Наталена Королева, "Нерушима стіна" (з циклу "Легенди старокиївські")


Наталена Королева

ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ

НЕРУШИМА СТІНА

 

Наталена Королева, Легенди старокиївські, Нерушима стіна

Завантажити повний текст твору (doc.zip)


      Нерухомо завмерла під стрункими тополями вузенька смужка диму вгасаючого багаття. Ані не похитнеться в тиші прозорої ночі, осяяної ніби не вищербленим місяцем, але зеленавим світлом, що б'є з глибин могутньої, величної ріки.
Буйним руном обгорнули хащі підніжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном. А далі — на низькому березі ріки — спить у світляній імлі місто під зеленими горбами.
Дивиться на нього самітній мандрівник коло багаття — Андрій з Бетсаїди. Уявляє собі душу цього міста, щоб завтра, як промовить до люду, знайти слова, якими одягне ту науку — «Вість Благу»,— що несе її далекому світові.
І гарне Андрієві місто, що угніздилось там долі, обгорнене зеленими горбами. Дарма що нема в ньому монументальної величі Рима, ані багатства Тіра чи пишності Александрії.
Воно — як обличчя молодої гарної жінки, що не пишається своєю уродою, а лише тішиться нею. І усміхається, без виклику й без бажання сподобатися. Бо цей усміх — випромінює з неї, як сяйво зі світла. Він не може не сяяти, бо така природа його.
Однак є в цьому місті і ще щось: злилися в ньому гармонійно два дисонанси — два протилежних собі світи. Еллінський зі своєю божською гармонією форми й думок. І скитський з бойовністю, відвагою, безжальністю й буйністю.
І дикий кочовник, зачарований гармонічними формами, кинув набіги.
Не п'є на учтах вино з черепа вбитого ворога. Бо побачив більш принади у погарах з кованого золота і срібла. Лишилась у скитові нестримна буйність, мінливість та нестійкість непостійного, вільного вітру степів. Бо то — природа скитська.
Але не хоче вже він жити у критому повстю возі без краси, без радості життя — що побачив їх у еллінів.
Нова течія захопила й понесла скита, як несе Бористен жменю сухого листу з понадбережної верби,
Андрій встає, спираючись на свою довгу високу подорожню палицю. І довгим поглядом обгортає вкриті лісом горби,— мов керманич, що у погляд недрімного ока свого замикає біг корабля.
А в душі апостола встають образи — такого ще недавнього минулого! — такого ще недавнього минулого! — яке, однак, вже стало далеким...
Бачить Андрій духовим зором натовп єрусалимський, захоплений вихором жагучої ненависті.., палають помстою очі... стиснені загрожуюче руки піднеслись вгору з прокльонами.
Реве несамовито натовп:
— Розпни! Розпни його!
І кипить розбурханим морем.
А над цим пеклом біснування — тихе обличчя того, хто є світлом світу, життям і шляхом...
Так: перемагає не хаос. Не буря ненависті дає перемогу. Дух переможний — є спокій і гармонія. Вони опанують завжди безлад і хаос.
На хвилину вся Андрієва істота поринає в єдиній по своїй силі згадці — неймовірній для людського розуму. Серце завмирає. Не знаходить в собі тонів, які б могли відгукнутись на те надлюдське, чого людська думка не може вмістити.
Раптом ламає об коліно свою подорожню палицю... Причепленим до шкуратяного паса ножем зарівнює обломлені кінці. Врізає коротшу поперечину у рівнобіжний пень. І утворює хрест.
Немов смолоскип, високо підносить його над містом, горбами й Бористеном, що мерехкотить глибоко долі.
— Силою Хреста — знака Вічності,— у безмежність-бо продовжуються його рамена,— благословляю вас, зелені гори, й тебе, річко широка, й тебе, народе, що у дикій буйності своїй не міг не відчути творчої сили гармонії і спокою... Благословляю вас! — промовив повним голосом апостол.
І застромив хрест над сонним містом й недрімним Бористеном, осяяним недосконалим кругом ущербленого місяця, подібного до маски варварського бога, вирізьбленого рукою митця-варвара.
Коли ранком, на майдані натовп обступив апостола — знали-бо люде з-над Бористену, що мандрівник з натхненними очима завжди більші скарби несе, як найбагатша каравана,— полились вогненним потоком слова Андрієві...
Питався потім також про звичаї люду бористенського, про богів їхніх й віру...
Гордовито і з пихою відповідали йому: вважав-бо люд цей свій рід за найзацніщий у світі.
Від Зевса-бо самого і доньки Бористенової іде він!
— А намети з чорної повсті? Бойові ігри на прикрашених ворожими скальпами кониках — злих, як хижі звірі? Раби, закопані живими, при похоронах взацних вождів?
— Це все було так давно!
Ані найстаріші люди не бачили цього на свої очі, а лише чули — від старих! — що також зі слів прабатьків своїх знали про те.
— Це було давно!
— Тоді ще поклонялися Місяцеві і Мечу!
— І звався нарід, що тут жив,— може, наш, а може, й інший який — скити. А ми — аллани...
Андрій розглядав білі обличчя, ясні, сірі очі, світле волосся...
А в мандрівках своїх — від Дунаю уже! — стільки чув про жовтошкірих скитів з масним, гладким, темним волоссям й вузькими чорними очима...
— Скитів більше нема,— говорить Андрієві сивий, поважний муж. Жрець? Чи, може, співак посвятних співів цього народу...
— Як нема й страшних амазонок — жінок, що не хотіли розніжуватись коло родинного вогниська. Бо ж понад щастя кохання ставили славу перемоги.
— Не ллється більш кров людських офір на вівтар стогрудої богині, увінчаної місяцем, яка — як і Матір Природа — творить на те, щоб знищувати.
— Ми радо слухаємо про богів мирних, що не вимагають крові! — відгукується натовп. І п'ють жадібно воду живу, що подає їм апостол. Коли ж почули про відвічну Божу Мудрість, Стіну Нерушиму — бурею зірвало захоплення слухачів. Не гаючись, враз вирішили заложит ва найвищому горбі перше каміння цієї «Стіни Нерушимої».
— Твердиню Мудрості поставимо!
— Місто нездобутне!
І з загарою взялися до праці.
Тільки ж надійшли свята Великих Діонісій... За ними Олімпійські вправи... Та й торгівля не може стояти занедбаною...
І у греків помалу вгас перший запал.
Алланам же тяжко втриматись коло чогось, що триває довго і здобувається впертістю й трудом.
І лишилась стіна недокінченою.
Знайшлася-бо й ще перешкода: греки Святиню-Храм хотіли ставити. Аллани ж — твердиню.
Андрій же, посіявши добре зерно благої Вісті, далі пішов у далекі світи — як намітив собі це, ще прощаючись з братом Петром коло Генісаретського озера, співучого, як арфа, арфу нагадуючи й зарисом своїм.
Без палиці ішов.
Хіба ж не сказано:
— Слово Живе — за опертя мені і за світло ногам моїм?
Навіщо ж спиратися на дерево сухе? На очеретину, що від вітру хитається?
На Колхіду тримав путь апостол. Не здобувати золоте руно Язонове — сам поніс, не мертве руно, а Агнця Живого, що знімає гріхи світу, а за ними — страх Життя і тягар Смерті.

За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор.177 - 181.


Останні коментарі до сторінки
«Наталена Королева, "Нерушима стіна" (з циклу "Легенди старокиївські") »:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka