Микола Костомаров
ПОЕЗІЇ РІЗНИХ РОКІВ
1841
* * *
Заліг, заліг козаченько
Та й не підведеться;
Товариші вертаються,
Хворий зостається!
— Товаришу, рідний брате,
Маю умирати.
Ой дай же, мій товаришу,
До родини знати.
Нехай мене стара мати
Не кляне, не лає;
Нехай править панахиду,
В царство проводжає.
Рідна мати, рідна мати!
Рідна Україна!
Зостається на Вкраїні
Молода дівчина.
Бодай вона не марніє
З великого горя,
Що зоставсь її миленький
Край синього моря.
Бодай вона мене зрадить,
Як її я зрадив:
Обіщавсь її любити —
Смерть собі принадив.
Над дівчачий голосочок
І тихую мову
Злюбив слухать сиву хвилю
В глибокому морю;
Над рум’яноє личенько
І білую руку
Злюбив, шельма, цілувати
Гостру каменюку.
* * *
Ой ішов козак, ой ійшов бурлак
На той бік Самари;
Там жили тоді по балках-тернах
Самарські лугарі.
Ой нема в його роду-племені,
Ні батька, ні неньки,
Затомилося, зажурилося
Козацьке серденько.
Ой ішов козак, ой ішов бурлак
Та через долину;
Та й зустрів же він пізно ввечері
Хорошу дівчину.
Ой і став козак, ой і став бурлак
З нею розмовляти,
Стало тяженько, стало важенько
Її покидати.
Ой зайшов козак, ой зайшов бурлак
За густії лози,
Ой облили же та дівчиноньку
Дрібненькії сльози!
Опинивсь козак, опинивсь бурлак
У чистім роздоллі,
Та й вздихнув же він, та й заплакав він
Об тяжкої долі!
У зеленому лузі темному
Бурлак проживає,
Всіх цурається, всіх ховається,
Сам смерті бажає.
Гірко жить тому, хто на світоньку
Із щастям не знався;
Гірше жить тому, хто пізнав його
Й зараз відцурався.
* * *
ДИТИНКА
З народного переказу
Темної ночі коло воріт
Хтось стукотить;
Панська служанка вийшла у сіни:
Коло порога мізильна дитина
В золотім кріслі сидить.
— На тобі, паня, мізинну дитину,
Пестуй, годуй, як рідненького сина,
Пестуй його!
Ти ж, моя кросю, не плач слізоньками,
Під вишиваними спи пелюшками,
Моє дитя!
Будеш горішками срібними граться,
Золотим яблучком перекидаться,
Рости, дитя!
Виростеш, в золоті будеш ходити,
Будуть паняночки тебе любити.
Рости, дитя!
Білеє личенько, карії очі,
Буде щасливе, як серденько схоче...
Моє дитя!
Виростеш, станеш про рід свій питати.
Де тебе, роде, добути, узяти...
Роду нема!
Рід не насіння — на ниві не зійде,
Сльози не дощик — воно не підійде,
Горе моє!
На небі зірка — ясна зірниця,
То твоя доля — твоя красовиця,
Доля твоя!
На небі доля — то вірна дружина,
На світі люди — світ цілий родина,
Світ не малий!
* * *
ЗОЗУЛЯ
Не сходило ясне сонечко,
Щось стукало у віконечко,
Віконечко одчинялося,
Я, молода, дивовалася,
Я, молода, як ягода.
Прилітала дрібна пташечка;
Чи то пташка-щебетушечка,
Чи козаченькова душенька?
Ой устану я ранесенько
Та умиюся білесенько,
Піду в поле зелененькоє.
В полі сон-траву я рватиму,
Своєй доленьки питатиму.
Не цвіти, сон-зілля яроє,
Нещасливоє, бездольноє,
Над коханочком милесеньким,
Козаченьком молодесеньким,
Його рученьки край крученьки,
А ніженьки край доріженьки,
Піском оченьки засипані,
У головоньках сон-зіллячко!
Ой не стане дня-годиноньки,
Ні часочка, ні часиноньки,
Тільки стане мого горечка,
Тебе з степу виглядаючи,
До родини закликаючи.
Не сиділа край віконечка
У неділю до схід сонечка,
Не сиділа ночі темної,
Не палила свічі теплої!..
Оглядала із тополеньки,
Та із самої вершиночки;
Ку-ку, ку-ку! мій милесенький,
Ку-ку, ку-ку! молодесенький.
Через три гори високії,
Через три степи широкії,
Через три ріки глибокії;
Загриміли ріки бистрії,
Загуділо поле чистеє,—
Йде, йде мій милесенький,
Йде, йде мій вірнесенький!
Собирайтесь, дрібні пташечки,
Ви мої весільні дружечки,
Не кохатиму дружиночку,
Не качатиму дитиночку,—
Хай в чужих воно кохається,
Свого роду одцурається.
Розвивайся, сухе дерево...
Ку-ку, ку-ку! Мати — в темний гай!
До милого на тихий Дунай.
* * *
ДО МАР’Ї ПОТОЦЬКІЙ
Віри божої наруга —
Хрест під місяцем стоїть!
Українко нещаслива,
Він говорить про тебе!
На твоїй могилі, Мар’є,
Вічнозелен мирт росте;
Се недаром — твоя пам’ять
Зеленіє, як той мирт.
Вже давно гармати наші
Розорили розбишак;
Пахне пусткою в будинках,
Де із ляку трясся раб.
І солдат, старий каліка,
На постелях ханських спить,
По ревнивому гарему
Шкандиба, не боячись.
І дарма про давні роки
Запитаєшся в його;
Його річі невторопні,
Як могила без письма.
Ти ж, нещасна християнко,
В його пам’яті одна;
Ти, не славна і не звісна,
Славних всіх пережила;
Об тобі сторожа хирний,
Об тобі сідий мулла
Водять річі, казки кажуть,
І прохожий уздиха.
Там вона жила самотня,
Там молилася Христу,
Там зачахла і зав’яла,
Там похована лежить.
І в будинок опустілий
Ввійде странній до тебе.
Слава кримська, пам’ять ханська
Не проснеться перед ним.
І Девлетів, і Ісламів
Ледве-ледве він згада,
Ти одна, душа святая,
Встанеш з мертвих перед ним.
Усе славне світовеє
Розлетиться й пропаде,
Тільки чистеє, святеє
Позостанеться навік.
Плуг могили порівняє,
Черви камінь проїдять.
Що записано на небі —
Не зотреться на землі!
* * *
ПАНТІКАПЕЯ
Світло гасне; галас пісень
На судах затих;
Місяць блідий сумно плине
По водах морських.
Странній з городу виходить
Поночі один;
Між могилами, понурий,
В полі ходить він.
Порозорені, розриті
Царські тереми —
Тисячлітнії останки
Від старовини!
Поміж ними є старіший,
Вищий всіх курган:
Його голову пробиту
Покрива туман.
........................
........................
Через мосур, через камні
Странній в склеп ввійшов.
Ізлякавшись, вилітає
Круглоокий птах...
Як там жутко! Як там вогко
По сідих стінах!
Странній сів,— от повіває
В склеп тихий вітрець;
Странній очі піднімає:
Перед ним мертвець!
Тінь висока, вітряная,
Видно скрізь її;
Очі світяться, як трухле
Древо восени.
С т р а н н і й
Хто се?
М а р а
Той,
Хто має волю, та не має сили
Тебе зогнати відсіль, нав’язливий!
Господар я!
С т р а н н і й
Мертвець!
М а р а
Чи мало ще над нами наругання,
Що ви розбили нас, як харцизяки,
Святеє наше покаляли, нашу
Худобу розікрали? Наші склепи
Не тисячу годів в землі ховались,—
Ви їх порозривали, нас самих
Вам на землі й на морі? Мов малая
Країна ваша, що і мертвецям
Прийшлося покидать свої могили?
Чи золота у горах недостача,
Що ви в трунах шукаєте його?
Чи мало ще й сього? Ви обібрали,
Розбили нас,— ви хочете ще й хати
Зайняти наші, ночувати в них!
С т р а н н і й
О бідна тінь! Я об тобі жалкую:
Я зла тобі не заподіяв, ні!
Мені огидло меж людьми живими:
Прости мене, коли прийшов шукати
У вас покою.
М а р а
Га-га-га! Покою!
У нас прийшов шукать того покою,
Якого нас позбавили!
Дві тисячі годів ми тут лежали
Покійно, тихо, не видавши світу:
О, як то хороше в землі! По наших
Могилах виступали й погибали
Народи; ми не бачили й не чули,
Бо віджили свій вік. Ніхто не смів
Потурбувати нас; ніхто не знав,
Що тут таке заховано в могилах.
Я сам був цар над берегом і морем:
Покірний мій народ мене любив,
І поховав як слід, і пожурився.
Дивись! мій царський неприступний склеп
Порушили, відбили, наче насміх
Усякому заглядувать туди;
Труну мою украли; попіл мій
Розвіяли; вінець мій золотий
Показують на диво; з тих амфор,
Куди стікали сльози моїх рідних,
Повимивали дорогії п’ятна!
Ой! ой! ой! ой!
С т р а н н і й
О, як мене твій крик бере за серце!
М а р а
Що я зробив їм? Чим надосадив?
Вони мене не знали,— я не знав їх!
Тепер, бідазі, присудила доля
Такую муку... в десять раз страшнішу,
Ніж грішникам у Тартарі...
Там, на чорному березі щироблакитного моря,
Цілий день, невидимий смертельним очам, із нудьгою,
Сумно, як баба морськая, сиджу я на ясному сонці,
Терплячи світ, осоружніший гірше для мертвого ока,
Ніж для грудей живих спертий дух у могилі.
Ніччю ж, як винирне з хвиль срібронога дівчина Селена,
Я устаю і вештаюсь скрізь по розритих могилах;
Часом зустріну знакомую тінь: ворога або друга,
Дружка до дружки застогнем та й різно собі почвалаєм.
Часом заходжу і в город лякати маленькії діти;
Часом край суден завию, і з ляку гребець стрепенеться!
Коли ж на сході задніє, покине вродлива Аврора
Постіль, з туману пошиту, тоді я вертаюсь до моря,
Знову сідаю на берег терпіти усе тую муку.
Так ні удень ні уніч немає мені відпочинку,
Так і удень і уніч я все нию і гірко страждаю.
С т р а н н і й
Нещасна тінь! Гіркую п’єш ти, бідна!
Шкода ж хотіння нашого все знати?
Але не позирай на мене грізно;
Хай небо свідком буде: є у мене За тебе сльози.
Мої руки чисті Од вашої худоби. Я здалека,
Я не копався у могилах ваших. Я
Жалкую об тобі, нещасний царю.
М а р а
У сто разів щасливіший од мене
Послідній із моїх підданих.
Злодій Не прийде витягать його з сирої.
У сто разів щасливіший би був я,
Коли б як простого, без жодній честі,
Мене сховали в полі і могилу
Мою зрівняли плугом: не блукав би
Я по сьому помор’ю,— я, що був
Законний цар над сим помор’ям!
С т р а н н і й
Чим, бідна тінь, тебе спокоїть можна?
М а р а
Нічим, нічим. І хоч би мав ти волю
Внести уп’ять мою труну в могилу,
Вернуть мені розікранеє злото
І знов відправить тризну, знов оплакать
Мою кончину,— і тоді, як перше,
Я не вспокоюся! Що раз зробилось,
Тому незробленим не можна бути!
Гріхи мої супроти мене встали;
Поки я спав захований — вони,
Давнішні, вже були загрузли в пеклі;
А як мене збудили — повставали,
Напались на мене, гризуть, їдять...
Й не відчепляться: світ став інакий!
Коли погасне сонце, висхне море,
Згорить земля і стане углем,— і тоді
Я не вспокоюсь: на її останках
Блукатиму по холоду, в темноті,
На вічні віки, в муці, без надії,
На ганьбу чоловічому хотінню.
Вічний закон чоловікові доля дає справедлива:
Вічний закон занехавши, лихо зробив чоловік!
Горе тому, чиї кості з землі чоловік вибирає;
Гірко й тому, хто за золото мертвих покою збавля.
Щасливо, чоловіче, хай тобі
Того не буде після смерті, що мені!
Ой, горе, горе!..
І послідній галас тіні
У степу затих;
Місяць блідий сумно плине
По водах морських.
* * *
1842
Із антології
І. ЕЛЛАДА
Голосно в світі гула твоя чародійная слава,
Змалку героям твоїм привикав дивуватись школяр;
Сльози народів текли на руїни твої; на колінах
Мовчки стояв, глядючи на тебе, заворожений світ.
Шкода слави твоєї, вродливая, красна країно!
Шкода твого Парфенона, шкода театрів твоїх;
Шкода Солонових прав, хитромовних речей Демосфена,
Шкода великої навіть Тімолеона душі.
Ти не спиняла дітей... вони гризлись з собою, як звірі;
Ти все шукала свободи — нікчемная грошей раба!
Ти прославляла війну людоїдну, і в Спарті проклятій
Пан для потіхи пускав злих на ілота собак!
Ти научала народи втікать до неволі од волі,
Ти зіпсувала найкращий неба восточного дар...
Пам’ять посмертна твоя засліпляла маною нам очі;
Ми, на тебе глядючи, не бачили самі себе.
* * *
II. ДАВНИНА
Як то недобре на світі було,
Як світом безкарні боги управляли!
Маїн проворний і хитрий синок,
Всіх покривав — і хапуг, і злодіїв.
Змутить, бувало, чорт знає з чого,
Рід чоловічий Арей-гайдамака,—
Ллються ріками і сльози, і кров
Задля утіхи тих лежнів безсмертних.
Як же задума який Прометей
Розуму світлом прогнати темноту —
Зцапають зараз боги молодця
Та й оддадуть на поталу шулікам.
В той час Юпітер як хоче гуля:
Дощ золотий розсипає дівчатам
Чи перекинеться білим бичком —
Скаче, мичить, борікає рогами;
Люди ж, на штуки такі дивлячись,
Голови мовчки побожно схиляють.
«Істинно,— кажуть,— не віл се, а Бог...»
А Прометея нового немає...
* * *
1846 — 1847
* * *
Спить Вкраїна та руїни
Нові щодень лічить,
Гине слава... та й ту славу
Усяке калічить.
Не вернеться дідівщина...
Нехай не вертається —
За що ж з теї старовини
Святої згнущаться?
Гріх великий... Чи вже ж дарма
Славнії гетьмани
Умирали в лютих муках,
Закуті в кайдани?..
Чи вже ж дарма в нас мушкети,
Гармати гриміли?
Нащо ж всюди, де не глянеш,
Виросли могили?
Ще ж пісні не повмирали...
Чи то ж на забаву
В їх співають святу славу,
Козацькую славу?
Спи ж у льоху, в привитниці,
Велика руїно,
Спи, небого сердешная,
Мати Україно!
Поки зорють останнюю
Могилу у полі,
Поки й [пісня] забудеться
Про вольную (волю)...
Тяжко... Глянеш — люд як люде,
Ніби все радіє,
А придивишся... жаль, туга
Усю землю криє.
* * *
Діти слави, діти слави!
Час ваш наступає:
Од Бенеток до Камчатки,
Гомін розлягає.
Од Бенеток до Камчатки,
Од Фін до Боспора
Розрішається загадка
Великого спора.
Розриваються кайдани
Неволі й неслави,
Згине, щезне братня свара,
Ворог ваш кровавий.
І освіте ваше небо
Сонечко свободи;
Стануть вкупі перед Богом
Вільнії народи.
Поклоняться розп’ятому,
Завіт його приймуть,
Ворогів тисячолітніх
Вороги обіймуть.
Уздрять те, на що гляділи
І досі не зріли,
Взнають те, що земля й небо
Всім давно одкрили:
Тільки там, де дух господень,
Тільки там і воля!
Де любов Христова й правда,
Там і щастя й доля.
Ясне небо слов’янщини
Покрила темнота,
Безпросвітна, нерозумна
Давняя негода.
Що ж за гомін чудний ходить
Од края до края?
А чи він що ізгадує,
Чи що провіщає?
А ми слухали і чули
Й до серця прийняли,
Не скажемо, правий Боже,
Щоб все розібрали!
Не нам, Боже, викладати
Небесні глаголи!
Суди, Боже, нашу долю
По твоєї волі!
Ти даєш нам розуміти,
Кому скільки треба.
Молімося, виглядаймо
Твого га(с)ла з неба.
Молітеся, діти слави,
Виглядайте часу!
Прислухайтесь до святого
Небесного гласу!
Мирітеся, очищайтесь
Од п’ятна й пороку!
Любітеся — скоро блисне
Звізда од Востоку!
Горе панству лукавому,
Що в гасло неволі
Обернуло хрест всечесний,
Гасло вічній волі!
Горе тим, що словом божим
Розум подавляли,
Для користі, для мамони
Правду уживали.
Горе тим, котрі говорять:
— Наша власть од Бога,—
А без страха над собою
Не знають нікого.
Горе вченим, котрі злеє
Добрим нарікали,
Тим, що істину святую
Од простих ховали!
Всім продажним філозофам!
Од духа святині
Розсіються їх хитрощі,
Як пил по пустині.
Любітеся, діти слави!
Любов нас спасає!
Слава, честь тобі вовіки,
Орле наш двоглавий!
Бо ти шпонями своїми
Вирвеш із неволі,
Із пору ги давній на світ
Слов’янськую долю!
Слава чехам! Ясним світом
Науки темноту
Розганяйте, пробуджайте
Слов’янську дрімоту.
Слава тобі, люде добрий,
Із слов’ян слов’яне!
В день воскресний станеш в славі
Між всіма братами.
Слава сербам за їх пісні,
За чистую віру
В милость божу, за ненависть
Проти музувіра.
Слава, честь вам, брати ляхи,
Мир вам, вічна згода!
Згине панство лукавоє,
Воскресне свобода!
Слава тобі, Україно!
....................
* * *
НА ДОБРАНІЧ
На добраніч усім на ніч —
Годі вже блукати;
Одинокий, безталанний,
Ляжу спочивати.
Холодная постілонька
У темній діброві,
Буду ждати, сподіватись
Любої обнови.
Усе небо блакитнеє
Покрила темнота
Безпросвітна, нерозумна
Давняя дрімота.
Що за гомін чудний ходить
Од краю до краю?
Чи він що нам нагадує,
Чи що провіщає?
Не нам, Боже, розгадати
Небесні глаголи;
Суди, Боже, нашу долю
По твоєї волі.
І холодно, і боязно,
Туга серце гнітить;
Всюди темно і не видно,
Тільки зірка світить.
Світи, зоре, на всю землю,
Поки сонце зійде,
Поки божий день на землю
Красотворний прийде,—
День великий, день воскресний,
День божої слави:
Впрах розсиплються будови,
Старосвітські справи.
Задрижить планета грішна,
Сколихнеться море,
Заридає змій старинний,
Горе йому, горе!
Горе тобі, розвінчаний
Правдою тиране!
За державу тобі плата —
Озеро огняне!
За злочинства — в пеклі муки,
На землі — прокляття!
Горе тобі, Вавілоне,
Душогубний граде!
Скинуть жемчуг, заголосять
Пишнії блудниці;
Розкриються, розчиняться
Скритнії темниці.
Вийдуть мученики бліді —
Катовані тіні!
Дасться суд їм невмолимий,
Що тебе постигне!
Горе, горе лукавому,
Що в гасло неволі
Обертає хрест всечесний —
Гасло правди й волі!
Горе, горе багатому,
Що в гордощі панській
Дурницею нарікає
Голос правди братський!
Горе, горе безумному,
Що братів смущає;
У нечесті, у розпусті
Свободи шукає.
Горе вченим, що од простих
Світло заховали,
Для користі, для мамони
Правду уживали,—
Всім продажним філозофам...
Од духа святині
Розвіються їх хитрощі,
Як пил по пустині!
День великий, день воскресний,
День суда й любові!
Перед ним туман предіде,
Сліз туман і крові...
А в тумані сонце світить,
Туман розганяє.
Сонце правди незахідне
На весь світ засяє!
День великий, день воскресний,
День божої сили!..
Розкриються великії
Народні могили,
Прокинуться всі народи,
Завіт вічний приймуть,
Ворогів тисячолітніх
Вороги обіймуть,
Уздрять те, на що гляділи
І досі не зріли,
Уздрять те, що земля й небо
Їм давно одкрили!
Тільки там, де дух господень,
Там і правда, й воля.
Де любов господня й віра,—
Там і щастя, й доля!..
Світи ж, зоре, на всю землю,
Поки день той прийде;
А ви, браття, готуйтеся,
Бо неждано зійде.
Готуйтеся, очищайтесь
Од плям і пороку;
Готуйтеся — скоро блисне
Звізда од Востоку!
* * *
1848
БРАТ З СЕСТРОЮ *1
Зажурилась Україна,
Що недобра їй година:
Наступають орди ханські,
Палять села християнські,
Палять села із церквами,
Топчуть ниви із хлібами,
Мир хрещений марно гублять:
Одних топлять, других рублять.
Не одна тоді дівчина
Смутно в полі голосила,
Під арканом ступаючи,
Білі ніжки збиваючи.
Два загони на Вкраїні,
Два загони на Волині,
П’ятий з ханом наступає,
До Києва привертає.
Взяли Київ у неділю —
Попсовали, попалили.
Брали срібло, брали злото,
Брали сукні і форботи,
Адамашки і атласи,
Оксамити, блаватаси,
Брали коні і корови,
Брали дівки чорноброві.
У ті пори на Подолі
Жив міщанин в добрій долі;
Мав він хату й господиньку,
Мав він хлопчика й дівчинку.
Злі татари набігали,
Мужа й жону зарубали,
Мале дівча полонили,
Тільки хлопця не вловили.
У середу бусурмани
Із Києва повертали.
Став Івась тоді ходити,
Став по рідоньку тужити:
Що ні тата, ані нені,
Ані хати, ні постелі.
Взяли Йвася-сиротину
Добрі люди на чужину,
Запорозькі товарищі
Повезли його до Січі.
Виховали на славу,
На козацьку одвагу;
Що козаченька такого
Нема в Січі ні одного.
Сам утворний, ростом статний,
На все бойкий і придатний:
Чи у чайці просвіщаться,
Чи на коні красоваться.
Тричі ходив з отаманом
Воювати з бусурманом,
За батенька відомщати,
За нещасну рідну мати,
За сестрицину недолю,
За свою сирітську долю.
Брав він добич незміримо,
Срібло-злото незлічимо,
Кармазинні жупани,
Гаптовані сап’яни,
І пояси шалеві,
І басани зелені.
Раз поїхав Івасенько
У Бендері на ярмарок.
А в Бендерях та на ринку
Продає татарин дівку.
Івасенько приглядає,
Християнку примічає.
Став дівчину торгувати;
Татарюга став казати:
«Сія дівка не наймичка,
Пригожая, як панночка,
Молодая, як травиця,
Рум’яная, як зірниця,
Із далекої чужини,
З козацької України».
Івась гроші одміряє,
Дівчиноньку викупляє
І приводить на домівку
Чорнобриву українку.
Стоїть бранка край порога;
Сидить Івась в кінці стола;
Плаче бранка сльозами,
Мовить козак словами:
«Не плач, бранко, не плач, красна!
Твоя доля не безщасна.
Не на поругу для себе
Визволив я, бранко, тебе!
Візьму тебе за дружину,
Звінчаємось у неділю.
Бо, як тебе зоглядаю,
Отця й неньку споминаю!»
Добре козак промовляв,
Тільки роду не спитав.
У суботу змовлялись,
А в неділю звінчались —
Тоді роду питались.
— Скажи мені, серденько,
Якого ти родоньку?
«Я з Києва Петрівна
По батькові Йванівна;
На Подолі хату мали.
Злі татари набігали,
Отця-неньку погубили,
Мене, малу, полонили,
А маленький брат зостався
Та не знаю, де дівався?»
Як Івась те зачуває,
Свою долю проклинає:
«Бідна моя головонько!
Нещаслива годинонька,
Як матуся нас родила,
Лучче б була утопила,
Лучче б були нас татари
Вкупі разом порубали!
Я з Києва Петренко,
По батькові Йваненко,
На подолі хату мали.
Злі татари набігали,
Отця-неньку погубили,
Тебе, сестро, полонили,
А я, хлопчик, заховався,
На лиху долю зостався!
Чи се ж Бог нас покарав,
Що брат сестри не пізнав?
Чи вже світу кінець є,
Що сестрицю брат бере?
Ходім, сестроу горою,
Розвіємось травою;
Ходім, сестроу степами,
Розвіємось цвітами.
Ой ти станеш жовтий цвіт,
А я стану синій цвіт.
Тільки вкупі б нам жити,
В однім зіллі два цвіти».
Пішли вони горою,
Розвіялись травою;
Пішли вони степами,
Розвіялись цвітами.
Ой став Івась синій цвіт,
Стала Мар’я жовтий цвіт.
Як зв’язали в церкві руки,
Не було вже їм розлуки;
Як у церкві звінчались,
Так укупі й зостались:
В однім зіллі два цвіти!
Стали люди косити,
За них Бога молити,
Стали дівки квітки рвати —
Із їх гріхи збирати.
Стали люди казати:
«Оце ж тая травиця,
Що з братиком сестриця!» *2
*1 Иван-да-Марья (Приміт. авт.)
*2 Вірші, надруковані курсивом, - народні (приміт. авт.).
* * *
ЯВОР, ТОПОЛЯ І БЕРЕЗА
(З народного переказу)
Из народного предания
Оженила мати єдиначка сина,
Узяла невістку дівку-сиротину,
Взяла і не рада — вовком вовкує,
Повсякчас бідну сирітку катує,
Шле на поругу по воду босу,
Невдязнуту, простоволосу.
Сирітка плаче, по пеньках ступає.
На своїх ніженьках кров зобачає.
Прийде додому — лає катівка,
Часом ухопить за косу сирітку,
Часом по личку її затинає.
Сирітка плаче, до Бога взиває:
— Боже мій милий, боже милостивий,
Нащо ти держиш в світі нещасливу? —
Хотіла мати навік розлучити,
Дала синашу меду-вина пити,
Його дружині отрути вложила.
Каже синочок: — Вип’ємо, мила!
Вип’ємо, серце, по єдній чарці,
Будем лежати у єдній ямці! —
Випила мила, випив миленький,
Бере дружину, тулить к серденьку.
Пішли обоє в широке поле,
В зелені луки, в чисте болоння.
Та вже сирітка очі закриває,
Миленький мліє, слово промовляє:
— Яснеє сонце, небо високе,
Земля широка, море глибоке!
Хай наша доля у вас зостане,
Хай після смерті кохання не зв’яне!
Хай по всім світі ідуть про нас вісті,
Хай після смерті кохаємось вмісті! —
Став молоденький — зелений явір,
Стала дружина — тополя біла!
Стали їх ніженьки — чорні коріннячки,
Стали їх рученьки — довгії гіллячки,
Все їх одіння — зелене листя;
Оченьки, брівоньки кора покрила,
Крівця гарячая похолоділа.
Одного зросту, листу одного,
Схожі два дерева — одно в другого!
Явір вершечок к тополі схиляє,
Наче з дружиною річ поводжає.
Вийшла матуся — древа зоглядала...
Туга велика на серце їй впала.
Плакала гірко, таяла, в’яла,
На злеє серце своє нарікала.
Почув предвічний — змінилась мати:
Стала їй коронька тіло вкривати,
Стала матуся — береза біла,
Понурі гілля, сумна, журлива,
Все наче ниє, усе жаліє:
То об дітках вона все боліє!
* * *
1849
ЛАСТІВКА
Під Києвом, стольним градом,
На славній долині,
Де впадає Чортория
У дніпровські хвилі,
Збиралися руські люди
На велику раду,
Рахували, як родину
З лиха визволяти.
Були в зборі князі руські:
Київський старіший,
З Переяслава Володимир —
Над усіх мудріший,
Буйний Олег з Чернігова,
І князі з Волині,
І бояре, і дружини,
І прості людини.
Між князями, як та рожа
В саду процвітає,
Мономах переяславський.
Він річ починає:
«Послухайте, брати князі
І всі християне!
Було мені знаменіє
Од Бога послане:
Побачили в Радосині
0 самій півночі
Над Печерським стовп огняний
Мої грішні очі.
Сперш стояв над трапезою,
А далі ізнявся,
Став над церквою, а далі
По Дніпру піднявся
1 розсипавсь на болоні.
Братія кохані!
Моя думка — єсть се ангел,
Од Бога зісланий!
Треба йти нам на поганих
В їх землю прокляту:
Напитись шоломом Дону
І слави набрати!»
Скоро річ таку промовив
Мономах голінний,
Обізвалися кияне:
«Час тепер не вільний!
Як же можна смерда з конем
Од ріллі узяти?
Тепер весна: смерду в полі
Саме час орати».
Володимир одвічає:
«Неладно сказали,
Добрі браття! Дурно смерда
Ви пожалковали!
Половчин не пожаліє,
Як на нас налине;
Уб’є смерда, коня візьме...
Вся сім’я загине!»
Отак казав Володимир,
Усі дивовали,
«Право, істинно»,— єдиним
Голосом сказали
І на раді присудили
На поганих стати,
Напитись шоломом Дону
І слави набрати.
Тоді в Києві на ринку
Вояки кричали:
«Кому пам’ятно, кияне,
Що батьки вчиняли,
Кому мила земля руська
І віра святая,
Хто не хоче нить в неволі
У чужому краю
Або жінки, або дочки
В полон оддавати,
Хто не любить на спалені
Церкви поглядати,—
Той нехай бере оружьє,
На коня сідає
Та з князями в половецьку
Землю поспішає!»
А в Києві вдова жила,
Чесна та старенька;
У вдовиці синок любий,
Як сокіл ясненький.
Вона його годувала,
Пестила, кохала;
Із ним вона доживати
Віку сподівала.
Почув синок закликаньє,
Палає серденько;
На батьківські мечі-списи
Погляда пильненько.
«Благослови, стара мати,
На добреє діло:
За святую руську землю
Оддать душу й тіло
Або Дону напитися
І слави достати,
Дітям-внукам тую славу
Чесно передати!»
Стара мати відповіла:
«Синочку мій милий!
Не на теє, мій квітоньку,
Я тебе ростила,
Не для того годувала,
Щоб матір старую
Ти покинув без підмоги,
Вбогу, немощную.
Правда, синку, добре діло
За віру стояти,
Але добре в Бога діло —
Матір доглядати.
Як закриєш мої очі,
Сховаєш в могилі
Свою матір,— тоді й роби,
Що серденьку мило!
Слуха юнак, розважає,
На матір погляне.
Як квітина під морозом,
Його серце в’яне,
А погляне на оружжя —
Знову серце рветься,
А за тим удруге, втретє
Заклик оддається.
Не зжалився над матір’ю,
Над її сльозами,
Сідла коня, міч знімає,
їде за полками.
Стара мати з жалю мліє,
К землі припадає,
Своє дитя непокірне
Спершу проклинає,
А на потім пожаліла
Та й молиться Богу,
Щоб дав Господь молодому
Щасливу дорогу,
Щоб синок живий зостався,
Та в Київ вертався,
Та щоб слави лицарської,
Як батько, набрався.
Отак вона молилася;
За тим час минає;
Вже пройшов святий Великдень,
Вшестя настигає.
Стурбовався стольний Київ,
Дзвони задзвонили,
Вертаються руські люди
З чужої країни.
Попереду попи ідуть
З святими хрестами,
А позаду полон ведуть
З тяжкими возами.
На березі люд зібрався,
Старії, малії,
Жінки, діти, заручені
Дівки молодії.
Кожне свого привітає,
Всі дякують Богу,
А юнаки розказують
Про свою дорогу:
Як у граді Шарукані
Половці погані
Виносили вино й рибу
І прохали шани,
І як, мов той бор великий,
Вороги сходились,
Як у страшний понеділок
На Сальниці бились;
Як все небо загриміло,
Земля стугоніла,
Здолівала руське військо
Половецька сила,
Усівала всю болоню
Руськими тілами,
Поки ступив Володимир
З вірними полками.
Тоді люди побачили
Невимовне чудо:
Ангел божий став на поміч
Хрещеному люду,
Став крилами Мономаха
Свято осіняти,
Став невидимо поганим
Голови стинати.
Так юнаки говорили,
А тут за возами
Обізвались колодники
З гіркими сльозами:
«Довелось і нам побачить
Те велике диво:
Від того-то наше військо
Стало боязливо.
Не здолієм, руські люди,
Воювати з вами,
Бо, воюючи, ще маєм
Биться з небесами!»
Отоді-то була радість
Нашій Україні,
Отоді-то пішла слава
На усі чужини!
Греки, чехи, ляхи, угри
Славу ту носили
Аж до Риму великого:
Всі Бога хвалили.
Добрі Бога вихваляли,
А поганці страха
Набралися, боячися
Князя Мономаха.
У той час вдова старенька
К війську виходжала,
Туди-сюди оченьками
Сина визирала;
Але сина-одиначка
Ніде не уздріла
І до князя старішого
З річчю приступила:
«Княже милий, княже славний!
Де мій син єдиний?
Чи з славою повернувся,
Чи в полі погинув?»
Одмовляє князь старіший:
«Чесная вдовице!
Оженився син твій милий:
Взяв собі дівицю
Нарядную, багатую,
З многими скарбами,
Коса її шовковая
Убрана квітами.
Горда, пишна — роботою
Ручок не потомить,
Навіть князю старішому
Голови не склонить».
Одгадала стара мати
Сій загадки силу,
Що прийняла одинчика
Темная могила.
....................
....................
Не давала худібоньки
На нищую братью,
Над Дніпром-рікою славним
День і ніч сиділа,
На недолю нарікала,
Плакала, вопила,
І пташкою буть бажала,
І так говорила:
«Якби я тепер, безщасна,
Мала тії крила,
Полинула б до синочка
У чужу чужину,
Одвідала б дитя своє,
Бідну сиротину.
Сіла б, пала б в головоньках
Та й сказала б: «Синку!
Почуй мене, глянь на мене,
Одчини могилку!
А в могилці темно, вогко
І холодно дуже!
Одинокий мій голубе,
Мій синку, мій друже!
Там нікому головоньки
Тобі, синку, змити,
Там нікому сорочечки
Біленькій надіти;
Не почуєш на чужині
Ласкавої мови,
Ніхто там тобі не скаже
Вірненького слова.
Кажуть — синок оженився;
Проклята та мила:
Вона мою головоньку
Навіки згубила;
Не такую сподівала
Я собі невістку».
Отак вона голосила,
Далі перестала,
Туга дива наробила:
Мати пташка стала.
Скоротались її ноги,
А білеє тіло
Сизенькоє й біленькеє
Пір’ячко оділо;
А рученьки її стали
Легенькії крильця.
Піднялася, закрутилась
По ясній водиці,
Ще хотіла затужити,
Та й защебетала —
Ластівкою сизенькою
Матіночка стала.
Ластівочка домовита,
Любая пташина,
Невсипуща, дітолюбна,
Добра господиня,
Не боїться вона миру,
По селах витає,
Незлоблива, тільки льотом
Себе охраняє.
Її бить бояться діти,
Щоб не вмерла мати,
Кажуть, де вона витає,
Згода у тій хаті.
* * *
ЗІРКА
Милий отець, мила мати,
Дружина миліша;
Радий козак молоденький,
Дівчина радніша.
Вранці у їх весіллячко —
Кінець дожиданню,
Завтра піп їм руки зв’яже
На вічне кохання.
І, бесіду покинувши,
Нічною добою
Ходить козак молоденький
В лузі над водою.
Глядить в небо блакитнеє:
Там зірочка сяє;
Козаченько до зірочки
Слово промовляє:
— Світи, зоре, на всю землю,
Світи, зоре красна!
Нехай в світі моя доля
Така буде ясна!
Ясно зірка заблищала,
Більшою здалася
І огненною смугою
В небі простяглася.
І пропала й не засвітить.
Зірочки яснії
Світять в небі — все то долі,
Та усе чужії!
І не було весіллячка,
Не було й не буде...
Вже чужая йому мила —
Розлучили люде! —
І зостався козаченько
При лихій годині;
Одинокий, сохне-в’яне
На чужій країні!
А у небо блакитнеє,
Як перш, поглядає:
Чи про зірку споминає,
Чи нову шукає?
Много зірок в темнім небі —
Все чужії долі.
Козакова погоріла
Й не блисне ніколи!
* * *
1850
СПІВЕЦЬ МИТУСА
Гине сила Дажбожого внука: татари плюндрують,
Князі кують коромоли, не дбають об вірі і людях.
Куриться Галицька волость, дим до Бескидів простягся,
Впав Володимир Волинський; Києва вже не підняти.
Князь Ростислав із Данилом не милують землю
Дністрянську;
Угри і ляхи біди додають; в Перемишль набігає
Князь Костянтин; коромолує з ним на Данила владика.
Кріпший за всіх в Перемишлі співець словутний Митуса.
Шаблі не носить співець і грудей щитом не вкриває —
Піснями сипле на князя, гострими ніби стрілами,
Піснями люд стурбував і хіть до війни підливає.
Красних не хвалить дівиць Миту сина пісня шалена,
Мирного людям життя не пророчить, не гріє одваги
На супостата: усобиці й смути та пісня виводить.
От уже град Перемишль Андрій облягає повками,
Ласкаво згоду дає — не радить на згоду Митуса.
Рано в неділю ступають повки княженецькі до штурму,
Спершу гарцюють стрільці, а там подаються пороки.
Ввечері князь в Перемишль уступа, закували владику,
Силу взяли на поток непокірного люду; подрали
Тули боброві у їх і барсучі і вовчі прилбиці.
Інші біжать по чужинах; не втік словутний Митуса.
Він, що колись не схотів заспівати Данилові, бранцем
Став тепер перед князем Данилом словутний, а буїсть
Давня у серці... Не впав на коліна, лице не поблідло.
Грізно поглянув на його Данило і мовив словами:
— Гордий співаче, славний співаче! Бунтовнйче клятий!
Що, солов’їний голос зміняв на гадюче сичання?
Бог дарував тобі силу, ти одмінив її бісу!..
Чом, як Боян стародавній, ти не співав нам про славу
Предків великих? Чом не навчав нас добру і согласці?
Чом од гріхів не впиняв нерозумних бгненним словом?
— Княже,— одвітив Митуса,— ось я заспіваю вам пісню:
Ріжтесь, кусайтеся, бийтесь, попелом Русь посипайте,
Пийте братернюю кров, умивайтесь сльозами народу.—
От до вас добрана пісня! Іншої вам не почути!
Що вас спиняти? Що вам співати? Шкода, опізнились!
Помста за помсту, кара за кару, лихо за лихо!
Кончились віки, сповнилась чаша, грім розпалився:
Суд неминущий, суд невмолимий,— написана доля!
Кончились віки! Зілля сухеє огонь поїдає.
Хай поїдає! Хай пропадає Русь із князями!
Боже прокляття чорними хмарами вйсить над нею;
Хмари згустіють, віки пролинуть, і знов, хоч не скоро,
Знову розгонить яснеє сонце туман віковічний;
В той час-годину інших пісень співці заспівають
Іншим князям, та не вам,— іншому руському люду!..
* * *
1852
ЗОРІ
Вийду ніччю в чисте поле — гроби бовваніють,
Погляну я в чисте небо: там зорі зоріють.
Ясні зорі, красні зорі, любі зорі, милі!
Буду на вас поглядати, стоя на могилі.
Рівним рухом, живим духом на синім просторі,
Огнем грають, світом сяють неодмінні зорі!
Плинуть зорі без упину вічними шляхами;
Не нам, не нам, дітям праха, любоваться вами!
Нас неволя, наша доля, на світ породила,
Подражнила свободою, та й не вдовольнила;
Дала розум пізнавати, що ми дурні зроду,
Дала серце нарікати на власну природу,
Обіщала щастя-долю, а горе послала,
Підманила надією, а гроб даровала!
Зорі світять, як світили, і будуть світити,
А ми, на їх подивившись, ляжем в землю тліти.
Дражнить вічность чоловіка з темній високості,
А могила ожидає його трухлі кості!
Душа рветься все до неба — непривітне небо.
Непривітне, безотвітне — нас йому не треба!
* * *
1855
НАТАЛЯ
(з народного переказу) *1
Не осіння буря оре
Ковбанями синє море;
Трьох народів страшна сила
В Крим по морю навалила.
Ідуть чутки лиховісні;
Ліс гармат, ручниць подвижний
Руське царство висилає,
Полк за полком поспішає
З дону, з Волги, з Московщини,
Із Уралу, з України...
І на бенкет той кровавий
Поспіша Івась чорнявий.
Ой і де він опиниться,
Ой і що з їм зострінеться?
Альма з славним Інкерманом,
Севастополь з твердим станом...
Дома ж любка, дома краля,
Зарученая Наталя.
Чиста дівочая душа;
Вона впова на небеса,
Її молитва щира:
У їй дитяча віра.
Твердить Наталя:
«Благ Госпидь,
Хранить убогих і сиріт:
Повернеться миленький,
Живий і здоровенький».
Промчався рік. Од молодця
Нема листочка, і дівча
Од горя з личка спало:
— Пропало, все пропало! —
Не чув молите дівочих Біг.
Чорнявий, певне, десь поліг
У полі коло моря.
Наталі тяжке горе!
Втіка людей, всякчас сама;
Нема розваги їй, нема,
Нема і не настане...
Серденько марно зв’яне.
Противний став їй білий світ
І рідної сім’ї привіт.
Все плаче та ридає,
На Бога нарікає!
Дурно матінка Наталю
Розважала, вговоряла:
— Донько моя! Схаменися!
Богу, донько, покорися!
Терпи, серце, тую долю,
Яку дасть небесна воля;
Бо хто терпить — буде в раю,
А упартих Бог карає!
— Хай карає як він знає.
Гірше вже не покарає.
Мені в раю вічна мука
І з милесеньким розлука.
Мені рай — з миленьким жити,
Хоч би й муки з ним ділити!
— Донько, донько, схаменися!
Богу щиро помолися!
— Що молитва! Мамо, мамо!
Бог сміється над сльозами! —
Так безумная Наталя
Дурне слово промовляла!
Уже вечірньої зорі
Погасло світло, з-за гори
Встав місяць повновидий:
Всім час прийшов спочити!
Не спить Наталочка одна,
Сидить небога у вікна.
Крізь гілля місяць світе.
Ось по шляху щось їде!
Земля гудить і стугонить;
Вітрець по листях шелестить;
Хтось їде-поспішає,
До двора привертає.
Наталя слуха — клямка брязь!
Ввійшло в світлицю...
Хто ж? Івась! Од радості Наталя
Аж трохи не упала!
— Немає часу — не питай!..
На шлюб зо мною поспішай,
Не буде нам розлуки! —
Виходять — дав їй руку,
Рука холодна та важка.
Там кінь стоїть у рундука:
Чорніший він од ночі,
Огнем палають очі!
Милий милу обіймає,
На сіделечко сажає,
Кінь із місця, кінь з воріт,
Кінь стрибає, кінь летить...
Зверху чорний ворон в’ється,
Вихром кінь баский несеться,
Скоком скік через балки,
Через ріки й байраки.
Копитами туп, туп, туп!
Ворон кряче: «Труп, труп, труп!»
Милий пісеньку співає,
Наталочку розважає.
— Місяць світить ясно, ясно,
Мертвий іде страшно, страшно,
Чи не боїшся ти, дівочко,
Наталочко, коханочко?
— Чого ж мені боятися,
Що я їду вінчатися?
— Вінчатись справді їдем ми,
Там різних матерей сини,
Зійшлись весільні гості —
Постукують їх кості!
Яких не буде в нас бояр...
Москалик, грек, араб, болгар,
Француз, і англичанин,
І турчин, і татарин!
Гей, коню, гей, не одставай!
Гей, коню-коню! поспівай!
Вже північ настигає —
Ось півень заспіває...
Ще триста верст...—
І кінь летить...
— Швидчіш, бистріш...—
Земля дрижить,
І збоку ліс меріє;
Ось у лісу щось виє...
— Хто виє там? Я знаю вас!
Не кваптесь — ні! Не в добрий час!
Не буде вам похмілля
Із нашого весілля.
Других, голінних, позову,
Дідів чубатих назову,
А ви собі лежіте
Та солонці глижіте!
— Місяць світе ясно, ясно,
Мертвий іде страшно, страшно!
Чи не боїшся ти, дівочко,
Наталочко, коханочко?
— Чого ж мені боятися,
Що я їду вінчатися? —
Зверху чорний ворон в’ється,
Вихром кінь баский несеться,
Копитами топ! топ! топ!
Ворон кряче: «Гроб! гроб! гроб!»
Там управо залеліло —
То дніпровські ясні хвилі,
Там Хортиця — місце гоже,
Місце славне, Запороже!
Там козацькі душі в’ються...
І в проміннях місяченька
Кохаються козаченьки!
— Чуйте, чуйте! Кряче крук!
Поздравляйте! Їде внук!
Здоров, внуче, в ріднім полі,
Ти поліг в Севастополі:
Слава тобі! Слава всім,
Слава внукам од дідів!
— Степовики і лугарі,
Січовики богатирі,
Привіт вам, честь і слава,
Дідам од внуків слава!
Летіть, летіть за мною вслід,
Весільний буде вам обід;
До внука веселиться,
Бо їде внук жениться!
Гай, гай, чи все ж ви ще такі,
Які були — степовики?
Он, справді, і могила
Вас ще не випрямила!
Чи ще лякаєтесь жінок?
Не всяка жінка — сірий вовк.
Ну ж, ну ж, швидчіш за мною
Поштивою гурбою!
Гей, коню, швидше — гоп, гоп, гоп!
А от і славний Перекоп!
Синіє Чорне море:
От скоро, серце, скоро!
От Альма кров’ю підлилась,
А там в руїнах простяглась
Кривавая водополь —
То славний Севастополь!
Ой став місяць примеркати,
Став кінь чорний приставати.
— Не бійсьу не бійсь, Наталочко,
Дівчинонько, коханочко!
Чого тобі боятися,
Що ти їдеш вінчатися?
Ти моя тепер довіку! —
Крикнув півень: «Кукуріку!»
Гульк! ізникло все...
І стало Як нічого не бувало!
Перед нею у могилі
Лежить милий почорнілий,
Коло його трупи й кості —
То його весільні гості:
На Наталі позирають,
До Наталі промовляють:
— А що, а що, Наталочко!
— А що, а що, коханочко?
Чого тобі боятися?
Приїхала вінчатися!
*1 Німецький переказ, в якому народна пісня вселила Бюргеру думку написати свою «Ленору», існує і у нас. Вірші, надруковані курсивом, взяті з народної пісні. Я відніс цей переказ до самої свіжої історичної події - облозі Севастополя англійцями і французами (прімітка автора).
* * *
1880
ВОСЕНИ-ЛІТО
Була мого віку в маї ти моя зозуля.
Де взялася шуря-буря, холодом подула!
Нас погнала-розігнала, я один зостався.
Пройшло літо, тоді знов я з тобою спіткався.
Либонь, літо повернулось: ти моя дружина,
Та не та вже молодая весняна пташина!
Світить сонце, мало гріє, літо не гаряче,
Часом дощ холодний крапле, по давнині плаче.
Не розцвіте моє серце, бо воно розбито!
То не літо настояще, то восени-літо!
За матеріалами: М. І. Костомаров. Твори в двох томах. Том перший. Поезії, драми, оповідання. Упорядник, автор передмови та приміток В. Л. Смілянська. Київ, видавництво художньої літератури «Дніпро», 1990, стор. 100 - 147.
На малюнку: портрет М. І. Костомарова роботи Ф. Брокгауза. Гравюра. Лейпціг, XIX ст.
Більше творів Миколи Костомарова на нашому сайті:
Літературна творчість Миколи Івановича Костомарова
Костомаров Микола Іванович (1817 — 1885 рр.) відомий світові як видатний український історик, етнограф, фольклорист, критик, статті якого друкувалися в прогресивних часописах «Основа», «Современник», «Отечественные записки»; член Кирило-Мефодіївського товариства. Плідність його праці викликала подив: на неї складалася і його організованість, і дивовижна пам’ять та ерудиція, і практичне знання багатьох європейських і класичних мов. Він мав про що розповідати. Адже все життя мандрував, придивлявся до нових місць. Вони промовляли йому як історикові більше, ніж будь-кому іншому. Складовою чергового наукового пошуку було обов’язкове відвідання місць, де відбулися події. Широко освічений, Микола Костомаров знав і любив класичну світову літературу, насолоджувався літературними шедеврами античності, невтомно працював у російській культурі; та найглибшою і найболючішою його любов’ю завжди були українське слово й українська пісня.