Повість Лесі Ворониної "Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку №9". Розділи 10 - 18.

Леся Воронина

«ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО БОЯГУЗІВ, АБО ЗАСІБ ВІД ПЕРЕЛЯКУ №9»

Повість

 

 

 

РОЗДІЛ 10

КРИЇВКА БЛАКИТНИХ ЖАБ

Перше, що мене вразило, коли ми ступили крізь отвір, який відкрився в стіні, був дивний запах. Це був запах вогкості й болотних трав. Так пахнув лужок біля бабусиної хати в селі, куди ми з мамою й татом їздили щоліта відпочивати. Але звідки болото посеред міста, та ще й на десятому поверсі цегляного будинку?

Та думати про це було ніколи. Спереду почулося пронизливе сюрчання – ніби водночас засвистіло кілька розлючених міліціонерів. Потім ударив барабан, а далі на нас накотилася ціла лавина шалених звуків. Галас був такий, що ми позатуляли вуха руками. Але Жук і Заєць уперто продовжували рухатися вперед.

Те, що відкрилося нашим очам, було таким дивним, що я навіть не встиг злякатися. У великому басейні, встеленому водоростями й лататтям, у зручних кріслах сиділи дивовижні створіння. З першого погляду було зрозуміло, що це космічні прибульці – на землі таких істот зроду не водилося.

Точніше, ці істоти найбільше скидалися на жаб – але велетенських, та ще й яскраво-блакитного кольору. Морди у потвор були сині, а банькаті очі світилися червоною барвою. Перед кожною блакитною ропухою, що розвалилася в кріслі, стояв столик із частуванням, і на цих столиках були купками накладені хробаки, мухи й жуки. Найдивнішим було те, що блакитні жаби жваво перемовлялися, якщо можна було назвати мовою оті страхітливі звуки, що нагадували сюрчання міліцейських свистків і гупання барабанів.

- Що це?! – вражено запитав я.

- Тихо! Головне зараз – залишитися непоміченими й устигнути все зафільмувати, – прошепотів Жук і спрямував на жаб’ячий бенкет маленьку відеокамеру.

Тим часом Заєць витягнув уперед руку з приладом, на якому світився екран і мерехтіли колонки цифр, і почав робити якісь заміри.

Хлопці так захопилися роботою, що не помітили, як із бічного коридору до нас кинулася істота, що віддалено нагадувала людину. Здавалося, що це якась іграшкова фігурка, яку поспіхом виліпила маленька дитина, бавлячись пластиліном у садочку.

Ми прожогом кинулися до рятівного отвору в стіні, Жук натиснув на потайну кнопку, і картина знову заклацнулася – дві половинки стали на місце. А ми вилізли через вікно, скочили на пожежну драбину і почали спускатися по ній, весь час озираючись – чи не наздоганяють нас блакитні монстри. Нарешті ось воно – рятівне віконце комірчини. Жук, Заєць і я по черзі пірнули в нього, потім пробігли підземним коридором, і вже за кілька хвилин стояли на захаращеному поламаними меблями й іржавим залізяччям подвір’ї.

Мені важко було зрозуміти, як під час нашої панічної втечі я знайшов потайні двері й урятував себе і своїх нових друзів від переслідування синьомордих потвор.

- Ну що ж, Музиканте, ти витримав і друге випробування – не покинув нас у тому лігвиську і вивів на волю, – тепер Жук говорив по-дружньому, куди й поділася його зверхність і грубість.

- Просто нам доручили перевірити тебе у справжній операції... Тільки так можна зрозуміти, чи людина підходить для роботи у ТТБ, – додав Заєць і усміхнувся. – Розумієш, ці хижі прибульці таємно заволоділи вже половиною світу.

- А цей банк – їхня головна база. Космічні окупанти вирощують тут мутантів-перевертнів і посилають їх на свої таємні завдання. Але найголовніше, що вони навчилися проникати в людську свідомість і підкоряти людей своїй волі, – похмуро додав Жук. – Наше товариство бореться з жаб’ячою цивілізацією. Але найгірше, що вони заразили майже все людство вірусом страху. Головне завдання – знайти протиотруту.

Я стояв мовчки і ніяк не міг прийти до тями. Невже все це відбулося насправді? Усі мої припущення й підозри луснули, мов мильні бульбашки. Я потрапив не у банду розбійників. Мої нові знайомі – мисливці за хижими прибульцями.

- Заждіть, а як же ми можемо боротися проти прибульців, якщо самі – боягузи? – врешті вражено запитав я. – Адже ви так і називаєтеся: Таємне Товариство Боягузів?

- У цьому й увесь секрет. Вірус страху найперше вражає хоробрих. У них зовсім немає імунітету. А нам, тим, хто звик боятися, все життя треба боротися зі своїм переляком. Тому в кожного боягуза є свої засоби подолання страху...

 

* * *

 

РОЗДІЛ 11

ПАГАНІНІ СТАЄ ЧАКОМ НОРІСОМ

- Климе, онучку, прокидайся! – почув я у себе над вухом і схопився з ліжка, мов ошпарений.

Біля мене стояла бабуся й лагідно усміхалася. Годинник показував восьму ранку, отже на те, щоб одягтися-умитися-поснідати-добігти-до-школи, залишалося якихось півгодини. Я прожогом кинувся до ванни, і тільки глянувши на себе в дзеркало й помітивши над бровою невеличку подряпину, пригадав усе.

Отже, ТТБ – це зовсім не жарт і навіть не банда злочинців. Те, про що я довідався вчора ввечері, не вкладалося в голові й видавалося хворобливою маячнею. Ну які можуть бути прибульці? І що це за міжгалактична змова монстрів? Якби я не бачив усього на власні очі, це здалося б мені дурнуватим сценарієм дешевого фантастичного фільму.

Усе ще намагаючись розібратися у вчорашніх неймовірних подіях, я вибіг із квартири і ніс до носа зіткнувся з Кактусом – моїм одвічним ворогом і сусідом Сашком Смиком. Він лиховісно посміхнувся і почав повільно підходити до мене. І я добре знав, що саме станеться наступної миті – я шкереберть полечу сходами вниз. Кактус називав цю веселу гру «живим футболом» і, як ви здогадуєтесь, м’ячем у цій грі був я. Тобто, якщо я сам не тікав від Сашка, він копав мене ногою.

Та що це? Замість того, щоб тікати, я, ніби виконуючи давно відомий мені прийом, широко розставив ноги і, пружинячи на ледь зігнутих колінах, поставив руки у «блок».

- Ги-ги, – розвеселився Смик, – це вже щось новеньке. Поганський Паганіні хоче стати Чаком Норісом!

Але це були останні слова, які вимовив Кактус. Якась незнана досі сила змусила мене підскочити догори, а потім із несамовитим криком, від якого в мене самого позакладало вуха, мов лавина, звалитися на свого ворога.

І сталося диво. Сашко Смик – непереможний Кактус – раптом осів, закрив руками обличчя й заскімлив тоненьким дівчачим голосочком:

- Відпусти мене! Я більше не буду! Мені наказали тебе відлупцювати. Хазяїн мене покарає!

Але розбиратися із зарюмсаним Кактусом було ніколи. Я підхопив рюкзака, який звалився у мене з плечей під час фантастичного стрибка, й помчав до школи.

«Що зі мною відбувається?» – думав я, перебігаючи прохідний двір і пірнаючи під залізні ворота сусіднього будівництва (цією дорогою – навпрошки до школи – було вдвічі швидше). Адже я навіть не злякався. Здається, страх відступив від мене після відвідин таємного лігвиська блакитних монстрів.

Мабуть, усе, чого я боявся досі, тепер здавалося мені дитячими забавками. Та не встиг я цього подумати, як чиясь липка, схожа на присоску лапа міцно вхопила мене за руку й потягла до піщаного кар’єру, на краю якого працював екскаватор. Я з жахом помітив, що ця довга лапа з перетинками між кістлявими пазуристими лапами була яскраво-блакитного кольору.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 12

МІРАЖ НА БУДМАЙДАНЧИКУ

За останні дні я побував у стількох неймовірних ситуаціях, що був певен – тепер мене вже нічого не здивує. Та виявилося, що я глибоко помилявся. Бо щойно на моїх очах піщаний кар’єр, на краю якого працював екскаватор, зник. Я не раз чув від своїх батьків розповіді про міражі, які вони бачили у пустелі. Але те, що я спостерігав тепер, нагадувало зображення на гігантському екрані, який раптово вимкнули.

Переді мною була рівна земля, без жодної травинки. Земля мала дивний іржаво-коричневий колір, і її вкривали глибокі тріщини. Ніби тут щойно прокотився страшний смерч, вбивши навколо все живе. Але найгірше було те, що посеред цієї пустелі, яка враз утворилася на місці будмайданчика, сиділо потворне створіння.

Мені здалося, що саме його я бачив учора під час таємного бенкету в банку. Принаймні огидна синя пика з довжелезним язиком, банькаті червоні очі, довгі лапи з перетинками і, головне, яскраво-блакитний колір шкіри цієї почвари говорили про те, що переді мною один із космічних прибульців.

Я спробував поворухнутися, але марно – мене ніби обмазали липким тягучим клеєм, і я почувався, як муха, що потрапила в павутину і не може поворухнути лапкою, готуючись до того, що її ось-ось ізжеруть.

Синьопикий широко роззявив пащу, і з неї вирвалися пронизливі звуки – свист, гуркіт, дзижчання і... кумкання.

Я мимоволі замружився (вуха я затулити не міг, бо мої руки були намертво приклеєні до боків), аж тут у моїй голові залунали слова:

- Слухай, нікчемне створіння! Ми, на відміну від вашої примітивної мови, володіємо досконалим мистецтвом передавати думки на відстані. Так отож, сьогодні вночі, рівно о 3:00, на вашу планету прибуває основний десант могутньої цивілізації блакитних жаб. Останньою перепоною на нашому шляху залишалося ваше таємне товариство. Досі нам не щастило захопити жодного члена ТТБ. Тепер вам кінець. Ти покажеш секретну лабораторію, і після цього експерименти проводитимемо тільки ми... над вами.

Блакитна тварюка висолопила довжелезного язика, на льоту вхопила якусь необачну муху й з апетитом схрумала її. Як видно, наші мухи були для космічних прибульців найбільшим делікатесом, бо процес споживання сердешної комахи цілковито захопив синьопикого. Мабуть, земні комахи впливали на прибульців ще і як снодійне. Бо думки потвори почали плутатися, і вона, сама того не усвідомлюючи, вибовкала зайве:

- Підкоримо цю смачненьку планетку... Вона нам на один зуб... Лишилося тільки проникнути в їхній штаб... Нам-ням, що може бути смачніше за мух... Тільки консервовані метелики під майонезом!

Велетенська синя ропуха захропла, але я встиг підслухати останню думку перед тим, як пожирач мух остаточно відключився:

- Цей людський екземпляр ще не до кінця приборканий. Щеплення переляку, напевно, не подіяло. Гаразд, прокинусь і вкушу його як слід, тоді він стане моїм рабом назавжди й зробить усе, що я звелю.

Марно було чекати на допомогу. Тож я почав діяти швидко й рішуче. Напруживши всі м’язи, я почав звиватись, як вуж, і сантиметр за сантиметром рухатися в бік паркану, що оточував цей фальшивий будівельний майданчик. Нарешті я виповз за межі випаленого кола порепаної землі, де продовжував хропти синьопикий.

На щастя, прибульці знищили не все на цьому колись вкритому кульбабками й травою пустирищі. Я шубовснувся у досить глибоку калюжу і відчув, як липка речовина – напевно, це була отруйна слина космічної жаби – почала розчинятися. Мені вистачило кількох секунд, щоб повністю звільнитися і кинутися геть від цього страшного місця.

Я проліз крізь дірку в паркані й опинився на гамірній вулиці. Мало не потрапивши під колеса автобуса, обминув свою школу і побіг до знайомого перехрестя. Туди, де кілька днів тому я так необачно наступив на металевий люк, що виявився входом до підпільної лабораторії ТТБ.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 13

Я ШУКАЮ ДОПОМОГИ

Ви помічали, що зазвичай люди бувають страшенно неуважні? Тисячі разів піднімаючись сходами до власної квартири, ми не знаємо, скільки сходинок доводиться долати. Ми не звертаємо уваги на те, що на дереві під самісінькими нашими вікнами звила гніздо чудова пташка з довгим жовтим дзьобом і темно-зеленими пір’їнами на хвості. І навіть не помічаємо, у що одягнений наш сусіда по парті. Просто більшості людей здається, що все в житті визначено наперед і жодних див з ними статися не може. Приблизно так вважав і я, аж поки вклепався у цю дику історію, яка ось-ось могла закінчитися загибеллю нашої цивілізації.

Тепер, коли я біг вулицею, залишаючи після себе мокрий брудний слід (купання в калюжі не лише звільнило мене від клею, а й перетворило на губку), я почав пильніше придивлятися до людей. І те, що я побачив, вразило мене. Так-так, усі довкола мали надзвичайно дивний вигляд. Вони рухалися, ніби у сповільненій зйомці. І вирази облич в усіх були схожі – наче на них налягли гумові маски з наклеєними посмішками. Але сміху не було чутно. Власне, люди майже не розмовляли.

Я почав пригадувати і зрозумів, що з самого початку навчального року мене весь час щось непокоїло. Вчителі ніби були ті ж самі, але часом вони розмовляли й рухались, як актори в театрі, котрі повторюють наперед завчені ролі. І що у словах, які вони вимовляють, немає жодного змісту. Але мене так зацькував Кактус, що замислюватися над усім цим мені було ніколи.

Завернувши за ріг, я не вагаючись став на кришку люка, передчуваючи, що зараз вона м’яко осяде під моїми ногами. Та що це? Кришка була тверда й непорушна. Я кілька разів ударив по ній ногою, але було зрозуміло – ніхто мене тут не чекає.

Я почав гарячково пригадувати дорогу до старої залізної брами й до саду, де я познайомився з Жуком і Зайцем. Але в моїй пам’яті було провалля. Ніби хтось витер цілий шматок моїх спогадів. Певно, синьомордий все ж устиг частково зазомбувати мене. І коли я вже втратив будь-яку надію і був готовий до того, що мене остаточно і назавжди захоплять хижі прибульці, до мене прийшла допомога. З неба.

Ні, не подумайте, що над моєю головою завис вертоліт, або до мене спустилася повітряна куля. Я почув лопотіння крил, і мені на плече вмостився велетенський метелик – такого я зроду не бачив. Завбільшки він був із дорослого горобця, крила мав жовтогарячого кольору, а коли я придивився, то побачив, що до лівої передньої лапки у нього прив’язана маленька залізна капсула. Метелик легко дався мені в руки, і за мить я вже розгортав скручене трубочкою послання, написане знайомим кострубатим почерком Жука:

ТЕРМІНОВО ВЕРТАЙСЯ ДОДОМУ.
НІЧОГО НЕ БІЙСЯ.
ІНСТРУКЦІЇ ОТРИМАЄШ ВІД…

У цьому місці був відірваний кутик аркуша і, гублячись у здогадах про те, хто ж урешті допоможе мені врятувати людство, я прожогом побіг до свого будинку...

 

* * *

 

РОЗДІЛ 14

ПОСЛАННЯ ВІД БАБУСІ

Підходячи до дверей своєї квартири, я сторожко озирнувся – космічні монстри могли спокійнісінько підстерегти мене саме тут. Тепер мені здавалося, що за мною стежать уже давно. Просто раніше я відганяв від себе підозри, коли помічав, як похмурі постаті у довгих плащах і старомодних крислатих капелюхах затуляються газетами або демонстративно втуплюються у вітрини магазинів, щойно я зверну на них увагу. Але тепер аналізувати всі ті дивні збіги було ніколи. Я кілька разів натиснув на ґудзик дзвінка, але всередині квартири було тихо.

«Отже, бабуся пішла на роботу – до банку», – подумав я і повернув у дверях ключ. Тиша, що стояла в помешканні, видалася мені моторошною й гнітючою. «Приїхали! – подумки дорікнув я собі – Вже й тиша тебе лякає...»

Та в цю хвилину я помітив на столі невеличкий предмет, схожий на комп’ютерну флешку. Однак, коли я взяв предмет до рук, то з подивом виявив, що це звичайнісінький спортивний свисток на мотузці. Схожий свисток має наш учитель фізкультури. Я розгублено покрутив свистка у руках, аж раптом щось усередині нього клацнуло й звідти почувся... голос моєї бабусі:

- Климе, якщо ти зараз чуєш моє послання, значить мене захопили синьомордики. Не хвилюйся. Головне: зроби все точно так, як я тобі скажу. По-перше, підійди до вікна.

Я був такий ошелешений, що слухняно рушив до єдиного у вітальні вікна.

- Бачиш вазон із калачиками? Витягни квітку, на дні горщика дістань ключа, – спокійний голос бабусі продовжував давати вказівки.

Я закляк. Уявити, що моя бабуся, для якої її квіти, здавалося, були найбільшою радістю в житті (вона весь час підливала їх добривами й підв’язувала листочки), сама пропонує видерти з коренем калачика, було просто неможливо. Але голос бабусі, яка ніби передбачала, що я вагатимусь, наказав:

- Скоріше, часу залишилося зовсім мало. Діставай ключ. На подвір’ї під старою грушею стоїть жовтий автомобіль. Цим ключем відчиниш дверцята, сядеш за кермо, а далі отримаєш нові інструкції. І головне, онучку: нічого не бійся. Ми маємо план. Скоро ти про все довідаєшся. Пам’ятай, ТТБ у тебе вірить!» – бабусин голос якось дивно забринів, і мені здалося, що вона намагається стримати чи то сміх, чи то сльози.

За останні дні я звик до несподіванок, але те, що моя лагідна й завжди усміхнена бабуся якимось чином пов’язана з Таємним Товариством Боягузів, не вкладалося у мене в голові. Але тепер над цим ніколи було розмірковувати. Раптом я відчув, що синьомордики, як їх влучно прозвала бабуся, перейшли у наступ. І, невідомо з якої причини, своїми першими жертвами вони вибрали нашу родину.

Я стріпнув головою, відганяючи вагання й страх, легко висмикнув калачика з горщика, намацав на дні ключ і вибіг з дому, шукаючи очима жовтий автомобіль. Чомусь я сподівався, що побачу щонайменше жовтий мерседес останньої моделі. Насправді ж під покрученою дуплавою грушею, що якимось дивом вижила посеред заасфальтованого міського подвір’я, стояв... обшарпаний «горбатий» «Запорожець»...

«Тю, – промайнуло у мене в голові, – і на цій іржавій консервній бляшанці ми збираємося перемогти космічних монстрів і врятувати світ?»

 

* * *

 

РОЗДІЛ 15

НАЙКРАЩИЙ У СВІТІ АВТОМОБІЛЬ - ЦЕ...

Подвір’я було абсолютно порожнє. Зрозуміло: діти пішли до садочків і шкіл, а дорослі – на роботу. Та щойно я підійшов до «Запорожця» й почав встромляти іржавого ключа в шпарину замка, як на наше подвір’я заїхав екскаватор із величезним, виставленим уперед ковшем. Мене здивувало те, що, їхав екскаватор неймовірно швидко.

«Нічого собі будівельна техніка розвелася – якісь гоночні екскаватори шастають містом», – подумав я, і враз зрозумів, що той екскаватор прямує саме до мене й до старенького жовтого «Запорожця». 

Урешті мені все ж пощастило відімкнути пом’яті дверцята автомобіля, я скочив на переднє сидіння й судомно вхопився за кермо. Що робити далі, я не знав. Ніколи в житті я не водив машини. Тим більше, що не було жодної Гарантії, що ця іржава бляшанка взагалі зрушить з місця. А найголовніше: я не уявляв, як завести машину.

-  Негайно пристебнися! – почув я механічний голос і відразу впізнав його. Саме цей голос привітав мене у підземній лабораторії ТТБ, куди я провалився крізь каналізаційний люк. Вагатися було ніколи. Ківш екскаватора вже навис над самісінькою моєю головою. Я намацав ремені безпеки і одним рухом за-клацнув їх на грудях. Не встиг я цього зробити, як мій старенький «Запорожець» загуркотів, немов ракета перед стартом, підстрибнув угору, наче велетенський гумовий м’яч, і вискочив з-під самісіньких залізних зубців гігантського ковша.

Краєм ока я побачив, що керує екскаватором уже знайомий мені синьомордий прибулець, який нещодавно захопив мене на фальшивому будмайданчику. Тоді мене врятувала ненажерливість блакитного хижака і те, що наша муха подіяла на нього як снодійне. Тепер усе залежало від того, чи пощастить мені втекти від нього на старовинному маленькому автомобільчику...

Та я даремно хвилювався. Як видно, мій «Запорожець» мав приховані резерви. Бо, здивувавши мене шаленим стрибком, автомобільчик несподівано чхнув, потім різко розвернувся на місці й помчав назустріч нападникові.

- Що ви робите?! – закричав я, чомусь звертаючись до машини на «ви».

- Заспокойся і міцніше тримай кермо, – озвався все той же голос, а наступної миті автомобіль так само спритно підстрибнув і опинився ззаду неповороткої машини. Прибулець почав смикати за важелі, намагаючись розвернутися. Величезна машина похитнулася і почала повільно завалюватися на правий бік.

За кілька секунд посеред мого двору лежав перевернутий екскаватор, що надсадно гудів і смикався. Всередині скаженів блакитний прибулець, марно намагаючись вилізти з перевернутої машини. На лобі в нього росла величезна синя ґуля.

А я, зрозумівши, що мій «Запорожець» – найнадійніший і найдосконаліший автомобіль у світі, з полегшенням відкинувся на спинку сидіння й на шаленій швидкості понісся у безвість – назустріч небезпеці.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 16

ЗАГАДКОВА ПАНІ СОЛОМІЯ

- Це був їхній ватажок, – так само монотонно промовив механічний голос.

- Хто? – стрепенувся я, бо вже почав був дрімати.

- Істота, яка хотіла розчавити тебе ковшем екскаватора – ватажок космічних прибульців, – терпляче пояснив голос.

Ми мчали автострадою з неймовірною швидкістю, якої я майже не відчував. Бачив лише, що придорожні дерева й кущі зливаються у якусь суцільну зелено-жовту смугу.

- Прошу тебе бути уважним і все запам’ятовувати. Сьогодні прибуває основний десант космічних хижаків. Блакитні жаби – це тільки їхні розвідники. Десант прибуває в пустелю. Саме туди, де ведуть розкопки твої батьки. Рівно о третій ночі.

- Але чому ми їдемо туди самі? І як із усім цим пов’язана моя бабуся? І мама з татом? І як ти збираєшся встигнути? Навіть найшвидший «Запорожець» не може літати зі швидкістю ракети.

- Пані Соломія все продумала. Ми будемо вчасно.

- Пані Соломія? – вражено вигукнув я. 

Це не вкладалося у мене в голові. Соломія – ім’я моєї лагідної й завжди заклопотаної хатніми справами бабусі. Щоправда, її так майже ніхто не називає. Вдома і на роботі вона просто бабуся Соля. І чим бабуся може захиститися від цих лютих і підступних потвор? Бити синьомордиків шваброю й ганчіркою? Ніби вгадавши мої думки, механічний голос додав:

- Пані Соломія – видатний учений. Це вона винайшла протиотруту від вірусу страху. А ним уже заражена більшість мешканців Землі. На жаль, синьоморди вистежили пані Соломію й зненацька захопили її. Та в неї, про всяк випадок, був підготовлений запасний план. І виконати його маєш ти.

Я ще думав над щойно почутими словами, коли відчув, що мій швидкісний «Запорожець» гальмує. Визирнув у вікно й зойкнув від подиву – ми стояли посеред сільської садиби моєї бабусі.

Я ступив на зелений спориш і підійшов до криниці. Хотів напитися води й уже почав опускати відро на ланцюгу, коли почув лопотіння крилець. До мене підлетів жовтий метелик – той, що зранку приніс записку, – і так, ніби він робив це все життя, спокійнісінько сів мені на долоню.

Тепер я зміг роздивитися метелика краще. Усе в ньому було точнісінько таке, як у звичайних капустяних метеликів – і жовті крильця, що мінилися на сонці, й довгий хоботок, і шість лапок, і закручені вусики. Ось тільки цей метелик був разів у десять більший за звичайного. Як і першого разу, до лапки у нього була приладнана капсула із запискою.

«Нічого собі, раніше була голубина пошта, а тепер метеликова», – подумав я і швидко пробіг записку очима. Там було написано лише одне речення:

«Третій помідорний кущ ліворуч від паркану».

Я слухняно попрямував на бабусин город, підійшов до зеленого куща, на якому висіли стиглі червоні помідори. Що робити далі, я не знав. Підказок більше не було, тож я мимоволі простяг руку й зірвав найбільший томат. Тієї ж миті кущ почав повільно від’їжджати вбік, а під ним відкрилася металева поверхня, схожа на дитячу гірку, по якій так люблять спускатися малюки.

Що за чортівня! Я щоліта жив у бабусі – її село зовсім поруч із містом. Я стільки разів збирав на її городі огірки, картоплю й редиску. До речі, помідори бабуся чомусь завжди збирала сама... Може, тут теж схованка – як у горщику з-під калачиків?

 

* * *

РОЗДІЛ 17

МАШИНА ЧАСУ ІСНУЄ?

Я роззирнувся довкола – порадитися було ні з ким. Здається, вся відповідальність за визволення рідної бабусі з лабет хижих синьомордів, не кажучи вже про порятунок світу, лягала на мене. Я вдихнув повні груди повітря, замружився і, сівши на металеву доріжку, що стрімко спускалася в глибину, полетів у безвість.

За кілька хвилин я впав на щось м’яке й пахуче. Сіно – тільки від нього йде такий солодкий дух. Я підвівся, простягнув уперед руку, відчув під пальцями вимикач, і за мить уся невеличка підземна кімнатка освітилася яскравим світлом. Я вражено оглянув приміщення. Уявити, що це криївка бабусі Солі, було неможливо, але я мусив у це повірити. 

Ось на стіні наше сімейне фото, прикрашене вишитим рушником. Ось мої тато й мама біля підніжжя єгипетської піраміди. А ось... Цю гарну молоду жінку я впізнав одразу – це її голос я вперше почув у таємній лабораторії ТТБ, це на її вимогу я заприсягнувся, що візьму участь у секретному експерименті. І врешті – це з нею я зустрівся за брамою, що вела у яблуневий сад, де відпрацьовували прийоми мої нові друзі – Жук і Заєць. Тепер я зрозумів, кого вона нагадувала. Очі в неї були точнісінько такі, як у бабусі Солі, тільки обличчя зовсім молоде.

- Нічого не розумію! – прошепотів я і почав обстежувати дивний прилад, що стояв у кутку кімнати на старовинному столі, вкритому химерним різьбленням.

Прилад скидався на комп’ютер, тільки замість клавіатури перед темним екраном лежала невеличка пласка скринька. Я спробував її відчинити, але кришка ніби приросла до чорного металу.

Я хотів підважити її лезом свого складаного ножа – марно. Щось підказувало – саме у цій скриньці схована розгадка усіх сьогоднішніх дивних подій. Бо чому ж тоді бабуся спрямувала мене у цей підземний схорон?

Втративши надію відгадати бабусині секрети, я знесилено опустився в крісло, що стояло перед столом, і поклав долоню на кришку загадкової скриньки. Тієї ж миті поверхня кришки освітилася м’яким зеленим світлом, на ній виступили контури моєї руки з усіма лініями, рисочками й цятками. На екрані з’явилося молоде обличчя жінки, яку я не міг назвати бабусею.

- Ну що ж, здрастуй, онучку, сказала жінка з екрану. – Ось ми й зустрілися...

Від хвилювання у мене перехопило подих, та все ж я зміг прошепотіти:

- Хто ви?

- Я – Соломія, я мати твого тата. Тільки зараз мені тридцять років. Я – з минулого. А тебе ще немає на світі. Зовсім недавно я сконструювала машину, за допомогою якої можна переноситися у часі й просторі. Тож я вирушила на тридцять років уперед, щоб дізнатися, що станеться з моїми нащадками.

- Хіба так буває?.. Навіть, якщо б Ви насправді винайшли машину часу, то за тридцять років про неї б уже всі знали. І користувалися б нею, як мобілками чи комп’ютерами.

- Не все так просто, Климе, – усміхнулася жінка. – Ти все зрозумієш. Я поясню, якщо встигну. А зараз треба рятувати мене... стареньку. Бо без мене порятувати світ не можна.

 

* * *

 

РОЗДІЛ 18

Я ВІДЧУВАЮ СМАК ПРИГОД

- Тепер зосередься і роби все точно так, як я тобі казатиму. Підійди до фотографії. Ось до цієї, де твої тато й мама біля піраміди. Ти маєш перенестися на часольоті в те місце, де вони тепер ведуть розкопки. Саме туди прибудуть головні сили космічних хижаків. Запам’ятай: ти мусиш випередити ворога. Отже, перенесешся у вчорашній день. Тоді ще синьоморди не знали, що їх викрито і що ми проникли в їхній штаб у приміщенні банку. Ви зможете підготуватися.

- Зачекайте, а як же бабуся? Тобто Ви... тобто... моя теперішня бабуся.

Я так розгубився від фантастичної інформації, яку повідомила мені пані Соломія, що ніяк не міг оговтатися. Думки плуталися, в роті пересохло, і я відчув, що нудотний липкий страх, який, здавалося, кудись зник за останні дні, заволодів мною знову.

- І звідки я візьму цей часоліт? Тут його немає. І на подвір’ї я також нічого не помітив.

Раптом я усвідомив, що найбільше хочу, щоб мені дали спокій. Сховатися десь подалі від си-ньомордих прибульців, від небезпечних перельотів, від цієї жінки, яка ніби наскрізь пропікає мене своїми очима. Хіба моя бабуся така? Вона лагідна й добра. Вона вишиває рушники й серветки, наспівуючи сумну пісню про коня з сивою гривонькою. Я її дуже люблю, але що, що я можу зробити?! Адже існує ТТБ – Таємне Товариство Боягузів. Є Жук і Заєць, які нічого не бояться. От вони нехай з усім цим розбираються.

Обличчя на екрані почало зникати. Однак я встиг почути останні слова, які пані Соломія вимовила звідкись іздалеку. Та все ж я розібрав головне:

- Ключ від часольоту висить у тебе на шиї. А сама машина часу замаскована під старенький «Запорожець». Користуватися ним дуже просто. Головне, щоб ти не схибив і потрапив до піраміди саме в той час, який я назвала. Налаштуй часоліт на першу годину ночі. Тоді тебе напевно ніхто не помітить...

Звук урвався, екран потемнішав. Я знову залишився сам у підземній кімнаті. Про що вона говорила? Ключ від часольоту у мене на шиї? Я намацав маленький прилад на шкіряному ремінці, котрий знайшов у нас вдома на столі. Спершу він здався мені звичайним спортивним свистком, потім цей «свисток» передав інформацію від бабусі. А тепер виявляється, що це ключ від часольоту?

Треба було діяти – надія на те, що мені пощастить якось пересидіти небезпечний час, розвіялась, як весняна хмаринка. А втім, я вже відчув смак до шалених пригод. Вони затягали мене все дужче й дужче. І здається, це був іще один засіб від переляку – кидатися у вир пригод сторчголов, не залишаючи собі часу на вагання, сумніви й побоювання.

- Цікаво, а як я звідси вийду? – подумав я вголос.

Ніби відповідаючи на моє запитання, залізна стрічка смикнулася і поповзла вгору, як ескалатор у метро. Я скочив на неї, однією рукою вхопився за поруччя, що рухалося разом із металевою доріжкою, а другою притис до грудей фотографію, з якої дивилися на мене мої молоді й веселі батьки.

За матеріалами: Леся Воронина. Таємне Товариство Боягузів та Брехунів. Повісті. Художник Володимир Штанко. Київ, видавництво "Грані-Т", 2012, стор. 40 - 73.

 

 

Читати повість далі

 

 

Усі розділи книги Лесі Ворониної "Таємне Товариство Боягузів та Брехунів":