"Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів" - повість Лесі Ворониної. Розділи 1 - 10.


Леся Воронина

ПАСТКА ДЛЯ СИНЬОМОРДА, АБО ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО БРЕХУНІВ

Повість

 

Леся Воронина, Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів. Повість. Художник Володимир Штанко

Розділ 1

ЗУСТРІЧ ЗІ СТАРИМИ ЗНАЙОМИМИ


Щоразу, коли я приїжджаю в гості до бабусі Солі, зі мною трапляються неймовірні пригоди. Я вже так до цього звик, що просто не можу уявити свого життя без екстриму. Кажуть, що іноді навіть можна захворіти на таку хворобу — пригодоманію. Це коли ти весь час намагаєшся вскочити у якусь страшенну халепу, а тоді мусиш рятувати власне життя.

Мені ж довелося визволяти зі смертельної небезпеки не лише себе й своїх рідних, а й усе людство. І не треба так скептично усміхатися й крутити пальцем біля скроні — я, Клим Джура, не божевільний і не закінчений брехун. Шкода, що вас не було зі мною під час моєї останньої пригоди… А все почалося приблизно рік тому, коли я довідався про існування ТТБ — Таємного Товариства Боягузів, і став учасником фантастичних, а часом і смертельно небезпечних подій.

Ви не повірите, але найбільше мене здивувало не те, що світ ось-ось мали захопити хижі прибульці з космосу — синьоморди, які заразили більшість мешканців Землі вірусом страху. Мене вразило те, що моя рідна бабуся Соля, яку я знав від народження, як тиху пенсіонерку, котра вирощувала квіточки, варила борщі й пекла найсмачніші у світі пиріжки з м’ясом, виявилася геніальною вченою-винахідницею.

Так-так, вона спокійнісінько мандрувала у часі й просторі, адже ще замолоду винайшла універсальний часоліт, завдяки якому могла вберегти нашу планету від найбільших неприємностей.

Та й мої батьки, на перший погляд, звичайні археологи, що їздили по світах, розкопуючи різні старожитні руїни, вже не перший рік виконували небезпечні завдання. Як секретні агенти ТТБ, вони були готові в будь-яку хвилину вирушити на пошуки найпідступніших злочинців і знешкодити їх.

… Із глибокої задуми мене вирвав лагідний голос бабусі, яка вийшла на ґанок свого сільського будиночка й покликала мене обідати:

— Климе, онучку, ти знову дрімаєш у гамаку на сонці! Скільки разів я попереджала тебе, дитино, що ультрафіолет шкідливий для незахищеної шкіри. Ти ж пам’ятаєш, останнього разу, коли довелося переслідувати отих бузувірів із сонячними бластерами, ти так попікся, що місяць не міг вийти на вулицю…

— Не хвилюйся, ти ж мені дала свій чудодійний і, до речі, неймовірно смердючий засіб від опіків. І я так ним намастився, що тепер мені не страшне не лише сонячне проміння, а й комарі. Усі комахи гинуть, щойно наблизяться до мене ближче, ніж на метр…

— Ну гаразд, годі знущатися з моїх наукових дослідів, — образилася моя завжди спокійна бабуся. — Корінь цієї рослини я знайшла у Канаді, високо в Скелястих горах, на березі священного озера індіанського племені крі. Колись я тобі розповім про ту свою подорож… — бабуся загадково усміхнулася і, заходячи в будинок, додала вже зовсім по-буденному. — А тепер мерщій мий руки — і за стіл! А то борщ і пиріжки вихолонуть.

— Зараз, бабусю, — я спробував підвестися зі зручного гамака, натягнутого між двома старими дуплавими яблунями, — аж тут почув дивний звук, що нагадав мені про події минулорічної давнини.

Щось важке й мокре ляпнуло на бабусин квітник, і в мене мурашки побігли по спині. Я рвучко повернувся, так що мало не випав із хисткого гамака, й побачив те, що змусило мене забути і про сонце, і про обіцяні пиріжки. Посеред розкішної клумби сиділа величезна блакитна жаба з синьою мордякою і нахабно шкірилася, дивлячись на те, як я безпорадно борсаюся в гамаку. В руках огидне банькате створіння тримало добре мені відомий предмет — пінобластер, що вмить міг перетворити будь-яку живу істоту на липкий кокон.

 

* * *

 

Розділ 2 

ІНОДІ Й ЗВИЧАЙНА МУХА МОЖЕ СТАТИ У ПРИГОДІ


Якщо ви вирішили, що я злякався звичайнісінької жабки-скрекотушки, яка кумкає десь на березі ставка чи в болоті, то глибоко помилилися. Переді мною стояв огидний блакитний покруч, завбільшки з дорослого дядька. Свого часу я добре роздивився цих синьопиких потвор, що віддалено нагадували наших земних жаб: велика ротяка з довжелезним язиком, тоненькі кінцівки, що закінчувалися пазурястими лапами з перетинками між довгими пальцями, і велике кругле пузо, яке ці космічні хижаки полюбляють набивати нашими земними комахами.

 

Леся Воронина, Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів. Повість. Художник Володимир Штанко


Власне, через мух, метеликів, комарів та інших кузьок синьоморди й хотіли захопити Землю. Річ у тім, що найбільшими ласощами для цих космічних лиходіїв є земні комахи — заради них синьоморди готові були перетворити все людство на своїх слухняних підданців. Проковтнувши бодай одну муху чи ґедзя, ці агресивні істоти впадали в гіпнотичний транс. І саме цією слабкістю непереможних чужопланетян скористалися члени ТТБ. Адже, поринувши у солодкий сон, синьоморди вибовкували всі свої секретні плани.

Як виявилося, саме я, єдина людина у Всесвіті, розумів мову синьомордів і міг попередити своїх товаришів із Таємного Товариства Боягузів про підступні наміри космічних загарбників. На щастя, бабуся Соля створила протиотруту, яка знешкодила страшний вірус страху, яким синьоморди заразили майже всіх землян. Здавалося, ми назавжди позбулися непроханих гостей із космосу — але, як виявилося, наша радість була передчасною…

«Треба діяти швидко й несподівано, — подумав я, намагаючись вистрибнути з гамака. — Головне, щоб ця огидна синьопика жаба не захопила бабусю!»

Чорт забирай, я геть забув, що синьоморди вміють читати думки будь-якої живої істоти, тож пузата потвора, що стояла навпроти мене з пінобластером, голосно зареготала й поклала перетинчасту лапу на спусковий гачок. Та що це? Раптом гігантська синя жаба високо підстрибнула вгору, висолопила довжелезного язика й на льоту вхопила велику муху, що саме кружляла над бабусиним квітником. Щойно синьоморд проковтнув комаху, його банькаті очі заплющилися, він безсило осів на землю й заснув.

— Ну, Климчику, чого ж ти забарився? — бабуся визирнула з будинку, вмить зорієнтувалася в ситуації й кинулася мені на допомогу.

— Треба його зв’язати, — сказав я, врешті звільнившись із гамака й стаючи на рівні ноги.

— Ти поглянь, а я вже думала, що ми спекалися цих непроханих гостей, — примовляла бабуся, роздивляючись синьоморда, що плямкав уві сні губами й облизувався — мабуть, йому снилося, як він пожирає все нових і нових комах. — Онучку, ану допоможи мені відв’язати від дерева гамак, він нам стане у пригоді.

За якусь хвилину ми так щільно замотали сонного синьоморда в цупку сітку гамака, що він і лапою не міг поворушити.

 

* * *

 

Розділ 3 

НЕ ТАКА СТРАШНА ЖАБА, ЯК ЇЇ МАЛЮЮТЬ


Я вже збирався замаскувати велетенську блакитну жабу свіжоскошеною травою й сухими гілками, та бабуся зупинила мене:

— Зачекай, спершу я хочу дізнатися, про що думає цей пузатий мухоїд.

Пильно дивлячись на потвору, що хропла на нашому квітнику, я зосередився — і раптом у мене в голові залунав противнючий, схожий на скрегіт залізних коліс, голос:

— Муха! Що може бути смачніше й поживніше?! Ось заради чого нас, найдосвідченіших воїнів, вирядили на цю небезпечну планету! Ми витратили рік часу й подолали три галактики, щоб потрапити до місця призначення! Адже наш перший бойовий десант повернувся скаліченим і вкритим ганьбою — горді синьоморди, які досі не знали жалощів до жодної живої істоти у Всесвіті, перетворилися на пришелепкуватих слабаків. Вони весь час лізли обійматися, садили квіточки, насіння яких привезли із собою, й навідруб відмовилися воювати! Тьху! Ну, нічого, головне знешкодити Соломію — це вона винайшла антижаб, і не буде їй прощення!!!

Тут думки синьоморда почали плутатися, він лише повторював подумки одне слово:

— Муха! Муха! Муха! Десять… сто… тисяча… мільйон чудових смачнючих мух!!! А ще комарі, метелики, ґедзі та бабки! Такого розмаїття делікатесів немає в жодній галактиці! Ця хирлява планетка — скарб для нашої синьомордівської цивілізації! Адже головна мета кожної високорозвиненої істоти — жерти досхочу! Кожне пузо має бути набитим! Гризь! Кусь! Гам! Плям!

Я переповів бабусі те, що прочитав у плутаних думках космічного прибульця, і вона скрушно похитала головою:

— Отже, моя наука не пішла їм на користь. Синьоморди виявилися хитрішими, ніж я гадала. А може, наші мухи їх так ваблять, що вони нехтують небезпекою і готові знову захопити Землю… Ну що ж, не можна гаяти часу, ситуація дуже серйозна, і сама я з нашими непроханими гостями не впораюся. Тобі, онучку, час збиратися в дорогу.

— А що робити з цим любителем мух?

— Залишимо його тут, він ще з добру годину спатиме, а нам треба хутко зв’язатися зі штабом ТТБ! — бабуся задріботіла до хати, а я, йдучи за нею слідом, раптом помітив, яка вона маленька й беззахисна. Мені чи не вперше стало так її шкода, що я забув і про те, що Соломія Джура, перенісшись у минуле, вмить може помолодшати й перетворитися на владного й рішучого командира секретного загону для боротьби з космічними терористами будь-яких гатунків.

— Добре, що нашого синьоморда не бачили сусіди, — по-діловому сказала бабуся, спускаючись до підвалу свого непоказного будиночка.

Ця невеличка хатина-мазанка цілком могла стати експонатом музею народної архітектури. Та коли б допитливий відвідувач зазирнув до приміщення, де ми тепер перебували, то, напевно, не втримався від здивованого зойку — на стінах тьмяно світилися величезні монітори, окреме місце займали пульти управління й зв’язку з членами ТТБ. Бабуся Соля приклала вказівний палець до одного з пультів, і на екрані спалахнула карта зоряного неба.

— Гаразд, зараз я подивлюся, звідки цей синьомордик узявся… Ой, лишенько, варто було на годинку відволіктися, щоб зварити абрикосове варення, як ці бузувіри увійшли в нашу стратосферу! Оцей, що так необачно проковтнув муху і відключився, певно, їхній розвідник. І, гадаю, їх сюди незабаром прибуде чимало… — бабуся скрушно похитала головою, а тоді зосередилася, скинула з голови квітчасту хустку, яку завжди носила, пораючись по господарству, й умить перевтілилася.


Леся Воронина, Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів. Повість. Художник Володимир Штанко


Тепер за пультом надсучасного комп’ютера сиділа Соломія Джура — видатна винахідниця, президент Таємного Товариства Боягузів, готова вже вкотре рятувати Землю від катастрофи. І часом у мене просто язик не повертався називати цю владну жінку з рішучим виразом обличчя бабусею. Вона також, ніби забувши, що якісь п’ять хвилин тому лагідним голосом пропонувала мені поїсти борщу з пиріжками, наказала:

— Климе, ти вирушиш просто зараз! Відремонтований часоліт стоїть у коморі, залетиш до наших хлопців на Червоне море — ось тобі навігатор із точними координатами приземлення. Жук і Заєць сьогодні там виступають на змаганнях із фрідайвінґу і, здається, перемагають. Але доведеться їм трохи відволіктися від спорту — зараз є справи важливіші. І пам’ятай — не така страшна жаба, як її малюють…

Бабуся спершу прискіпливо оглянула мене, перевірила, чи не забув я ПУПС — Похідний Універсальний Просторовий Сканер, а потім усміхнулася своєю найлагіднішою усмішкою і по-змовницьки підморгнула.

 

* * *

 

Розділ 4 

ЧЕРВОНЕ МОРЕ СЬОГОДНІ СИНЄ


Якщо ви думаєте, що часоліт, винайдений моєю бабусею, схожий на ті сяючі суперсучасні боліди, що їх показують у фантастичних фільмах, то глибоко помиляєтесь. Коли я увійшов до комори, то побачив крихітний жовтий автомобільчик, що носив горду назву «Запорожець». Уявити, що це і є славетний апарат, здатний в уламок секунди перенести тебе в будь-яку точку Земної кулі, та ще й стрибати в часі, мов скажений кенгуру (іноді часоліт «глючив», адже бабуся постійно його вдосконалювала, і це призводило до деяких незручностей), було просто неможливо.

У цьому й полягала хитрість — замаскований під стару, потрібну хіба що збирачам металобрухту бляшанку на іржавих колесах із «лисою» гумою, наш часоліт не привертав до себе уваги і міг спокійнісінько стояти в садибі старої пенсіонерки, якою всі, крім членів Таємного Товариства Боягузів, вважали мою бабусю Солю.

Я приклав долоню до кумедної ручки керування, схожої на картоплину. Машинка тихо загула, вібруючи всіма своїми старечими частинами, і я почув знайомий механічний голос:

— Радий вітати вас на борту часольота, шановний Климе Миколайовичу!

— Привіт! — радісно озвався я, пригадавши, зі скількох безнадійних ситуацій вирятував мене цей робот-інструктор, якого моя видатна бабуся завбачливо вмонтувала у свій часоліт.

— Чи готові ви до переміщення? — так само ввічливо і спокійно запитав голос.

У мене по спині побігли мурашки, і то був зовсім не переляк — його я позбувся ще під час першого нападу синьомордів на нашу планету. Просто я відчув ознаки пригодоманії — чудової хвороби, яка змушує нас кидатися сторч головою у вир небезпечних та несподіваних авантюр.

Я підключив до блоку живлення навігатор із точними координатами приземлення на узбережжі Червоного моря, відкинувся на спинку зручного сидіння, яке обхопило мене з усіх боків, оберігаючи від можливих ґуль, синців, а то й серйозніших травм.

— Їдьмо! — впевнено скомандував я. — Тільки, прошу, не переплутай час та координати, бо мені зовсім не хочеться опинитися десь серед айсбергів, та ще й у минулому столітті…

— Не хвилюйтеся, Климе Миколайовичу, пані Соломія удосконалила свій часоліт, так що похибки в часопросторі трапляються дуже рідко…

Мені здалося, що в механічному голосі робота-інструктора прозвучала образа, та мені було ніколи вдаватися в такі дрібниці як настрій мого віртуального супутника. Врешті, хто як не я допоміг урятувати нашу планету від навали синьомордів минулого разу?! Я заплющив очі, про всяк випадок міцно вчепився в поруччя крісла, й наш «Запорожець» полинув у напрямку Червоного моря, до невеличкого курортного містечка, де саме відбувалися міжнародні змагання з підводного плавання.

— Переміщення закінчено, — промовив мій автоматичний помічник, і я, зовсім не дивуючись (як це було під час моїх перших подорожей у часопросторі), що ми за мить перенеслися на інших кінець світу, вийшов зі свого непоказного «Запорожця».

Добре, що завбачлива бабуся Соля за допомогою надсучасного навігатора знайшла затишну місцинку з піщаним гротом на узбережжі Червоного моря, де можна було сховати наш часоліт. Я озирнувся — навколо, скільки око сягало, лежала мертва пустеля, і тільки вздовж узбережжя стриміли білі будинки готелів.

Ще під час нашої першої зустрічі з синьомордами, яка відбулася біля підніжжя Єгипетської піраміди, оточеної безмежними пісками, я був вражений, коли дізнався, що колись тут буяли ліси й текли повноводі ріки. Тепер люди намагаються створити невеличкі оази, підводячи під кожен кущик чи дерево спеціальну трубочку з водою. Робот-інструктор, ніби підслухавши мої думки, проказав:

— Хочу нагадати — оаза, до якої ми зараз прямуємо, штучно створена. Варто хоча б на кілька днів перекрити воду, як усі ці розкішні пальми, буґенвілії та інші екзотичні рослини зав’януть, і навкруг знову розкинеться безкрая пустеля… Адже дощ у цих краях випадає раз на п’ять-сім років.

— Треба поспішати, бо щойно синьоморди виявлять наше місце знаходження, то одразу ж перейдуть у наступ. А ти ж пам’ятаєш, що їхня улюблена зброя — рослиносмок, за допомогою якого вони знищують усі живі рослини.

Я стріпнув головою й рушив у бік моря, що вузькою смужкою синіло попереду.

«Тю, — подумав я мимохіть, — а море це зовсім не червоне, а синє-синє».

Звісно, було смішно сподіватися, що Червоне море матиме барву стиглих помідорів, але сьогодні, після зустрічі з блакитними жабами, мені чомусь не хотілося дивитися на синяву в будь-яких проявах.

 

* * *


Розділ 5 

АГЕНТИ СИНЬОМОРДІВ СЕРЕД НАС?!

Мої давні друзяки Жук і Заєць, з якими я познайомився, щойно вступив до ТТБ, дивували мене стільки разів, що врешті я звик до їхніх карколомних трюків та циркових фокусів. Так-так, вони могли здертися на прямовисну стіну хмарочоса, надягши на ноги спеціальні стіноходи-присоски, і спуститися у найглибше провалля на тонкому сталевому шнурі. Але тепер я стояв на довжелезному понтоні, що заходив далеко в море, і спостерігав за виступами нурців.

— Погляньте! Погляньте!

— Он ті двоє хлопчаків!

— Що вони виробляють?!

Такі здивовані вигуки залунали на понтоні, де зібрався цілий натовп глядачів, щойно з борту маленького катера, що курсував уздовж коралового рифу, до води стрибнули Жук та Заєць. Якщо досі всі учасники змагань із фрідайвінґу пірнали у воду поодинці, то мої товариші занурилися у морську глибінь одночасно.

Судді, що сиділи на спеціальному помості й пильно спостерігали за змаганнями, також почали здивовано перемовлятися. Хлопців не було так довго, що люди на понтоні спершу тихо, а потім дедалі голосніше почали вимагати:

— Треба їх негайно рятувати!

— Скоріше їх витягніть! Жоден дорослий не може перебувати під водою довше кількох хвилин, а це ж хлопчаки!

— Мерщій! Не гайте часу! Вони ж пірнають без кисневих балонів! Тому цей спорт так і зветься — фрідайвінґ!

А коли Жук і Заєць одночасно виринули з води, тримаючи в руках величезні рожеві мушлі, публіка почала шалено аплодувати. Хлопці ж, ніби нічого особливого не сталося, піднялися по драбинці на яхту й почали знімати з себе важкі свинцеві пояси, які допомагали нурцям опускатися глибоко під воду.

— Тут якесь шахрайство! — обурювалася висока смаглява жінка з рудим, як лисячий хвіст, волоссям. — Не можна ось так одразу знайти в морі рідкісні мушлі, які на міжнародних інтернет-аукціонах коштують тисячі доларів! Та ще й зробити це, просто затримуючи дихання! Рекорд світу — вісім із половиною хвилин, і це тоді, коли людина сидить під водою десь у безпечному басейні й не ворушиться. А ці двоє тендітних підлітків показали тут цілу циркову виставу!

— Треба їх перевірити, а тоді дискваліфікувати! — вигукнув опецькуватий чоловік у ядучо-синій бейсболці й таких самих яскравих шортах.


Леся Воронина, Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів. Повість. Художник Володимир Штанко

 
Я б не звернув на товстуна уваги, та раптом мій погляд упав на дивне татуювання, що виднілося на лівому плечі нервового чоловіка. То була пузата блакитна жаба із синьою мордякою і довгими перетинчастими лапами, що закінчувалися гострими пазурами.

— Що, синку, подобається моя жабонька? — раптом промовив дядько улесливим голосом, але очі в нього залишалися холодні й жорстокі. — Ти з ким тут? Де твої батьки? — продовжував розпитувати мене гладун, поплескуючи себе по плечу.

Я розгублено мовчав, бо аж ніяк не сподівався зустріти на узбережжі Червоного моря агента синьомордів. А в тому, що це був саме він, я не сумнівався.

— Хлопчику, ну чого ти злякався? — приєдналася до дядька з татуюванням руда жінка. — І, до речі, як ти тут опинився? Щось я тебе раніше не бачила, адже на пляжі зібралися лише мешканці нашого п’ятизіркового готелю «Мушля». Через це і змагання з дайвінґу проходить саме тут. І переможе той, хто дістане з дна моря найбільшу і найкрасивішу мушлю…

«Оце так вклепався! — подумав я, задкуючи й озираючись на всі боки. Але допомоги чекати було марно — мій вірний «Запорожець» стоїть схований у піщаному гроті, добігти до нього я не встигну. Жук і Заєць навіть не підозрюють, що я тут, близько».

Руда жінка, ніби відчувши мою розгубленість, міцно вхопила мене за руку й почала тягти в бік розкішного готелю. На нас ніхто не звертав уваги, бо люди були зацікавлені тим, як закінчаться змагання з фрідайвінґу.

Я щосили намагався вирватися і втекти, викручуючи свою руку з цупкої долоні жінки. Аж тут на безіменному пальці рудоволосої синім полум’ям зблиснув перстень — то була майстерно вирізьблена сапфірова жаба, рубінові очі якої палали хижим червоним сяйвом.

 

* * *

 

Розділ 6 

У МЕНЕ НЕСПОДІВАНО З’ЯВЛЯЄТЬСЯ І ТУТ ТАКИ ЗНИКАЄ ДІДУСЬ


— Ну і чого ж ви, жіночко, дитину ображаєте? — несподівано почувся хрипкий старечий голос.

— Відчепіться, це не ваша справа! — верескнула жінка й грізно глянула на сивого дідка в купальному халаті, що спирався на паличку й хитро мружився з-під старомодного капелюха-панамки.

— Та ні, дорогесенька, це якраз моя справа! — наполягав дідусь і вхопив мене за другу руку. — Бо це, шановненька, мій онучок, ке-кхе… Климко, кхе-кхе, — дідусь закашлявся, руда незнайомка гидливо скривилася і відвернулася від старого, а той раптом невловимим рухом торкнувся перенісся лютої жінки, і вона завмерла з роззявленим ротом.

— Біжімо! — шепнув дідусь і рвонув з місця з такою швидкістю, що я ледве встигав за ним.


Леся Воронина, Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів. Повість. Художник Володимир ШтанкоЛеся Воронина, Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів. Повість. Художник Володимир Штанко


«Нічого собі дідок — чеше, як чемпіон світу з марафону…» — подумав я, дивуючись, звідки цей пенсіонер знає моє ім’я, а головне — намагаючись зрозуміти, навіщо йому було видирати мене з цупких пазурів рудої незнайомки.

— Ти сказився, Музиканте? — почув я знайомий голос, коли ми, захекані, зупинилися за брамою готелю «Мушля». І одразу впізнав свого товариша по шалених пригодах Жука. — Отак засвітитися на пляжі, де всі всіх знають, та ще й одразу наскочити на таємних агентів синьомордів!

— А як ти дізнався, що я тут?

— Подякуй роботові-інформатору з часольоту. Щойно ти пішов шукати нас біля «Мушлі», як він зв’язався зі мною і з Зайцем і попередив, щоб ми про тебе потурбувалися.

— А хто ж тоді отримає приз? Адже ви перемогли! Я просто очам своїм не повірив, коли побачив, як ви одночасно стрибнули у воду, а тоді побили всі рекорди із затримки дихання. Та ще й притягли з дна моря однаковісінькі величезні мушлі! У вас що — зябра замість легень? Я тут мало не збожеволів, поки ви виринули!

— Ну, взагалі, ніякого рекорду не було. Це ми із Зайцем заздалегідь все підготували — сховали у кораловому гроті мушлі й акваланги, щоб ковтнути повітря. Ми будь-що мали отримати приз. Таємному Товариству Боягузів дуже потрібні гроші.

— То, виходить, ця тітка із жаб’ячим перснем мала рацію — ваше довготривале пірнання і чудові мушлі — шахрайство?!

— Знайшов чим перейматися! По-перше, перед виступом ми перехрещували безіменний та середній пальці на правій руці. Ти ж знаєш, що тоді брехня вважається несправжньою. А по-друге, ти не уявляєш, які на цьому курорті бандюки зібралися! Думаєш, отой пузатий у синій бейсболці й руда із перснем випадково сюди прибули? Ми за ними давно стежимо. Але годі базікати, час переходити до дій.

— Так, бабуся… тобто пані Соломія чекає на нас у таємному штабі, — ніяково промовив я, бо зрозумів, що без допомоги Жука навряд чи позбувся б рудої помічниці синьомордів.

Жук швидко скинув своє маскувальне вбрання — довгого, мало не до п’ят купального халата, гумові пляжні капці, дурнувату панамку, потім рвучким рухом відклеїв сиву борідку й кошлаті брови. Хлопець натиснув на маленьку заглибину в кам’яній брилі, біля якої ми спинилися після шаленої гонитви. Вона повільно роз’їхалася на дві половинки, і я побачив глибокий сховок, куди Жук укинув свій камуфляж.

— Бачиш, ми часу не марнували, — гордо сказав мій товариш, але тут-таки схаменувся й додав: — Та все це дрібниці, дитяча гра в шпигунів. Головне зараз — не допустити, щоб синьоморди розсекретили наш головний об’єкт.

Промовивши останні слова, Жук, суворо глянув на мене, ніби я хотів вивідати в нього якусь страшну таємницю, і похмуро замовк.

«Невже бабуся Соля має від мене секрети? — ображено подумав я. — І чому Жук знає про якийсь головний об’єкт, а я навіть ніколи не чув про нього?»

Мені було дуже прикро, але після історії на понтоні я відчув, що мені явно бракує досвіду і я будь-якої хвилини можу вскочити у якусь чергову халепу.

— Зараз Заєць отримає премію за перемогу в змаганні з фрідайвінґу і приєднається до нас. Добре, що робот-інформатор вчасно нас попередив, і ми встигли тебе підстрахували.

Жук мимоволі перейшов на цирковий жаргон, і я відчув, що бабуся недаремно послала мене саме до хлопців, які досконало володіли мистецтвом жонглювання та акробатики, а ще знали купу всіляких фокусів, за допомогою яких могли заморочити голову не лише земним лиходіям, а й хижим прибульцям із космосу.

 

* * *

 

Розділ 7

ПІЩАНА СХОВАНКА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ПАСТКУ


Коли ми дійшли до гроту, де я заховав «Запорожець», на нас уже чекав Заєць і, як завжди, усміхався, показуючи свої кумедні довгі, мов у куцохвостого, передні зуби. Між іншим, саме через цю особливу прикмету хлопець і отримав своє прізвисько. Так само, як наш чорнявий товариш із темними, мов вуглини, очима, який і справді нагадував симпатичного, заклопотаного своїми справами жука.

Мушу сказати, що своє прізвисько — Музикант, за яким мене знали усі члени ТТБ, я отримав також не випадково. Просто, коли я вперше потрапив до Таємного Товариства Боягузів, у мене з собою була скрипка. І якщо спершу я соромився свого непоказного старенького інструмента, то згодом скрипка не раз допомагала мені виплутатися з небезпечних ситуацій.

— Агов, Музиканте, прокинься! — почув я голос Жука, який, як завжди, почав командувати.

— Я не сплю, просто згадав про скрипку…

— До речі, ти її часом не захопив? — по-діловому поцікавився Заєць, який завжди вигадував якісь веселі розіграші, особливо, якщо це стосувалося небезпечних завдань, що ми отримували від ТТБ.

— Зараз, коли ми виявили в готелі «Мушля» ціле кубло агентів синьомордів, саме час згадати наші показові виступи, — додав наш винахідливий товариш і зазирнув до «Запорожця», ніби сподівався побачити там не лише мою скрипку, а ще й купу циркового реквізиту.

— Та ти що! — обурився я. — Синьоморд звалився мені мало не на голову. Добре, що я його знешкодив… — промовивши останні слова, я відчув, що зашарівся. Кахикнув і додав: — Точніше, його знешкодив не я, а… муха. Ви ж знаєте, як на блакитних жаб діють наші комахи!

— Ну, годі базікати! — наказав Жук. — Час вирушати!

Ми вже зібралися зручно розташуватися в нашому непоказному «Запорожці», але тут трапилося дрібне непорозуміння, яке призвело до непередбачених ускладнень.

Заєць сів на заднє сидіння, а Жук упевнено зайняв місце водія. Я ж спокійно стояв біля машини, чекаючи, що буде далі. Справа в тому, що наш самовпевнений товариш забув, що пульт управління часольоту реагує саме на мене — сканує відбитки моїх пальців і лише тоді починає працювати. Ми із Зайцем перезирнулися, крадькома підморгнули одне одному — в Таємному Товаристві Боягузів усі добре знали, що відчайдушний і кмітливий Жук має один недолік — він дуже любить давати розпорядження й керувати найскладнішими операціями.

— Не розумію, чому пані Соломія запрограмувала управління часольоту на твій дотик, — невдоволено пробурмотів собі під ніс Жук. — Ну, не барися, швидше сідай за кермо!

Та щойно ми з ним почали мінятися місцями, як пісок під нашими ногами ледь помітно затремтів, і не встигли ми схаменутись, як ціла піщана лавина підхопила нас і наш маленький автомобільчик, і ми полетіли у бездонне темне провалля.

— Хлопці, тримайтеся! — звідкись ізгори почувся голос Зайця.

Останнє, що я побачив перед тим, як піщана лавина остаточно поглинула нас, це те, як Заєць високо підлетів угору над вирвою, що утворилася на місці затишного гроту, де я сховав наш часоліт. Я зрозумів, що наш спритний товариш усе ж встиг увімкнути катапульту, якою були обладнані сидіння в часольоті, й вилетів із піщаної пастки. Над ним розкрився парашут, і Заєць, підхоплений попутним вітром, полетів у бік моря.

 

* * *

 

Розділ 8 

ПУПС СТАЄ У ПРИГОДІ


Коли я отямився, то відчув, що на зубах у мене скрипить пісок і в горлі пересохло так, що я не міг вимовити ні слова. А мені дуже треба було подати голос, щоб дізнатися, чи є десь поруч Жук. Раптом серед цілковитої темряви почулися звуки, які віддалено нагадували голос мого самовпевненого товариша:

— Музиканте, ти мене чуєш? Як ти думаєш, куди це ми провалилися? — прохрипів Жук.

Я проковтнув сухий гарячий клубок у горлі й так само ледь чутно відповів:

— Здається, з нас вирішили виготовити свіженькі мумії. Ти ж знаєш, який тепер попит на єгипетські сувеніри.

Чому саме в цю хвилину мене потягло на жарти, не знаю, але впадати у відчай я не збирався, а найкращі ліки від переляку (в цьому я не раз переконувався) — сміх!

— Я серйозно, — вже не так розгублено озвався Жук. — Якщо це пастка, яку розставили синьоморди, то нам гаплик. А якщо якась старовинна підземна печера, то в нас ще є шанс урятуватися…

— Зажди хвильку, я спробую знайти нашу машину часу. — Я почав розгрібати навколо себе пісок, що сягав мені аж до пояса, і врешті відчув під пальцями металеву поверхню нашого вірного «Запорожця». Від радості в мене скажено закалатало серце.

— Чого ти замовк? — відчувалося, що Жук ось-ось запанікує. Досі я ще ніколи не бачив свого товариша таким наляканим.

І раптом я зрозумів, що вся самовпевненість і хвалькуватість Жука — це лише маска, бажання приховати свій переляк. Ми ніби помінялися з ним місцями. Тепер командувати й вирішувати за нас обох мав я, бо з власного досвіду добре знав, як важко подолати цей липкий і невідчепний страх, коли твоє єдине бажання — тікати від небезпеки світ за очі!

— ПУПС! Він нам допоможе! — раптом вигукнув я.

— Ти що, сказився?! — визвірився на мене Жук. — Який ще пупс і звідки дитяча іграшка може з’явитися у цьому піщаному проваллі та ще й допомогти нам?


Леся Воронина, Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів. Повість. Художник Володимир Штанко

 
Я зареготав, хоча розумів, що час і місце для цього зовсім непідходящі.
— Ти не зрозумів, ПУПС — це Похідний Універсальний Просторовий Сканер, останній винахід пані Соломії. Зараз побачиш, як він діє.
Я дістав із кишені невеличкий плаский предмет, що зовні нагадував звичайну мобілку, і натиснув на єдину кнопку, що реагувала лише на дотик власника, тобто мене. Тієї ж миті на ПУПСІ заблимав екран, і я побачив місце, куди ми з Жуком і часольотом так безглуздо провалилися.
— Музиканте, це що — якийсь підземний музей? — вражено запитав Жук.
— Та ні, не думаю. Скоріше це схоже на старовинну усипальницю — поховання фараона. Однак я ніколи не бачив, щоб у гробницях було так багато мумій фараонів, і до того ж, щоб вони мали такий квітучий і свіжий вигляд. І ще: ці прозорі капсули, зажди, вони нагадують…
Я не встиг висловити своє божевільне припущення, бо раптом у підземеллі стало видно, як удень, і пісок, що до половини засипав нашу машинку й нас, почав витікати крізь невидимі отвори. Ми нарешті змогли підвестися й оглянути це дивне приміщення.

 

* * *

 

Розділ 9 

ЗАГАДКОВІ КАПСУЛИ, ЖУК-СКАРАБЕЙ І ВЕЛЕТЕНСЬКА ЖАБА


Ми вражено роззиралися навкруги, намагаючись зрозуміти, хто ж спорудив усі ці підземні приміщення й розмістив тут прозорі капсули, у яких завмерли гігантські людиноподібні істоти, замотані в тонку, блискучу, як фольга, тканину.
— Слухай, Музиканте, по-перше, це ніякі не мумії, бо з мумій, як ти знаєш, витягали всі нутрощі, а тоді бальзамували їх. Я бачив ті мумії по телевізору — вони схожі на висушену тараньку. А ці дядьки, запаковані, як кури гриль у блискучі кульки, видаються цілком живими й здоровими. Схоже, що вони сплять, ось лише їх сон розтягся років на сто…
— А може, й на кілька тисячоліть, — припустив я, роздивляючись вирізьблені на стінах зображення.
Я не раз бував у експедиціях разом зі своїми батьками — вони в мене археологи і досліджують культуру стародавнього Єгипту, — тому досить добре розрізняв усіх отих моторошних богів із людськими тілами й головами звірів. Їх у єгипетському пантеоні безліч. Хоча сучасні туристи найкраще знають одного — Сфінкса, міфічне чудисько з головою жінки і з лапами та тілом лева. Цей покруч мав охороняти кордони Єгипту від бога смерті Сету, який ніс із собою спопеляючий вітер.

Леся Воронина, Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів. Повість. Художник Володимир Штанко


І ось тепер я побачив велетенську скульптуру Сфінкса, вирізьблену з суцільного шматка прозорого яскраво-жовтого каменю, що ніби випромінював сонячне сяйво. Сфінкс височів у центрі найбільшої зали, де стояли прозорі капсули з тілами людей, загорнутих у сріблисті мішки.
 
Блискучі, мов дзеркало, стіни підземелля прикрашали зображення жука-скарабея, що штовхав перед собою сонячний диск. Недаремно ж Єгипет у ті прадавні часи називали країною Сонця, а верховних правителів, фараонів, — синами Сонця.

— Ти збираєшся приєднатися до цих рум’яних бройлерів? — почув я роздратований голос свого товариша, — здається до нього знову повернулася самовпевненість і бажання командувати. — Нам треба якомога швидше звідси вшиватися, а ти розглядаєш картинки на стінах, ніби потрапив до якогось історичного музею.

Я стріпнув головою, востаннє обвів поглядом стіни велетенської підземної зали, яку тепер мені зовсім не хотілося називати гробницею, і рушив до нашого «Запорожця», що терпляче чекав на нас, притулившись до стіни цього загадкового приміщення.

— Скоріше! Уявляєш, як хвилюється пані Соломія! Та й Заєць невідомо куди полетів на тому парашуті. Принаймні сподіваюся, що його не схопили оті двоє ворожих агентів, які вмить вирахували тебе на понтоні, коли ти, роззявивши рота, насолоджувався змаганням драйверів.

— Слухай, Жук, я ж не дістаю тебе через твої проколи… — я вже хотів нагадати про те, через кого ми провалилися в підземелля, але вчасно зрозумів, що саме завдяки моєму хвалькуватому товаришеві ми, можливо, відкрили якусь прадавню таємницю.

Тож я стріпнув головою, ми сіли до часольоту (як ви розумієте, тепер Жук уже не претендував на те, щоб керувати автомобільчиком), я увімкнув навігатор і ввів точні координати бабусиної садиби. Цього разу ми рухалися в режимі реального часу — інакше, якщо б ми перенеслися, наприклад, у сьогоднішній ранок, перемоги на змаганнях із дайвінґу, яку здобули мої друзі, а точніше, Заєць та дублер Жука, просто не було б. І цінний грошовий приз, заради якого й змагалися члени ТТБ, отримав би хтось інший.

Звісно, я не забув налаштувати наш апарат так, щоб він зробив невеличку просторову петлю, й ми по дорозі захопили Зайця. Наш товариш, напевно, все ще ширяв у струменях вітру над пустелею на парашуті, який легко можна було перетворити на дельтаплан. Саме так цю корисну річ запрограмувала моя видатна бабуся.

Наш вірний «Запорожець» затремтів, його потужні фари освітили гладеньку поверхню стіни, і останнє, що я побачив перед нашим переміщенням, було зображення велетенської блакитної жаби із синьою пикою і довжелезним язиком, яким те огидне створіння вхопило муху.

 

* * *

 

Розділ 10 

ВОРОЖІ АГЕНТИ ВИВЧАЮТЬ МОЄ ФОТО


Напевно, відпочивальники розкішного курорту на узбережжі Червоного моря ще довго переповідатимуть неймовірну історію про те, як просто на їхніх очах зник дельтапланерист, який щойно летів у безхмарному небі. Адже ми буквально втягли Зайця до «Запорожця», і зробили це так швидко, що він навіть не встиг зрозуміти, що відбувається.

— Ну ви даєте! — засміявся Заєць, коли вже зручно вмостився на сидінні часольота. — Знаєте, коли ви мене підібрали, я саме стежив за двома підозрілими суб’єктами на пляжі — рудоволосою жінкою з блискучим перснем у вигляді синьої жаби, яка сварилася з гладким чоловіком із дивним татуюванням. Той був одягнутий, як клоун у цирку — в ядучо-сині кумедні шортики, і мав таку ж дурнувату кислотну кепочку-бейсболку на голові. Бачили б ви їхні фізіономії, коли мій парашут-дельтаплан раптом згорнувся у маленький клуночок і впав їм до ніг. А я — упс — і просто випарувався.

— Не забудь подякувати пані Соломії — це ж вона кілька днів тому додала нову функцію своєму часольоту. Тепер, коли він рухається по землі, по воді чи по небу в режимі реального часу, то може набувати будь-якого кольору і відтінку. Тож зараз «Запорожець» просто злився з небом, і нашого хитрого автомобільчика ніхто не зауважив, — Жук знову став самим собою і взяв на себе командування нашим маленьким загоном.


Леся Воронина, Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів. Повість. Художник Володимир Штанко


— Зайцю, а що ти там казав про руду тітку з жаб’ячим перснем і гладкого дядька з татуюванням на плечі?

— А, це дуже цікава історія, — усміхнувся Заєць, показуючи «фірмові» довгі передні зуби. — Річ у тім, дорогий наш друже Климе на прізвисько Музикант, що ці двоє роздивлялися твою фотку. Ти ж знаєш, у мене напохваті завжди є потужний прилад, що наближує зображення з відстані кількох кілометрів. Я не міг помилитися — на знімку був саме ти. Так от, цікаво, звідки у них ця світлина?

— Не знаю, я їм не позував, та й побачив їх уперше тут, на понтоні, коли стежив за вашим виступом.

— А я думаю, що все дуже просто, — озвався Жук. — Під час свого першого візиту на нашу планету космічні пірати створили цілу мережу, завербувавши серед землян таємних агентів, які чекали слушної хвилини, щоб почати діяти. А тепер вони надіслали цим агентам фотографії усіх відомих їм членів ТТБ, які збереглися в їхніх архівах. Треба негайно оголошувати стан найвищої небезпеки і збирати загальну раду! Ой, що це?!

Голос Жука так несподівано змінився і затремтів, що ми із Зайцем не втрималися й зареготали.

— А це, пане командире, просто впала на дах «Запорожця» стигла абрикоса! — пояснив я наполоханому Жукові. — Ти так захопився командуванням, що й не помітив, як ми прибули на місце.

Справді, наш вірний автомобільчик стояв посеред бабусиної садиби, під старою абрикосою, на якій було повно стиглих плодів, що час від часу падали додолу. У літній кухні на великій старовинній печі стояла мідна миска, в якій варилося моє улюблене абрикосове варення, солодкі пахощі якого розливалися по всьому подвір’ю.

Картина була така мирна й спокійна, що я на якусь мить засумнівався — чи справді все, що відбулося за останні кілька годин, мені не приверзлося. Можливо, саме через це я вчасно не розповів бабусі про дивовижне підземелля, у яке ми провалилися з Жуком поблизу розкішного курорту, де відбувалися змагання з фрідайвінґу.

Тоді я не уявляв, до яких страшних наслідків це призведе у майбутньому. А ще я не замислився над тим, чому й мій хвалькуватий товариш Жук, який раз у раз виявляв ознаки переляку, вирішив промовчати й нічого не сказав про знайдені нами дивні капсули з рум’яними «муміями».

За матеріалами: Леся Воронина. Таємне Товариство Боягузів та Брехунів. Повісті. Художник Володимир Штанко. Київ, видавництво "Грані-Т", 2012, стор.  129 - 173.

 

 

Читати повість далі

 

 

Усі розділи книги Лесі Ворониної "Таємне Товариство Боягузів та Брехунів":

Леся Вороніна, Таємне Товариство Боягузів та Брехунів, повісті. Художник Володимир Штанко
Одного дня звичайнісінький хлопець, життя якого досі було похмурим і буденним, захворів. Проте виявилося, що «хвороба» ця незвичайна, і, якщо чесно, навіть дуже захоплива. Не треба лежати в ліжку, викликати лікаря й приймати ліки, адже ця хвороба — пригодоманія! Перший її симптом — поява дивовижних космічних прибульців, котрі хочуть заразити весь світ вірусом страху. Другий симптом — це коли твої мама з татом і навіть бабуся виявляються супергероями, здатними переноситися в часі й просторі. І третій симптом — це така блискавична зміна подій, що зупинити чи перервати їх неможливо. Та й не варто, адже перш ніж рятувати світ від прибульців-синьомордів, нашому героєві треба змінитися самому: долаючи страх, пройти небезпечні випробування, навчитися миттєво приймати рішення, від яких залежить доля людства, і головне — завжди бути готовим до неймовірних пригод! Прочитавши динамічні й захопливі повісті відомої письменниці Лесі Ворониної, ви не лише станете учасниками фантастичних подій, а й зрозумієте, що людина, яка здолала свій страх, може перемогти наймогутніших ворогів. Навіть підступних синьомордів...
 
 

 

Більше творів Лесі Ворониної на нашому сайті:

Дитячі повісті Лесі Ворониної

Дитячі повісті Лесі ВорониноїУ підрозділі представлені повісті Лесі Ворониної для дітей: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9", "Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів"  
та «У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста», «У залізних нетрях» і «Таємниця золотого кенгуру», що увійшли до книги "Суперагент 000: Таємниця золотого кенгуру".
 
Дитячі оповідання Лесі Ворониної
Читайте оповідання відомої української дитячої письменниці Лесі Ворониної: "Слон на ім’я Ґудзик", "Хлюсь та інші", "Пригоди голубого папуги".

Останні коментарі до сторінки
«"Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів" - повість Лесі Ворониної. Розділи 1 - 10.»:
Рома , 2017-04-03 18:57:45, #
Лесь Маланка , 2017-04-03 22:59:59, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 2     + Додати коментар
Топ-теми