Ірина Мацко
НІЧ ЧУДЕС АБО ПЕРЕДРІЗДВЯНИЙ СОН
Вогник попереду!
Що це?
Невже я, нарешті, зігріюся біля цього вогнища?
Завтра ж Різдво. А у цей час різні дива трапляються.
Скільки років минуло відтоді, як я покинула дім, де завжди мала захисток! Тільки зігрітися там чомусь не могла. Здавалося – це вічний холод. Влітку, навесні, восени і взимку - ненависний холод, що заповзав у серце, скручував пальці, крижанив очі, робить їх скляними та мертвими.
Довго терпіла, заспокоювала себе, що так треба, що так і має бути,– всі ж так живуть. Але холод ставав нестерпним. У голові одна думка – зігрітися. Хоч на мить, хоч на хвилину. Якось увечері у домі з’явилась іскра. „Невже все налагодиться? Невже дочекалася?” – подумала.
Але від легкого вітерця з віконної шпарини, іскра, ледь спалахнувши, погасла. Погасла остання надія.
Тоді й вирішила. Все. Досить. Краще замерзнути десь дорогою до багаття, ніж нидіти у вічному холоді, від якого, наче кожна жилка, кожен нерв, застигає.
Вирушила у Різдвяний вечір на пошуки тепла.
- Безумна! Куди ти? Повернися! Тут же твій дім!
„Так, дім мій, лише нема тут мого вогника! Нехай безумна, зате вільна!”
Довго блукала тоді у темряві людських доль та стосунків. Спотикалася, падала, боляче обдирала лікті, коліна, але вставала і йшла далі. Шукала.
Будинок, із яскравим вогником у вікні ставав уже ближчим. Крізь темряву, густий сніг, що клаптями, наче лапами, затуляв очі, вже було видно його обриси. Маленький й акуратний. Відразу сподобався.
Постукала.
Двері відчинилися.
Теплом і затишком огорнуло, обняло з порога. Посередині просторої зали палахкотіло у каміні велике яскраве вогнище.
На столі стояло дванадцять пахучих та гарно прибраних страв.
- Почепи своє фото на стіні й залишайся жити у мене. Може, я той будинок, який ти шукала. Я збудував себе для тебе!
Тієї ночі в теплих обіймах снилися казкові, чарівні сни.
Таки справді перед Різдвом дива бувають. Потрібно лише повірити в це.
Джерело: http://vidatiknigu.com.ua/