іуду.            

           Короте́ньким ві́ршем…

Короте́ньким ві́ршем промайнула тиша,
відгірчила чорним чаєм ніч.
Поцілунок сонця й повні жмені ви́шень
я несу до тебе через гич.

По росі духм’яній літо лоскота́ве
душу омиває до пісе́нь,
знов лягає небо у ранко́ві трави
і гукає нас на цілий день!

Ти не спиш, кохана. Я не потурбую,
прокладу до сну твого місток,
я здивую іншим, більше зачарую
короте́ньким ві́ршем на рядок.

              * * *

Знову холод на Іллю, 
завтра хату побілю,
розстелю любистки й м’яту
(цього літа їх багато).

Де й Петрівка, ну і ну?
І Купайло промайнув!
Перейшло од квітня в серпень
сті́лько трав соло́́дко й терпко!

Час дзвенів од ріс до сліз
і сюди мене заніс.
Довго ста́рію сама.
Ілліє́, невже – зима?

Півтори години

Півтори години літа –
до шептання від пристріту,
до осінньої зими,
у похилість ту, де ми.

Півтори години вітру
рознесуть життя, мов скирту.
Зирять зе́рнятка сумні
з пересохлої стерні.

Півтори години грому
на урочищі старому.
Сновигають блискавиці,
мов підстрелені лисиці.

Півтори години зливи
творять настрій особливий.
Змиє все вода оця,
не добігши до кінця…

Півтори години Сонця,
Бога Світу й Охоронця,
між стихій проя́снять час –
той, який затьмарив нас.

           Літній вечір

Літній вечір з-під мороку
            в сутінки довгі,
мов за коси, вже виволік 
ніч дощову.
Вітер випав з колиски
            під вільхи розлогі
і задмухує землю,
            мов рану живу.

Дуб хрипить і регоче
            відразу пото́му.
Гайвороння лоскоче йому 
всі кістки́.
Звір засів у дуплі
            і вимірює втому
молитовним виттям
            на чотири кутки.

На, сховайся в мені!
            З тебе все облітає!
Я є пустка. А ти,
            як розпустка живеш.
Нас ніщо не ганьбить,
і ніхто не вітає.
Ляж на мене і спи,
            як одразу не вмреш!