Степан Васильченко, оповідання "Свекор"


Степан Васильченко

СВЕКОР

Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. 
Коли б хто почув, як, було, гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цеї весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне «старувати», то всі тільки дивуються!
За обідом нехай тільки хто покришить хлібом на столі або розіллє борщ з ложки,— Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: «А нащо так накришувати та наляпувати!» 
Або забуде хто шапку в хаті зняти,— він зразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: «Он бач, що там таке!»
Не вподобається йому що-небудь — зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей, ведеться!
Батько, було, слухає, а потім і скаже:
—    Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий Василько. Недурно всі в сім’ї взивали його свекром.
Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом з ранку до самого обіду сидить там, цяць¬ками бавиться, щось до їх бубонить собі.
—    Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився,— каже йому одного разу мати,— тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю.
—    Ну, так і женіть, коли пора! — озвався з-під печі Василько.
—    От такої!..— сміється, дивуючись, мати.— А до школи ходити вже й не хочеш?
—    Що мені та школа — хліба дасть? — старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечері до хати посходилась уся сім’я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на діти та й промовляє:
—    Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев’яніли, спину ломить, руки болять,— старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопців та й хазяйство з рук передати. 
Нехай хазяйнують молоді, а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.
—    Тільки котрого б нам з трьох женити? — міркує батько далі.— Миколі он на осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї... хіба Василь? Він же й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.
Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про його й річ...
—    То як ти скажеш, Василю? — вдався вже до його батько.— Тебе будемо женити, чи, може, пождемо, поки Петро школу скінчить?
—   Ги!..— засміявся Василько, соромливо закриваючись, рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.
—    Ну, то чого ж там сміятися! — промовляє поважно батько.— Кажи: коли женити — будемо женити, коли ні — підождемо.
—    Кажи, Васильку,— то, може, сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину,— обізвалася й мати.
Василько оглянув усіх — ніхто не сміється.
«Чому б і справді мені не женитись?» — подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: «Стара, а принеси огню, я люльку запалю!..»
—    Ну, то як же? — казала мати.— Хочеш одружитися?
Василько втер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
—    Хо-чу!..
—    Ну, от і гаразд! — каже батько.— Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на приміті яка?
А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. 
Давно вже сподобалась йому чорноброва Ганна — ще тоді,- як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.
—    Ганну хочу,— промовив Василько сміливіше.
—    Ганну то й Ганну,— згоджується батько,— тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п’ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю!
Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.
—    Ну, то не будемо ж і гаятися,— каже далі батько,— будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! — гукнув до матері.
Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса — кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно  
йому, ну та в новину це,— то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хліб, дає йому під пахву. 
Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.
—    Ну, сину, помолимося богу й підемо, поки зовсім не спізніло,— каже до його батько.— Тільки треба тобі, ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
В громаду ходити — Василько залюбки ходив би, а от податки платити — то вже й не до душі йому...
—    А де ж я грошей візьму? — спитав він.
—    Як де грошей візьмеш? — дивується батько.— А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, косити... Ти ж тоді хазяїном будеш у нас. Ми тебе всі будемо слухати.
—    Е-е! — протяг Василько з непевністю.
—    Будеш уже сам усе робити,— себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж оддаси, а мене з матір’ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати? — перепитав батько.
Василька в жар кинуло, а уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу!
—    Я не хо...— промовив він і схлипнув. Очі зразу налилися слізьми.
—    Ну, а як же, сину? — ласкаво й тихо казав батько.— Хто ж нас з матір’ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали — робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарілися, то невже ж ти виженеш нас із хати, щоб ми з торбинками пішли попідвіконню?
Василькові зробилось і боязно чогось, і, боже, як шкода тата з мамою...
Хліб випав у його з рук, і він на всю хату так і заголосив:
—    Я ма-а-лий ще!..
Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали.
Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і метнувсь на піч!
Часто після того питали його:
—    А що, Василю, швидко будеш женитися?
Василько, було, помовчить трохи, а потім поважно одмовить:
—    Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат візьме!..
(1911)

За матеріалами: Васильченко С.В. Оповідання. Повісті. Драматичні твори. Упорядкування і примітки Н.М.Шумило. Вступна стаття Б.А.Деркача. Художник В.М. Дозорець. Київ, видавництво "Наукова думка", 1988, стор. 125 - 128.


Останні коментарі до сторінки
«Степан Васильченко, оповідання "Свекор"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми