Більше...

Наталена Королева, легенда-оповідання "Свангільд-князівна" (зі збірки "Легенди старокиївські")


Наталена Королева

ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ

СВАНГІЛЬД-КНЯЗІВНА

 

 Наталена Королева, Легенди старокиївські, Свангільд-князівна

Завантажити повний текст твору (doc.zip)


     I посватав володар вічної Півночі, Фрости-богатир наймолодшу доньку снігового короля Сніа, чарівну  красуню Мьоль, що вся так і сяяла сніговими блискотками-діамантами»...
Свангільд від дитячих літ пам’ятає цю казку, що нині розповідає своїм дітям її заміжня сестра Інгрід. Сидячи біля  вікна, дівчина схилилась своєю золотокосою голівкою над кроснами, але не вишивала: задивилась у білу імлу над сніговими просторами. І зненацька несподіваним сумом стиснулось її серце. Враз по-перше усвідомила: куди б не обертала своє прекрасне личко сестра вікінгів — Кніва, Щека й Хорива,— скрізь встануть перед нею все ті самі хороводи снігових фей з кришталево-блискучими студеними очима. Куди не поглянула б тужливими очима молоденька Свангільд: все буде перед нею те саме зачароване біле коло снігів, що не відчиниться для неї ніколи, ніколи! А світ — такий широкий! А світ — такий чарівно-красний, як послухати заморських купців, що приходять з країв, де нібито цілий рік світить і гріє сонце вкриту квітками й свіжою зеленню землю...
«...Фрости подав нареченій своє володарське берло, покреслене чарівними рунами, в яких були зазначені всі таємниці смерті. Бо ж смерть існувала давніше — ще перед життям, як ніч була перед світлим днем. Тому і таємства смерті старші...»— продовжувала Інгрід, немов не казку розповідала, а чинила зарікання. А Свангільді здавалось: ні, то не сестрин голос говорить знайомі слова старої саги: то невидна, чарівна істота чарами стуленого слова заковує юну Свангільд у срібні, блискучі, мов лід, холодні, неначе крига, незломні, вічні кайдани. З тих слів виростають товстелезні білі мури, міцні, сизі ґрати,— й вони замикають дівчину на ціле життя. І згодом буде вона — Свангільд, як давніш їхня мати, як тепер її сестра Інгрід, розповідати своїм дітям ту саму казку про Мьоль. Буде і вона, як давніш мати, а нині її сестра, ткати певні й міцні тканини, вишиватиме чорних круків на прапорах. Таких достомитно, як оті, що поза вікнами впевнено, зловісно ходять по сніговому полю, немов збираються на чорну, урочисту раду, що на ній мова лише про смерть, про ніч, про студінь... А понад олив’яними сивими хвилями завжди суворого Балту маятимуть знову такі ж чорні круки норманських прапорів на щоглах кораблів грізних вікінгів, що приправляються вже в путь по славу та здобич.
Чому ж їм немає впину? Чому вони не знають перешкод?
Таж цілий світ і ті країни — тепла і зелені,— коли ще не належать, то можуть належати їхній сміливості, силі й зброї!
Бо ж хто в світі не знає бодай тієї однієї молитви: «Боже, рятуй нас від грізних норманів!»
Але ж молитву знати знають, таж спротиву норманам нема і бути не може. Світ кориться їм і віддає в їхні руки всі свої радощі.
Ось в ті переможні бої підуть тепер і Свангільдині брати: Кий, Щек і Хорив. Піде Інгвар — Інгрідин чоловік. Піде з ними також і Ерик Гаарфагер, смуглявий, чорноокий, чорноволосий красень, що з ним позавтра мають заручити красуню Свангільд. І тоді вона з іншими жінками лишиться вдома... посеред білих просторів, що на них блищать  снігові блискотки й радять чорну раду чорні круки. Радять про смерть, про ніч, про студінь. Радять раду про все, що не є життя...
Як ялина стрункий, гарний з обличчя, з дивними блискучими кучерями Ерик. Кажуть: нема кращого за нього  далеко-широко. А чому ж серце Свангільди «не впізнає» в ньому того, вимріяного, що йому, єдиному, має належати воно, її серце?
І чує Свангільд, що роздимаються її груди, а в душі, як окріп, закипає нестримний вар. Ні, так не буде! Вона сама нестримна й бурлива, як гейзер, вона зірве всі покришки, розсадить уложені звичаєм крижані пута, зірве братами призначені заручини і вирветься з цієї білої змори! Бо ж той, кого вона перед собою бачить, той, що піде з нею при плечі в життя,— той не живе поміж цими круками, в білих просторах! В іншій землі, між світло-зеленими лісами, на квітчастих луках, прорізаних блакитними стьожками потоків і веселих річок,— там, може, навіть лише ві сні — живе її мрія: красний лицар, опалений не ледяним вітром, а палким сонцем, аж від нього самого відбиваються соняшні проміння. Там не чорні, зловісні круки, а срібнокрилі лебеді мерехкотять своєю теплою біллю в усміхнених, блакитних гомінких водах. Там тепле, тремтяче повітря, повне барв, просякле медом і стиглими овочами, що все дзвенить і грає пташиним співом. Там — радість і краса, день і життя.
Там — щастя! Як би ж могла не кохати всією душею, цілим своїм єством Свангільд і ту вимріяну землю, і того уроєного лицаря — соняшного сина! Як би ж вона могла зрадити тій прекрасній мрії задля цієї суворої дійсності? Ні, Свангільд не така, щоб взагалі могла зрадити! А кучерявий Ерик, волоссям, як вороняче крило,— то лише примара. Лише гра тіней та імли, як і вся ця снігова віхола та занесений снігом цей білий, студений край!..
Сонце!.. Без сонця — нема весни, нема дня, нема життя!..
Ще того ж вечора замкнулась Свангільд в окремій світлиці з своїми трьома братами. І дивні речі почула почесна зала, де зберігається непереможна, прадідня зброя, де посвятний вогонь щоденно приймає офіру тіням предків. І хоч любили красуню сестру брати-войовники, таж запальний Щек аж мечем дзвонив по тарчах прадідів, на повний голос прикликаючи душі предків до участі в пораді.
— Хто ж бо те бачив, хто ж бо це чув, щоб молодша сестра сперечалась з волею братів, що заступають їй батьків? Хто ж ві сні таке бачив, щоб дівчина відкидала заручини братами вибраного нареченого та й ще хотіла податись у мандри  світами, шукаючи — сама! — як вікінг, країну своїх мрій, а в ній — не дійсного, а тільки уроєного вибранця!
Однак найстарший з братів, ясноокий Кнів, що звали його звичайно Києм, простяг правицю до молодшого брата, розважного Хорива. Той довгим поглядом, без суперечок, навіть без слів тільки заглянув сестрі до її вогнем палаючих очей. І той погляд, дужче як Щекове обурення, охолодило бурхливу пристрасть дівчини. На хвилю спустила очі Свангільд, стисла губи, й її ніжні щічки трохи стратили рум’яну барву. Тверду волю мужа побачила в безгнівному братовім погляді. На мить відчула й свою дівочу слабість перед силою мужа, що їй скрізь у світі кориться доля жіноча.
— Не мовмо зайвини, як пустії. Не противен я, щоб дівча спробувало долі мужа. Таки ж бо з нашого вона роду. Не хоче тихого щастя жіночого, не хоче бути охоронителькою ватрану хатнього,— ну ж, най спробує тягарів долі мужньої.
Не словом, ділами най доведе, що без вгину стати може проти небезпек і вгіддя широке заслужить,— промовив розважно Хорив.
Свангільд било дзвоном серце в грудях. Піднесла погляд до виспру й перевела очі на Кия. Але в її погляді вже не було вагань. Ясно бачив Кнів: не відступить молода сестра ні перед чим і з ним самим стане на прю. І задоволений, товариський усміх ледве помітно блиснув під довгим вусом.  Дівчина ж відчула в собі ще більшу відвагу та силу. Простягла долоні над вогнем ватрана й заприсяглась:
— Вдячна стану я з вами до бою, як муж. Матиму вгав аж...
Та Хорив затримав дальшу мову:
— До бою, як ми,— не мусиш. Але стати при нас і в бою будеш. В мистецтві лікарськім, в знаттю чарівних зел — ти перша в нашій землі. Покійниця мати наша передала тобі все своє вміння. Тож, коли ми кров’ю платитимем за славу, не будеш взайві і ти при нас і дружинниках наших.
Ледве договорив, як залунали шалені удари меча раз за разом у двері світлиці. За мить, що в ній брати вхопились за мечі, відскочив засов, і дубові двері розчинились, а ними увірвавсь до зали ошалілий гість — Ерик. В правиці —  двосічний меч, в лівій руці — золотий вінець, перстень й покривало — завій для нареченої, що їх, йдучи на нараду з братами, відіслала служницею своєму женихові Свангільд, замість листа зі словами: «Відкидаю тебе».
Таж було запізно вже: впало слово Свангільдиної присяги, боги чули його, а тіні предків були свідками.
— Пізно,— спокійно промовив Хорив до Ерика.— Беремо за ніщо твою загару: ненагідна вона. Годиться діві вчинити вибір,— так говорить старий, мудрий закон норманський. Може виріктись долі жіночої, коли приймає долю мужеську.
— Як закон, то закон — до кінця! — метнув блискавки з чорних очей Ерик.— Хто вирікся долі жіночої, не сміє мати мужа до смерті. Най же присягне перед нами, що серця свого жодному не віддасть і слова любові від неї ніхто не почує.
І, неначе підстрелена мева, впала тиша у присмерк великої зали, під вирізувані, зчорнілі дубові сволоки широкого виспру. Лиш у великім ватрані тріщали могутні стовбури порубаних ялин і кидали між стурбованих людей снопи іскор. А за вікном тихенько хитали вітами, повні снігового навису велетні дерева й немов сумно лунав голос віхоли:
— Свангільд!.. Щаслива Свангільд!..
І зрозуміла сестра вікінгів: сходить на неї віщий дух. Йде з ночі, з країни, де нема часу і не буде. З країни, де круг вічності без початку і без кінця. Свангільд зробила рішучий крок до ватрана, швидко вилила з посвятного рогу троїстим надгоном вина, вкинула дрібку солі, що взяла з вівтаря хатніх богів й додала до своєї офіри зерно запашної смоли. Над кадильним димом простягла білі руки й обернулась до вікінгів:
— Вам, браття, буду віщою жрицею. Стану біля вівтаря богів ваших, щоб з димом кадила та офір возносити й молитву свою.
На Ерика не кинула й погляду. Не в мові з ним, ніби його не в цій світлиці, айв світі не існує.
Мов свічкою припалила Ерика образа, смикнув біль нестерпний, навідліг жбурнув свої шлюбні дари у вогнище ватрана й високо підніс угору голий меч:
— Най же першою твоєю офірою, жрице жорстока, стане моє молоде життя! — й холодне лезо Ерикового меча вгасило переповнене кров’ю його гаряче серце. Впав юнак на руки Кніва, а із заповнених кривавою піною уст зірвався прокльон передсмертний: — Останньою ж офірою най станеш ти сама, якщо серце твоє пізнає любов бодай і в стократь меншу, як та, що нею було повне моє...
Збулася Свангільдина мрія: подались брати в невідому країну на теплий південь. Не була там пекельна спека, таж радісне тепло напувало всю землю, в тихій блакиті спокійних вод плескались срібнокрилі лебеді, повітря дихало ароматами стиглих овочів, а над морями безкраїх степів дзвенів синій дзвін безхмарного неба. Було так написано в таємних рунах волею Передвічного, щоб не тільки знайшли ту країну, але ж словом мудрим — не мечем і не вогнем — здобули її.
Кий сів князем на престолі. Щек воєводою став над військом цілої землі. А Хорив — справедливий і мудрий — став суддею розважним на сторожі правди. Діва ж Свангільд звеліла поставити свій город — городище при храмі Тора, там, де невеличка блакитною стьожкою в зеленій луці гомоніла безіменна річка, несучи свої веселі співи на розраду могутньому Дніпру.
— Хочу бути і я, мов річка ця, безіменною при братах-володарях,— сказала Свангільд.— Не знайде мене Ерик, що заклявся:
«Мені ти обіцяна, моєю й будеш, бо найду тебе скрізь».
А от же «кучерявий юнак» був уже близько, в цій-таки землі. Ось ранком випливає його тінь з рожевої імли, що парує над Дніпром. Ось з кадильного диму об’явиться його міцна рука з мечем закривавленим. Ось у вечірнім присмерку на цілий зріст стоїть-коливається над тихою Свангільдиною річкою. Очі заплющені — й не бачить він Свангільд. І уста має міцно стиснені, безкровні, бліді, неворушкі. А отже, немов пронизує Свангільд гострий погляд чорних палаючих очей, а мовчазні уста нагадують:
«Обіцяна — будеш моєю...»
І в темній ночі крижані кайдани стискують Свангільдине серце. Чи ж втече вона від долі? Чи ж не марно покинула сизі хвилі холодного Балту? Бо ж покинути землю — одно, але долі не кинеш по дорозі: вона — все при тобі.
І в радіснім краю, оточена почетом юних дівчат, відданих служебниць, покірливих, слухняних рабинь і рабів,— невесела живе Свангільд-князівна. Не до людей на дозвіллі іде вона — все до своїх лебедів, що їх сотки розмножила при своїм городищі. В горі ближчі тварини, ніж люди. Аж посполиті люде помалу гомонять, таємно шепочуть:
— Не прості то птахи у князівни. То — духи таємні у вигляді пташім. Служать і радять жриці чужій, пророкині. Від них звідує все. Тому і нема для неї таїни. Нема і хвороби людської чи скот’ї, щоб її не загнала в ліси-драговини.  
Нема рани такої, щоб не злічила...
Що ж Свангільд незмінно в одежі білій, у білім завої, а як у храмі — з білим квіттям, то люд, часто її бачачи, як годувала з рук своїх білих лебедів, що летіли на голос Свангільдин, обгортали її шовковим шелехом срібно-білих крил, зрошували перлами водяних бризків, — почав звати чужинку-князівну люд городовий:
— Діва Либедь. Лебідь-князівна.
І вірили всі, що, коли схоче, стає й сама «воріжка Либедь» білою лебедицею й між її лебедями не впізнає її отой чарівник, що мечем грозить їй у димі кадильному та шле закляття з імли вечерової. Тоді скрізь світами ширяє чарівниця-ворожка. Часами й невидимою стає — й тоді найчарівніше лічиве зілля скрізь узяти може, всяку неміч ізлічить, ізгоїть. Але ж — і противно: з найдальшого закутка світу може й додому найгіршу хворобу принести. Відає вона не лише про недуги, знає й про «воду мертву», що краплею одною найдужчого знесилить і в могилу вжене, але ж знає й про «воду живу», що нею на шмаття порубаному життя  привертає й того, хто конає, дужим знову робить. Знає Либедь-князівна, чужа чарівниця, минуле, майбутнє і вічне. І нема в світі істоти, шо мала б силу міцнішу, як Либедь...
Тішився люд. І боявся. Навіть коли хтось зачув увечері струни срібних струн з арфи Свангільд, що падали у воду з стрімкого берега,— ніхто не підходив до городища ні суходолом, ні човнами. Мало хто її знав і з обличчя: сливе не було таких, щоб сміливо поглянули на красну сестру князів.
А от же, знайшовся князів дружинник — Путятич*1) — Ізмарагд-Святогор, що не лише не боявся глянути на  чарівницю, але ж і очі свої назавжди на ній би лишив. Бо ж ізроду був такий вже Ізмарагд: не бажав він можливого, а лише самого недосяжного.
— Лишенько ж моє! — бідкалась перед подругами Святогорова мати, ще коли був отрочатком: — Все те причинилось хлопчищеві від «жабиного каменю», що через свої вичуди доля йому до колиски поклала.
Путятич ніколи з тим чарівним каменем не розлучався: у гривні-ладанці день що день носив під одежею. Знав, як і кожен знає: «жабний камінь» виростає з мудрості зміїної в голові цариці гадів, щойно перейде володарка жабів і гаддя сто літ. Тяжко здобути той камінь, але ж здобути можна.
І тому, хто володіє талісманом таким, не страшні ворог і меч, наговір і чари. Не відає власник «жабиного каменю» ні страху, ні жури, ні хвороби. Лише має він тугу за чимсь недосяжним.
Все це кожен знає. Таж не відав ніхто, як саме той камінь блакитнавий, прозорий, з вогником-іскоркою, що зіркою золотою в нім миготить, як він до Святогорової колиски дістався. Казали, що підкинула доля — Рожаниця.
— Отож,— казав Ізмарагд,— цей камінь — то доля моя. А про долю хто ж знати може, відкіль вона приходить і куди провадить?!
Може ж, ото саме та доля й провадила раз у раз стрункого Путятича до тихої заводі під городище Свангільдине.
— Таж там найліпше місце для лову! — стріпував Святогор свої кучері,— І на чирят-шилохвостів, і на какву смачну, дарма що маленьку, й на такого велета, як ненасить — баба-птиця. З соколами, часом і з писаним котюгою-пардусом ходив Ізмарагд на Свангільдину заводь, що тягла його, мов липовий квіт бджолу. А від заводі — вже до палат князівни шлях недовгий. Тож сталось, що де заясніє білий Свангільдин серпанок, враз коло неї — білої лілеї — мов тополь стрункий виростає й загарливий Путятич.
І палає зорею вранішньою принадне личко Либедь-князівни. І чорними сонцями сиплять проміння очі Путятича.
Та і не самій сестрі вікінгів, те ж і князеві Києві до серця дружинник-юнак. Снагою, хоробрістю й родом — рівня. Бо ж старі люди знають:
— Враз із самим Дніпром в Україні цей рід стародавній об’явився. Такий же стародавній він, як і місто саме, що  його й недавні фойнекійці «стародавнім» звали. Бо ж таки  місто наше, шо довкола городища нового повстало, яке нині Києвом зветься, від віку на цій землі лежить і від віку підошви його миє Дніпро — сивий Славута. А Кий? Що ж — Кий!
Він лише зі сну збудив місто старе...
Збудити — збудив. Але ж мусить подбати, щоб знову до сну воно не запало, щоб на князівському Київському престолі було запевнене сидіння роду князівському. Таж не так це легко зробити, коли всі три брати-варяги не дівчат, лише вдову війну кохали, а з дів лише до діви слави  залицялись. Тож і не одружився жоден.
І якось на дозвіллі сказав братам Кий:
— Чи не віддати б нам, браття, сестру за Путятича?
Розпочнем рід новий княжий, пов’язавши наш славний рід з славним родом цієї землі?
Але Хорив розважно похитав головою:
— Не діло, брате, мовиш. Таки ж ми всі троє чули її обітницю — дівою посвятною свій вік увесь звікувати. Предки, брате, за свідків були!
— А чому б тобі самому, брате, жінки не взяти, коли про рід майбутній дбаєш? — спитав Кніва Щек.
Усміхнулись блакитні очі Києві, як синя хвилька на водах дніпрових:
— Це саме, брате, й тебе міг би я спитати. І ти скажеш те, що скажу я: вояк війні належить, а коли він — ще й Провідник, то аби його на те стачило, й не сміє він серця свого м’ягчити справами родинними. Мусить думати лише про рід, а не про родину. А сестрі — з лиця її бачу — тяжко  самітність нести, та й на літах вона вже. І хоч правда те, що  обітницю богам вона подала, та ж саме боги — не люди й не  вимагають від кволої людини того, що їй заважке.
Похитав головою Хорив. Промовчав Щек. А потім обоє вклонились братові:
— Ти — князь: най буде міцне твоє слово, що його ми все до розуму приймаємо.
А сама Свангільд вчуває, як розквітає квіт її серця. Не лише саме її небуденне життя,— увесь світ новою красою, сліпучим сяйвом осяюється. Бо ж, мабуть, з першого погляду впізнало саме серце в Путятичеві того «справдішнього», того лицаря, що Ерик-небіжчик в Норманській землі був лише назнаком. Та й, видко, й сам Ерик не витримав сили Свангільдиного чуття: переможений він, бо ж його примару в небуття загнала правдива дійсність. Вже більше не бачить Свангільд Ерикового обличчя в серпанках імли чи кадила, вже не загрожує їй його закривавлена рука. Заспокоївся мстивий дух, чи, може, боги, що їм не жалувала офір молоденька жриця, вгамували його. Хто ж знає таємниці божі?
Як часто нині ворожить Свангільд, намагаючись прочитати ті руни, що їх креслять табуни її лебедів по блакитному люстру «її річки». І бачить з них, і чує в зигзагах солов’їних трелів, що річкою місячного сяйва пливуть над водою, чує і в шепоті теплого віддиху травневого вітру:
— Щасливати, Свангільд! Щаслива... Вже близька година твоя!
Сидить Свангільд над кручею, не начудується тим шепотом і співами. Таж міцнішає вітер. Гонить повісма темних хмар. Вже й місяць сховав за ними веселе своє обличчя.
Замовкли й солов’ї, нахилені з вітами дерев до стривоженої землі. Черкнув перстом вогненний знак тутешній володар Перун й кинув на землю повну пригорщу стріл, аж небо гучно зітхнуло з далекого далека, а земля загорнулась в темно-синю кирею...
Вранці підпливли до Свангільдиного замчища Кий та Хорив. Питали брати: за ким стануть боги в новій війні, що мала початись? Ворожить на посвятній воді Свангільд. Та минає час, а знамення не приходить. А може, не вбачає його жриця-пророкиня, бо ж занадто голосно співає її власне серце? І не чути за його співом голосів божих, бо ж ніби на сурмі грає серце, все те саме: — Не туди дивись. Глянь-поглянь! Ілянь-поглянь!
І відвела свій зір пророкиня від посвятної води, між чубаті братові голови метнула погляд, туди, де з малого гурту найближчих дружинників княжих любується «Ладою своєю» рославий Путятич. І рвуть стріли очей Святогорових таємне мереживо божих письмен у посвятній воді. Думки пророкині, замість всі докупи збитись, мов розщебетані ластівки, ширяють в майбутнє. Не про вістки важні, а про радість близького кохання співають вони вкупі з її серцем.
Нема знамення.
— Відступились від нас боги,— говорить розважний Хорив.— Послухай мене, брате: не веди нас на сусідів. Ліпше пошукай на час миру. Пошли не вісників бою, а послів з дариною.
А в самого стискується серце. «Таж все це тому, що ухвалив Кий зв’язати подружжям вільну, посвячену богам дівусестру!»
А Кнів спокійно махає рукою.
— Ні брате. Не від нас відступилися боги, а відійшов від сестри віщий дух. Бачиш: розв’язують боги свою пророкиню, відпускають на волю вони її серце.
А, говорячи, глянув князь на Ізмарагда Путятича. І сталось так, що човен Святогорів відстав від княжого супроводу. Затримавсь у тихій затоці й лишився стояти у ній при березі, неначе нікуди не вела його рука Долі-Рожаниці.
А Свангільд нічого не бачила перед собою. Від несподіваної мовчанки богів турбота влилась в її душу. Серце, що так затремтіло, наповнене радісними поглядами Путятича,— тепер ніби зірвалось, і — порожнє — покотилось в річні хвилі. Була порожнеча, що відтулилась за незримою запоною, розірваною надвоє згори аж до землі. Чи зможе отямитись приголомшена Свангільд, що для неї померк білий світ? Не знає, як розлучилась з братами. Не пам’ятає, що сказали вони при відході. Згадала тільки на одно, як колись радив Щек:
— Коли маєш серце стурбоване і кволий дух томить тебе,— найліпший лік — метати стріли. Певність ока і твердість руки розженуть усі турботи і повернуть спокій.
Вхопила Свангільд свій лук та сагайдак і самітня пішла від храму до затоки. А там — аж мерехтить від руїнних лебединих крил. Неспокійні сьогодні птахи, як неспокійна Свангільдина думка. Немов простягають до неба білі руки, та збентежено б’ють вони крилами. Ані не помічають присутності своєї пані. Та ось затихли раптом і знерухоміли, утворивши коло. А посередині — найсильніший і найгарніший, улюбленець Свангільдин могутній чорноголовий лебідь поставив крила парусами, шию вигнув і кинув до неба повний туги спів. Знає Свангільд: співом розлучається лебідь із життям. Тільки ж нині здається їй, що то не лебідь, а її власне життя має відлетіти, бо ж боги, що все були до неї нахильні, нині її занедбали. Тремтять її руки й тятива, мов струна, трудить — нарікає.
Отямилась, згадала знову братову раду, й поклавши стрілу з пером лебединим, намітила певно:
— В ту сріблясту осику, між тих двох чорних цяток, що, немов Ерикові очі, дивляться на неї.
Заспівала стріла, а рука князівни вже сягає по другу. В посріблених галуззях осокора метнулась знайома примара: Ерик з мечем у руці. Грозить чи перестерігає?.. Однаково: — «Досить»! — кричить-розказує друга стріла. А з її виттям зливається стогін людський. Зникла змора. На білявий стовбур точиться-хилиться Святогор...
Ще на мить підніс руку. Немов милий дарунок притискує до грудей Свангільдину стрілу. Ще мить стоїть, обпершись на стовбур і, неначе звалений подувом вітру з тих крил лебединих, що всі разом зашуміли над ним, падає підрізаний на зелену мураву, на березі порожньої затоки. Порожньої: всі-бо відлетіли, лежить тільки одинокий білий птах, що вже доспівав свою останню пісню, коливається квітка біла, неживий лебідь на блакитнім люстрі затоки...

Звіриним скоком метнулась Свангільд. Тулить до серця голову Путятича. Миє зблідле обличчя гарячою сльозою. І ще розплющились на хвилю Святогорові очі, а бліді вуста під вусом соболиним усміхнулись м’яко:
— На заручини ішов я по волі брата твого... А ось «парубоцькі запоїни» — кров’ю...
І вгасли останні слова. Зачервонила кров юнакові уста, смикнула великим тілом душа, відлітаючи, але ж очі, блискучі, мов два чорні агати, не сховались за повіками: любовали й далі з краси коханої чужинки.
Мов жбан, розбилося серце князівни, а з нього витікало життя з палкими, нестримними слізьми. Бо ж плакали Свангільдині чарівні очі, плакали так довго, аж залили  повінню все життя вдовиці-нареченої, залили й смерть коханої втіленої мрії. Не перестали, плакали далі, мов стали ті очі жрекині-чужинки бездонними криницями на чужій землі. Сама ж Свангільд-князівна Либедь злилась із тихою затокою і стала річкою сліз.
Зрозуміли це жерці й ворожбити Свангільдиного храму.
Збагнув те й здивований люд. Ствердили і Кий могутній, і Щек боєславний, і мудрий, розсудливий Хорив. Інак-бо й думати було не можна: бачили ж таки всі тільки самітне тіло красного Путятича, прошите стрілою Свангільд. По самій же князівні і сліду не було. Ані знаку! Зникли й усі лебеді, крім мертвого, що тихо коливався на замерлій поверхні води.
Коли ж прийшов старий волф-наузник, лікар, й оглянув убитого Ізмарагда, то знайшов: глибоко в рані, під гострим кінцем стріли в саме серце юнакові пробився його талісман — «жабний камінь». Правду говорив юнак за життя, правду прочуваючи: був то «камінь його долі».

*1) Старий київський рід.

За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 58 - 70.


Останні коментарі до сторінки
«Наталена Королева, легенда-оповідання "Свангільд-князівна" (зі збірки "Легенди старокиївські")»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті