Більше...

Збірка віршів Миколи Костомарова "Вітка" (1841)


Літературна творчість Миколи Івановича Костомарова

   Микола Костомаров

ЗБІРКА ПОЕЗІЙ «ВІТКА» (1841)

"Велике в малому оспівую" 
(Віргілій)


СОЛОВЕЙКО

Зелений сад, зелений сад, 
Зеленая могила!
Зелений сад вдяга весна, 
Могила забриніла!

Як гарно слухать, коли вніч 
Маленький соловейко 
В квітках затлямка, засвистить 
Так приязно, любенько!

А тут вони ведуть танок!
Хто гласи їх розлічить?
Хто передом із їх іде?
Хто зорі перелічить?
 
Той на тополі, ті в кущах,
Ті в вербах, ті в калині...
Один біля могили сам 
Співає на ялині.

Щебече він: не то співець 
Віршами люб’язними 
Кохання й радість розділя 
З серцями приязними.

Затьохка він — не то біди 
Оплакує людськії;
Жаль ллється в серце, як в квітки 
Крапельки дощовії.

От застогнав, і от замовк... 
Терликнув — вп’ять залився...
Не то співець в останній раз 
Із миром розпростався!

І в небо думкою влетів,
Між зорями співає,
А странний спів його людей 
Уже не порушає.

Співає пташка, і ніхто 
Не взяв її в примітку!
Співа співець — ніхто йому 
З душі не кине квітку!

Одно серденько між всіма 
Глас птащин розпізнало;
Одно серденько пісня та 
Співцева розрушала. 

І цілий день смутна, тиха 
Самотняя могила,
А вранці зомнята трава,
Де дівчина сиділа.

 

* * *

 

ПІСНЯ МОЯ

Ф. А. Владимирову

"Так линуть хвилі пісні з ніколи не відкритих джерел"
(Шіллер)


Од Сосни до Сяна вона протягнулася,
До хмари карпатської вона доторкнулася, 
Чорноморською водою вмивається,
Лугами, як квітками, квітчається,
Дніпром стародавнім підперезана,
Річками, як стрічками, поубирана,
Городами-намистами пообвішана.

Гуляй, моя пісня, високо, високо,
Щоб хмарами сизий орел летючи,
     Тебе не нагнав.
Гуляй, моя пісня, широко, широко,
Щоб по степу вітер, траву котючи,
     Тебе не піймав.

Лебедем білим пливи по ріках,
Чайкою, пісне, кигич по луках,
Припотнем в лузі заворкочи,
Дрібною пташкою защебечи,
Покотиполем в степу прокотися,
По небу громом святим пронесися, 
Глибоко в землю змією зарийся,
По лісах, по горах,
По степах, по ріках,
Городах, слободах 
Травою,
Водою,
Луною далекою геть одізвися 
К ім’янитим панам,
К неімущим старцям,
К козакам-молодцям,
К чорнобровим дівкам,
У душах,
У серцях
Тугою-кручиною, пісне, заньмися!

Там, де у лісі скеля крутая,
Дніпр через скелю реве й бурхає,
Рветься і дметься, клекоче й гуде,
Й вітер пожовклії листя несе,
Де Задніпров’я, край опустілий,
Де нема хат, бовваніють могили,
Де нема гласу, виють вовки,
Де була Січа, жили козаки,
Ходив я ніччю; місяць червоний 
Сидів у хмарі й бурю нагонив,
Сп’ялись на дибки степи піщані.
Тоді із лісу, вся у тумані,
Вийшла до мене якась молодиця...
— Співай,— казала,— для всього роду, 
Співай,— казала,— для всій родини.

Співатиму, співатиму, поки гласу стане, 
Хоч і слухать не захочуть, я не перестану.

 

* * *

 

КЛЯТЬБА

Дарма просишся, ізрадник: 
Не пущу тебе ніколи,
Вічно буду катувати, 
Мучитиму без одривки.
І хоча б за відпочиння 
Ти мене увів у царство,—
Я б і царства одцурався 
За потіху, щоб із тебе 
Глузувати, наругаться 
І тобі чинити напасть.
Були злодії великі:
Небо і земля лякались 
Од їх вчинків; жалкувались 
Перепалені країни, 
Їх менами наругались 
І бажали, щоби в пеклі 
Вони такечки страждали, 
Як страждали бідні люди, 
Що од їх ізнапастились. 
Але шкода, що зробив ти, 
Не зрівняється із їми.

 

* * *

 

ЗГАДКА

Він сів на горі на оцваньку з дубка,
Під ним гарцювала сердита ріка,
В їй блідлії місячні промені грались,
І в хвилях сіклися й перебивались.
І буря ревіла, і буря тирчала,
І смутная думка, як буря, літала,
Поблідла, як промені місяця в хмарах,
По роках далеких вона пробивалась,
По роках бурливих, як річка у чварах!

Згадав він, як був до войни в йому жар, 
Згадав він про військо, про валку й пожар, 
Як спорив в харцизтві з буйними вітрами, 
Навзаводи бігав з швидкими орлами,
Як в полі-степу срібну чарку спивав 
В кружку, на прощанні з своїми братами,
Й веселий додому коня повертав.

Багацько іще тут про щось він згадав,
Як військо голінне старший іззивав;
Згадав і про те, про що згадувать тошно, 
Про віщо здихати й не треба, й не можна...

І хлюпнула нишком гаряча сльоза;
Так хлюпає з неба гнів божий — роса, 
Що нишком зелену траву поїдає...
І стане все поле смутне і порожнє,
І божая кара над їм пробуває...

 

* * *

 

МОГИЛА

Що то за могила:
Вітер сніг розміта;
Крізь сніг почорніла 
Трава вигляда?

Далекії роки далеко вплили,
Як води весною.
Густою травою 
Сліди заросли.

Вода, пориваючись з скелі в долину, 
Каміння зриває,
Байрак промиває.
Старая година 
Переднім на згадки 
Про прежні порядки 
Високі купки по собі зоставляє.

Незліченна стая неслась вояків,
Як мак при дорозі, шапки їх біліли, 
Списи гримотіли, шаблі брязкотіли; 
Неслися вони супротив ворогів. 
Недоля і помста бігли за їми,
Як клоччя сухеє, палали країни,
Як з лісом гора, вони всі заодно: 
Нікого старшого у них не було. 

Дивіться: лицар встав,
Сів на коня та й засвистав,—
І військо вслід. 
За їм Огонь, і дощ, і дим!..
Як сніг в завірюху,
Так кінь його летить;
Як сонце в засуху,
Лице його горить;

Як вечірня зоря погоріла,
По вітру волосся його розмітались;
Як на морі вода посивіла 
У бурю,— країна під їм сколихалась. 
Нерівна валка: все як не бувале,
І військо в честь старшим його назвало. 

Дивіться: ніч. 
Огонь горить. 
Кравчина спочиває сном,
А лицар у огня не спить 
І озирається кругом,
Гроза чужого роду,
Охрана свойого.
А на лиці його 
Лисніється п’ятном
Зла думка, як перша на місяці шкода.

Звалилась проклята з плечей голова,
А військо погибло, як за вітру трава.

Що ж то за могила?
Вітер сніг розміта;
Крізь сніг почорніла 
Трава вигляда!

Далекії роки далеко заплйли;
А люду погибшого слава колишня 
У пам’яті тмиться, як трава торішня, 
Що вітер з-під снігу розкрив на могилі!

 

* * *

 

ГРЕЦЬКА ПІСНЯ

І реве, і шумить,
І гуде, і гримить.
Чи то воликів б’ють,
Чи то звіра цькують?
То не воликів б’ють,
То не звіра цькують;
То хоробрії клефти 
Музувірів січуть.

А попереду всіх молодець Буковалл; 
Що січеться на смерть з бусурманом;
Од Керассово дим до Кенуріо дим 
Розлягається сивим туманом.

Він січеться один проти тисячі їх:
Не здоліють усі його взяти.
А русява дівчина гука із вікна:
— Підожди, Буковалле, стріляти.

Хай хоч трохи угору підніметься дим,
Хай по степові пройде куріти, 
Перелічимось, скільки вже наших нема.— 
Стали турки поперед лічити.

Недоліку п’ятсот, стали клефти лічить: 
Трьох голінних між їми немає!
Один воду бере, другий страву несе,
А ще третій мушкет набиває.

 

* * *

 

РОЖА

Н. С. Варзину

Дівочка мила, гарна, вродлива,
Добра з душі, з серця жалослива

Прийшла додому, сіла в порога:
— Ой, мати-неню, помоли Бога!

Болить головка, (болить серденько; 
Прощай, кохана, прощай, рідненька!

Вмерла дівчина, вмерла вродлива, 
Ревно рида мати нещаслива.

Кладуть дівчину у домовину;
Зарили дівку в сиру могилу.

На тій могилі виросла рожа;
Гарна, рум’яна, на дівку схожа.

На рожі тонка, гнучка билина —
Єсть то легенький стан у дівчини!
 
На рожі шпильки, шпильки колючі — 
Єсть то дівоцькі очиці жгучі!

Стали на рожі червоні пупки,
На рожі пупки — дівчачі губки!

На рожі золоте животиннячко —
Єсть то дівчаче чисте сердечко!

Рожою вітер стиха колише —
Єсть то дівчина з могили дише!

На рожу пала ранком роса,
На рожі роса — дівчача сльоза!

Вся рожова краса — дівчача душа;
З раю прилітає, світ навіщає.

— Ой, мати-неню, рідна моя!
Почуй на мене, я донька твоя!

Всі веселяться в царстві у Бога —
Я за тобою плачу, небога!

 

* * *


 
ХЛОПЕЦЬ

Зелененький берег тмиться, 
Річка срібная шумить;
Ходить хлопець невеличкий, 
На той бік ріки глядить.

На сім боці нив’я, поле,
Сивий степ та слобода,
Зелень в’яла, всюди душно,
В пилу ходить череда.

На тім боці зелень свіжа, 
Блищать на луці квітки,
Дикі гори, гай зелений,
І щебечуть в нім пташки.

Тут клопочуть об господі 
Старі люди навісні,
Там дівчатонька співають 
Голосні свої пісні.

Хлопець дивиться і мліє — 
Нудно тут йому бродить; 
Радий ластівкою швидко 
На той берег залетіть.

Він підходить до водиці —
Ні човна, ні весельця;
А дівчина його кличе 
Для ласкавого словця.

Хлопець мліє, хлопець тане, 
Ходить — броду не знайдеї 
Підобрав одежу, прудко 
Кинувсь в річку і пливе.

Переплинув, а дівчата: 
«Хлюща, хлюща, утікай»,— 
Загукали, закричали 
І побігли всі за гай.

Бідний хлопець ізлякався, 
Грудь підперло, весь дрижить,
І за гай, небіж, поплівся,
Щоб шукать дівчачий слід.

Де ж той гай, де ж та хороша 
Зелень, свіжа і м’яка?
Гай — у три ряди осики, 
Сажнів зо три — вся лука!

А за ними нив’я, поле,
Рівний степ та слобода,
Зелень в’яла, всюди душно,
В пилу ходить череда.

Дикі гори — вапна; зникли 
І дівчачії пісні...
Ходять теж, як тут, з киями 
Старі люди навісні.

І поплівсь назад наш хлопець, 
Біля річки сів один,
Притулив к руці головку 
І поплакав трошки він!

 

* * *

 

МІСЯЦЬ

З тій пори, як перший злодій 
Каїн Авеля забив
І упершу землю кров’ю 
Чоловічою змочив,—

Тільки вітер шкоду слухав, 
Що гудів по деревах;
Тільки місяць шкоду бачив, 
Що котивсь у небесах.

Бог прийняв святую душу, 
Розбишачин прокляв рід;
І велів, щоб місяць ясний 
Взяв на себе шкоди слід.

Хай, казав, цей зобраз буде 
В пам’ять миру усьому;
Гнів правдивий, ласка божа 
Вкупі бачаться в йому.

Щоб, зирнувши, розбишака
Божий гнів страшний згадав,
А безщасний розважався 
Й ласку божу споминав.

І пішов на рід наш бідний 
Божий гнів усяким злом;
Гріх на місяці зостався, 
Нацяткований п’ятном!

З тій пори злочинець часто, 
Дивлючися, омліва,
А душа свята, безвинна 
Од недолі одліта.

 

* * *

 

ГОРЛИЦЯ

У густому гаю, на березоньці,
Звила гніздечко голубонька-горлиця,
Із маленькими дитятками,
З сивенькими глуб’ятками.
Стала вона ранком діти годувати;
Став вітер березу колихати;
Став рябець-злюка налітати:
— Ой не бий мене, рябцю-лебедику! 
Зостаються в мене малії діточки,
Г олуб’яточки-сиріточки.—
Не послухав рябець голубочки-горлиці: 
Задавив її, сивенькую.
Зосталися малії діточки,
Голуб’яточки-сиріточки.
Ой тяжко сироті на світі пробувати! 
Нікому вірної порадоньки дати!

 

* * *


 
МАНА

Є в нас плесо; осокою 
Поросло кругом; 
Посередині плавочки 
Плавають рядком.

І ростуть над плесом вільхи 
І гнучка тала,
І у вільхах заховалась 
Хаточка мала.

Чорна хатка невеличка:
Хто в їй пробува?
Там старая чарівниця 
Нишком прожива.

Здавна люди не посміють 
Воколо пройти,
Але можна, коли треба,
В хату увійти.

Коли світ тобі огиднув, 
Нікого любить,
Коли хочеін лучче зразу 
Вік свій закінчить,

Ніж тулятись без надії 
І шукать кінця...
До неї приходь питати 
Вірного слівця.

В неї човен; розмальован 
Весь цвітками він,
В ясну ніч плисти у човен 
Сядеш ти один.

І уздриш, чого ніколи 
Не видав зрода,
Зразу зникне човен, хатка,
І тала, й вода.

Зразу стане пред очима 
Красная лука;
Як шовкова стрічка, в’ється 
Ясная ріка;

Різнофарбними листами 
Сяють дерева;
Як оксамит, молодая 
Блищиться трава.

По траві, як в ніч по небу 
Яснії зірки,
Веснянії, запашнії 
Маються квітки.

І не місячний, ні денний 
Світ там просява,
Наче місяць навдосвіта 
Сонце устріва.

Не з дощу, не з сонця стануть 
Там веселки мріть;
Одностайно короводець 
Пташок зашумить.

На луку іграться прийдуть 
Краснії дівки;
Голубітимуть в волоссях 
З пролісків вінки.

їх одежа — вся укупі 
Світова краса;
їх урода — що й казати? — 
Божі небеса.

Заспівають, затанцюють, 
Поведуть танок;
їм музикою повіє 
З річки холодок.

Затанцюють, заспівають 
Чуднії пісні;
І зомлієш ти, небоже,
Лежачи в траві.
 
Станеш тануть, станеш топнуть,
В чім не знаєш сам;
Закриватимуть веселки
Світ твоїм очам.

Станеш топнуть, станеш топнуть, 
Сам не знаєш в чім,
І заплющаться у тебе 
Оченьки зовсім.

Люб’язненько, солоденько 
Станеш ти дрімать...
А пісні й музики будуть
Тебе колихать.

їх послідній голосочок 
В сплячого замре...
І тебе тоді хтось наче 
Міцно підтовкне.

Ти прочнешся, раз останній 
Очі поведеш...
Пролепечеш: — Прощавайте!..—
В озеро пурнеш!

 

* * *

 

КУЛЬБАБА

А. А. Леонову

Віє передзимній 
Вітрець студененький; 
По степах осіннє 
В’ється павутиння.
Що ж то між травою, 
В’ялою, сухою, 
Кульбаба жовтіє?
Чи б то справді сонце 
Кидать нас не хоче 
І опісля літа, 
Душного, сухого,
Знов до нас веселим 
Маєм хоче глянуть? 
Чи земля жартує!
Чи сей цвіт не в пору 
Що-небудь віщує?
Вік наш чоловічий 
Схож із віком року. 
Вперту боже сонце 
Життя пробуджає, 
Променями в серці,
Як у весняної 
Половоді, грає;
І душа бриніє 
Надією-квітом;
І в душі селяться 
Радощі, як в гіллі 
Вишень соловейки. 
Життя розів’ється, 
Життя загустіє 
Наукою світа;
І почнуться грози,
І дощі, і спеки.
Щастя і недоля, 
Радощі і туги 
Одно другого швидше 
Стануть проходжати,
І душа твердіє;
І крізь погорілу 
Зелень віку чорна 
Земля проглядає.
Коли ж стане в осінь 
Вітрець передсмертний 
Душу провівати,
Знову боже сонце 
Свої блідні, довгі 
Розкидує тіні,
І душа збирає 
Сили наостанку,— 
Знову квіт-надія 
В серці процвітає.
Але квіт той в’ялий, 
Кульбаба осіння, 
Пустоцвіт похилий,
Не росте високо,
Не цвіте розкішно 
І без плоду гине 
Під морозом-смертю.

 

* * *


 
ТУГА

Гаю мій, гаю, гаю зелененький!
Вітре мій, вітре, вітре швиденький!
В густому гаю листя жовтіє;
Вітер гілок не колише й не віє.

Те, що колись по весні красувалось, 
Те, що колись мені так сподобалось, 
Змерзло, захляло, затихло і зникло. 
Серце кохатись сим світом одвикло!

Там, де в кущі воркотала голубка, 
Там жартувала колись моя думка. 
Стихла, замовкла туга голуб’яча — 
Геть прокотилась та думка хлоп’яча!

І місяць повний, і ясна водиця...
І ти, вродлива, кохана дівиця! 
Зникло те восени, що було літом, 
Серце не хоче кохатись сим світом.

 

* * *

 

ДІДІВЩИНА

А. Л. Метлинскому

Біля церківки старенької 
Зеленіють дві тополоньки;
У тіні їх у густенької 
Невисокая могилочка.

Купка чорная рябіється 
Квіточками-різноцвітками;
Хрест любастровий біліється 
У покійника в головоньках.

І округ хреста обвилася 
Зелененькая березонька;
Над хрестом тим похилилася 
Молоденькая калинонька.

Як у свято в празник бовкне дзвін 
На дзвіниці стародавньої,—
Відзоветься глуховато він 
У темнім склепі, у могилоньці.

Кісточки, либонь, сухесенькі 
В трухлих дошках зворушаються; 
За життя, либонь, старесенький 
Дзвін почувши, розрушався так.

Коли пугач, доби нічної,
Проведе свій довгий глас смутний, 
В склепі, серед ночі вічної, 
Відкликнеться жалібненько щось.

Кісточки, либонь, старенькії 
Не самотні були на світі; 
Слізоньки, либонь, тепленькії 
Западають в землю глибоко.

Коли чижик над могилою 
Привітає ранок піснею,
Весняная пісня милая 
Під землею розлягається,

І тополенька пряменькая 
Гілочками колихається,
І травиця зелененькая 
Заблищить росою срібною.

Либонь, ранок воскресенія 
Чують кісточки дідівськії,
Либонь, радость зобачанія 
Гріє серденько холоднеє.

Тільки ріки поламалися 
Весняної пори ранньої,
Як вербиця розвивалася 
І вдягався вигон травкою,

Хлопець й дівчина приходили 
Під тополі на могилоньку 
І насіннячка приносили 
Усівати купку чорную;
 
І лилися теплі слізочки 
Із очей на купку чорную;
І приймалися насіннячки,—
І два квіта уродилося.

І, поливаний хлоп’ячими 
Слізоньками, горицвіт вродивсь;
І, поливані дівчачими 
Слізоньками, вийшли проліски.

Першій весни подаруночки 
Золотіли і синілися;
На їх листях поцілуночки 
Божих ангелів лиснілися.

І квітчала ними тихая 
Пара в церківці старенької 
У суботу великоднюю 
Плащаницю Христа-Господа.

Наче лик святий глядів на їх 
Оком жалібним та приязним, 
Наче хтось вгорі признавсь до їх 
І казав їм так любесенько:

Щоб у хлопця в серці жар палав, 
Чистий жар до всього доброго,
Як огняний квіт, що він квітчав 
Образ Господа забитого!

Щоб у дівчини безвинная 
Душка так, як небо, сяяла,
Так — як квіточка блакитная 
На лиці Христа-Спасителя!

 

* * *

 

ГОЛУБКА

Вилітала голубонька 
Із гаю густого; 
Сумувала, нарікала 
На свого милого.
 
Не нарікай, не журися, 
Голубонько біла,
Що з тобою лиха доля 
Його розлучила.

Не нарікай, не журися, 
Голубочко сиза;
Розтяла йому головку 
Панська стрілка хижа.

Не нарікай, не журися, 
Голубочко хвора;
Не вернеться в біле тіло 
Крівця його скора.

Не нарікай, не журися, 
Голубко вірненька;
Вже немає миленького: 
Зосталась миленька.

 

* * *

 

ДІВЧИНА

 "... тільки видно хрести; 
  Туди мені любо-мило оченьками звести".

  
Оп’ять спориш став вигон укривати,
Оп’ять діждались весняних святок;
Оп’ять ідуть заквічені дівчата 
Тулятись в хрещика, вести танок.

Дівчатонька! Оце оп’ять піснями 
Потішитись співець ваш приблукав.
Де ж та, що він, як рожу між квітками,
Між усіма вродливими признав?

Вона умерла; під осінь журливу 
На гробовище однесли її;
Гуртом співали пісню жалосливу 
Над дівкою і подруги, й чужі.

Сніга розтаяли, ви, знову веселенькі,
Забули по весні осіннії біди;
І на дівчачої могилі зелененькій 
Барвінок розкида нев’ялії листи.
 
Колись вона тулялася по волі, 
Крутилась з вами в жвавих хороводах; 
Її станок пряменький, як тополя,
Що там росте по ваших огородах...
Чи споминаєте її?

Колись вона з сестрицями ходила 
Квіток шукати вмісті по луці;
Як воронець, в їй ягідки красіли 
По білім, як конвалія, лиці.
Чи споминаєте її?

Колись вона із вами вніч тулялась,
На вас дивились з неба зіроньки;
Її душа, як небо, красувалась,
Як зіроньки, в їй грали вигадки.
Чи споминаєте її?

Її немає; під осінь журливу 
На гробовище однесли ЇЇ;
Сніга потаяли — вп’ять, жартовливі, 
Туляєтесь, дівчатка, без неї.

Як ластівка з плесів своїх ясненьких 
Підніметься і мимо вас пирхне,
І крутиться, й вертиться, веселенька,
І ледве землю крилами торкне,
Тоді, дівчатонька мої,
Чи споминаєте її?

Як ластівка, швиденько пролетіла 
Вона свої дівчачії літа;
І ледве-ледве землю зачепила,
І на землі не кинула сліда.

Як зірочка вечірньою добою 
Відорветься од подруг, заблищить... 
Прокотиться по небесах смугою 
Й хтозна-куди далеко залетить,
Тоді, дівчатонька мої,
Чи споминаєте її?

Як зіронька, її душа світилась 
У ангельській небесної сім’ї;
Огняною смугою прокотилась 
Вона між вас, і де шукать її!

Вона між вами:
Зіллям, квітками,
Тихими вітрами,
Шумом криниці,
Голосом птиці 
Її душа до вас озивається,
Вести розмову з вами питається.

Дівчатонька, дивіться: он літає 
Маленький жайвронок і пісеньку співає; 
То душка дівчача на час 
Схотіла одвідати вас.

Прислухайтесь, що пташка заспівала:
— І я, як ви, скакала і тулялась,
Усе чогось на світі піджидала 
І радості якоїсь сподівалась.

Розлетілись мої сподівання,
Як квітки у садочку із вишень;
Ізмерзли мої піджидання,
Як метелики в осінь холодну.
І думки й вигадки Надавили купки 
Сирої землі, що мене закидали.

І ваша веселость, сестриці, зов’яне;
І вам на серденьку холодно стане;
І ваші думки й вигадки, 
Дівчатка-сестриці моторні, 
Повидавлять ті намітки,
Що закриють вам кучері чорні.

Живцем вас положать в тісну домовину; 
Живцем вас зариють у душну могилу; 
Ніхто не заплаче, як вас поховають;
Ще гірше — веселі пісні заспівають!

Дівчатонька! Вона співає 
І що співає — добре знає.
Он-он її могила мріє,
На їй барвінок зеленіє.
Піду туди! Щасливо вам, дівчата,
Співати і гуляти!

 

* * *


 
ХМАРКА

По небу блакитному 
Хмарочка плине;
Спитай її, брате,
Куди вона плине?
Чи так собі вільно 
По небу гуляє,
Чи хмарочку-пару,
Невдаха, шукає.
Все небо синіє;
Одна тільки хмарка,
Мала, невеличка,
Одна собі плавле;
Не вспієш десятка 
Уряд налічити —
Вже хмарки немає.
Була в мене думка.
Як хмарка по небу,
Снувалась, тулялась.
Чи чого шукала,
Чи так для утіхи 
Снувалась, тулялась?
Не знаю. Забув! —
Її вже немає.

 

* * *

 

СОН

"Який вогонь — гадав я, що погас він У холод і задуху,—
Палає і ятриться в оновленій душі" (Петрарка)


Як сонні привиди на час появились,
За час утекли,
Так прежнії роки, літа молодії,
Давно вже пойшли!
І згадки не стало, і пам’ять пропала 
Об вас уво мні.
Чого ж ви прочнулись, чого ж ви явились 
У п’ять уво сні?
Я спав, і був во сні у тій країні,
Де, молодий, безпечне я гуляв...
І бачив я: із церкви домовину 
Несли і піп у чорному співав.
І я дививсь, і щось мене давило!..
І став дрижать, і став людей питать... 
Її, її в могилу хоронили 
І от уже приймались опускать!..
Я одвернувсь... я усміхнувся гірко...
Із радістю пекельною глядів 
На чорную одежу чоловіка...
Ох, тяжко я, хоч і во сні, грішив!

От вранці... ще досхідною порою 
Прийшла поплакать череда моя.
І знов приплівсь до церківки старої, 
Весь трусячись, мов той убійник, я. 
Дивлюсь: провалля, там долина мріла, 
В їй щось чорніє... Ох! Чи не труна? 
Розглядівсь: ні, свіженькая могила! 
Там, там, покійниця, лежить вона!
І явори ростуть там молодії,
І, одвернувши голови свої,
Повісили назад верхи густії, 
Жалкуються поглянуть на неї.

Я прокинувсь: сон проклятий 
Мені знову нагадав 
Те, що ввік не споминати 
Я давно вже клятьбу дав.

Став я розпитувать, як вона має. 
Кажуть, щасливо в сім’ї проживає; 
Ладно кохається з мужем своїм;
Діти малії пестує із ним.
Тяжко, ох, тяжко на серці мені!
Лучче побачить тебе у труні,
Ніж бачить, як ти повагом сконаєш, 
Серцем черствієш, душею вмираєш...
І слухать, як муж твій, корявий, старий, 
В’ялить поцілунками губки твої!

 

* * *

 

ВЕСНА Й ЗИМА

Ходив весною я по квітчаній долині,
За кожним ступнем зілля уроджало сонце. 
І я згадав, як по зимі в моїй хатині 
Мороз мережками вицвяхує віконце.

Тепера по зимі сиджу в своїй хатині, 
Мороз мережками скрасив усе віконце.
І я згадав, як по весні у тій долині 
За кожним ступнем зілля уроджає сонце.

 

* * *

 

І. І. СРЕЗНЕВСЬКОМУ.

ПРИ ОД'ЇЗДІ ЙОГО НА ЧУЖИНУ

Хай милосердий 
Біг та святая 
Діва Марія 
Тебе боронять!
Майськеє поле,
Квітки червоні —
Шлях буде твій;
Осінь багата,
Жовтеє жниво —
Твій узворот.
Коли ж, звернувшись, 
Знову очима 
Й серцем шукати 
Станеш своїх,—
Може, якого 
Більш не побачиш!
Друже коханий,
В щасті і в лисі,
В радощах, в горі,
В рідному краї,
І на чужині,
І на тім світі 
Приязна, люба 
Буде для мене 
Згадка твоя!

 

* * *


 
БАБА ГРЕБЕТНИЧКА

—    Дідусю, розкажи нам казку невеличку.
«Яку ж би вам сказать»,— пита дітей старий.
—    А от про відьму ту, про бабу Гребетничку,
Що бачив ти колись, як був ще молодий!

«Ану вас з нею! От, пристали реп’яхами!
Себто, як кажеться, козі смерть нагадав!
Потішу, дітки, вас я іншими казками:
Ось слухайте, сеї ще я вам не казав».

І став казать їм дід про дивну кобилицю;
Чом сонце тричі в день переміни свій лик;
Як лицар добував зо дна морську царицю;
Без черепка ходив по світу чоловік.

Такі дивизії кому б не сподобались?
Всяк ласий до казок, як кішка до сальця;
А діти все собі на ослінцях хилялись 
І не второпали ні одного слівця.

їм, так як дівчині нова шовкова стрічка,
Усе роїлася та баба Гребетничка!

Дідусь казав та й став на діти поглядати:
—    Якої матері це я кажу стінам?
Лягайте ж, коли так, лягайте зараз спати.
Нехай лихий, не я, казок накаже вам!

—    Дідусенько,— услід хлоп’яти розкричались.
А дід собі роззувсь і світло загасив.
—    Лягайте спать,— кричить,— чого розташувались? 
Лягли, а молодик на їх в вікно світив.

—    Лягли? Глядіть же ви, у мене не возіться! — 
А бідну дітвору і сон-то не бере.
Все Гребетничка, знай, на думці їм вертиться;
І от один братам щось на ухо верзе.

Аж гульк! Ой! ой! ой! ой! Якраз посеред ночі 
Старая бабище у хаті під вікном.
Суха, як очерет, заплющені в їй очі;
Киває на дітей і дражнить язиком.

Дідусь мерщій схвативсь та разом скік із печі!
—    Ось-ось я, діточки! Чого підняли крик? 
Мани нема! — Та ба! На дідівськії речі 
Мов дерев’яний став у дітвори язик.

Всю ніч пролежали вони трохи живії;
А вранці дідові і почали казать.
—    От бачте,— дід сказав,— хлоп’ята навіснії, 
Я ж говорив, об сім товктися вам не стать!

От бач! Накликали чорт батька зна що в хату! 
От треба до попів йти хати освятить!
І треба лишнюю копійку віддавати?
Ломакою б за се гарненько вас побить!

У той же день прийшли з свяченою водою 
Нечисту силу гнать з села духовники,
Дідусь наш морщиться, киває бородою, 
Пропали таки-так аж два четвертаки!!

І з тій пори мана, суха, як влітку шпичка,
Вже не приходила хлоп’яток турбувать;
Зате і дітвора про бабу Гребетничку 
Не тільки говорить, боїться і згадать.

 

* * *

 

ВЕСНЯНКА

Зіроньки у небі заблищали, 
Квіточки в садочку забіліли, 
Дівоньки у полі заспівали.

Що на небі зірки,
Що в садочку квітки,
Що між нами дівки.

Що на небі зірка, як квітка, біліє, 
А в садочку квітка, як зірка, сяє; 
Вродою красіє Дівка молодая,
Як на небі зірочка,
Як в садочку квіточка.
 
По небу божий ангел літає,
По саду пташка малая співає;
По світу хлопець веселий гуляє.

Кожний ангел має зірку,
Кожна пташка любить квітку,
Кожне серце шука дівку.

Багато зірок в блакитному небі,
І ангел свою між всіма пізнає 
І все до одної літає.

Багато квіток в зеленому саді,—
А пташка всю ніч край одної співає. 
Багато дівчат на білому світі,—
А серце свою між всіма ізнайде 
І повік одную кохає.

 

* * *

 

ЗОБАЧЕННЯ

Вийди, коханко, вийди, миленька, 
Нічної вийди години;
Дай поцілую, дай помилую,
Серце, тебе наєдині.

Дай подивлюся, дай погляжуся
В ясні, чорненькі очиці;
В їх твої думки світяться ясно,
Як он ті зорі в криниці.

Та неповинна думка безгрішна,
Думка святої любові...
Її сказати нема на світі
В людях присталої мови!

Її лепече вітер порою,
Як із водою жартує;
Її синенький метелик чує,
Коли васильки цілує.

Серце-потіхо! Вийдем до гаю, 
Вийдем під липи густії;
Нічного часу беседу нашу 
Люди не вчують лихії.

Хай вони скажуть, що забажають: 
Нам не страшне нарікання.
Бог милостивий бачить із неба 
Наше безвинне кохання.

Наше кохання чисте, як промінь 
Сонця, що в золоті грає,
Приязне Богу, так як молитва 
Серця, ваги що не має.

Не закаляють беседи нашій 
Грішні, поганії думки;
Чиста розмова і зобачення,
А ще чистіш поцілунки.

Серце-потіхо! Вийдем до річки, 
Вийдем під верби густенькі,
Дивляться з неба в свіжу водицю 
Божії зорі ясненькі.

Там на зеленім березі сядем,
Ручка за ручку узявшись...
Щоб наші душки хоть на часочок 
В небо пішли спарувавшись,

Так як дві смужки диму, що в церкві 
З різних кадил вихожають,
Різно йдуть вгору, потім, зійшовшись 
В стропи, к хресту дохожають!

Душко, чи знаєш: єсть оця річка 
Нічного часу святая;
Кожної ночі її святити
Ангел приходить із рая;

І на всю нічку вода кришталева 
Стане ясна і хороша,
І в освячених хвилях небесна 
Врода любується божа.

Душко, чи бачиш: з одного корня 
Дві виростають вербиці;
Виросли вмісті, вмісті головки 
Низько схилили к водиці,
 
І, потопивши в воду вершечки,
Наче чогось там шукають,
Наче якіїсь тайнії речі
Вмісті із кимсь повожають.

Чи хвилі в річці як скло ясненькі,
Чи їх турбує негода...
Роки спливають... верби, схилившись, 
Дивляться вкупі у воду!

Любо та гарно, милеє серце,
Тут нам укупі сидіти;
За руки взявшись, серцем, очима 
В божеє небо глядіти.

 

* * *

 

НІЧНА РОЗМОВА

—    Ой ти, дівчино, 
Гожого стану!
Вийди до гаю 
Або к бур’яну.
Ой ти, дівчино,
Гожого зросту!
Вийди до гаю 
Або до мосту.
—    Ой, під тим мостом 
Очерет ростом,
Трава горою;
Ой, біля хати 
Старая мати,
А я з тобою!
—    А в очереті 
Можна сховатись; 
Мати заснула:
Чого боятись!
А в очереті 
М’яко та тихо;
Ніхто не зійде 
До нас на лихо!
Там я щось маю 
Тобі сказати:
Тільки вівчарики
Будуть чувати.
Там ми щось маєм 
Нишком робити: 
Тільки що місяць 
Буде глядіти.
— Ой мій миленький, 
Місяць нам світе.
Хай на годинку 
В хмару він ввійде! 
Йому не треба 
На те дивитись,
Як ми тут нишком 
Будем любитись!

 

* * *

 

ПІДМОВА

Ні, ні, мамко, ні, ні, дівко, 
Я тобі не ворог;
Не лякайся, моя галко,
Не втікай од мене.
Ходім вкупі в огородець: 
Там квіток багато,
Є синенькії волошки, 
Нагідки жовтенькі! 
Заквітчайсь, моє серденько, 
Уберись гарненько:
А я тобі подарую 
Шовковую стрічку.
Ходім, мила, ходім, люба, 
Там нема нікого.
Посідаємо в затишку,
Під зеленим в’язом. 
Пожартуймо, попустуймо 
Собі наєдині,
Поцілуємося трошки,
Наче голубочки.
Там нам дуже гарно буде: 
Я свою головку 
Прихилю тобі на груди — 
Тобі стане жарко.
Он і вітрець повіває,
Бузину колише.
Подивися, яка пишна!
Та цвіте як рясно!
А пташок, пташок там сила! 
Прислухайся, серце!
Все співають та співають: 
Кличуть нас до себе.
Пташки весело співають,
А ти невесела;
Не барися, не сумуй-бо,
Не дивись-бо долі.
Подивись лишень на мене — 
Бач, який я гарний:
Очі ясні, брови чорні,
На лиці рум’яний.
Гей же, гей, моя небога,
Як же ти змінилась!
Біле личко, як яблучко, 
Стало як калина.
Сонце гріє, сонце палить,
А дівка трясеться;
Всюди сухо, всюди тихо,
А в дівчини сльози.
Ей, бодай тебе просила 
Лихая година!
Полюбила, як схотіла, 
Старого сусіда!

 

* * *

 

БЕРЕЗКА

В огороді березонька баркан оповила;
Чом до мене ти не ходиш, моя Галю мила?
В огороді березонька крій коляки в’ється;
Чом зо мною дівчинонька ніяк не зійдеться? 
Ой березка зелененька, а тин непогожий; 
Жалкувалась вразька дівка, що я нехороший. 
Ой березка зелененька, та трошки кудлата; 
Одчинялась у моєї дівчиноньки хата.
Ой без тину ту березку всі топтати стануть;
А без мене тебе, серце, жаліть перестануть. 
Ой, не можна березоньці крій тину не витись; 
Ні до кого без милого дівці притулитись!

 

* * *


 
ПАНІКАДИЛЬЦЕ

Раз вітер на дворі шумів,
У вікна поривавшись,
А я в кімнатоньці сидів,
З коханкою обнявшись.

І я дививсь, як на щоцях
Ягідочки красіли;
А перед образом в кутку 
Панікадильце мріло.

І я почав їй говорить:
Дивись, моє серденько,
В кришталі світлому горить 
Той гнотичок маленький!

Із чим єсть схожий гнотик сей? 
Йому в оливі сяти;
Так Бог велів душі моєй 
В любові ізникати.

Оце хвиля самотній він;
Так я хвиляв і тьмився,
Поки шукав чогось один 
І серцем не ділився.

От другий гніт почав диміть: 
Торкнулись — зайнялися;
І став ясніш в кімнаті світ,
І образ просвітився.

Святим коханням, як гноти,
Ми, душко, в Бога сяєм,
Я повік твій і моя ти,
Аж поки вмісті стаєм. 

І мила каже: нагадав
Ти дуже мудру думку!
А я її поцілував,
Як голубок голубку.

 

* * *


 
УЛИЦЯ

— Світи, зоре, ізвечора, а місяць з півночі;
Вийди, милий, чорнобривий, потіш мої очі! — 
Дівка хлопця визиває,
На ігрище закликає 
На цілую нічку.

Заспівали, заскакали у танку дівочки;
Засвистали, загукали до їх парубочки.
Та на танці, та на співи 
Віддавалися підзиви 
Аж до місяченька.

Та вже місяць високенько; дівки розійшлися;
Кожна з любим, своїм милим за руки взялися. 
Парувались, женихались,
Наєдині милувались 
До Волосожара.

Та вже віє-повіває з річки холодочок:
Позлучалися дівчата знову у таночок.
Грались з хлопцями, скакали,
Жартували, жирували 
До білого світу.

Мене, бідну, не пускає на улицю мати;
Положила молоденьку біля себе спати:
— Не йди, доню; між дівками 
Та між тими парубками 
Доброго немає.

Червонілася горонька, що на вісход сонця,
А мій любий кучерявий стоїть у віконця,
Мене з хати викликає,
На роботу зазиває 
До вечора з ранку.

Ми не будем, ми не станем від людей ховатись,
Нам не треба, нам не треба поночі збиратись. 
Край криниці в холодочку 
Посідаймо у лісочку 
В опівденну пору.

 
Ти до мене, я до тебе схилимо головки; 
Цілуватимося жарко, так як голубочки; 
Бо я в тебе, молоденька,
Як голубонька сивенька,
А ти голубочок!

 

* * *

 

ПОПРІКИ

Що Я 3 тобою 
Маю робити,
Що ти не хочеш 
Мене любити?

Чи за тобою 
Все жалкувати, 
Чи все кохання 
Позабувати?

Я ж тебе, дівко, 
Любив, як душу, 
А ти казала,
Що я сміюся.

Я ж тебе, дівко, 
Кохав, як око,
А ти гадала,
Що то нароком.

Хай мене візьме 
Лиха година, 
Коли є в мене 
Інша дружина!

Не біжи, мила, 
Серденько моє, 
Будем любиться 
Вп’ять ми обоє.

Я ж тебе, дівко, 
Буду любити, 
Буду всім серцем 
Тебе жаліти.
 
Коли ж ти з жалю 
Наробиш сміху,
Я тобі скажу:
— Хай тобі лихо!

 

* * *

 

ПАНИЧ І ДІВЧИНА

(з польської мови)

В зелененькому гайочку 
Дівча рве цвіти; 
Їде конем вороненьким 
Панич молодий.

І звичайно поклонився,
Із коня злізає.
В дівки личко червоніє,— 
Очі понуряє.

—    Помагайбі, дівчинонько,
Я в сії діброви 
З товаришами уранці 
Приїхав на лови.

Тільки лихо! Не потраплю 
У село до хати!
Будь-бо ласкава, дівчино, 
Скаж, куди держати?

Чи то скоро оця стежка 
З лісу в поле вийде?
—    Ще зарані пан ласкавий
Додому приїде.

Он то бачиш: дуб високий, 
Край його березки; 
Коло хутіра уліво
Повернулась стежка,

А там вправо проти пущі, 
Та до річки — нижче; 
Там млиночок і місточок, 
А зараз і місце.

Пан подякував дівчині, 
Рученьку стискає
Та у губочки цілує 
Й на коня сідає.

Сів, ударив острогами...
Не видко його!
Іздихнулось дівчиноньці 
Не знаю чого!

2

В зеленому гаю 
Дівча рве цвіти;
На конику їде
Панич молодий.

І знову гукає:
— Покаж іншу стежку!
За хутором річка,
Не втраплю к містечку.

Ні мосту проїхать,
Ні перебрести;
Мене, молодого,
Хотіла звести!

«їдь, пане, тим шляхом,
Що вбік від Кургана».
— Спасибі, дівчино!
«Щасливо, мій пане!»

За лісом густеньким
Не видко його!
Здихнула дівчина...
Я знаю чого.

З

В зеленому гаю 
Дівча рве цвіти; 
На конику їде 
Панич молодий.
 
Й здалека гукає:
— Ох, дівчино мила!
В рівчак був уплівся: 
Отак научила!

Тим шляхом не їздять 
Із давній години,—
Хіба який хлопець 
По хмиз до гущини.

День цілий ганяю;
І кінь не напасся;
Й їздець притомився,
І кінь загасався.

Нап’юсь лиш з криниці 
Холодній водиці,
Коня розсідлаю,
Пущу по травиці.

Панич поклонився 
І з коня злізає!
Дівча червоніє,
Очиці спускає.

Мовчать та здихають. 
Так трохи стояли.
Той дужче, та стиха 
Собі розмовляли.

Та вітер, бач, дмухав 
Усе по діброві,
Так я й не дослухав 
Гаразд їх розмови.

А з очей та з лясів 
Те певно узнав,
Що панич об стежці 
Дівча не питав.


За матеріалами: М. І. Костомаров. Твори в двох томах. Том перший. Поезії, драми, оповідання. Упорядник, автор передмови та приміток В. Л. Смілянська. Київ, видавництво художньої літератури «Дніпро», 1990, стор. 63 - 99. 
На малюнку: портрет М. І. Костомарова роботи Ф. Брокгауза. Гравюра. Лейпціг, XIX ст.

 

 

Більше творів Миколи Костомарова на нашому сайті:

Літературна творчість Миколи Івановича Костомарова

Літературна творчість Миколи Івановича КостомароваКостомаров Микола Іванович (1817 — 1885 рр.) відомий світові як видатний український історик, етнограф, фольклорист, критик, статті якого друкувалися в прогресивних часописах «Основа», «Современник», «Отечественные записки»; член Кирило-Мефодіївського товариства. Плідність його праці викликала подив: на неї складалася і його організованість, і дивовижна пам’ять та ерудиція, і практичне знання багатьох європейських і класичних мов. Він мав про що розповідати. Адже все життя мандрував, придивлявся до нових місць. Вони промовляли йому як історикові більше, ніж будь-кому іншому. Складовою чергового наукового пошуку було обов’язкове відвідання місць, де відбулися події. Широко освічений, Микола Костомаров знав і любив класичну світову літературу, насолоджувався літературними шедеврами античності, невтомно працював у російській культурі; та найглибшою і найболючішою його любов’ю завжди були українське слово й українська пісня.


Останні коментарі до сторінки
«Збірка віршів Миколи Костомарова "Вітка" (1841)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті