На відео: аудіокнига Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять", розділ 1.
Михайло Стельмах
ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ...
Повість
Моїм батькам - Ганнi Iванiвнi
й Панасу Дем'яновичу з любов'ю i зажурою
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням.
Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд снiгу.
I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моїх очах i вiддаляє та й вiддаляє лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з бiди малого хлопця.
Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля i вода, птиця в небi й саме небо...
А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою пролiтають лебедi!
Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..
А віща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi...
"Так-так-так", - притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює: "Так-так-так"^
За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому пiдхмар'ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?
- От i принесли нам лебедi на крилах життя, - говорить до неба i землi мiй дiд Дем'ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi.
- Життя? - дивуюсь я.
- Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.
- Діду, а якi у сонця ключi? - ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi.
- Золотi, внучку, золотi.
- I як воно вiдмикає ними землю?
- А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!
Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь:
- Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?
- Що, що, надзигльований? - мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i "ох, рятуйте мою душу", з одежi осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них.
Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключiв, воно їх десь носить на шиї або ув'язує на руцi. Так i треба, щоб потiм не бiдкатись i не морочити комусь голови.
- Дiду, а куди лебедi полетiли?
- На тихi води, на яснi зорi, - пересмiявшись i споважнiвши, урочисто каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлої катраги майструвати колеса.
- "Так-так-так", - погоджується стара качка i ще раз одним оком поглядає вгору.
А я стою серед подвiр'я i по-своєму перебираю дiдовi слова. Передi мною, наче брама, розчиняється дiброва, до мене живовидячки наближаються далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях, де я ще не бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок.
I так менi хочеться пiти в лiсову далечiнь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих, лебедiв, подивитись на їхнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та й принесли нам. Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт?
Тiльки тепер дивлюся на свої босi посинiлi ноги, важко зiтхаю i плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. I що це за мода пiшла: не встигнеш босонiж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й духопелять тебе i називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в чому ж ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи про це, - знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за мною давно плаче попруга з мiдною пряжкою, горiла б вона зi своїм плаканням ясним вогнем!
А як дурно-пусто перепало менi, коли тiльки зазимiло i перший льодок запах чорнобривцями! Тодi наш прицерковний пагорб i ковзанку бiля нього вкрила дiтвора - усi на санчатах або на дерев'яних ковзанах. Вони робляться так: береш по довжинi чобота брусочок березини, явора або кленини, вистругуєш з нього копаничку, робиш схiдчик для каблука, а низом рiвненько пропускаєш дрiт, чим товщий, тим краще. От i вся мудрацiя, зате скiльки втiхи вiд неї!
Дивився-дивився я з вiкна, як раюють iншi, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив їх мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори. Нiхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тiльки тут не каталися: однi на санчатах, другi на грамаках, третi на шматковi жерстi, четвертi умудрилися замiсть ковзанiв осiдлати притертi худоб'ячi кiстки, п'ятi - на пiдковах. А Iван дядька Миколи спукався на перевернутому догори ногами ослiнчику. Головне було - не на чому їхати, а щоб тiльки їхати, коли ж гепнешся - не кривитися, а реготати з усiма.
Яка то була втiха вибратись на самiсiньку макiвку пагорба, переможцем поглянути на заснiжене село, що бавилось димами, всiстись на свого самоката і - гайда, гайда, гайда на весь дух донизу!
Машинерiя твоя летить, аж гуде, вiтер у вухах пересвистує, збоку собаки гавкають, на дзвiницi дзвонять, перед тобою хати хитаються, пiдстрибують, уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсiвся на своїх ногах, щоб не так мерзли, i переганяєш дiвчат або якогось страхополоха, з розгону врiзаєшся у чиїсь санчата i м'ячем вилiтаєш на снiг. А ззаду ще i ще хтось наїжджає на тебе, i вже росте отакенна купа, в якiй усе регоче, верещить, клубочиться, видирається наверх i жужмом котиться вниз.
З цiєї веселої i теплої копицi раптом хтось почав мене за ковнiр витягати на свiт божий. Вiн одразу потемнiв у моїх очах, коли я опинився перед поблiдлою од страху i гнiву матiр'ю. Ось тепер усi почали дивитись на мене, нiби я з мiсяця звалився. А хтось уже принiс матерi ночовки, що встигли чомусь надколотись. Мати пiдхопила їх пiд руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з грища на розправу. Хотiв я гайнути кудись навтiки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до моїх обох ковнiрiв. Гай-гай, куди подiлася моя радiсть, коли я поперед ночовок i матерi поплентався додому.
Ну, а яке потiм було сум'яття, ви, напевне, догадуєтесь: спершу з мене вибивали дурування i примовляли, який я бузувiр, опришок, урвиголова, харциз, каламут i навiть химород. На таке противне слово я нiяк у душi не мiг погодитись. Але й перечити не став, знаючи, що за це можна вiдхопити зайвого духопелика. Далi менi маминою хусткою на два гудзи перев'язали шию, запакували на пiч, де парилось просо, i почали обпоювати малиновим чаєм, який зовсiм був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру.
На другий день уже було вiдомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночi нi разу не бухикнув. Тому дiд зауважив, що я одчайдух i весь удався в нього, а мати сказала, що - в оглашенного. Пiсля цього ми з дiдом перезирнулись, усмiхнулися, мати посварилась на мене бровами i кулаком, а бабуня вирiшила повести свого безклепкого внука до церкви. Там я мав i покаятись, i набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало менi. Та я не дуже цим i журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тiльки менi, але й дорослим. I в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручi, губились ключi вiд розуму, не варив баняк, у головi лiтали джмелi, замiсть мiзкiв росла капуста, не родило в черепку, не було лою пiд чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти i на в'язах стирчала макiтра...
Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусiдiв чоботи i, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та частiше хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церквi, я подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад неї, а їй хотiлося вести мене тiльки за руку. I чого всi жiнки забувають, що хлопець є хлопцем?
Перед тим як зайти в церкву, бабуся побожно перегнулася, зробив i я так, але, видать, не догодив i схопив саме те слово, якого ще не доказали вчора. В божому храмi страшенно пахло свiжовиробленими кожухами i розiгрiтим воском. I в бабинцi, i в притворах молилися люди, а мiж ними незграбився розчепiрений титар, якого боялася уся дiтвора. Зараз вiн робив двi роботи: збирав коновчаний збiр i гасив свiчi. Губи в нього товстi, капшучистi: дмухне, свiчка тiльки блим - i вже нема нi вогника, нi обличчя святого за ним.
Люди казали, що церковний староста з одних недогаркiв нажив казан грошви. Титар гнiвався на таку мову й говорив, що через церкву й "таке врем'я" скоро стане дрантогузом. Одначе титареве подвiр'я поки ще не закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому iржати, мукати, бекати i кувiкати. А "таке врем'я" позначилось тiльки на титаревих стiнах: вiн, неначе шпалерами, обклеїв їх скатертинами керенок вартiстю в сорок i двадцять карбованцiв -. сорокiвки ближче до божницi, двадцятки - до помийницi.
Бабуся перед якимсь втемнiлим образом поставила саморобну свiчечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що менi доконче треба показати грiзний i страшний суд - господа нашого Iсуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'янiй стiнi. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнiшим: на ньому плакали i праведники, i грiшники.
I чого тiльки не було на тому судiї? Тут на веселцi, як на гойдалцi, владно сидiв Христос-вседержитель, пiд ним чиясь дебела рука важила на шалькових терезах правду i кривду, обабiч вседержителя на бiлих хмарах стояли пророки, богородиця i Iван Предтеча. Нижче, лiворуч, був рай, обнесений товстелезним кам'яним муром. Святий Детро вiв до райської брами виснажених праведникiв, а в самому раю уже стояли три бородатi праотцi i гурт веселих запорожцiв, усi вони були в широких червоних штанях i при зброї, на їхнiх головах пишалися довгi оселедцi.
А от праворуч починалося справжнє страхiття: тут юрмилися чорнi, наче вони всю зиму кiптюжились у коминi, чорти i вогнем дихала мерзопакосна пащека змiя. До неї, туманiючи вiд жаху, пiдходили грiшники: п'яниця з барилком горiлки, товстий салганистий пан, що наїв м'яса на чужому горi, мельник-злодюга з привiшеним на шиї жорном, суддя-хапуга з торбою нечестивих грошей, чернець, що заглядав не в святе письмо, а в грiховнi суєти, якась пiдмальована, гарно зодягнена, але гордовита панi, пiд нею було написано: "Пиха". За нею карлючились брехуни i донощики з язиками, схожими на копистки, та iнша дрiбна потерть, що не жила, а тiльки хитрувала i грiховодила на землi.
Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадiння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нiкого не було з тих дурноп'ятих, якi босонiж спускалися б у ночовках, i це мене трохи заспокоїло...
- Михайле, ти ще не в хатi?! - гримнув з катраги дiд. - Гляди: перепаде нам обом за лебедiв! - i вiн для чогось поглянув угору, де сонце i блакитнi розводи змагалися з хмарами.
Я ще раз зiтхнув - це i для себе, i щоб дiд пожалiв мене, безчобiтного, - та й, думаючи своє, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить бiля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темнiє глибка, в якiй лiтує качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, поглядає на свiй закоморок - теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та своєю смiливiстю i тямущiстю дивує всiх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь час клопочеться бiля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже пересварюється з нею та накостричується одним крилом i шиєю, що чорнокрила дзьобаха зо зла каркне i полетить далi шукати здобич.
Вмiла качка якось i в людях розбиратись. Коли бiля нашої хвiртки з'являлася добра людина, ми чули догiдливе чи розважливе "так-так-так". Iшла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем, супроводила її, немовби статечна господиня. Та досить було з'явитися на вулицi лютобровому дерилюду Митрофаненку або хитрюзi й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю i застуджено репетувати: "ках-ках-ках!"
- Зараза безкрила, - завжди ще бiля ворiт настручувався на неї Митрофаненко, i на перенiссi в нього вибивався жировий вузол. - Теж має щось проти тебе!
А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки, розводив довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувався :
- I де, i за якими океанами-морями ви таку преiнтересну птаху дiстали? А ногами як орудує! Поставте її на ступу, то й проса втовче.
- А тебе, шилохвостий, напевне, i в ступi не втовчеш, - косував на нього дiд.
- У всякого свiй нрав i характер, i розум iмiється, - не дуже й зобиджався Юхрим. - Ви ще почуєте про мене i в селi, i поза селом!
До роботи Юхрим був рiдким, наче юшка, зате круто мiг замiсити якусь сутягу чи паскудство i на ньому показати спритнiсть своєї невеликої голови, мiзки якої найбiльше були нацiленi на свiжу копiйку. Дух її колишнiй пiдписар i пiд льодом чув. Тiльки значно пiзнiше, розпiзнавши дрiбненьку, злукавлену i пiдступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумiв дiдовi слова:
- Сто друзiв - це мало, один ворог - це багато!..
Знiтившись, я стаю на порiг, знову ж таки розмiрковуючи, як би так вв'юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме тепер хтось заглянув до нас у гостi чи хоча б мама почала спiвати. Тодi в неї обличчя i очi жалiснiють та й жалiснiють, а ти в цю часину вискакуй на пiч i нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кiскою - i не дуже подавай голос. Але в гостi до нас нiхто не квапиться i з хати не чути нiякого спiву. А ноги вже цвяшками пiдбиває холод, i хоч-не-хоч, а таки мусиш навинутися на очi матерi. Як вона зараз почне вичитувати, я приблизно догадуюсь. Тут головне нi в чому їй не перечити - нi словом, нi очима, а тiльки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далi зненацька запитати про таке, що одразу б набакирило материнi думки на щось iнше. Що не кажiть, а iнодi це пособляє.
На вулицi чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, i спочатку дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим вiн чалапає, бо коли в тебе немає чобiт, то ти починаєш оглядати людину з нiг.
Попiдтинню, де трохи сухiше, iде наш голова комбiду дядько Себастiян, i я одразу оживаю.
- Добрий ранок, парубче! - забачивши мене, привiтно здоровкається дядько Себастiян. На його високiй статурнiй постатi метляється кавалерiйська шинелина, з-пiд якої вiдстовбурчується пiстолет. - Ти чого, сякий, а не такий, на холодi вухналi куєш зубами?
- Ги-ги, - смiюся я.
- Вiн ще й регоче! - наче сердиться дядько Себастiян i грiзно хитає головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, i чоловiк починає запихати його в стареньку будьонiвку. - Чого босонiж стоїш?
- А то ви не знаєте чого? Купило притупило.
- Тодi сиди, халамиднику, в запiчку i не вирипуй хати! - гримає дядько Себастiян.
А я, тримаючись за клямку, виграю дверима i посмiхаюсь.
- Дивiться на нього: босе, а чогось радiє!
- Птиця також боса ходить, i не журиться, - смiючись, вiдповiдаю я.
То що пiсля цього дядьку Себастiяну робити? Вiн примружується i починає натрушувати смiх на ворота, i нам приємно дивитися один на одного, хоча один з нас взутий, а другому взуття тiльки сниться.
- Дядьку Себастiяне, у вас пiд шинелею стеєр?
- А ти звiдки знаєш? - дивується чоловiк.
- Сорока на крилi принесла.
- Краще б вона тобi чоботи принесла.
- Ви його в бандитiв забрали?
- В бандитiв.
- А вiн добре б'є?
- Нiчого.
- От аби менi хоч раз бабахнути, - аж мружусь вiд задоволення, уявляючи, як би я стрельнув iз стеєра.
- Найшов забавку! - хмурнiє обличчя дядька. - Краще було б, дитино, аби нi ми, нi ви не знали цих забавок.
Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий чоловiк. Це ж як гарно, коли є зброя - i шабля, i карабiн, i спис, як у червоних козакiв: одне тобi рубає, дрхге стрiляє, третє, як на плакатi, по семеро всяких ворогiв так наскрiзь прохромлює, що вони тiльки ногами дригають i розгублюють чорнi капелюхи. Та хiба старшi всю правду кажуть малим? До цього нам не звикати.
Дядько Себастiян спирається на ворота, а я ближче пiдходжу до нього. Вiн косує довгастим оком, примiряється, через ворота хоче вхопити мене за руку. Я, гигикаючи, вiдскакую од нього, а потiм знову наближаюсь - i все починається заново. Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою iнколи поглядаю на вiкна. Побавившись i так i не впiймавши мене, дядько виймає з кишенi прим'ятого листа:
- Маєш вiд батька. Неси мерщiй матерi.
- Спасибi. То, може, зайдете до хати? - запрошую дядька i прикидаю в головi: як би це добре було - мати i старi заметушилися б по хатi, почали журитися i радiти, а я прикипiв би до дядька Себастiяна, слухав би листа i досхочу роздивлявся б стеєр. - Загляньте до нас, дядьку Себастiяне.
- Нема часу, дитино, - люди чекають, - руйнує всi мої надiї дядько.
- Жаль, жаль, - кажу статечно, беру листа i вже сторч головою так влiтаю в хату, щоб насамперед в очi впадали не ноги, а лист, - Мамо, вiд тата!
- Ой, - аж застогнала мати i прикрила повiками очi. Товстий починок випадає з її руки i розмотує по долiвцi пряжу. - Кажеш, вiд тата?
- Еге ж! - переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мої ноги?
Мати прикладає руки до грудей, далi бере листа, безпорадно розглядає його з усiх бокiв, навiть нюхає:
- Махоркою пахне... Може, ти, сину, хоч щось второпаєш?
- Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. - І в мене теж трохи жалiснiє голос.
- Чого б ото людям не зробити однакове письмо - i читане, i писане? - журиться мати над наукою, а далi наказує: - Бiжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочитає.
- В чому ж це я, мамо, побiжу? - зиркаю на свої ноги i аж пiдростаю вiд надiї, але одразу ж немилосердно кривлюсь: - Тепер так усюди розгасло...
-- У моїх доскочиш - тiльки не гайся, - мати скидає свої старенькi чорнобривцi.
Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучi i через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що маминi чорнобривцi завеликi, дарма що в них пришви чорнi, а халяви жовтi.
- Ну, як, мамо? - питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хiба матерi до мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:
- Бiжи борше!
- Я в один лет домчусь, як на чортопхайцi!
Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташинi крила.
Я вилiтаю з хати, щось переможно кричу дiдовi, ляпаю руками по задубiлих халявах, а вони озиваються музикою. Та дiда теж чогось не веселить моя радiсть, вiн заклопотано схиляється над колесом, а я перелiтаю через ворота, i вже мої чоботи з розгону розбризкують весняну вулицю.
Тепер i заспiвати можна по-парубоцьки:
А вулиця та вузенька,
Чого трава зелененька?
Вулиця наша насправдi вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її колiї й зеленi морiжки падає вечiр, вона стає схожою то на рiчку, то на довжелезний мiст. Тут з-за хворостяних тинiв привiтно здоровкаються з людьми веснянкуватi вишняки, а в них то сумують, то веселiють бiленькi й блакитнавi хати. Нашi вуличани, окрiм хлiборобства, ще мають i ремество в руках: столярство, шевство, стельмахiвство, бондарство i мiрошництво.
Серед майстрового люду найбiльшої слави зажив мiй дiд Дем'ян, якого знав увесь повiт. Чого тiльки не вмiв мiй дiдусь! Треба десь зробити сiчкарню, драча, крупорушку чи керата, - спiваючи, зробить, дайте тiльки залiза, дерева i ввечерi добру чарку монопольки. А хочете вiтряка, то й вiтряка вибудує пiд самi хмари; у кузнi вкує сокиру, у стельмашнi злагодить воза й сани, ще й дерев'янi квiти розкидає по них.
Залiзо й дерево аж спiвали в дiда, поки сила не повиходила з його рук. Мiг чоловiк нехитрим iнструментом вирiзати i просту людину, i святого. Сусiди не раз, смiючись, згадували, як на замовлення вiн робив нашому пановi фiгури апостолiв Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пiсними святенниками, а могутнiми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках i книгу, i ключi вiд раю.
Якийсь час вечорами бабуся обходила катрагу, де стояли святi, спасаючись, щоб вони зненацька не заговорили до неї, а люди пiзнавали в них наших красивих дiдуганiв Дебелюка i Марущака. Фiгури закрасувались перед входом до панського палацу, а жаднюга пан, звикши все мати на дурничку, не заплатив анi шеляга колишньому крiпаковi. Дiд якось нагадав вельможному за плату, але той ляше розреготався i крiзь смїх сказав:
- То це ж, Дем'яне, завелика честь, коли пан винен мужиковi! Чи тобi не досить її?
Тодi мiй дiд i показав свiй норов: уночi вiдiкрав у пана апостолiв i порiзав їх на дрова. Вранцi коло нашого подвiр'я вже юрмилися люди, розглядаючи розкиданi бiля дровiтнi голови, бороди, тулуби i ноги святих. Коли хтось дорiкнув майстровi, навiщо вiн отак розправився з фiгурами, дiд махнув рукою i сказав:
- Не порiж, то знов стоятимуть бiля панської кам'яницi, хай там тiльки одне горе стоїть!
Незабаром над'їхав за фiгурами розлючений пан зi своїми гайдуками. Побачивши, що робиться на подвiр'ї майстра, вiн вилаявся i на нашiй, i на чужiй мовi та й подався до батюшки зi скаргою на богохульство. Свята церква поклала на дiда покуту: вiн якийсь час мусив кожного, навiть найменшого, свята ходити на всi богослужби. I тодi найбiльше дiдусь вистоював бiля найкращих святих - Юрiя i Iллi, бо хто не знає, що Юрiй ненавидiв змiїв i панство, а Iлля громовими стрiлами бив чортiв, розтоплюючи бiсiвську шерсть i м'ясо на смолу?..
Наспiвуючи, я добiгаю до обiйстя дядька Миколи, якого по-вудичному прозивають Бульбою. Вiн якраз, широко розставивши ноги, стоїть бiля обори i коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий i невеликий на зрiст, зате вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а пiд ними i поверх них то чаяться, то розгулюють посмiшка i насмiшка. Жив дядько Микола хоч i бiдно, зате весело: вiн нiколи не впадав у журбу, нiколи не прибiднювався, а навпаки, любив так похвалитися, щоб iще хтось не крiзь смуток дивився на свiт.
Сiяв, наприклад, чоловiк десятину жита i вже наперед прикидав на полi:
- Зберу з цiєї десятини вiрних двадцять кiп, кожна копа дасть по двадцять пудiв, це вийде чотириста ще й з гаком. То чи не пора вже тепер будувати нову комору?
А згодом виходило, що зародило на десятинi лише вiсiм вiрних кiп, кожна видала вiсiм пудiв, i, коли хтось говорив про це дядьковi Миколi, вiн, анiтрохи не журячись, вiдповiдав:
- Хiба я винен, що погода не послухалась бога й мене? Тiльки ж через неї не добрав я трохи зерна, так зате полова яка: хоч сам їж, хоч посоли i попадю годуй! Аби мав корiвчину, то на цiй половi давала б вона не молоко, а саму сметану.
- А може, одразу-масло, - шпигала тiтка Ликерiя, вона нiяк не могла звикнути до вихвалянь свого мужа.
- От цього, жiнко, вже не може бути: масло через дiйки не пролiзе, - уточнював безневинно дядько Микола.
- А щоб тебе та бодай тебе, - i посмiшка змивала з пожовклого обличчя донедавню причепливiсть.
Навiть у страшний тисяча дев'ятсот тридцять третiй рiк, голодуючи, дядько Микола кепкував iз своєї недолi. Зустрiв його я весною вже обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусiдiв, що передчасно перейшли на цвинтар, посумували, а про себе чоловiк сказав:
- Нам що з Ликерiею? Хлiба нема, зате маємо в свою волю м'яса: у мене ж худоби, не лiчено було! - В його очах, обведених тiнями голоду, з'явилася давня усмiшка життєлюба, а в моїх - сльоза... Не знаю чого, але в селi подейкували, що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птицi. От аби знаття, чи правда це?..
Зараз дядько Микола смачно навпiл розколює березовi i грабовi кряжi. Робить це вiн так: пiдiйме над головою колуна, замахнеться, скаже "гех" - i дерево розвалюється надвоє, i знову "гех" - i знову на землю летять половинки.
Я прислухаюсь до його гехання й починаю посмiхатися.
- Ти. чого, пiдпомагачу, зуби шкiриш? - дивується дядько Микола, розгойдуючи рясну, на дрiбних зборках свиту.
- А чого ви за кожним разом гехаєте?
- Чого? - косує на мене чоловiк очима i вусами. - Нiби ти не знаєш?
- Не знаю.
- Еге, поганi твої дiла.
- Поганi, але не дуже... То чого?
- Без "гех" дерева не осилиш.
- Хiба?
- Не вiриш - спробуй! Ставай на моє мiсце.
Я так i роблю: беру колуна, замахуюсь - i вiн застрягає в оцупку.
- А що я тобi казав? - насочуються смiхом вуса i кирпа дядька Миколи. - "Гех" у господарствi - велике дiло, на ньому усi дроворуби тримаються.
- Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птицi? - неждано випалюю я.
- Хе, який ти цiкавий! - дивується чоловiк, вiн оглядається, а по всьому його виду й очах проходять засторога i таємничiсть.
Ну, хто б пiсля цьго не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо жар-птицi, тiльки не дуже хоче розказувати про це. I знов надi мною майнуло чародiйство казки. Я теж зиркаю на город i вулицю, набиваюсь усiм своїм виразом у вiрнi спiльники i тихенько-тихенько з надiєю питаюсь:
- Дядьку, то ви таки знайшли це перо?
- Таки знайшов, - шепоче дядько, змовницьки прикладає пальця до вусiв i уст, а одним оком косує на вулицю. Але зараз на нiй, окрiм табунця чорних, що ночують у коминi, горобцiв, нема нi лялечки.
- I що ви з ним робили? - аж тенькає щось у мене всерединi.
- Що? Коли всi дома засинали, я при свiтлi пера жар-птицi шив людям чоботи.
- Шили чоботи? - розчаровано перепитую, i всi видiння казки покидають мене.
- А що ж я мав робити, коли не було iншого свiтла? - одразу береться смiхом все обличчя i вусища просмiшника.
Коли так, то i я починаю посмiхатися, ще й докiрливо похитувати головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повiрили на дурничку. А казки все одно жаль...
Незабаром ми вдвох iдемо до нас, i дядько смачно розповiдає, якi вiн має купити лошата: нi в кого не те, що в селi, а навiть у Лiтинi й поза Лiтином не буде таких нi по красi, нi по силi. Таку худобину дядько на злiсть ворогам збирається придбати не вперше, та все чогось вiдкладає купiвлю. Вiн каже, що поки нiяк не може пiдiбрати в самiсiньку точку масть, а сусiди говорять, що в дядьковiй калитцi ще не висвистiвся вiтер. От коли висвиститься, тодi об'являться лошата. Але й без них дядько Микола не вважає себе злидарем. Навiть коли його маєтки записували в Сiльрадiвськi книги, чоловiк доводив, що вiн не бiдняк, а середньомаючий хлiбороб.
- Що ж ти середньо маєш? - посмiхнувся дядько Себастiян. - Жiнку та дiтей?
- Лiчи, Себастiяне! - i дядько Микола почав загинати пальцi спочатку на однiй, а далi на другiй руцi. - Хата є, в хатi - комiрчина, на дворi - клуня, хижка, дровiтня, ступа, i жорна маю, i гусака, i галагана, i цiле подвiр'я курей, ще бiльше яєць та шевське ремесло в руках.
- Оце налiчив! Тепер тебе можна записати i в дукачi! - аж витанцьовував од смiху дядько Себастiян...
Вдома дядько Микола виймає з кишенi окуляри, чiпляє їх на самий кiнчик носа, але читає, не заглядаючи в скельця; тепер навiть вуса в дядька стають серйозними.
Я дуже радiю, що мiй тато живий i здоровий, чого й нам бажає, а далi мою радiсть пiдмиває смiх, бо читається те, що е в кожному листi: "А передайте ще поклон до самої сирої землi моєму близькому родичу Гнату, синовi Данила, що тримає Оляну, дочку Петра з микитiвського подвiр'я. Хай легко йому живеться i хлiб жується..."
Я уявляю собi, як височенний дядько Гнйт, син Данилiв, сидить собi на лавi й уминає хлiб, i менi хочеться пирхнути. Але як тут засмiєшся, коли батьковi поклони вибивають з материних очей вологу, а дiд i бабуся зворушливо похитують головами i наперед угадують, кому далi має йти уклiн. Тому i я, зiтхнувши, стуляю уста i теж починаю похитувати головою. Це у мене виходить швидше, анiж у старих, та ось я бачу, що моя стараннiсть насторожує їх i, щоб не вiдхопити якогось докiрливого слiвця, починаю пильно прислухатися до нових i знову-таки до самої сирої землi поклонiв. Нарештi i їм надходить кiнець. Мати краєчком хустки витирає очi i питається читальника, чи вiн постує.
- Коли в тебе є панська бiлорибиця або червонорибиця, то можу й постувати у вас, - поважнiє дядько Микола.
Всi смiються, а мати кидається до печi, щоб чимсь почастувати гостя. Я теж не ловлю гав: пiдходжу до припiчка i благальне дивлюся в подобрiлi материнi очi.
- Ну, чого тобi, Михайлику? - тихо, ласкаво питається мати й гладить рукою мою голову.
- Нiчого, мамо, - журно затремтiв i в мене голос. - От аби тато скоріше приїхав.
- Скучив за ним?
- Скучив. Мамо, а може таке бути, що тато й чоботи привезе менi?
- Навряд, Михайлику, ой, навряд, хоча б душу привiз, i то буде добре, - зажурено поглянула у вiкно.
- А хiба що?
- Неспокiйна година, та, може, якось обiйдеться... Ти щось хочеш?
- Пустiть мене погуляти.
- На вулицю?
- Куди-небудь, - невиразно кажу, бо сам надiюсь гайнути в лiс. Та про це краще не заїкатись, бо одразу скажуть: там ще є бандити.
- Що менi тiльки робити з тобою? - трохи прояснюється обличчя матерi, i це вже добра прикмета для мене. - Ну, скажи, шибенику, що робити з тобою?
- Що? Пустити, та й годi.
- Пустити, кажеш? - докiрливо хитає головою.
- Атож! - радiю я, обхоплюю матiр руками, а очi пiдводжу вгору.
Це, бачу, матерi подобається, вона пильно вдивляється в мене, каже, що я клаповухий, з чим я охоче погоджуюсь, далi защiбуе гудзик на ковнiрi i махає рукою:
- Катай уже, причепливий. Тiльки ж гляди, не порви моїх останнiх чобiт, не молоти ними, як цiпом, землю, не влазь по самiсiнькi вуха в калюжi та баюри та не дражни по всiх кутках собак i не зчеплюйся битись...
- Добре, мамо! - вже з-за дверей охоче гукаю я i одразу ж забуваю все, чого менi не можна робити, бо попереду воля до самого вечора!
Коли я прожогом вискакую на вулицю, з-за сусiднього тину чую лукаве i в'їдливе "гi". Так може вiтатися зi мною тiльки Петро Шевчик. Якої тiльки каверзи не приховано у цьому "гi". Хоча ми з Петром однолiтки, вiн вважає, що йому треба старшувати надi мною, бо минулого року вже пас три корови, а я тiльки вертiвся бiля дiда i його ремесла та, коли треба, попасав нашу сиву таранкувату вiд старостi кобилу; через неї не раз мене брала на глузи пастушня. По-перше, наша коняка була здирцею: не погодуй чимось ласим її з рук, нiзащо не сядеш на неї, по-друге, нiяк її не можна було пустити в галоп, а спробуєш, - гляди, за ногу вкусить. I тому, коли були перегони, я завжди, горюючи, лишався позад усiх i тiльки мрiяв про той час, коли доведеться мчати на справжньому конi...
З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухiв, поглядає на мене i знову каже: "гi".
Я вже розумiю, куди тече вода, але з спiвчуттям питаю вдовиченка :
- Це на тебе давно гикавка напала?
-Та нi, як тiльки тебе побачив, - пiдсмiюється Петро i очима проштрикує мої чоботи. - У маминi взувся?
- Колись були маминi, тепер мої.
- Твої?
- Атож. Мати собi купили новi, а цi менi дiсталися в спадок.
- А ти часом не брешеш? - темне Петрове обличчя стає спантеличеним: вiн i вiрить i не вiрить менi.
- Побiжи спитайся, моя хата осьдечки, - недбало показую пальцем у бiк своєї причiлкової стiни.
- Гм, пофортунило тобi, - вже заздрiсно говорить Петро, хоча б, здавалося, чого йому завидувати, коли вiн мав справжнiсiнькi чоботи, шитi на його ногу.
- Петре, давай гайнемо в лiс.
- Чого ми там ще не бачили? - пiдозрiло дивиться на мене.
- Чого? - ловлю очима синю дiброву, що наче викупується у веснянiй водi. - Побачимо лiс, та й годi.
- Найшов чим здивувати: що я зроду-вiку цього добра не бачив?
- То як хочеш, - збираюся бiгти.
- Стривай! - Петро трохи розмiрковує, перелазить через тин, стає поперед мене i вже владно каже: - Ходiмо за мною!
- Оце добре, що ти попереду пiдеш, - безневинно кажу.
- А чого добре? - з-за плеча недовiрливо поглянув на мене Петро.
- Бо в мене чоботи сухiшими будуть.
- Хитрий який! - насупився пастушок. - Спочатку я пiду попереду, а потiм - ти!..
Коли ми обминаємо липовий шлях i опиняємось у долинцi, нас оточує воркування струмкiв. Спiваючи, вони заклопотано поспiшають собi i до ставкiв, i до левад, i на Ведмежу долину, де в'юниться рiчечка. Вона ще спить собi, а струмки вже б'ють у бубни i витанцьовують на її кризi. То й ми теж починаємо танцювати, i зараз уся командирська пиха сповзла з розпашiлого Петрового обличчя. I як тiльки не вививається вiн на кризi, перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тiтки Настi, то дяка Єрмолая, що, пiдпивши, вибиває ногами, наче колодами, ще й приказує: "Го-то-то, го-то-то!" В обох нас уже обляпанi не тiльки чоботи, а й полотнянi штаненята, i катанки.
Недалеко трiснула крига.
- Чуєш? - пригинаючись, таємниче питає Петро.
- Чую.
- А знаєш, що воно?
- Нi.
- Це щука хвостом лiд розбиває.
- То в неї такий крепкий хвiст?
- Як залiзо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так i виб'є ополонку, а з неї отакенне хвостище прогляне. Iнодi, як пофортунить, рибалка й вихоплює щуку за хвiст на берег.
Ми прислухаємось до рiчки, i вона знову затрiщала за верболозами. Там теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила.
Веселi й забрьоханi, входимо в лiс. По ньому зараз у верховiттi i низом гуляють шуми. Це, видать, очiкуючи весну, гомонить душа лiсу. Хоча я й дуже люблю лiс, але побоююсь його душi, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такi нетрi, де люди не ходять, де сокира не гуляє.
А ще я люблю, як з лiсу несподiвано вигулькне хатина, заскриплять ворiтця, побiжать стежки до саду i до пасiчиська. I люблю, коли березовий сiк накрапає iз жолобка, вiн так гарно вистукує: "тьоп-тьоп", що неодмiнно завернеш до нього i присядеш навпочiпки. Також люблю напасти на лiсове джерело i дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. I люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, i люблю восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонiє калина i пахнуть опеньки.
Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до неї, але вона мовчить, бо ще не розмерзся пiд корою сiк, ще мертво у лiсi. На вершечку береста обiзвалася сойка. Ми подивились на її лискучi дзеркальця, а Петро запитав:
- Знаєш, чому сойка нiяк не може долетiти до вирiю?
- Чому?
- Бо в неї в головi нема однiєї клепки: пролетить день, а потiм неодмiнно хоче взнати, скiльки ж вона вiдмахала верст, - i летить назад.
- Гм, - дивуюсь я i прислухаюсь до пiсеньки, що її сойка безсовiсно вкрала в якоїсь пташини. Сойка пiдступна птиця: вона мастак нищити дрiбне птаство i їхнiм же голосом веселити себе.
- Заєць! Заєць! - кричить Петро i кидається бiгти до крутояру. Помiж деревами, не дуже побоюючись нас, проскакує вихудлий за зиму вухань i зникає в пiдлiску.
- От аби ж рушниця була! - жалкує Петро. А я анiчутiнку не жалкую, бо дуже не люблю, коли додому повергаються мисливцi, а за їхнiми поясами погойдується закривавлена дичина. Чим той бiдний заєць провинився перед звiриною, птахами i людьми?
Враз я нахиляюся до кружечка нiздрястого снiгу, що зеленкуватим ковнiром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило снiг, я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку пiдснiжника. Це вiн вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця.
Виходить, уже не мертвий лiс, бо лебедi принесли на своїх крилах весну i життя!
За матеріалами: Михайло Стельмах. Гуси-лебеді летять… Щедрий вечір. Вибрані твори у 2-х томах» т. 2. Упорядник Марта Стельмах. Видавництво «Український письменник», м. Київ, 2003 р., 266 с.
Читайте наступний - другий - розділ повісті Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять"
Усі розділи повісті:
