Оксана Давидова
ДЕМОНИ І ЯНГОЛИ
(Різдвяна історія)
Марина вже другу годину бігала від магазина до магазина – їй так потрібен той обруч. Це ж треба було магазину так підвести її! На носі – найочікуваніше свято! Новорічно-різдвяна вечірка! Марина так хотіла, щоб все цього вечора було ідеальним! Ще два місяці тому замовила сукню за каталогом. Нащо тільки тітка вмовила її: «Поглянь, яка гарна! І набагато дешевше, ніж в магазині. Просто в купон вписуєш номер моделі, розмір і колір. І – чекай на обновку!» А сукня таки справді була гарна! Марина вибрала блакитний колір. Вже все-все до сукні підготувала: і сині туфлі, і модний обруч на голову кольору вечірнього неба. Як все це мало їй пасувати!
Посилку весь час затримувала, просили почекати. Дівчина отримала її тільки за день до свята. Відкрили разом із мамою й тіткою. І всі зойкнули. Мама й тітка від захвату – така грана була сукня. А Марина від відчаю: замість блакитної, як очі сіамської киці Аліси, сукні, там була ніжно-бузкова. Це був кінець! Адже до неї зовсім не пасуватимуть а ні сині туфлі, а ні обруч… Досконалої вечірки не буде! Коли нарешті мама з тіткою розібрали, чого над такою красою плаче Марина, вони відразу взялися до справи. Виявилося, що бузковий колір дуже пасує Марині, а до сукні пасують білі балетки зі срібними зірочками. От тільки прикраси на голову не було. Та – це не проблема. В магазинах повно усіляких обручів та заколок! Так думалося ще три години тому, коли Марина відправилася до магазину біжутерії. Але натовпи дівчат перед прилавками, які розбирали перед святом все, що траплялося їм під руку, з усіх-усіх крамничок забрали й все, що хоч якось пасувало до сукні!
Марина розгублено вийшла з невідомо яконадцятої крамниці і почула, що в кишені виспівує мобілка. Не встигла. Ой, матінко! Вісімнадцять пропущених дзвінків. І всі від Сергія! Як вона могла забути! Адже вони мали зустрітися ще півтори години тому, щоб узгодити все перед вечіркою! Марина бігла на місце зустрічі, набираючи Сергіїв номер, але жіночий голос з металевими нотками чеканив: «Телефон знаходиться поза межами…» Мабуть, розрядився!
Сергій вже витоптав доріжку на снігу. Він змерз і був дуже схвильований.
– Марино! Жива! А я вже думав, що з тобою щось сталося!
– Я ходила по магазинах і не чула… Я забула…
– По магазинах?! Забула?! Та я думав, що збожеволію! Я тобі раз тридцять дзвонив! А ти по магазинах ходила!
– Ти ж не знаєш! В мене таке сталося! Мені не ту сукню надіслали. І я обруч шукала. А ніде таких білих сі сріблом немає. Я хотіла, щоб була ідеальна вечірка…
– Обруч! Через якусь прикрасу я тебе півтори години чекав?! Мало того, що я хвилювався, що щось сталося з тобою. Так вже півгодини, як я втратив навушники до мобільного! А я їх за півроку замовляв! Нарешті подзвонив знайомий продавець, сказав, що привезли одні навушники, але може відкласти їх тільки на годину. Я думав, що встигну…
– А, може ще є… Нема? Вибач, але ж мені так потрібен був той…
Та Сергій не дослухав. Махнув рукою і пішов геть.
Марина раптом відчула, як мороз підбирається під пальтечко і ніби бере під руки. Вітер, в якому закружляли сніжинки, штовхнув її в спину. Навіть довелося зробити крок, щоб не впасти від несподівано сильного поштовху. Довге волосся захурделилося перед обличчя, хапаючи неймовірно гарні сніжинки. А вони не танули, а танцювали просто перед Марининими очима. І такою далекою раптом стала та вечірка. Якась там вечірка. Чи прийде Сергій? Чи пробачить їй? Він же ж справді хвилювався, а вона – хе… якийсь обруч шукала! Для чого? Марина вже забула те відчуття «все має бути ідеально, інакше буде катастрофа». Все. Катастрофа вже тут.
Марина брела засніженими вулицями., коло вертепу щебетали дітлахи, хтось затягнув колядку, в такт мигкотіли гірлянди у вітринах. Навколо разу у раз відчинялися двері крамничок і звідти виходили усміхнені люд и з яскравими пакуночками. Просто перед нею відчинилися двері крамниці радітехніки. «Навушники!» – сяйнуло в Марининій голові. І справді! Сергій залишився без навушників. А Марина знала, що хлопець їх давно шукав – до його мобільного підходили тільки якісь особливі. А вони ж йому так потрібні! Він французьку вивчає – слухав би уроки де схоче! Марина зайшла до магазина. Добре хоч пам’ятала, який в Сергія телефон. Та, звісно, підходящих навушників тут не було. Але тепер Марина мала ціль. За два квартали є ще один магазин. І ще на наступній зупинці. І коло аптеки.
Про обруч Марина й думати забула. Тепер – тільки вітрини з навушниками і мобілками. Та радість від гарної ідеї швидко знати навушники і зробити сюрприз Сергію провалювалася: ніде таких не було. В останньому, який Марина знала, магазині за прилавком стояв товстуватий парубок з обличчям, наче побитим горохом. Вислухав запитання Марини, повільно оглянув її і перепитав:
– А що, тобі так сильно ті навушники треба?
– Так. А що, є?
– В мене нема. А от в іншому магазині в мого друга є.
– Де? Що за магазин?! – спохопилася Марина.
– Я тебе відведу. Але ти за це скажеш моїм друзям, що ти – моя дівчина! А то вони наді мною насміхаються!
– Що ти собі вигадав?! – обурилася Марина.
– Ну дивися. Як хочеш… Мені то що? Я думав тобі навушники дуже треба… А всього ж тре’ сказати, що сьогодні ми разом йдемо на вечірку. Думай. Більше таких навушників у цілому місті немає.
Марина обурено мовчала. Хоча… просто поряд постояти. І матиме навушники. І, може, помириться з Сергієм. Марина глянула на годинник – мала ще дві години.
– Добре. Тільки до мене не чіпляйся! Пішли швидше.
Вона крокувала поряд із парубком, який маснувато посміхався, зиркаючи на неї. Марині було незатишно. І хотілося б, може, повернути назад. Але вже ж домовилася. І якось незручно посеред дороги казати «Я передумала».
Йшли ніби не довго, але ноги в Марини встигли змерзнути – починало вечоріти і мороз міцнішав. Нарешті підійшли до обшарпаного кіоску.
Товстун звелів почекати. Сам підійшов до кіоску, подзвонив по телефону, щось промимрив туди. Повернувся з пляшкою пива.
– Де твої друзі? Я не маю часу. – запитала Марина.
– Зачекай. Зараз підійдуть.
І справді скоро з-за рогу вийшло два зіщулених легеня. Вини гиготіли і спльовували на утоптаний сніг. Сутеніло.
– Ну, що? Це, тіпа, твоя дєвочка?
– Моя! – гордовито поплямкав товстун і спробував обхопити Марину за плечі.
Марина струснула плечима, але той обхопив її міцніше і прошепотів, дихнувши пивом: «Домовилися. Не рипайся і посміхайся.» Марина відвернулася.
– Щось твоя дєвочка мовчить, – криво посміхнувся один.
– І не роздивишся тут її. Давай запросимо даму до мого кубла?
Товстун, мовчки потягнув Марину до підїзду. Вона намагалася пручатися, але на неї знову пахнуло пивом, потім гупнули тугі двері на пружині. В під’їзді тьмяно блимала лампочка і пахло котами.
– Пішли-пішли, – підбадьорив один з гиготунів і підморгнув іншому.
В Марини раптом застугоніло серце і стало їй так тоскно! Товстун для зручності вирішив перехопити дівчину за стан. Марина шарпнулася, крутнулася навколо товстої руки, штовхнула важкі двері і побігла сутінковою вулицею. Холодний вітер свистів у вухах, чобітки раз у раз ослизалися на розчовганих дітлахами доріжках, а по щоках котилися запізнілі сльози. Та швидко холодне повітря забило горло, а до спітнілого чола прилипло волосся. В світлі ліхтарів Марина змогла тільки роздивитися засніжену лавку, впасти на неї і розридатися від страху і жалю до себе.
– У Вас щось сталося? Вам допомогти? – почувся приязний голос з дивним акцентом.
Марина підняла очі і побачила гарного хлопця, навколо золотих кучерів якого сяяло яскраве світло. Та він нахилився ближче і стало зрозуміло, що то просто в нього за спиною сяяв ліхтар.
– У Вас щось сталося?
І тут Марина не витримала і розповіла незнайомцеві все-все. І про сукню не того кольору, і про обруч, і про те, як на неї образився Сергій, і про масних хлопців, і про свій страх… І про те, що, здається, заблукала і не знає куди їй треба йти. От – ще й шапку загубила!
– Ой, який у вас сьогодні день невдалий! Та це нічого. Кажуть, якщо дуже не щастить, то далі буде все дуже добре! От мені сьогодні пощастило! Приїхав мій двоюрідний брат і привіз мені мобільний телефон. Поглянь який гарний! Ще й з навушниками. А нащо мені навушники? В мене ж слуховий апарат – мені ці ґудзички у вуха затикати не зручно.
Марина придивилася й побачила, що й справді під кучерями хлопця ховається рожева пластмаса. І зрозуміла, чому він так дивно говорить. Вона знову глянула на мобільний телефон і зойкнула:
– Такий самий, як у Сергія!
– Справді? Ти такі шукала? Бери! – хлопець, усміхаючись, простягнув їй пакетик з навушниками.
– Ні. Це… вони ж дорого коштують!
– А нащо вони мені? – засміявся незнайомець. – Бери.
Він поклав навушник в долоню Марині, встав і рушив не стежкою, а навпростець.
– Як тобі віддячити?! – вигукнула Марина.
– А чому саме мені? Допоможеш комусь іншому.
Марина глянула на навушники, підняла голову – нікого поряд. Порожній двір, свіжий сніжок на доріжці… Тиша… дівчина підняла голову до місяця. Просто над нею яскраво сяяла зірка. Почувся шурхіт автомобільних шин, потім веселий сміх і далекий спів. Марина раптом зрозуміла де вона – зовсім недалечко від дому. Просто дивно, що вона не впізнала відразу цього двора з трьома високим ялинами. Глянула на годинник – виявляється пройшло не так вже й багато часу. Вона ще встигала на вечірку.
Шкільний спортзал сяяв гірляндами і паперовими прикрасам, сяючим дощиком та різнокольоровими кульками. Марина вже скинула теплий одяг і була в ніжно-бузковій сукні та білих балетках. Волосся збоку заколола звичайною заколкою. І тепер стривожено оглядала зал. Так само стривожено оглядав зал Сергій. Їхні погляди пересіклися і тривоги стало ще більше: «Чи пробачить?» Сергій підійшов і тихо проговорив:
– Вибач мені, будь ласка. Я не мав кричати на тебе. Я знав, як тобі це все було важливо і от… – хлопець простягнув Марині плаский пакуночок. Вона розвернула – там лежав білий обруч із малюсінькими зірочками на банті.
– Дякую, – прошепотіла Марина і наділ прикрасу на голову.
– Тобі справді подобається?! – зрадів Сергій. – А мені стільки довелося пережити! Я обійшов чотири магазини, і скрізь питав. А в останньому мені сказали, що продадуть тільки якщо я його сам поміряю.
Марина уявила цю картину і голосно розсміялася разом із Сергієм. А потім простягнула хлопцю навушники.
– Де ти дістала?! Мабуть, важко було?
– Та ні… – звісно, Марина розкаже як все було. Але не сьогодні. Бо вже зазвучала святкова музика, і закружляв танець і всім в цій залі було начхати, що зірочки на бантику золоті, а не срібні.
Оповідання опубліковано в журналі "Пригоди" № 12, 2011 р.
Ілюстрації Аліси Слесарєвої.
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.