Олександр Дерманський. Повість "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська" (частина перша)


Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

 

Олександр Дерманський

ВОЛОДАР МАКУЦИ, АБО ПРИГОДИ ВУЖА ОНИСЬКА

 

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

 


Частина перша


НА ГОРОДІ


Розділ I,

у якому на повітку падає сонце, жук Джек збирається до Америки, а Онисько розганяє горобців

 

За повіткою, там, де починається великий город, лежить купа трухлявого гілля. На перший погляд вона здається ні до чого не придатною, навіть зайвою, проте… Так не здається вужеві Ониськові, ба, він просто переконаний, що це напівзотліле галуззя – напрочуд корисна річ. І не дивно, адже він під тим гіляччям живе. І не лише він.
Праворуч від Ониськового кубельця мешкає жабка Одарочка. Вона неперевершена господарка, тому часто заклопотана хатніми справами або порається на городі. Ліворуч – оселя мишки Евридіки. Вона теж дуже хазяйновита, а ще вміє вишивати хрестиком і гладдю. За хаткою Евридіки, під листочком, – нірка хробачка Кузі. Кузя – дуже романтичний хробачок, він цілими днями виграє на скрипочці, щось собі мугикає під ніс і мріє стати відомим музикантом. За сусіду вважається ще й колорадський жук Джек, хоча він не має постійного помешкання і ночує то там, то сям, то в травичці, то під грудочкою. Взагалі Джек над усе любить ласувати картоплинням (на крайній випадок годиться сира картопля або чіпси).

 

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Онисько – затятий фантазер і мрійник. Особливо він полюбляє мріяти, вилізши з під гілля на город і ніжачись на сонечку. Коли вже дуже припікає, вуж заповза у затінок дивовижної високої рослини з товстим шкарубким стовбуром, лапатим листям і зеленою головою, яка щодня більшає.
У холодочку Онисько заплющує очі й намагається уявити, до яких розмірів виросте врешті голова рослини. Мимоволі він дослухається до дзижчання мух, які снують туди сюди. Коли якась пролітає неподалік, він уявляє, що над головою проноситься надзвуковий реактивний винищувач, а за штурвалом літака сидить він, Онисько. Після сьомого винищувача мрійник зазвичай засинає.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Прокидається Онисько надвечір. Він смачно потягується, дивиться, наскільки виросла голова рослини, й повзе додому, щоби трохи погомоніти з сусідами та побажати їм доброї ночі.
Одного дня Онисько виліз з під гілля помріяти й заснув. Прокинувшись, вуж побачив жахливу картину: з неба прямо на нього падало сонце! Воно було велике – на півнеба, з країв у нього тріпотіли жовті язики вогню!
– Рятуйте!!! Сонце падає! – зарепетував Онисько й вужем прослизнув між гілляки.
– Рятуйте! Там!.. Там!.. Сонце! – злякано кричав він.
Миттю позбігалися сусіди.
– І що з того, що сонце? – спитала Евридіка.
– Прямо на повітку!.. Велике!.
– Що на повітку? – не розуміли сусіди.
– Сонце падає на нашу повітку, – трохи оговтавшись, вимовив Онисько. – Я там саме на винищувачі…
– Зачекай, – перебив Джек, – на якому ще винищувачі?
Онисько знітився:
– Та то так… справи не стосується… А потім бачу – сонце прямо на мене падає! Ну, я сюди…
– На винищувачі? – запитав Кузя.
– Та ні, так – повзком.
– Що ж робити? – стривожилася Евридіка.
– Треба втікати до Америки, – рішуче сказав Джек, – у мене там родичі. У штаті Колорадо. Це з того боку Землі, якраз під нашим городом. Треба проколупати в Землі дірочку і…
– Колупай сам до своєї Америки, – обірвав його Кузя, – а нам і вдома непогано.
Усі закивали головами, погоджуючись із хробачком.
Цілу ніч розмірковували, що ж їм робити. Під ранок жабка Одарочка, яка весь час мовчала, мовила:
– А, може, воно вже впало? Піду но подивлюся.
Одарочка вилізла з під гілля, роззирнулася, звела очі вгору… і побачила, що ніяке сонце на повітку не падає, а висить там, де має висіти – у небі. А прямо над їхньою купою гілля розквітнув великий гарний сонях.
– От Онисько, от фантазер! – довго сміялися товариші, коли жабка все їм розповіла.
– Так то ж спросоння, – виправдовувався вуж.
Відтоді Онисько ще більше полюбляє лежати під соняхом, вважає красеня своїм і дуже пишається, що першим побачив його у всій красі.
– Тепер я володар цього соняшника, – каже друзям вуж.
Коли на золоту голову рослини із сусідніх городів злітаються горобці, щоб поласувати насінням, Онисько обов’язково їх розганяє:
– Ану, киш, сіробокі! Розліталися тут – мріяти заважаєте!

 

 

Розділ II,

у якому Онисько потрапляє під «метеоритний дощ» і непритомніє

 

Одного ранку Онисько вирішив обстежити дальні закапелки городу.
Вуж гарненько поснідав і вирушив у путь.
Погода була чудова, і ніщо не віщувало неприємностей.
Поміж кущами городу вилися відомі тільки йому, Ониськові, стежечки. Вони перепліталися одна з одною, петляли і закручувалися в дивовижні, таємничі лабіринти.
«Гайну попервах на гарбузову грядку, – міркував собі Онисько, – перекинуся словом з джмелями, розпитаю про городні новини…»
Так він собі повз і, як завжди, про щось мріяв.
Ох уже це мрійництво! З нього починаються всі Ониськові пригоди. Ех, Онисько!.. Йому б не завадило бути уважнішим серед хитросплетіння стежечок, йому б за четвертим буряком повернути праворуч – до гарбузової грядки, а він поповз ліворуч – невідомо куди.
Поволі Онисько приходив до тями.
«Дивно, – думав він, – жодного джмеля. І жодного гарбуза. Це ж треба. Може, я заблукав?»
Він хотів був повернути назад, але… В одну мить знявся різкий вітер, картоплиння якось тривожно зашелестіло, і на город упали в’язкі сутінки. Над головою Ониська спочатку щось блиснуло, потім загуркотіло, і на картоплю, на стежки, на мрійника вужа враз посипалися згори великі краплі дощу!
– Матінко! – вигукнув Онисько. – Я ж без парасольки!
Він кинувся до якоїсь нори, щоб сховатися.
– Упустіть! – кричав Онисько, ухиляючись від важких крапель. – Я скраєчку посиджу! Мені багато місця не треба: я худенький!
Але пикатий хом’як, який, як виявилося, жив у тій норі, був не дуже гостинним господарем. Товстун безцеремонно виштовхав змоклого вужа на вулицю.
– Багато вас таких худеньких тут шастає, а потім зерно мішками пропадає, – буркнув хом’як і затулив отвір нори величезною грудкою.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк
 

Та найстрашніше було попереду. Згори замість дощу почали сипатися круглі шматки чогось холодного. Вони аж свистіли, зрізаючи на льоту стебла картоплі та буряну, лупотіли довкруг вужа, і від тих ударів земля гула, неначе литаври. Ониськові ніколи не доводилося бачити град, але він пам’ятав цікаві розповіді бабусі про метеорити, які за її молодості часто падали на землю, тому й подумав, що розпочався метеоритний дощ.
Один такий «метеорит» боляче влучив бідоласі вужеві по хвосту. Ониськові стало страшно.
– Посіче! Посіче на друзки! – волав він. – Де сховатися?!
Онисько не знав, у якому боці рідна повітка, тому кидався від одного куща картоплі до іншого, ховався то в ямку, то під грудку, то в ямку, то під грудку… Проте жоден сховок не міг урятувати наляканого вужа від дошкульних холодних ударів.
Онисько подумав, що цей жах ніколи не скінчиться, що ніколи не побачить своїх друзів, купи гілля, улюбленого соняха, не скуштує Одароччиних дерунів, не поміряє вишиту Евридікою сорочку… Але тієї миті, коли вуж подумав про сорочку, велика, масивна градина поцілила бідоласі точнісінько в голову.
Онисько знепритомнів…

 

Розділ III,

у якому Одарочка й Евридіка рятують Ониська від жуків кравчиків

 

Одарочка саме закручувала на зиму маринованих водомірок, коли до її хатки прожогом ускочила мишка Евридіка.
– Ой, Одарочко, – забідкалася вона, – я так непокоюся за Ониська, так за нього хвилююся!
– А що трапилося? – спитала жабка, перевертаючи півлітрову баночку водомірок догори дном.
– Як?! Хіба ти не чуєш, який дощ нагорі періщить?
– Так то ж нагорі…
– Ага, – погодилася Евридіка, – а Онисько теж нагорі! Ще зранку як подався кудись – мов у воду впав. Може, й справді десь теє… впав.
– Ой лишенько, – сплеснула лапками Одарочка, – а там же, здається, і град іде!
– Аж земля стугонить – такий град. Що воно буде? Хоч би він десь заховався.
– Ось що, – Одарочка зняла з гвіздочка парасолю, – підемо його шукати.
– Ходімо, сестро, ходімо. Щось мені так неспокійно..
Одарочка з Евридікою вибралися з під гілля і під розкритою парасолькою пішли поміж картоплею на пошуки Ониська.
Град уже закінчився, проте з неба ще падали доволі великі краплі дощу. Подруги рухалися дуже повільно: земля розкисла, і лапки раз у раз вгрузали у багнюку. Згодом дощ став стихати  і зрештою зовсім ущух. Та Ониська ніде не було видно, а якихось слідів годі було й шукати: дощ усе змив.
– Треба в когось запитати про Ониська, – запропонувала Одарочка, – може, хто його бачив…
– Це ти гарно придумала, – похвалила її Евридіка. – Я знаю, тут неподалік один хом’як живе. Ходімо до нього, гляди, він нам допоможе.
Хом’як довго не хотів потикати носа з нори, коли жабка з мишкою погукали його знадвору. Він був надзвичайно жадібний, тому нікого не хотів і близько бачити коло своєї нори. Товстун усе боявся, що доведеться кого небудь пригощати чимось зі своїх запасів. Щоразу, перш, ніж вийти з нори, він ретельно ховав по закутках усі харчі.
Коли скупердяй врешті визирнув до непроханих гостей, він не міг вимовити й слова, адже напхав за щоки зерна більше, ніж там могло вміститися. Якби він відкрив рота, зерно почало би сипатися з нього, як із драного мішка.
– Ти не бачив нашого друга Ониська? – запитала хом’яка Одарочка.
– Так, Ониська, – підхопила Евридіка, – вужа.
Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк«А, це вони мають на увазі того тонкого типа, що хотів захопити моє житло… – думав хом’як. – Та їх тут ціла зграя… треба бути пильним…» – він щосили замотав головою.
– Може, ти чув щось незвичне? – спитала Евридіка.
«Ще б не чув, – в’їдливо подумав хом’як. – Той мотузок так репетував, ніби це не він до моєї хати вдерся, а я до його… Знаю я, що вам усім потрібно – моя пшеничка. Але нічого ви не отримаєте! Дулі я вам дам, а не зерна!.. Я що, для вас його накрав? Усі хочуть задарма попоїсти. Дулі вам…» – і хом’як ще дужче замотав головою в різні боки.

– Дивний він якийсь, – сказала Одарочка, коли вони, так і не почувши й слова від товстуна, пішли собі далі. – Німий чи що?
– Може, він хворіє на свинку, – знизала плечима Евридіка. – Бачила, які в нього щоки?..
– Поглянь! – раптом вигукнула Одарочка. – Що то там?!
Попереду метушилися якісь жуки. І метушилися не просто так, а біля чогось. Точніше, біля когось. А ще точніше – біля непритомного Ониська! Жуки хапали вужа за хвоста своїми чіпкими щелепами і, задкуючи, тягли його до межі з сусіднім городом.
Це були жуки кравчики, а на розорі зяяли їхні круглі нори.
– Уперед!!! – вигукнула Евридіка й кинулася на допомогу Ониськові.
За нею пострибала Одарочка.
– Ану відпустіть! – загукали вони до кравчиків.
– Це наша мотузка! – погрозливо заклацали ті щелепами. – Ми її знайшли. Ану геть!
– Ніяка це не мотузка – це Онисько, – заперечила Одарочка.
– А ми все одно його перші знайшли! – не поступалися кравчики. – Ми будемо з нього кубла вити у норах. – Вони дружно вхопилися за хвіст Ониська і підтягли його вже майже до самого входу однієї нори.
– Ще чого! – вигукнула Евридіка. – Он з картоплиння вийте чи з пирію. А Ониська ми забираємо.
Одарочка з Евридікою вхопилися за Ониська з боку голови і щосили потягли на себе.
Кравчики теж не збиралися здаватися і цупили здобич до себе. Онисько натягся, як струна, здавалося, він ось ось не витримає цього впертого перетягування і перетвориться з одного середнього вужа на двох вужиків. Але жабці з мишкою не потрібні були два вужики, їх цілком влаштовував один – Онисько. Тому подруги смикнули його з такою силою, що жуки попадали в грязюку і розтисли щелепи.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Невдоволені й сердиті, кравчики поховалися в норах, вони не наважилися вступати в бійку з більшими за себе мишкою та жабкою.
Ониська принесли додому і вмостили у ліжку. Одарочка поклала йому на лоба компрес із настоянки квітів коров’яку, а Евридіка натерла спину соком хрону – щоби не застудився.
Надвечір бідолаха прийшов до тями.
– Знаєте, я сьогодні потрапив під справжній метеоритний дощ! – хвалився він сусідам. – Якби на моєму місці був хтось не такий спритний – навряд чи йому пощастило би вибратися з тієї халепи живим…
Одарочка з Евридікою тільки мовчки посміхалися. Вони були задоволені, що все скінчилося добре. А про кравчиків Ониськові вирішили поки що нічого не говорити.

 

Розділ IV,

у якому всім чогось бракує, Кузя винаходить невідому ноту й дає сольний концерт

 

Як ви вже знаєте, хробачка Кузю хлібом не годуй – дай на скрипочці пограти. Тим паче, що хробачки хліба не їдять. Та й на скрипках, правду кажучи, не всі грають. Але принаймні одного такого ми з вами знаємо.
Сьогодні Кузя з самого ранку був дуже радісний і навіть схвильований. Ще б пак! Адже він щойно закінчив свій новий твір – «Вальс картопляного цвіту». Ба більше – хробачок винайшов нову ноту. Так так, не дивуйтеся.
Усім відомо, що існує сім нот: «до», «ре», «мі», «фа», «соль», «ля» та «сі». А Кузя ненароком придумав іще одну. Він грав заключні акорди свого нового вальсу, і, коли мав зробити останній порух смичком, щоб зіграти фінальну ноту «ля», у нього нестерпно засвербіло підборіддя. Через це музикант мимоволі зіграв не «ля», а якусь зовсім незнайому ноту. Вона прозвучала хоч і незвично, але так доречно, що Кузя спочатку нічого й не второпав, не міг повірити, що він щойно зробив відкриття. Для певності Кузя спробував ще раз видобути зі своєї скрипочки дивний звук. Вийшло! Знову й знову він грав несподівану ноту, аж поки переконався, що вона насправді існує і що вона таки нова.
На радощах Кузя кинувся поділитися сенсацією з друзями.
Спочатку він натрапив на Ониська, що ніжився на сонечку неподалік соняха.
– Ониську! Ониську! Я ноту винайшов! Нову ноту! Ось послухай!..
Вуж знехотя розплющив одне око.
– Яку ще ноту? – голос Ониська був сонним і невдоволеним.
– Ну, як… – знітився Кузя. – Ноту… я ще не знаю, як вона називається…
– Не зараз, Кузю, не зараз, – ліниво озвався Онисько, – я дуже зайнятий…
– Зайнятий? Ну, гаразд, я прийду пізніше.
– Так, пізніше… – позіхнув Онисько і заплющив око.
Хробачок поспішив далі. Скоро він угледів жука Джека. Той саме, зосереджено сопучи, підгортав картоплю.
– Привіт, Джеку, – тихо привітався Кузя. – Хочеш, я тобі новий вальс заграю?
– Не зараз, друже! – Джек розігнув спину й витер спітніле чоло. – Бачиш, у мене тут свій вальс – картопляний. Не до тебе наразі.
– Добре, – зітхнув Кузя і подався до Евридіки. – Мій вальс, до речі, теж доволі таки картопляний…
Коли хробачок заповз до хатки Евридіки, мишка вишивала полотняну наволочку на подушку.
– Евридіко, – несміливо почав Кузя, – ти, мабуть, теж зайнята?
– Не те слово, любий. Ось останню квітку мушу закінчити. Дванадцять хрестиків рожевою заполоччю і вісімнадцять зеленою, – зацокотіла Евридіка, не полишаючи роботи.
– Ну то я піду собі, – похнюпився Кузя і подався до виходу.
– А що ти хотів?! – гукнула йому навздогін мишка.
– Я ноту нову винайшов, – з надією в голосі промовив Кузя і зупинився. – Заграти?
– Ой, ніколи мені, любий, ще он стільки хрестиків покласти треба. До того ж рожева заполоч закінчується… біда…
Одарочка шаткувала капусту на борщ, тому одразу не помітила Кузю, що невпевнено застиг на порозі.
– Одарочко, – врешті зважився заговорити Кузя, – я «Вальс картопляного цвіту» закінчив і нову ноту винайшов…
– Добре, добре, – відповіла жабка, – але я зараз така затуркана! Вже он вода кипить, а в мене ще бурячки не покришені, картопля не почищена… Заходь пізніше… на борщ.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини БогданюкКузя, ледь не плачучи, повернувся додому, сів на ґаночку й зажурився: «Я щодня граю, граю з ранку до вечора, пишу музику, навіть нові ноти винаходжу… А це нікому не цікаво і не потрібно… Ніхто жодного разу не похвалив моєї музики, не попросив заграти…»
– Не гратиму більше ніколи, – вирішив Кузя й поклав скрипочку на траву.
Ониськові і не дрімалося, і не мріялося. Думки плуталися, намагалися вчепитися одна за одну, щоб викликати в уяві мрійника якусь чудернацьку, фантастичну картину, але… Чогось бракувало. Так, пропало щось, що завжди допомагало зв’язати ті думки докупи, те, за що вони чіплялися… Це навіть почало дратувати Ониська. Щоб якось розвіятися, він вирішив з кимось поговорити.
Найближче був Джек, тому вуж поповз до нього.
– Працюєш? – запитав Онисько жука.
– Працюю, та щось не дуже робота в’яжеться, – відповів Джек. – Чогось мені наче не вистачає.
– Дивно! – вигукнув Онисько. – Мені те саме здалося: щось не те сьогодні, все не те.
– І що б воно означало? – промовив жук. – Ходімо до Евридіки, може, вона нам пояснить…
Евридіка сиділа на краю ліжечка і плакала.
– Що з тобою?! – в один голос вигукнули Онисько й Джек.
– Ось, – вона простягла долоньку, – усі пальці голкою поколола.
– Як це? – здивувався Онисько.
– Хтозна… Щось не слухаються сьогодні лапки. Наче чогось бракує мені. Он і квіти на вишивці якісь патлаті повиходили.
– Ну, годі плакати, – заспокоював її Джек. – Ти не одна така. Ходімо до Одарочки. Сподіваюсь, вона знає, що це з нами коїться.
Усі гуртом увійшли до Одарочки. Жабка стояла з ложкою над каструлею й кривилася.
– Здрастуй, Одарочко. Ми до тебе.
– Заходьте, але мені так соромно. Я ж навіть не маю чим вас пригостити. У мене сьогодні все з лапок валиться, нічого не встигаю, нічого не виходить… Он і борщ пересолила…. Чогось мені наче не вистачає.
– Що ж це з нами таке? – занепокоєно озвалася Евридіка. – Може, яка хвороба? Якщо вже Кузя нам не підкаже, то я не знаю…
– Чекай, чекай! – зупинив її Онисько. – Кузя… Я все зрозумів! Я не чую його скрипки! Він сьогодні не грає!
– То ось чого нам усім не вистачає! здогадалася Евридіка. – Ходімо до нього!
Друзі знайшли Кузю на ґанку біля його нірки. Він зробив великі очі, побачивши всю компанію. Та здивувався ще більше, коли Онисько попросив щось заграти.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Заграти?! – не вірив своїм вухам Кузя. – Ви просите мене заграти на скрипці?
– Саме так, – кивнув Онисько. – Ти говорив щось про новий вальс.
– Ага! – зрадів Кузя. – «Вальс картопляного цвіту»! Я закінчив його сьогодні вранці.
– Може, мені здалося, – втрутилася в розмову Евридіка, – проте були якісь балачки про нову ноту…
– Були! – засяяв хробачок. – Я справді винайшов ноту!
– А ти вже назвав її? – поцікавилася Одарочка.
– Ще ні.
– Усі нові винаходи годиться називати іменами їх авторів, – авторитетно зазначив Онисько.
– Нота «Кузя»? – здогадався Джек. – Дивно звучить.
– Ні, це задовга назва для ноти, – заперечив Онисько. – Пропоную нота «ку»!
– Чудово!!! – загукали всі, крім Кузі. – Дуже вдала назва для ноти.
– Грай, Кузю! – зааплодували Одарочка з Евридікою. – Влаштуй нам концерт. Ми так любимо твою музику!
– А особливо ноту «ку»! – додав Джек.
Кузя зашарівся, проте взяв скрипку й смичок і почав грати. Він грав довго й натхненно; скрипка то сміялася, то ридала, то майже замовкала, а то вибухала дивовижними звуками.
Наостанок над городом розлилася прекрасна мелодія вальсу. Вона була напрочуд гарною і зачарувала всіх слухачів. А окрасою концерту стала остання нота – нова, зранку винайдена, несамовита і пронизлива нота «ку».

 

Розділ V,

у якому Джек запускає змія, Одарочка робить важливе відкриття, а Онисько ночує на вербі

 

Якось Онисько повертався з прогулянки додому й побачив Джека. Жук порався коло якоїсь чудернацької прямокутної штуки з тонкої лози та лопухів.
– Що це ти таке цікаве майструєш? – запитав Онисько.
– Це повітряний змій, – гордо відповів Джек. – Я назву його Зеленим Драконом!
– І навіщо він тобі? – поцікавився вуж.
– Запущу – нехай літає над городом.
– Ти ба! – вигукнув Онисько. – Він уміє літати?!
– Ще й як! – підтвердив колорадський жук.
– А я можу про це тільки мріяти, – зітхнув Онисько. – Слухай, – додав він, – можна я з тобою позапускаю цього Дракона?
– Згода, – дозволив Джек, – мені якраз потрібен помічник.
Жук прив’язав до змія довгу тонку мотузку, і Зелений Дракон був готовий до запуску.
– Тримай якомога міцніше цю линву, – жук подав кінець мотузки Ониськові, а сам взявся за неї ближче до змія й побіг проти вітру.
За хвилину змій зринув у небо. Його підхопив вітерець і піднімав попід хмари.
Онисько тримав кінець мотузки зубами, Джек вхопився поруч, і вони поспішили за змієм.
Раптом Джек перечепився через грудку, випустив з лапок линву й гепнувся на землю. Онисько тримав далі Зеленого Дракона, але той здіймався щораз вище і вище.
Вітер дужчав, і Онисько відчув, що він вже не торкається землі. Змій линув у височінь, а на кінці мотузки метлявся Онисько. Він теж кудись линув!

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Вуж хотів закричати «Ура! Дивіться всі: я лечу!!!», та згадав, що рот зайнятий линвою. Тоді глянув донизу, щоб угледіти Джека, і… перелякався: змій підняв його так високо, що в Ониська запаморочилося в голові. Джек з висоти здавався малесеньким, як макове зерня. Він біг за Ониськом, розмахував лапками і щось незрозуміле кричав.
«Ну все, я впаду і розіб’юся, – думав Онисько. – Виявляється, що літати не так уже й приємно. Навіть трохи страшно. Особливо коли й закричиш, бо відразу впадеш. Не думав, що мій перший у житті політ може стати останнім…»
Ураз вуж побачив прямо перед себе гілки якогось дерева. Він миттю вхопився хвостом за одну з них, одночасно розтиснувши щелепи. На щастя летючого вужа, його повітряний шлях перегородила висока верба, що росла край городу. На її верхівці й опинився Онисько.
У цей час на крики Джека позбігалися Одарочка, Евридіка й Кузя. Всі вони стояли під вербою, задерши голови.
– Як ти там, Ониську?! – загукала до вужа Евридіка.
– Привербився! – кинув у відповідь Онисько. – Але мені б якось приземлитися!
– То злазь! – запропонував Кузя.
– Не можу! – замотав головою Онисько, міцно обвивши гілку. – Я впаду!
– Не бійся, я допоможу тобі спуститися! – намагалася заспокоїти товариша Одарочка.
Вона спробувала залізти на вербу. Та щоразу, коли чіплялася лапками за кору, Жабка зривалася й падала додолу.
– Нічого не вийде, – сказав Джек, – у тебе ж перетинки між пальцями.
– Ось тобі й маєш, – похнюпилась Одарочка. – Виявляється, жабки не вміють лазити по деревах.
– Зніміть мене звідси! – ледь не плакав Онисько.
– Доведеться почекати, друже, поки ми зробимо драбину, щоб тебе дістати! – гукнув Джек. – Посидь там трохи.
Усі пішли майструвати драбину. Онисько залишився сам на вершечку високої верби.
Вечоріло, на небі з’являлися перші зірки.
Мимоволі Онисько замилувався зоряним небом. Спочатку, щоб час летів швидше, вуж рахував ті дивовижні далекі вогники. Потім Онисько почав мріяти: як би було цікаво полетіти туди, в далекий космос, побувати на котрійсь із недосяжних планет і подивитися, чи ростуть на ній такі от корисні рятівні верби, як ця, що стала його нічним притулком. Дізнатися, чи роблять інопланетні колорадські жуки повітряних зміїв і чи запускають на них у небезпечні повітряні мандрівки інопланетних вужів…
Онисько так замріявся, що незчувся, як і заснув. Йому снилася височенна драбина, по якій до нього на вербу намагалася видертися інопланетна жабка Одарочка. Але вона весь час падала з нижніх щаблів і розчаровано бурчала:
– Я зробила важливе відкриття: по драбинах жабки теж не вміють лазити…
Потім на драбину заліз інопланетний Джек і щосили потягнув Ониська за хвоста.
– Час додому, друже! Зараз я тобі допоможу…
– Не треба!!! – зарепетував уві сні Онисько і… прокинувся.
Перед ним таки був Джек, але не інопланетний, а звичайний, колорадський. Він стояв на вершечку драбини, притуленої до верби, й легенько смикав Ониська за хвоста.
Коли друзі успішно спустилися на землю, Онисько промовив:
– Я довго дивився на зоряне небо й мав достатньо часу, щоб дещо обмізкувати. І знаєте, про що я подумав? Про те, що на жодній планеті немає таких вірних друзів, як ви.

 

Розділ VI,

у якому зникають гарбузи, Евридіка виявляє хист слідопита, а джміль Жорж провчає пійманого на гарячому злодія

 

Якось Онисько повернувся з гарбузової грядки чимось схвильований.
– Чому це ти сьогодні не в гуморі? – поцікавилась Евридіка.
– Уявляєш, – пояснив Онисько, – вже дві ночі поспіль із грядки зникають найбільші гарбузи.
– Може, це Одарочка взяла на гарбузяну кашу?
– Та ні, вона завжди попереджає джмелів, коли хоче зірвати гарбуза, – заперечив Онисько. – До того ж, вони зникають уночі.
– Значить, на городі завівся злодій, – вирішила Евридіка. – Маємо з’ясувати, хто він.
– А як? – запитав вуж.
– Ходімо на гарбузову грядку, оглянемо місце злочину, – запропонувала мишка.
Евридіка забігла додому й узяла там якусь невідому Ониськові річ, схожу на люстерко, тільки з прозорим і опуклим склом.
– А навіщо тобі це люстерко? – здивувався вуж.
– Це не люстерко, а лупа, – пояснила Евридіка. – Я отримала її у спадок від бабусі. А вона колись виміняла цю штуку на пригорщу горіхів у однієї морської свинки. Бабуся казала, що та свинка жила певний час на городі з дивною назвою Лондон, у будинку якогось Холмса. Там вона й знайшла цю лупу.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк– А що нею можна робити? – запитав Онисько.
– Якщо дивитися крізь неї, то можна побачити те, чого не видно неозброєним оком.
– А хіба бувають озброєні очі?
– Всілякі бувають, – повагом відповіла Евридіка. – Ну, ходімо вже.
Коли мишка з вужем дісталися гарбузової грядки, джміль Жорж показав їм місце, де нещодавно росли вкрадені гарбузи.
– Якщо хтось ж жабере усі гарбужи, – бідкався Жорж, – люди не ж жберуть ж них насіння й не посадять нових наступної весни. Тоді джмелям доведеться шукати інший город, бо ж гарбужових квітів ми ж жбираємо найсолодший нектар собі на їж жу.
– Не хвилюйся, – заспокоїла джмеля Евридіка і почала оглядати землю крізь лупу.
Мишка довго повзала на колінах навколо місця крадіжки.
– Не второпаю, як хтось самотужки міг підняти важкого гарбуза, – дивувався вуж.
– Так, так… а ось і слід, – нарешті мовила Евридіка.
– Ти жнайшла сліди крадія?! – зрадів Жорж.
– Та ні, сліди гарбуза.
– Ти хочеш сказати, що гарбузи пішли з городу самотужки? – пхекнув Онисько. – Дурниці. Вони не вміють ходити чи повзати і взагалі не мають ніг. Які ж вони можуть залишати сліди?
– А ось які, – стояла на своєму мишка. – Дивіться: цю доріжку втоптав гарбуз, якого хтось котив.
– І справді, – вигукнув Жорж, – якщо гарбужа не під силу підняти, то його ж жапросто можна котити, куди треба!
– Гайда за мною! – скомандувала Евридіка. – Цей слід приведе нас до самого злодія.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Слідопити пішли вкатаною гарбузом стежечкою. Незабаром вона обірвалася біля чиєїсь нори. Перед круглим отвором у землі Евридіка знайшла кілька гарбузових зернят.
– Усе ясно, – сказав Онисько, – гарбузи не пролазили в нору, тому злодій розбивав їх і заносив частинами.
– Здається, я знаю, хто тут живе, – сказала мишка. – Це нора хом’яка.
– Точно! – вигукнув Онисько, пригадавши свою зустріч з товстуном під час «метеоритного дощу». – Зажди, опецьку, зараз ми тебе виведемо на чисту воду!
– А давайте, я жалечу до нори і добряче штрикну того ж жлодюгу в м’яке місце, – запропонував Жорж. – Жнатиме, як цупити чужі гарбужи.
– Ні ні, заперечила Евридіка, – а коли ми помиляємося? Спочатку впіймаймо його на гарячому.
– Правильно, – погодився Онисько. – Влаштуймо засідку. Упіймається на крадіжці, мало не буде.
Надвечір Онисько, Евридіка та Жорж, поховавшись під лапатим гарбузовим листям, очікували на злодія. Вони вибрали місце неподалік найбільшого гарбуза, що лишився на городі. Чекати довелося недовго.
Тільки но споночіло і над грядкою розлилося м’яке місячне сяйво, на листя, під яким сиділи наші герої, впала чиясь незграбна кошлата тінь.
Городом, крадучись і озираючись, ішов хтось пузатий. Як друзі й підозрювали, це був хом’як. Він одразу вгледів найбільшого гарбуза і попрямував до нього. Злодюга вправно перегриз корінця, яким овоч тримався за гудиння, й, голосно сопучи та крекчучи, почав котити здобич додому.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Тут і вискочили зі своєї схованки троє сторожів.
– Ані руш! – гукнув Онисько. – Лапи вгору!!!
Поява вужа, мишки та джмеля була для хом’яка несподіваною.
– То ось хто краде наше добро! – погрозливо загув Жорж.
– Я не краду, – почав відбріхуватися хом’як. – Я теє то… прийшов подивитися, чи гарбузи не гниють…
– Та що ж ж ж ним говорити! – розгнівано гукнув джміль. – Жараж ж я йому!..
Жорж кулею пролетів повз Ониська й Евридіку і з насолодою вжалив злодюгу нижче спини. Хом’як зарепетував, підскочив на місці і, вхопившись лапами за підхвостя, так само кулею чкурнув додому.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Всмак нареготавшись, друзі почали прощатися.
– Слухай, Жорже, – сказав Онисько, – цей гарбуз все одно зірваний. Можна ми подаруємо його Одарочці?
– Жвісно, мож жна, – дозволив джміль, – ви ж ж його жаслуж жили.
– У такому разі, – весело промовив Онисько, – прилітай завтра в гості – їсти найсмачнішу в світі гарбузяну кашу!

 

Розділ VII,

у якому Джек втручається в лічилочку, Одарочка жмуриться, а Онисько блукає підземними катакомбами

 

Онисько, Джек, Кузя, Одарочка та Евридіка зібралися погратись у піжмурки.
Кузя почав лічилочку, після кожного слова вказуючи смичком на когось із присутніх.
– Еники беники їли вареники…
– З чим? – перебив його Джек.
– Що з чим? – не зрозумів Кузя.
– З чим були вареники?
– Не знаю, – розгубився Кузя. – Може, з квасолею. Яке, зрештою, це має значення?
– Визначальне, – пояснив жук. – Якщо вареники не з картоплею, то відразу всіх попереджаю: я не жмуритимусь.
– Чого це? – спитала Одарочка.
– Бо я люблю вареники з картоплею, – ковтнув слинку Джек.
– До чого тут вареники? – роздратовано кинула Евридіка. – Ми ж не обідати зібралися, а гратися в піжмурки.
– Дарма, – вперся Джек. – Або нехай їдять з картоплею, або я взагалі додому піду…
– Гаразд, – поспішив заспокоїти друга хробачок, – про мене, хай будуть з картоплею. Лічу далі. Еники беники їли вареники з картоплею, Еники беники пили компот…
– З чого? – знову перебив Кузю Джек.
– Чого тобі ще? – невдоволено спитав Онисько, якому вже не терпілося розпочати гру.
– Компот, питаю, з чого пили? – перепитав Джек.
– Та здався тобі той компот?! – починав сердитися Кузя. – Звідки я знаю? Я ж з ними не пив. Може, з шовковиці, чи з порічок…
– У такому разі, – знову вів своєї Джек, – я мушу усіх попередити: не жмуритимусь, навіть якщо на мене випаде.
– З якого це доброго дива? – роздратовано вигукнула Одарочка.
– З такого, що або хай п’ють компот із молодої картоплі, або жмуріться самі…
– Ну, добре, добре, – промовив Кузя. – Нехай п’ють собі на здоров’я. Я лічу далі. Еники беники їли вареники з картоплею, Еники беники пили картопляний компот. Щоб не вдавитися – треба жмуритися!
На останньому слові смичок ткнувся в жабку.
– Одарочко, тобі жмуритися, – оголосив Кузя.
Одарочка відвернулася й почала бурмотіти щось на зразок:

На межі росте ожина,
Хто не сховався – я не винна
.

Найлегше було шукати Джека. Він полюбляв ховатися під картопляним листком і, зручно вмостившись, одразу ж брався його поїдати. Жук так захоплювався трапезою, що починав гучно плямкати й підхвалювати улюблені ласощі.
Кузя теж не міг спокійно сидіти у схованці й через деякий час не витримував і загравав на скрипочці, з якою не розлучався ні на хвильку.
Евридіка ховалася ретельно, але щоразу за одним і тим самим гарбузом. Її сховок усі знали, проте, щоб не засмучувати подругу, шукали мишку насамкінець.
Найважче було знайти Ониська. Він завжди обирав таке потаємне місце, в якому відшукати тонкого вужа було вкрай непросто.
Цього разу Онисько ще перед грою постеріг собі нірку в свіжій кротовині. До неї й поспішив, щойно Одарочка почала жмуритися.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

«Хай спробують мене тут знайти,» – подумав Онисько і пірнув у темний отвір.
Незабаром до вужа долинули звуки скрипки. «Так, зараз Кузю знайдуть, – подумав він. – Слід залізти глибше, щоб Одарочка часом не побачила мене, зазирнувши в нору.» Онисько заглиблювався в морок підземного ходу.
– Цікаво, а куди він веде? – міркував уголос Онисько, забуваючи про піжмурки і просуваючись вузьким темним тунелем усе далі й далі.
Підземний лабіринт петляв з боку в бік, звиваючись, немов довжелезна чорна гадюка. У ньому було вогко і тхнуло гнилою картоплею. Інколи звивистий коридорчик розширювався, й Онисько опинявся в просторій печері. Далі шлях розгалужувався на декілька ходів, тому вуж мусив обирати котрийсь із них.
Урешті решт Ониськові набридло шастати в темряві. Він хотів був повернутися додому, але раптом збагнув, що заліз занадто далеко і глибоко, до того ж не знає, як вибратися нагору. Тут вуж згадав про своїх друзів і про гру.
– Овва! – у розпачі вигукнув Онисько. – Тепер мене точно ніхто не знайде. Що ж мені робити?.. Жити тут я не хочу…
Онисько рішуче кинувся на пошуки виходу. Коли він геть охляв і втратив надію на порятунок, попереду заблимав слабенький промінчик.
Зібравшись на силі, бідолаха поповз на рятівне світло.
Заморений, але щасливий, Онисько вигулькнув із кротовини прямо перед Одарочкою.
– Нарешті! – загукала жабка. – Я тебе знайшла!
– Ха! – пхекнув Онисько. – Ще чого! Це я вас знайшов. Але це добре, інакше бути б мені першим у світі підземним вужем…

 

Розділ VIII,

у якому всі готуються до нашестя сарани, Онисько перебирає командування, а Кузя складає переможну пісню

 

Городом неквапливою м’якою ходою прошелестіла осінь. Картоплиння пожовкло й посохло, а гарбузи поробилися великими й пузатими. Настала пора збирати врожай.
Колорадський жук Джек походжав між картоплею із заступцем і ніяк не міг вподобати куща, щоб накопати з десяток великих бульб. Одарочка обіцяла напекти смачних картопляників на вечерю.
Нарешті Джек надибав те, що шукав. Він поплював на долоньки, міцно стис держак заступця й заходився копати. Раптом над його головою почулось якесь гудіння.
– Ждоровенький був, Джеку! – озвався хтось до жука.
Джек підвів голову й побачив знайомого джмеля Жоржа.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Ти чого це до нас? – поцікавився Джек. – У гості?
– Якби ж ж ж у гості… – голос джмеля був стривоженим. – Лиху ж жвістку я приніс, дуж ж же лиху.
– А що сталося? – насторожився жук. Він знав, що Жорж просто так панікувати не буде, його важко чимось налякати.
– Он бачиш ту хмару? – джміль тицьнув лапкою на захід.
– Ну, бачу, – полегшено зітхнув Джек. – Відколи це ти став боятися дощу? Чи, може, ти про мене піклуєшся? Не переймайся: я впораюся до грози й сховаюсь у хатинці Одарочки. Вона напече картопляників на вечерю. Знаєш, які смачні в неї картопляники з картопляною начинкою! Ням ням… – Джек заплющив очі від удаваного задоволення. – Хочеш піти зі мною? Одарочка завжди рада гарному гостю…
– Молодий ти ще, ж желений, – обірвав жука Жорж. – Не мож жеш відріжнити дощову хмару від саранячої…
– Якої, якої?
– На наш город суне хмара голодної сарани. Ти чув щось про сарану?
– Я думав, що це вигадки, – занепокоєно відповів Джек, – що дорослі придумали сарану, щоб лякати неслухняних діток…
– Гукай усіх сюди, – прогув джміль. – Не до вигадок жараж ж ж, треба город рятувати.
За якусь хвилину Джек скликав сусідів на раду.
– Сарана – страшний ворог усього ж живого, – розповідав Жорж, – а особливо рослин. Ці летючі ненаж жери нападають величеж жними жграями і ж’їдають усе, що трапиться на їхньому шляху. Якщо ми їх не жупинимо, на городі жалишиться саме груддя…
– І мого соняшника з’їдять? – не повірив Онисько.
– Все, все ж жнищать, – запевнив його джміль.
– Та яке вони мають право?! Який же я буду володар соняшника без соняшника? – обурено вигукнув Онисько. – Це наш город!
– Авжеж, – підхопила Одарочка. – Ми їх сюди не кликали.
– Дамо відсіч цій сарані! – випнув груди Онисько. – Вони ще не знають, у що вляпалися. Нумо, покажемо їм, де раки зимують!..
– Це не просто, друж жі, – зітхнув Жорж. – Сарани ж ж жах як багато. Ці комахи швидко літають і мають страшні щелепи. Навіть дж жмелі бояться сарани.
– Треба щось придумати, – забідкалася Евридіка. – Ми ж не можемо віддати тим ненажерам наш город.
– Придумав! – раптом вигукнув Онисько. – Ми зробимо катапульту з мого соняшника.
– Гарна ідея. Але чим вона стрілятиме? – запитав Кузя.
– Цього я ще не придумав, – поник вуж.
– На жаль, на городі не ростуть снаряди, – зітхнув Джек, – сама лише картопля.
– Ти геній, Джеку! Ще й як ростуть! – Онисько аж підстрибнув. – Картоплею! Ми стрілятимемо з катапульти картоплею!
Одарочка з Евридікою вмить принесли з дому заступи – і закипіла робота… Незабаром під соняхом височіла чимала купа дрібної картоплі.
Жорж полетів на гарбузову грядку по своїх родичів, а мишка Евридіка знайшла вдома довгу блакитну стрічку й разом з Одарочкою прив’язала її до голови соняшника.
Тим часом хмара сарани наближалася.
Коли перші ворожі лави з’явилися над городом, Онисько закричав:
– Слухай мою команду! По пузатих загарбниках! Картопляним залпом! Вогонь!!!
Евридіка насипала картоплю з відерця на голову соняха, Одарочка з Джеком за допомогою стрічки нахиляли зелену катапульту до землі, а потім відпускали стрічку. Сонях рвучко випрямлявся й вистрілював десятками картоплин просто в гущу сарани! Онисько командував, Евридіка заряджала, Одарочка з Джеком приводили в дію свою грізну артилерію, і в загарбників знову й знову летіли картопляні ядра.
Сарана таки скуштувала городніх делікатесів. Але ж у який неприємний для себе спосіб!
Крилаті ненажери, оглушені й контужені пострілами, падали на землю. Але й там їм не давали опам’ятатися джмелі на чолі з Жоржем. Вони боляче вражали ворога пекучими жалами.
Над городом кипіла справжня баталія. У повітрі впереміш з картоплею та джмелями літала сарана, отетеріла від несподіваної відсічі.

Тільки хробачок Кузя не міг зарадити друзям, бо був замалий і кволий. Тому він вирішив підняти бойовий дух товаришів і склав завзяту пісню марш. Він щосили співав під акомпанемент скрипки:Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Нас не здолати
Ордам пузатим!
Бий сарану
Люту, страшну!

Бий, проганяй,
Влучно стріляй!
Нас не здолати
Ордам пузатим!


Надвечір битва закінчилася перемогою Ониська й компанії. Вціліла сарана дременула світ за очі. Друзі знали, що тепер зелені потвори обминатимуть їхній город десятою дорогою.
Стомлені, але щасливі, всі сиділи вдома в Одарочки й вечеряли духмяними картопляниками з чаєм. Ще ніколи вечеря не видавалася нашим героям такою смачною.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк


Хоча всі потомилися і було вже пізно, розходитися по домівках ніхто не хотів. До глухої ночі над купою трухлявого гілля, що лежить обабіч повітки край великого городу, лунала бадьора переможна пісня:

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

 


Розділ IX,

у якому на город приземляються космічні прибульці, соняшник втрачає насіння, а Онисько подорожує в космос

 

Онисько дрімав під соняхом. Вуж бачив приємний сон і навіть посміхався уві сні.
Коли це щось як загуло, як гупнуло – земля під Ониськом здригнулася, а в повітрі запахло млинцями.
Вуж прокинувся і очам своїм не повірив. Неподалік приземлилася летюча тарілка, схожа на млинець, один із тих, які часто пече Одарочка, але набагато більший. З голосним шипінням відчинився люк чи то млинця, чи то тарілки, і з нього вискочили дві дивні істоти. Вони були дуже схожі на звичайних ящірок, тільки йшли на задніх лапах. Більший прибулець був яскраво фіолетового кольору, а менший – салатового. Обидва, замість ящірячих, мали пишні павичеві хвости.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Салатовий тицьнув пальцем у Ониська, і космічні гості рушили до нього. Зупинившись за декілька кроків від вужа, вищий прибулець промовив:
– Здрастуй, землянине! Ти володар цієї макуци? – фіолетовий показав на соняшника.
– Т так… тобто… ні… тобто володар, – запинаючись, витис із себе Онисько. – Але соняшника, а не маку… макухи… макуци ніякої.
– На нашій планеті ця рослина називається макуца. Ми її візьмемо.
– Не віддам! – рішуче заступив соняшника Онисько. – Летіть до себе додому і хоч косою косіть там свої макуци! А цього соняшника я не дозволю зривати!
– Але ми не можемо летіти, – втрутився у розмову салатовий інопланетянин. – Наш зореліт із місця не зрушить без твоєї макуци.
– Не розумію, – трохи охолов Онисько.
– Нам потрібне тільки насіння. Літальний млинець, на якому ми подорожуємо, працює на пальному з макуцяного насіння, – пояснив фіолетовий.
– На олії чи що? – перепитав сторопілий вуж.
– Так, на макуцяній олії.
Онисько замислився. Звісно, йому було жаль соняшника. Але ж тут така справа… Не щодня на їхній город залітають прибульці на космічних млинцях, аби поповнити запаси пального. До того ж їм потрібно лише насіння, яке горобці й так потроху розкрадають…
– Гаразд, – погодився Онисько, – я дам вам насіння за однієї умови: ви покатаєте мене на своєму зорельоті.
– Із задоволенням! – зраділи прибульці.
Салатовий знайшов чималенького дрючка, видерся по стовбурові на верхівку соняшника і заходився вибивати з нього насіння. Фіолетовий тим часом виніс із млинця блакитне ряденце і простелив під рослиною. Дуже скоро на підстилці лежало все соняшникове насіння.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

– Я залишу собі декілька зерняток, – сказав Онисько, – посаджу навесні.
Коли в зореліт засипали все насіння, в ньому щось сито забурчало.
– А це справді млинець? – Онисько з цікавістю розглядав космічний корабель.
– Так, – кивнув фіолетовий, – літальний млинець міжгалактичної дії.
– Восьмого покоління, – багатозначно додав салатовий.
Коли всі зайшли до млинця зорельота, фіолетовий опустив якогось важеля й натис кнопку із зображенням бузкової зірки. Двигун запрацював миттєво.
– Класна макуца! – аж прицмокнув інопланетянин. – У нас така не росте.
– Я теж прихопив кілька зерняток на насіння, – похвалився салатовий. – Розведемо й собі таку жирну макуцу, а сорт назвемо… – він повернувся до Ониська. – Як ти там казав?
– Соняшник.
– Точно, сорт «Соняшник».
Міжгалактичний млинець зробив декілька кіл довкруг Землі, покружляв над Місяцем, а тоді фіолетовий спрямував зореліт назад, щоб висадити Ониська.
Подорож була така захоплива, що Ониськові аж дух перехопило від нових відчуттів. Поки корабель прибульців повертався на Землю, вуж сидів біля ілюмінатора й дивився у космос. Крісло було до того зручним, що Онисько мимоволі задрімав…
Прокинувся вуж надвечір… під соняшником. «Насниться ж таке, – подумав мрійник. – Шкода, що все це було не насправді…» Він глянув догори і… побачив, що в соняху не залишилося жодного зернятка…

 

Розділ X,

у якому випадає перший перший сніг, усі розважаються, а потім дехто впадає у сплячку

 

Якось зранку Онисько ще лежав у ліжечку, коли до нього забігла Евридіка.
– Хутчіше вставай і гайда надвір! – радісно загукала вона. – Там сніг випав!
– Який ще сніг? – Онисько не міг збагнути, що від нього хоче мишка.
– Тю, я зовсім забула, що ти зроду не бачив снігу, – згадала Евридіка. – Він білий, пухнастий… пам’ятаєш, я тобі розповідала?
– Ну, ходімо побачимо, що це за сніг такий, – вибрався з під ковдри вуж.
– Одягай ось шапку і теплого шалика. Я їх сама зв’язала, – простягла другові одяг Евридіка. – А я побіжу інших покличу.
Онисько почав квапливо вдягатися, а мишка подріботіла до Одарочки.
Скоро всі були на городі. Картина, що постала перед ними, вражала: все довкола було білим білісіньким! Куди не кинеш оком – повсюди лежав якийсь пух, що виблискував на сонці, наче скло. Він сховав геть усе: город, бур’яни, повітку, стежечки… Навіть на сухому Ониськовому соняшнику красувалася велика біла пухка шапка.
– Оце і є сніг? – захоплено спитав Онисько.
– Оце і є! – кивнула Евридіка. – Зазвичай ви всі вже впадаєте в зимову сплячку, коли з являється перший сніг, але цього року він випав раніше, ніж завжди.
– То ще не зима? – щулячись від холоду, спитав Кузя.
– Ні, таке часом буває.
– Яку красу ми просипаємо, ге! – замріяно протягла Одарочка, кутаючись у шубку.
– І холод, – додав Кузя.
– А цей сніг смачний? – зачерпнув пригорщу білого дива Джек.
– Дивак ти, Джеку! – засміялася мишка. – Хто ж їсть сніг?! Від нього можна застудитися.
– А що ж із ним робити? – поцікавився Онисько.
– Зараз покажу, – лукаво посміхнулася Евридіка, зліпила сніжку і жбурнула її в Ониська.
– Можна гратися в сніжки! – весело загукала мишка. – Ану ж, хто влучить?!

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Усі заходилися ліпити снігові кулі й жбурлятися ними один в одного. Було дуже весело падати в пекучий сніг, кидати його за коміри й шалики товаришів. Такої чудової гри давно не було на їхньому городі. А у сніжки грали взагалі уперше. Бо ж узимку не спала лише Евридіка, а гратися самій із собою не дуже зручно.
Коли всі були мокрі від снігу й розпашілі від біганини, мишка запропонувала повернутися додому й перевдягтися в сухеньке, щоб, бува, не застудитися. А заразом і чогось перехопити.
Під час обіду Евридіка пообіцяла навчити друзів кататися на санчатах та лижах.
Перепочивши, всі знову подалися на засніжений город. Спочатку вони гуртом з’їжджали з гори на санчатах, які часто перекидалися, й уся ватага сторчголов летіла в сніг.
Потім Джек учився їздити на лижах. У нього довго нічого не виходило: лижі не слухалися та їхали куди їм заманеться. Тому жук під веселий сміх і підбадьорливі вигуки друзів раз у раз падав у білі кучугури, наче стигла груша з дерева.
До самого вечора над городом стояв галас і лунав дзвінкий сміх компанії. Справжнє свято подарував Ониськові, Джеку, Кузі й Одарочці перший у їхньому житті перший сніг. А мишка Евридіка раділа й розважалася разом зі своїми друзями.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

Увечері всі полягали спати раніше, ніж будь коли. Дуже вже вони награлися й натомилися.
Перед сном, лежачи в ліжку, Онисько мріяв про те, як вони всі гратимуться завтра. Проте зранку ні він, ні Джек, ні Кузя, ані Одарочка нікуди не пішли. Вночі на їхній город прилетіла сива зима, тому всі, крім Евридіки, спали міцним зимовим сном аж до самісінької весни.

Олександр Дерманський. Володар Макуци або Пригоди Вужа Ониська. Пригодницька повість. Малюнки Валентини Богданюк

 

Читайте другу частину повісті Сашка Дерманського "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська"

 

За матеріалами: Олександр Дерманський, "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська". Повість. Художник Валентина Богданюк. Вінниця, ПП "Видавництво "Тезис", "Соняшник", 2004 рік, 160 с.

 

Джерело: http://chtyvo.org.ua/

 

 

 

 Більше творів Сашка Дерманського на нашому сайті:

Сашко Дерманський. Бигимоти не медмеді, вірші для дітей. Художник Любка Франко
Веселі віршики Сашка Дерманського: "Жона слона", "Медмеді", "Киця", "Мамина робота", "Сміхотусі, або хакерська атака на мамині коржики", "Кого беруть у космонавти", "Про голодного Йєті", "Жабка", "Про яків", "Чому крокодили зелені", "Дивний сон", "Тритони", "Про Пізанську вежу", "Собака Барабака", "Чесне слово", "У ресторані", "Латочка на лапці", "Зайченятко".
 
 
 
 
 
 
Сашко Дерманський, Казки дракона Омелька. Малюнок Максима Паленка
"Був собі Омелько. І був він драконом. Понад усе на світі, навіть більше за млинці з суницями, любив Омелько вигадувати казки. Та була одна заковика: драконові бракувало слухачів, бо щойно він підкрадався до когось, аби розказати казку, усі верещали: «Дракон!» — і втікали. Не було такого звіра, який сів би і спокійно вислухав бідолашного Омелька від початку до кінця. Добре, що мав дракон жінку, драконицю Килину, от вона й вислуховувала всі чоловікові оповідки..." (Сашко Дерманський)
 
 
Пригодницькі повісті Сашка Дерманського для дітей
Читайте та завантажуйте ілюстровану пригодницьку повість Олександра Дерманського "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська". Дивіться відеозвернення письменника до учнів та викладачів про свої твори, що внесені до нової програми початкової школи з літературного читання.

Останні коментарі до сторінки
«Олександр Дерманський. Повість "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська" (частина перша)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми