Перший президент Української Академії наук — Володимир Вернадський

Перший президент Української Академії наук — Володимир Вернадський

Вернадський Володимир Іванович - український філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників і перший президент Української Академії наук (з 1919). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім’ям). Ідеї Вернадського лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Організатор і директор Радієвого інституту, Біохімічної лабораторії (зараз Інститут геохімії та аналітичної хімії ім. В. І. Вернадського Російської АН). Дійсний член НТШ та низки інших академій (Паризької, Чеської). «Простір-час глибоко неоднорідний і явища симетрії можуть в ньому проявлятися лише в обмежених ділянках».
«… Вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їх наукової праці, наукового прогресу…». «… Ставлячи за мету розвиток людства, бачимо, що він досягається різними засобами і один з них — наука… ».
«Тільки один спосіб існує запобігти падінню науки і мистецтва — це всіма силами і всіма жертвами прагнути розширювати освіту і глибше змушувати проникати її у народні маси…»
Це — розсип думок великого вченого Володимира Вернадського, нашого славетного співвітчизника, який стояв біля початків створення Української Академії наук і був її першим президентом.
Ім’я Вернадського та його колосальна наукова спадщина посідають особливе місце у безмежжі світової культури. З упевненістю можна прилучити це славне ім’я до когорти великих мислителів кінця ХІХ-го — першої половини ХХ-го століть. І ми з повним правом пишаємося тим, що Володимир Вернадський був і назавжди залишиться великим сином української землі,
хоча в історію світової науки (такий фатальний парадокс нашої бездержавності) увійшов як «замечательный русский ученый», «русский ученый-энциклопедист»…
У його творчому архіві був знайдений чи не єдиний вірш. Написав його Володимир Вернадський сімнадцятилітнім юнаком:
Украина, родная моя сторона,
Века ты уже погибаешь…
Но борешься, борешься, бедняжка, одна,
И в этой борьбе изнываешь.
В минуту погибели крайней твоей
Детей твоих дух пробуждался,
Старались свободу найти от цепей
И ум их тобой восхищался.
Но дела вести до конца не могли,
И вновь начинались раздоры…

Погодьтеся, навіть у цій недовершеній поетичній вправі — безмір зрілого болю, співчуття і, звісно ж, розуміння історії свого народу.
Отож, наша розповідь про Володимира Івановича Вернадського, основоположника геохімії, біохімії, основоположника знань про біосферу та ноосферу, вченого, чиї глибокі ідеї збагатили науку і стали провідними для розвитку сучасної геології, мінералогії та гідрогеології. Оцінюючи внесок
Вернадського в науку, член-кореспондент Академії наук Радянського Союзу Семен Микулинський з нагоди 125-річного ювілею вченого писав (у перекладі українською): «Чим більше минає часу, чим далі просувається вперед наука, тим зриміше розкривається значення, важливість і глибина його ідей, і до того ж не в історичному лише аспекті, але і в пошуку шляхів розв’язання нових проблем. З усіх можливих критеріїв оцінки праці вченого, цей, вочевидь, найбезпомилковіший».

Сьогодні про Вернадського написано багато книг, розвідок, видано його вибрані наукові праці, частково — його епістолярну спадщину. Проте ми хочемо розповісти про Вернадського дещо в іншій площині, так, як мало хто його висвітлював і мало хто знає. А саме: нагадаємо про його українське коріння і про те, що він зробив для рідної землі…

Справді, за радянського часу відбувалося послідовне фальшування історії Академії наук і біографій відомих академіків, пов’язаних з нею. Можемо послатися, приміром, на книгу професора Валентина Терлецького «Академія наук Української РСР», видавництво «Наукова думка», 1969 рік. Не були безгрішними, на жаль, і енциклопедичні видання. Зазнав цього фальшування своєї біографії також і президент Академії Володимир Вернадський. Добре,
що сьогодні ми маємо можливість пізнати вченого без ідеологічних акцентів і засторог…

***
Вернадський Володимир Іванович походив з давнього освіченого українського роду. Один із предків ученого по батьківській лінії воював у війську Богдана Хмельницького проти поляків. Прадід — Іван Никифорович — навчався в Переяславському колегіумі та Києво-Могилянській академії. Дід Василь Іванович служив штабс-лікарем в російській армії. Батько після
закінчення Київського університету Святого Володимира працював викладачем у Петербурзі, Харкові, Москві. Мати — Ганна Петрівна, з роду Константиновичів, предки якої належали до козацько-старшинської верхівки. Материн дядько, Микола Гулак, у грудні 1845 — січні 1846 року разом з Костомаровим та Білозерським заснували Кирило-Мефодіївське братство.
Ось таке щедре древо роду українського подарувало нам майбутнього генія. Пізніше у всіх автобіографіях Вернадський підкреслював своє козацьке походження.

***
А народився Володимир Іванович 12 березня 1863 року в Петербурзі, де служив на той час його батько. У популярній біографії вченого Лев Гумілевський пише: «Володя вже підлітком почував себе українцем і залишився ним за своїми уподобаннями і симпатіями на все життя». А ось рядки з дитячих спогадів самого Вернадського: «У батьковій бібліотеці я знайшов окремі номери «Основи» та інші українські видання. Я добував українські книжки з-за кордону. Докладно розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ’яненка, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова та інше.» Звичайно, все це мало
вплив на формування світоглядних переконань допитливого й здібного хлопця.

Розпочав Володимир своє навчання 1873 року в Харківській гімназії, а продовжив 1876-го — у Петербурзі. 1881 року був зарахований на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету. [Варто пригадати, що першим ректором Петербурзького університету був Михайло Балудянський, професор-правник, родом із
Закарпаття.] У 1885 році Вернадський одержав ступінь кандидата природничих наук за дослідження фізичних властивостей ізоморфних сумішей. Наступного року він одружується з Наталією Старицькою, з якою прожив, за його висловом, «душа в душу і думка в думку» 56 років. (Батько Старицької був юристом за фахом, знаним судовим та державним діячем, членом Державної Ради. На схилі віку вибрав місцем осідлості Полтаву.) Після закінчення університету Вернадський два роки працює хранителем мінералогічного музею університету, потім поглиблює знання в Італії, Франції, Німеччині. З 1890 року він — доцент, а з 1898-го — професор Московського університету. В цей час він досліджує поклади залізних руд Криворіжжя. З 1914 року Вернадський очолює Геологічний і мінералогічний музей Петербурзької Академії, членом якої — академіком — він стає в 1909 році. За його ініціативою з 1915 року почала працювати Комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії.

Характерним упродовж усього цього періоду є інтерес Вернадського до свого родоводу, свого коріння. Ще гімназистом він занотовує у своєму щоденнику: «Чиняться жахливі утиски малоросів. Драгоманову навіть в Австрії не дозволяють видавати газету малоросійською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах з усім завзяттям візьмусь за неї». А вже у статті «Українське питання і російська громадськість», написаній у липні 1915 року, виразно простежується позиція молодого вченого-патріота: «Небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в його трактуванні як шкідливого і до того ж привнесеного явища в
державному і національному організмі…

Антагоністи українства не бажають допустити свободи українського руху з побоювання політичного й культурного збитку для Росії… Тоді як українці вважають злочином проти загальнолюдського права протидію освітній та культурній роботі у будь-яких живих національних формах…»

Звичайно ж, ці думки Володимира Вернадського у жодне енциклопедичне видання радянського часу не ввійшли.

Рівнож дуже мало відомо про Вернадського як про українського культурного діяча, учасника національного руху, друга і послідовника Михайла Драгоманова. Але прочитаймо бодай деякі думки нашого співвітчизника, висловлені ним у листі до сина Михайла Драгоманова Світозара, датованому 1 березня 1939 року: «Пам’ять про Вашого батька, Михайла Петровича, мені дуже дорога. Я був у курсі його наукових і науково-ідеологічних праць, пов’язаних з Україною. Я мав можливість у Петербурзі бути в курсі його українських робіт, нелегальних тоді в Росії, і вони зробили дуже великий вплив на мою молоду свідомість, що тоді формувалася. Коли в Парижі в кінці 80-х років я зустрівся з ним у середовищі спільних нам емігрантських друзів, він побачив у мені, як сам говорив, несподіваного послідовника його поглядів. Це знайомство було мені надзвичайно дороге. Я ніколи тоді не сподівався тієї можливості зростання українського руху, в якому мені довелося до певної міри брати участь. У нашій сім’ї з боку батька — батько і
мати мої українці, кияни — була живою українська національна традиція, яку вони свідомо передали мені… У час революції, за мого перебування в Києві, я був в курсі Вашого повернення на Україну. Я надзвичайно радий, що Ви збираєте матеріал про Вашого батька. Постараюсь знайти і прислати Вам копії листів Вашого батька. На жаль, у мене не збереглись листи Павлика, з
яким я підтримував зв’язки після смерти Вашого батька».

У 1917 році Володимира Вернадського запросили до Тимчасового уряду на посаду заступника міністра освіти. А вже після Жовтневого перевороту він змушений був залишити Петроград і переїхати в Україну, на Полтавщину.

Його ставлення до більшовизму було однозначне: «В більшовизмі є ідейна сторона, але вона настільки чужа свідомим силам, що врешті-решт сприймається ними як дика руйнівна сила…». А чи міг він інакше оцінювати тодішню революційну вакханалію, яка нічого доброго не провіщала?

У Володимира Івановича була чудова бібліотека. Частина книг йому дісталася від батька, а ще більше зібрав він сам. І ось в роки громадянської війни та революції майже всі вони безслідно пропали. Чимало книг згинуло в Шишаках Полтавської губернії, де будинок Вернадського було пограбовано і спалено. Така ж доля спіткала й книги в будинку, що залишився у спадок від
батька у селі Вернадівка Тамбовської губернії.

Отож, згодом, у листі до доньки вчений напише: «Я дивлюся на більшовицький рух як на велике нещастя. В їхньому середовищі нині відкривається рідкісний в історії обурливий вплив на життя людей. Убивці, злодії, грабіжники. Люди з цього оточення впливають на життя Росії і всього І світу…»
Такі непримиренні були його думки. Україні він бажав кращої долі.

З жовтня 1917 по березень 1921 року Володимир Іванович жив і працював тут, в Україні. І саме в цей період найяскравіше проявилася його подвижницька діяльність по створенню Української Академії наук. У листі до професора східних мов у Москві Агатангела Кримського Вернадський,
запрошуючи вченого до організації Академії наук у Києві, зокрема пише: «…вважаю важливою цю установу і з точки зору українського відродження, і з точки зору загальнолюдської…»
А потім все життя він пишався своєю участю в організації УАН.
Будьмо справедливими, ідея створення Української Академії найперше виникла серед членів Наукового Товариства імені Тараса Шевченка, заснованого у Львові в 1873 році. Вернадський відзначав, що «Товариство ім. Шевченка намагалось своєю діяльністю наблизитись до таких завдань, які виконує національна академія наук, і на деяких ділянках наукової праці воно
з честю могло рівнятись до академій інших націй…» Але ідея потребувала чину.

8 липня 1917 року на засіданні Українського Наукового Товариства сформували Комісію для організації Академії наук. Але лише в травні наступного року, коли міністром освіти в уряді Скоропадського став відомий історик Микола Василенко, почалася робота. Василенко послідовно і наполегливо відстоював кандидатуру Вернадського на посаду керівника
майбутньої Академії. Незабаром з Полтави до Києва приїхав і сам Вернадський. Обидва кинулись у вир організаційних клопотів.

«…Академія наук не просте товариство без інститутів (як застаріла щодо організації Паризька, яка, до речі, теж змінюється) — але Академія наук є об’єднання державних наукових установ: бібліотека, архів, геологічні і географічні карти, національний музей, інститути для експериментальних та гуманітарних наук повинні бути забезпечені достатніми засобами…»

Ці думки Вернадський виклав у програмній промові «До заснування Української Академії в Києві» на першому засіданні новоствореної Комісії по виробленню законопроекту УАН 9 липня 1918 року.

Потім були й інші засідання Комісії, гострі дискусії, причиною яких було різне розуміння національного елементу в Академії.

А ще була тривала полеміка Вернадського з професором Михайлом Грушевським, який був Головою Українського Наукового Товариства. Під час їхньої зустрічі Грушевський прямо заявив: «Ви знаєте, що у нас тепер немає достатньої кількості вчених українців за межами українознавства. Отже, ми повинні звернутися до росіян. Мине ще чимало часу, поки сили ці у
нас з’являться». Не виключено, що Михайло Грушевський якоюсь мірою не мав рації, хоча його міркування стосовно орієнтації на національні кадри були засадничо правильними. Адже ми з вами добре знаємо, що на час створення Академії наук визнаними вченими були такі українці, як Іван Пулюй — фізик, Іван Горбачевський — біохімік, Степан Рудницький —
географ, Володимир Липський — природознавець, математик Михайло Кравчук, інженер-металург Фещенко-Чопівський… Ці вчені цілком могли б очолити відповідні напрямки в природничих відділах Академії наук. Вернадський це розумів: «Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України.
Звичайно, треба вести ці дослідження не за національною ознакою, а в найширшому загальнолюдському масштабі. Треба якнайшвидше створювати катедри і лабораторії, інститути, які спочатку, можливо, й будуть зайняті росіянами… Але становище скоро зміниться, бо посади в Академії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили». Так обстоював учений свою
позицію в дискусії з Грушевським.

До речі, дуже цікаві спогади самого Вернадського про заснування Академії наук, вперше надруковані у повному вигляді у 22 випуску щорічника «Наука і культура» за 1988 рік. Ці спогади Вернадський написав у 1943 році на прохання тодішнього Президента Академії наук УРСР Олександра Богомольця. Ось одна цитата з його спогадів: «У Києві мого часу і в Українських територіальних університетах — Київському, Харківському, Одеському — ідейно українські вчені на роботу не могли влаштуватися. Навпаки, на історико-філологічних факультетах, де національні традиції могли проявлятися яскраво і сильно, підбір професорів для України був
надзвичайно несприятливий. Систематично за понад сорок років Міністерство заміщало катедри історії особами, котрі ставилися до українського руху різко негативно або вороже. В цих університетах завжди існувала більшість, яка систематично проводила тенденцію русифікації». Ця
думка вченого, на жаль, актуальна і сьогодні.

Але повернемось до хронології подій.

Не применшуючи ролі УНТ, історична справедливість вимагає визнати, що вирішальну роль у створенні Академії відіграли наукові сили, об’єднані Вернадським і Василенком. 14 листопада 1918 року було опубліковано Закон про заснування Української Академії наук у Києві. У першому її складі було всього 12 дійсних членів.

27 листопада 1918 року відбулося перше засідання вищого органу новоствореної академії. Президентом УАН було одностайно обрано Володимира Вернадського, віце-президентом — Дмитра Баталія, а неодмінним секретарем — Агатангела Кримського.

Довгий час правдива історія заснування Української Академії наук замовчувалася, її з’ява на теренах України відіграла важливу роль у згуртуванні та консолідації патріотичних сил української інтелігенції, сприяло розвиткові національної і культурної самосвідомості українського народу. Київ і Україна стали тоді могутнім центром вільної і безцензурної думки. Вийшло багато важливих і І цікавих книг. Згадаймо також, що Володимир Вернадський доклав J багато зусиль до заснування наукової бібліотеки. Ця подія сталася 15 серпня 1918 року, коли гетьман Павло Скоропадський підписав ! закон про Національну бібліотеку та її фонд.

Олена Апанович у своїй статті «Перший президент», вміщеній у вищезгаданому щорічнику «Наука і культура» за 1988 рік, згадує: «До книгосховищ тоді перейшла величезна бібліотека і архів Рєпніних з їхнього маєтку у Яготині, до складу яких входить дуже цінна книгозбірня
Розумовських. Вернадський гаряче піклувався долею найціннішого книжкового і рукописного зібрання колишньої Київської духовної академії. Разом з іншими членами Тимчасового комітету розшукував у антикварів і в букіністичних магазинах стародруки та інші раритети.» Зазначимо, що на 1923 рік у бібліотеці накопичилося понад мільйон видань національного за змістом і складом книжкового фонду. Ця бібліотека дожила до сьогоднішнього дня і носить ім’я великого вченого.

Хоча сьогодні маємо достатньо інформації про Володимира Вернадського, але коротко окреслимо основні етапи наукової діяльності великого вченого.

Свої перші наукові розвідки Вернадський присвятив ґрунтознавству, а згодом — пошуку причин мінералоутворюючих процесів. Одним з найбільших досягнень Вернадського в цій ділянці було створення теорії походження і будови алюмосилікатів — мінералів, з яких складається більша частина земної кори. Наступним значним досягненням вченого було
відкриття теорії ізоморфізму, що дозволило йому вияснити картину життя земної кори — утворення мінералів. Вчений написав підручники з мінералогії та кристалографії, які й нині використовуються у вищих навчальних закладах. Колосальні праці залишив учений у дослідженні хімічного складу земної кори, плідно працював над радіоактивними
мінералами, передбачив розщеплення атома ще у 1910 році.

Останні роки свого життя Вернадський присвятив створенню біохімії — науки, яка вивчає взаємозв’язок живої і мертвої природи. Геніальний вчений вперше довів, що органічне життя — фактор, який відіграє в еволюції нашої планети першорядну роль.

Володимир Іванович Вернадський — основоположник вчення про біосферу та ноосферу. Останнє — це якісно новий, вищий ступінь розвитку людського суспільства. Зауважимо, що «ноосфера» — грецьке слово, яке складається з двох слів: «розум» і «куля». В розумінні науки це — оболонка земної кулі, де відбувається взаємодія природи і людського суспільства. Людина, пізнаючи
закони природи й суспільства, вдосконалюючи техніку, сама будучи частиною природи, активно впливає на її перетворення. Це особливо стає актуальним у наш час, у вік технократії. Ми надто активно втручаємося в природу, на жаль, не завжди розумно. Прикро, що геніальні наукові дослідження в ноосфері Вернадського відкидалися, та й сам термін
«ноосфера» раніше ніде не згадувався. Більшовизм, вульгаризатори науки відкидали генетику, забороняли кібернетику, не визнавали злету людських інтелектуальних можливостей, тобто стадії ноосфери (сфери розуму), за означенням Вернадського.

Зробив Вернадський для науки надзвичайно багато, збагатив її глибокими гуманістичними ідеями. За його участі було створено у складі Академії наук Радянського Союзу Радієвий інститут, в якому він був директором з 1922 до 1939 року. Він заснував Комітет з історії знань, відділ живої речовини, очолював низку дослідних комісій при Академії наук. Проте світова наукова громадськість шанувала Вернадського значно більше, ніж радянська влада: він був обраний професором Лондонської Школи слов’янських студій, членом Академії наук у Парижі, Чеської Академії наук і мистецтв, дійсним членом НТШ з 1903 року. На честь Вернадського мінерал «хімічного складу Mn0Ji20 названо вернадитом. У себе ж на батьківщині його було нагороджено лише орденом Трудового Червоного Прапора та премією з нагоди 80-ліття. Можновладці добре знали погляди вченого, опозиційні до більшовицької влади. Мирилися, бо надто вже великою постаттю в науці, вченим першої світової величини був Вернадський.

Помер Володимир Іванович б січня 1945 року. Похований у Москві, на Новодівичому кладовищі. Володимир Вернадський був і назавжди залишиться в історії людства геніальним ученим, не лише людиною Землі і Космосу, а й великим Сином українського народу. Людиною, чиє ім’я навічно вписане в історію Української Академії наук.

Література:

    Ситник К. М, Апанович Е. М, Стойко С. М. В. И. Вернадский. Жизнь и деятельность на Украине. — К.: Наукова думка. — 1988. — 368 с.
    Баландин Р. К. Вернадский: жизнь, мысль, бессмертие — М.: Знание. — 1988. — 207 с.
    Щербак Н. П. Владимир Иванович Вернадский. — К.: Наукова думка. — 1988. — 106 с.
    Лупейко В. Академік Вернадський як дзеркало більшовизму. // Книжкові новини. — Вересень 1997 p.
    Ковалевська О. Видатний вчений, освітянин, громадський діяч. // Вісник НАНУ. — 2001. — №5. — С. 58-63.