Наталена Королева, "Місячна пряжа" (цикл "Легенди старокиївські")


Наталена Королева

ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ
 
МІСЯЧНА ПРЯЖА

 

Наталена Королева, Легенди старокиївські, Місячна пряжа

Завантажити повний текст твору (doc.zip)

 

Печерський ігумен Антоній тихо стукнув пучками пальців по незастеленому убрусом, небарвленому столі: трапезу закінчено.
Братія враз підвелась на рівні, беззвучно відсунула лави й обернулась обличчям до рельєфного образу Богоматері — точної копії тієї «Влахернської Оранти», що прикрашає царгородський фонтан. Прогомоніла, відспівала дужими чоловічими голосами «молитва по насищенню». Від братії відокремився диякон Анастасій, з рук брата Спиридона-просфорника прийняв різьблену дерев’яну тарелю з «Богородичною просфорою», що сьогодні була з чорного борошна, як годиться на Благовіщення у великому пості.  
Рівними, поважними рухами людини, що звикла ходити біля вівтаря й довкола палаючих ставників, Анастасій, вклонившись ігуменові, підійшов до образа Пречистої.
«Взбранній воєводі побідительная...». Заколивалась розколисаними хвилями урочиста мелодія гімну Богородиці, зложеного Візантією в подяку Пресвятій Діві, що визволила їх від набігу буйної Київської Русі-України, яку не спиняє ані грізна лють чорного Понту Евксінського.
Анастасій, вклонившись «Влахернитисі» урочистим рухом офірування, помалу тричі раз за разом підніс вгору таріль з просфорою, як наказував робити в кожне Богородичне свято лаврський устав.
Так-бо ж чинили святі апостоли по успінню Пресвятої Богородиці на знамення, що вона й з небесі-небес ділить з ними «хліб ангельський».
Звуки прекрасного гімну завмирали, розпливаючись, як водяні кола на поверхні води, всмоктуючись в товстезні стіни трапезної. На мить в трапезній запанувала тиша. Велика, майже порожня світлиця з назнаком іконостасу «в головах», з довгими, чистими столами, дихала миром і спокоєм.  
Лише ледве чутно черкали по круглих, товстих шкляних віконцях — був то дар князя Ізяслава — повні весняних соків віти дерев, розгойдані вечірнім вітерцем, тим, що то приносить весну, кидаючи її — витужену — хвильками до спраглої землі. Здавалось: до миру монастирської трапезної просяться з теплого присмерку душі, що й по смерті не знають спокою, бо ж за свого земського життя занадто відгонили його від себе.
Ігумен благословив таріль з просфорою в руках Анастасія та великий келих з вином, що тримав перед ним брат Лука — економ.
По «возношенню панагії» після трапези «на підкреплення бренного тіла» слідувала євангельська «агапа» для зміцнення духа любові й милосердя. Ігумен узяв часточку «роздрібленої» пучками брата Спиридона просфори й передав таріль першому з «соборних старців», що з них складалась монастирська рада. Ті ж — з рук до рук передавали просфору далі, доки не дійшла до останнього з братів-послушників, жартома званих «слимаками». Так само — один по одному — всі напились з келиха. Ченці країни, що лише прокидалась з присмерку варварства, повторювали посвятний жест лицарів святого Грааля.
Монастирський день, власне, закінчився. Лишилось ще перед нічним відпочинком кожному переглянути своє сумління, щоб на цім «іспиті» доглядати: чи не притаїлось десь у куточку душі затінення, що затемнювало ясність мо-нашого дня. Відбувалась «кульпа».
Чернець за ченцем проходив перед ігуменом, приклякнув і визнавав свої денні провини. Легкі, звичайно. З тяжких-бо розв’язувала тільки сповідь.
— Спізнився на молитву...
— Розлив оливу, доливаючи лампаду...
— Зломив свічку...
— Розбив старий жбан...— злітало тихо з монаших уст.
Голова покірливо схилялась під благословляючою правицею ігуменовою:
— Бог простить, синцю!
— Да простить і помилує! — тихим хором щоразу приєднувались всі ченці, що стояли півколом.
Раптом міцний, кремезний юнак — брат Сергій — схилився аж до ніг Антонія. Не міг виринути з повені сліз, що залила йому серце й обличчя. Припав головою до білих небарвлених дощок підлоги, знищений душевною мукою.
— Отче! Нема наймення провині моїй. Не можу більше терпіти! — вибилось із плачу й зітхань Сергія: — Серце ж моє таке затверділе, що з позавчора ношу в ньому ту провину свою...
Так. Аж від позавчора міг жити Сергій, маючи чорну пляму на душі! Ще-бо ранком того, тричі нещасливого дня бачив новик, як ігумен, по звичаю, власною рукою сам становив просфори й воду на віконця келій «затворників» лаврських, тих, що зажива самі себе замуровали, прагнули тяжкого «схимного подвигу» — мовчання й самоти. Опівдні, замітаючи доріжки між келіями братів, розсипаними близько одна від одної, але не споєними одним дахом, Сергій побачив, що просфора на віконці отця Арефти не діткнута. «Славою Ісусовою» окликнув затворника, таж отець Арефта не відповів: «Навіки слава» — тих одиноких слів, що міг їх вимовляти.
— У мене ж,— оскаржував себе Сергій,— раптом увійшов дух спокуси — дух лукавий і черевоугодний. Такий голод стиснув мені нутрощі мої, що годі було втриматись. І я... я взяв просфору отця Арефти і з’їв її...— ломив руками брат Сергій: — Обікрав чесного отця,— плакав далі, — обікрав, я — злодій мертвих!
Брат Сергій досить довго вже проживає в монастирі й знає: не діткнута на віконці затворницької келії просфора означає смерть схимника, що вже не потребує хліба земського. Таж найжахливішим було те, що дух спокуси не відступив від Сергія, лише глибше після того загніздився в серці новика. Знаючи-бо, що отець Арефта«преставився», Сергій затаїв це від свого отця ігумена.
— Для того, щоб і далі їсти хліб мертвого... Не годен я і за підніжжя ніг ваших бути! — плакав Сергій, звертаючись і до братії.— Але благаю тебе, отче, не вигонь мене! Дозволь до келії по блаженної пам’яті отця Арефти піти. Най там...  
замість нього... замолюватиму гріх свій! Перепрошатиму за кривду, що вчинив йому, погребіння його відтягнувши. І вам — знову вклонився братії земним поклоном,— і вам вчинив я кривду, бо ж вівцею шолудивою до вашої чесної отари втерся...
Чернецтво мовчки дивилось на Сергія. Страх перед такою нечуваною, блюзнірською провиною був на обличчях одних. На інших — здивування. Ще на інших — глибокий сум та співчуття до бідного грішника, якому помогти — не в їхніх силах.
Ігумен підніс свої ясні, як кришталеве джерело, очі. І довго, одного по одному проглядав своїх ченців. Немов бажав проникнути до дна в серця їхні. Аж дехто облився пурпуром рум’янця:
— Невже ж бо отець ігумен і мене вважає здібним на такий чин?
Та вже Антоній тихенько підводив з долівки брата Сергія:
— Зле ти, синку, надумав. Зле! — промовив лагідно.— Ченцеві те негаразд, коли б приковував себе до келії, щоб міг затриматись в ній. Не вгодить він тим Господові й користі своїй душі не придбає.
Тож най ліпше не замурований, а на вільній волі перевірить себе Сергій, чи зможе й далі без шкоди для душі й тіла нести тягар іночеського життя.
— Іди ж, сину, до якогось часу на відвідини до рідної оселі своєї, пожий там з батьками своїми, в світі. Коли ж вдома визнаєш, що з нами — тобі таки ліпше, тоді повернешся до нас ще раз. Бо ж монах, що думає про їжу, а не про приписи Божі, монах не є й навряд чи монахом бути може.
І так само, як працю, молитву та час своїх ченців,— знаком хреста благословив ігумен Антоній і сльози брата Сергія.
Однак тієї ночі не Сергій, але Антоній не знайшов відпочинку ві сні.
— Нестримною повінню наповнила серце моє туга по Господу! — картав себе ігумен.— А за нею не бачу тілесних потреб дітей моїх духовних, не бачу тягарів, моєю ж рукою наложених, що нести їх так їм не по силах... І хоч правдою є, що пересит відбирає сон, таж і голод відтягає від молитви.
Не брата Сергія,— себе за гріх новиків обвинувачував. І ранком, по службі Божій скликав ігумен всю свою братію.
Ще раз лагідним поглядом обняв тих, кого звик звати своїми дітьми. І настановив їм ігумена нового.
Був це Варлаам Вишатич, муж праведний, чеснотами многими, як рева фонами винними виповнений. До того ж — і в світах бувалий. Багато-бо святих міст, ще в світі пробувавши, Варлаам обійшов —«смотрінія ради учительного».
Що ж Господа много возлюбив — вчинками ствердив.
Багатий вельми й з роду високого був, а все те для життя чернечого покинув. Зуміє він про братей належно подбати.
— Жийте ж окроме, а я доживатиму самотою,— сказав наостанку ігумен Антоній, спустив каптур на очі та й віддалився, спираючись на патерицю. Не квапився. Не тікав-бо малодушно, лише відходив потиху, чесно узнавши, що інший ліпше за нього виконає працю, на яку його вже не вистачає.
Відійшов недалеко.
— Бо ж по спокій, як і по щастя — зайва річ на край світу ходити: куди ж бо від самого себе підеш?
Відгородився від зовнішньої суєти мовчанням та молитвою і став перед обличчям Божим на сторожі своєї Лаври. Викопав глибшу печеру, що по блаженному Іларіонові лишилась невживана. Джерело коло неї розчистив, ницелоз викорчував, а на вільній місцині при ручаю хрест дерев’яний поставив.
І потяглись дні радості, повні взорювання. Спустились ночі, повні духового світла, яснішого за світло денне. В їхньому сяйві Антоній бачив зоряну вічність. Перед пустинниковим духовим зором відчинились насторіж райські брами. А навколо й рай земський розквітав: надходила весна й зеленим усміхом роз’яснювала обличчя матері Землі.  
Соловії — дзвіночки янгольські — хвалу Божу співали, фіалка-схимниця у мовчанню пахощами своїми Створителя славила, забрость пахучий квіт непорочний викидала.
Нагромаджуючи хмиз та суховій, щоб працю збирачам топлива полегшити, притомився Антоній старечим тілом.
Сів на стовбур, торішнім буревієм звалений. Вдалині —  хащі в небесному тиркизі легкими хмарками стають. Умитий росою, теплий вечір ряботить голосом деркачів, місяць уповні знерухомів над землею, соловіїв заслухавшись. Нема ж бо кращих соловіїв за дніпрових! Недалечко мале джерело ледь-ледь дзюрчить свою вічну пісеньку, мов з дрімоти.
Мрія світом ширяє, душа ж Всесвіту з пут матерії увільняється, стає вся прозора та ясна...
З глибокої кишені своєї ряси витяг Антоній веретено й став сукати нитку. Здавна наложив на себе цей «послух»: прясти на монастирські потреби. Не хтів діткнути образою ані того найменшого з братів-слимачків, даючи йому працю жіночу. Йому ж вона у взорюванню не перешкоджала.  
«Послух» — найтяжчий-бо й для найдужчого мужа той, що бере його на себе чернець: сталу боротьбу з кволістю людською, панування над самим собою. А щоб за любов до братії ченці не вихвалювали свого ігумена, Антоній вкривав свою смиренність таємницею ночі. Бо ж справно сказав той, що сказав: «Того, що для людської слави досить, для Бога мало єсть...»
Рівно тягнеться нитка, срібним павучком крутиться веретено, співаючи свою ледве чутну пісеньку. Таж ось зненацька до тієї пісні вплітається інший голос, кришталево-прозорими, шкляними дзвіночками дзвонить. Чи ж би то желва так красно намиста розплітає? Чи ж таки це та «печерна пустинниця», що й, світами мандруючи, з своєї келії не виходить, такі трелі виводить?
Підніс Антоній голову: в білі облитих квітом черемх маячить предивна постать. Немов дівчина прегарна, біло-зеленава, неначе з пахучого квіття виростає, з ним злита. А з очей її небесна глибінь дивиться, сяйвом усіх зірок мерехкотить. В її обличчі вся весняна краса втілена.
Гойдається дівчина на білих галузях черемхи, золотим гребенем ясне волосся своє, немов місяшним промінням переплетене, розчісує, а сама без слів, мов птах, виспівує.
Таж стільки туги в тім співі безслівнім, що й самому пустинникові самі собою сльозами очі заходять. Мелодія так за душу бере, немов її з тіла виймає.
Та не звонпив ігумен Антоній, й не здивувався понад міру.
«Хто ж бо знає всі ті істоти, що їх з хаосу первозданного створила десниця Всемогутнього?!»
І привітав чернець своїм звичаєм істоту невідому.
— Всяке дихання най славить Господа! — затримався на хвилинку та, мов у монастирі за минулого ігуменування, й запитує: — Чого собі бажаєш, дитино Божа?
Про мару-спокусу й думка в старого ченця не прокинулась, глибокий-бо й певний був мир Антонієвої душі.
А красуня в черемхах відзивається людським голосом і мовою зрозумілою:
— Я, отче добрий, звуся Лосна. Не тілесна я, дух. З країни далекої, найгарнішої, де нарід Расенів проживав за часів минулих. Таж, як цей білий квіт,— притягла до себе оберемок черемхового квіття,— переквів і осипався нарід той, що мене звав «богинею місяця». Я ж блукала світами, нової батьківщини собі шукаючи. І от, сподобалась мені країна ця, місяцем зеленим улюблена, співом соловіїним мережана. Ніде інде не знайшла я таких розспіваних красних місяшних ночей, прохолодних і лагідних, пахучих і замріяних,— ніде інде не бачила я. І лишилась я тут. Одначе щастя й радості не знаю. Бо ж доля землі цієї, доля смутна, що її в прийдешніх довгих добах прочуваю, тяжко засмучує мене.
Вся вона в сум тяжкий заплетена, вся кров’ю людською скроплена, вся боротьбою й зрадою братньою прогаптована... Тому і я не смію тут нікому з’явитись, ні перед ким показатись: хто спів мій почує, той вже до самої могили журби з себе не скине. Бо ж мало, майже нема в добі цій на всій землі тутешній таких, щоб як ти, отче чесний, мир повний в душі своїй мали. Тільки-бо при них, що в спокою ясному, глибокому й непорушному перебувають, об’явитися можу.
Тільки ті можуть почути спів мій без шкоди, а я в тім спокою втопити можу свою відвічну журу.
Антоній відложив своє веретено й уважно слухав красуню Лосну.
А вона показує старцеві гребінь свій і продовжує:
— Бачиш: розчісую коси свої, боюсь згубити волосочка з голови моєї. Мала б я давнім звичаєм расенів-етрусків обрізати волосся своє на знак смутку-жалоби. Та не підноситься на те рука моя. Бо ж знаю я: міцні ланцюги приковують кривду-біду до землі цієї. Зате згоду та любов до ближнього, що єдиним рятунком для неї є,— ту тримає лише єдина волосина. А що ж, як саме в косах моїх та волосина міститься?
Антоній підніс правицю й благословив хрестом діву Лосну:
— Хвали Господа в радості, доню,— озвався улюбленим словом своїм. А як руку підносив, зачепив нитку й веретено ковзнулось по ченцевих колінах та й упало на оксамитовий мох.— Благий Бог нікому не дає тягаря понад сили його.
Милосердя ж його меж не має.— Підніс веретено.— Ось дам тобі це. Най замість журби стане подругою твоєю веретено.— Глянув на ніжні пальчики Лосни, всміхнувся лагідно й додав: — Таж яку тонку нитку виведеш ти рукою такою! Приправ же прядиво ніжне на ті рани болючі, що в духу їх бачиш, якщо відвернути біду — не у владі твоїй. Іди з миром, доню, й не журись надміру. Господь знає, що чинить, і знає, доки се чи інше тривати може, Божа Лощ... Мабуть, за шелестінням весняного вітру в черемхах не дочув старенький чернець, що красуня назвала себе Лосною. Таж тепер вона нове наймення своє, як другий подарунок пустинників укупі з веретеном його прийняла з великою втіхою.
І з того часу, як осінь призимна постеле по землі білі серпанки своєї вранішньої імли, — починає прясти «Божа Лощ» свою пряжу, «місяшну пряжу». Пряде лише восени. З весною ж бо щокожного року чекає та вірить: ось-ось таки зміниться доля сумна краю того, що його вона так покохала.
Та й як же не вірити, коли все радістю й красою квітне, зеленим усміхом роз’яснюючи обличчя Матері Землі? Як не вірити, коли соловії-дзвіночки повним голосом хвалу Богові співають, коли фіалка-схимниця у мовчанню пахощами своїми Створителя славить, а забрость пахучий квіт непорочний викидає?
І питається Лади-богині й Біл-бога ясного:
— Чи ж зміниться вже тепер?
Таж Лада сміється, схилившись над лісовим струмочком.
Не намилується вона з краси своєї, весняним квіттям прибраної.
Що Ладі — «країна»?
Її ж бо країною є кожна, поки в ній весна квіте-проквітає...
А світлий Біл-бог не може й на мить спинити свого відвічного бою з Чорнобогом. Мече в нього стріли вогненні, гонить його і світом земським, і там — позасвіттям, з одної зорі на зорю іншу. Нема відпочинку, нема замирення в борні тій, в борні Світла з Пітьмою.
Коли ж буває зібране з поля золоте збіжжя, а в садах достигнуть пахучі овочі, смутніє «Божа Лощ»: і знову не буде зміни! Все йде своїм відвічним бігом по відвічному шляху...
Нема зміни!..
Тоді береться вона за свою місяшну пряжу. Таж із жалю сльозою затягає їй очі, ніжні ручки тремтять,— і рветься тонісінька нитка-павутинка. Пускає ті «вузлики» Лосна, й пливуть вони в місяшні ночі й удень в повітрі світами, легесенькі, безсилі, як жалі «Божої Лоші». Ох, жалю, жалю!
Скільки вилито тебе на землі — й що ж досяг ти колись своїми болючими «вузликами»! Тільки й те, що чиє око спочине на Лосниній нитці, — відчує воно в серці сум безпідставний, покірливий, тихий, безплідний, яловий. І вгадати не мож: з чого він зродився. Бо ж не вухом, а серцем вчуває зітхання «Божої Лощі».
Таж, що не в чарах поганських, а в побожному спокою Антонія Печерського шукала поради Лосна й була ним «охрещена»,— уповає вона на милосердя Боже. Пережила богів поганських, що, як мрії людські, живуть довго, але ж кінець кінцем таки помирають.
Давно вже забуті і Біл-бог, і Перун, і Ярило. Але ж по деяких селищах, розтрушених по Волинських лісах, занурених в сонних закутинах мазурських багновиськ, замріяних на побережжю Сірого Балту,— і нині ще часто, найчастіш — восени, згадують люди зажурену «Божу Лощ».  
Тільки вже не знають, відкіль прийшла до них та красна староетруська богиня...

За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 104 - 112.


Останні коментарі до сторінки
«Наталена Королева, "Місячна пряжа" (цикл "Легенди старокиївські")»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka