Життєвий шлях видатного педагога Григорія Ващенка (1878 - 1967)


ЖИТТЄПИС ГРИГОРІЯ ВАЩЕНКА


Життєвий шлях видатного педагога Григорія Ващенка (1878 - 1967)Григорій Григорович Ващенко народився 23 квітня 1878 року у селі Богданівка Полтавської губернії (тепер – Чернігівська область) в сім’ї дрібномаєтного дворянина-козака. В автобіографії вчений наголошував на значному впливі батьків на своє формування: мати хотіла бачити сина священиком, а батько прищепив йому „любов до рідної землі, почуття наполегливості й сумлінності в роботі”. Через соціальну нерівність між чоловіком і дружиною (селянкою, колишньою кріпачкою) в сім’ї Ващенків не було злагоди і статків, що й змусило батьків віддати десятирічного сина до Роменського духовного училища, а по його закінченні – до Полтавської духовної семінарії. Бажаючи продовжити духовну освіту, у 1898 році Григорій Ващенко хотів вступити до Київської духовної академії, але, як пише він в автобіографії, його „не допустили до конкурсного іспиту як бунтівника”. Таку характеристику він одержав ще в семінарії, після конфлікту з інспектором духовних училищ архімандритом Агапітом.

Невдача з іспитами й матеріальна скрута змусили Григорія Григоровича рік вчителювати у селі Битниці на Полтавщині. Але бажання здобути вищу освіту не полишало юнака, і у 1899 році він вступив до Московської богословської академії з думкою присвятити себе служінню Богові. Окрім навчання, майбутній педагог брав активну участь у роботі українського гуртка, де виступав із доповідями, організовував шевченківські свята тощо. До цього періоду належать і його перші літературні спроби: оповідання „Німий” (1900) та поема „Сідхарта” (1902).

По закінченні академії Григорій Григорович Ващенко повертається до педагогічної праці: викладає у Полтавській парафіяльній жіночій школі (1903), у духовній школі міста Кутаїсі (Грузія, 1904). Після повернення до Полтави (1905) працює в комерційній школі та в учительській семінарії. Він не став стороннім спостерігачем революційних подій 1905 року: з колегами їздив селами Полтавщини і збирав інформацію про репресії царського уряду щодо повсталих селян, яку потім опублікував у пресі. Через це зазнав утисків поліції і змушений був виїхати до міста Тихвин, що під Санкт-Петербургом, де одержав місце учителя в жіночій гімназії.

Після революційних подій 1905 року у Григорія Григоровича Ващенка посилюється почуття національної свідомості й бажання протистояти самодержавству. Про це свідчать його подальші літературні праці – збірка „Пісня в кайданах” (1907), п’єса „Сліпий” (1911), яка була надрукована під псевдонімом Г. Васьковський й отримала прихильні відгуки в просвітницьких колах інтелігенції. У 1911 році Григорій Григорович повертається в Україну і продовжує вчителювання у містах Тульчин, Ромни. У цей час у нього прокидається потяг до наукових пошуків у галузі педагогіки і психології. Він захоплюється творчістю відомого психолога і педагога П. Лесгафта, проводить психологічні експерименти з учнями комерційної школи.
Коли після Лютневої революції 1917 року в Україні значно активізувався національний рух і українське громадянство взялося власними силами будувати українське шкільництво та освітню справу, Григорій Григорович Ващенко був у лавах тих викладачів, які самовіддано долучилися до процесу українізації. У цей час велику роботу з поширення освіти серед народу провадило Українське товариство шкільної освіти, з ініціативи якого організовувалися вчительські курси з українознавства. Саме цій справі віддавав свої сили і Григорій Григорович Ващенко. Він працював над перекваліфікацією вчителів і читав лекції з української мови, літератури й педагогічної психології на курсах українізації педагогів у Прилуках, Ромнах, Хоролі. З жовтня 1917 року Григорій Григорович Ващенко – викладач педагогіки, психології, логіки та теорії і психології художньої творчості Полтавського вчительського інституту. Одночасно він обіймає посаду директора вчительської семінарії.

У роки визвольних змагань педагог знаходиться у вирі освітянського життя. Він бере участь у II Всеукраїнському учительському з’їзді (10 – 12 серпня 1917 року) і в своєму виступі пропонує заснувати українську педагогічну академію, а делегатів закликає до впровадження психологічних експериментів з учнями. За часів Гетьманату, з кінця 1918 року Григорій Григорович працював доцентом створеного на той час у Полтаві Українського історико-філологічного факультету, що був філією Харківського університету. Викладаючи психологію, педагог продовжує проводити українську національну лінію. Після встановлення радянської влади, яка видала Постанову від 24 травня 1920 року „Про мобілізацію професорів і вчителів” для ліквідації неписьменності, та через закриття вчительської семінарії Г. Г. Ващенко перейшов на роботу до педагогічної школи (педтехнікуму) ім. Бориса Грінченка у містечку Білики (1921 – кінець 1923 року). Ця установа мала на меті готувати вчителів для сільських шкіл. Під керівництвом Григорія Григоровича Ващенка слухачі не лише вчилися, а й виготовляли приладдя для психологічних досліджень, ставили психологічні експерименти.

Фахову діяльність Григорій Григорович поєднував з активною громадською роботою. Він створив і очолив у Біликах товариство „Просвіта”. За його ініціативи слухачі педкурсів ставили для селян українські вистави, влаштовували хорові концерти. У своїх споминах педагог називає цей час найактивнішим періодом свого життя. Проте не знайшовши спільної мови з деякими співробітниками курсів, Григорій Григорович Ващенко кидає роботу, знову від’їздить до Полтави (кінець 1923 року) й починає працювати в Інституті народної освіти (ІНО), що утворився внаслідок об’єднання колишнього вчительського інституту та історико-філологічного факультету – філії Харківського університету. На факультеті соціального виховання він читає основи психології у зв’язку з психологією дитини, основи педології, курс дитячої творчості і дитячої літератури, методику вивчення дитини, організацію дитячих установ, веде семінарські заняття з соціального виховання. 3 переліку назв дисциплін, які викладав педагог, ясно, що він стояв на позиціях тогочасної офіційної педагогічної науки, сповідуючи принципи рефлексології. Втілюючи їх у життя, Григорій Григорович виступає на вчительській конференції з пропозицією про створення в Полтаві дослідно-педологічної станції при ІНО, пише низку статей, присвячених педології, зокрема психотехніці. З весни 1925 року його призначають керівником новоствореного кабінету соціального виховання при ІНО, завданням якого було вивчення дитячого колективу за схемою, розробленою відомим українським ученим-педологом О. С. Залужним. Одночасно Григорій Григорович Ващенко стає професором і керівником кафедри педагогіки Полтавського ІНО.

До початку 30-х років Григорій Григорович Ващенко вже реалізувався як науковець. У колі його дослідницьких інтересів були проблеми дидактики, зокрема одвічно дискусійне питання класифікації і номенклатури методів навчання. У виданні „Загальні методи навчання” (1929) педагог аналізує методи шкільного навчання на загальному тлі розумового виховання молоді, визначає зміст способів організації вчителем (викладачем) навчально-пізнавальної діяльності учнів (студентів). В основу власної класифікації автор заклав необхідність виконання двоєдиної умови: система суто технічних засобів навчання має підпорядковуватися повній педагогічній логіці вчителя, на основі якої можливе здійснення слушних комбінацій цих засобів відповідно до потреб конкретного освітнього моменту. Водночас, залучаючи значний історико-педагогічний матеріал, Григорій Григорович доводить, що класифікація методів навчання має бути доволі адекватною класифікації методів науки. Ця книжка певний час використовувалася у практиці інститутів соцвиху (з 1928 року ІНО почали називатися саме так), але потім була розкритикована й вилучена з ужитку. Деякі часткові дидактичні питання вчений виклав у низці статей (наприклад „До питання про класифікацію методів навчальної роботи. На підставі матеріалів Полтавського ІНО”, „Філософія прагматизму як методологічна основа методу проектів” та ін.).

Окремий розділ педагогічного доробку Григорія Григоровича Ващенка у 20 – 30-ті роки становлять питання педології. У численних статтях педагог аналізує результати дослідження вікових та індивідуальних особливостей учнів і студентів, що проводились на основі використання тестів і різних методик вітчизняних і зарубіжних учених („Методи об’єктивного обслідування техніки читання”, „Наслідки математичного тесту над дітьми Полтавських шкіл”, „Психологічні профілі студентів П.І.Н.О. за колективним тестом Россолімо” та ін.). Він також обґрунтовує необхідність забезпечення школі статусу педагогічного центру певного мікрорайону з метою зміцнення її зв’язку з життям („Школа яко громадсько-культурний центр”) і в цьому контексті висвітлює позитивний, на його переконання, досвід роботи дитячих закладів інтернатного типу, дитячих колоній (зокрема макаренківської колонії ім. М. Горького), дитячих містечок („Дослідження установ соціального виховання інтернатного типу на Полтавщині”). Багато дописів учений присвятив висвітленню та узагальненню передового досвіду вчителів Полтавщини („Конференція робітників установ соціяльного виховання закритого типу в м. Полтаві”, „Конференція вчителів м. Полтави”, „3-я конференція робітників установ соціяльного виховання закритого типу Полтавської округи” та ін.), організації лабораторій і майстерень при вузах, які були покликані сприяти втіленню у практику поширеного в той час Дальтон-плану. Григорій Григорович знаходився у гущині педагогічного життя, брав активну участь в обговореннях нагальних освітянських завдань. Про визнання його авторитету науковця свідчить факт призначення Г. Г. Ващенка керівником новоствореної аспірантури при кафедрі педагогіки Полтавського ІНО (1931).

Наприкінці 1933 року (як зазначав сам педагог, за звинуваченням у буржуазно-націоналістичному ухилі) Григорія Григоровича Ващенка було звільнено з посади й навіть „виключено із спілки працівників освіти і секції наукових працівників”. Україною прокотилася жахлива хвиля антиукраїнських владних репресій. Не оминула вона й Григорія Григоровича Ващенка. Через два роки після вимушеного безробіття, перебуваючи у Москві, Григорій Григорович Ващенко одержав змогу очолити кафедру педагогіки в Сталінградському педагогічному інституті. Під час викладання в цьому вузі Григорій Григорович продовжував наукові дослідження в напрямі критичного аналізу вчення швейцарського психолога Ж. Піаже про розвиток мислення дошкільників, а також з’ясовував місце бесіди-розповіді у процесі їхнього навчання. Статті, присвячені цим проблемам та опубліковані російською мовою в записках Сталінградського педінституту, були частинами докторської дисертації „Мова дітей переддошкільного і дошкільного віку як засіб спілкування”, яку автор через початок Другої світової війни не завершив.

З яких причин утиски проти Григорія Григоровича Ващенка в Україні були припинені – достовірно невідомо, але в 1940 р. він дістав змогу не лише повернутися на Батьківщину, а й знову обійняти посаду завідувача кафедри педагогіки та аспірантури Полтавського педагогічного інституту. Як зазначає у своїй статті німецький дослідник історії української педагогіки Г. Хілліг, в архівних документах цього вузу вказується, що на початок літа 1941 року професор Григорій Григорович Ващенко був найбільш високооплачуваним викладачем вузу. У планах наукової роботи інституту зафіксовано, що він розробляв тему „Розвиток і виховання мови й мислення дітей дошкільного віку”, яка мала в кінцевому вигляді стати завершальним розділом його дисертації.
Під час фашистської окупації України професор Ващенко стає редактором газети „Полтавське слово”. За словами Г. Хілліга, він складає довідку про історію виховання та освіти в Радянському Союзі, замовлену йому німецькою окупаційною владою в особі Рейхскомісаріату (1942). Багато пізніше, у 1965 році переклад цієї розвідки українською мовою під назвою „Педагогічна наука в СССР” був опублікований в журналі української діаспори в Англії „Визвольний шлях”.

Залишаючи поза коментарем морально-ідейний вибір Григорія Григоровича Ващенка, зазначимо лише, що у 1944 році він із сім’єю залишив Україну і виїхав до Німеччини.
Останній період творчої діяльності педагога проходив за кордоном. З кінця 1945 року Григорій Григорович Ващенко стає професором педагогіки у створеному українцями-емігрантами Українському вільному університеті (Мюнхен), а в 1950 році – ректором Української богословської академії (Мюнхен). У цей час Григорій Григорович веде активну громадсько-педагогічну роботу з виховання молоді української діаспори. З позицій антикомунізму він часто виступає з доповідями політико-виховного спрямування перед членами Спілки Української Молоді (СУМ), читає лекції в літніх таборах цієї організації, пише на її замовлення освітньо-пропагандистські статті до сумівського журналу „Авангард”. Реальним доказом того, що Григорій Григорович Ващенко став ідейним наставником емігрантської молоді, є створена на замовлення СУМу програмова праця „Виховний ідеал” (1946), яка й нині визначає ідейну платформу діяльності цієї спілки. У цій книзі педагог розкриває своє бачення виховного ідеалу як національно-соціального феномену, тобто виховання, на думку Григорія Григоровича Ващенка, завжди має бути національним за характером і зумовленим певними історичними реаліями. Воно має формувати у молоді ціннісні орієнтири відповідно до національних традицій і характеру та глибокої релігійності. Педагогічне кредо Григорія Ващенка зосереджене в тезі, згідно з якою головним для українця є „служба Богові й Батьківщині”. Окрім суспільно-політичної, організаторської і викладацької роботи, Г. Г. Ващенко провадить і суто наукові дослідження, значно розширюючи сферу своїх педагогічних інтересів. Він розробляє питання теорії національного морального виховання та шляхи можливого реформування системи освіти в Україні.

Беручи до уваги вік, у якому Григорій Григорович Ващенко залишив Україну (66 років), та нагромаджений ним науковий досвід, можна припустити (так робить, наприклад, дослідник А. Бойко), що значна більшість його повоєнних праць була створена чи окреслена ще на Полтавщині (наприклад підручник „Загальні методи навчання”, доповнений автором і видрукуваний у 1948 – 1949 pp. у Мюнхені). У цих працях Григорій Григорович Ващенко прагнув охопити найсуттєвіші складники морального виховання українців, досліджуючи його з позицій християнської етики та націонал-патріотичного світогляду. Глибока релігійність Григорія Григоровича, закладена в дитинстві і підкріплена духовною освітою, знайшла свій могутній прояв у його педагогічному кредо. Спираючись на багаті європейські, в тому числі українські народні традиції, у своїх творах він доводить тезу: стійка мораль може ґрунтуватися лише на міцних релігійних засадах. Іншим наріжним каменем його виховної теорії виступає палкий патріотизм та обожнювання української нації. За переконанням Г. Г. Ващенка, формування національного світогляду, який для українців традиційно має не матеріалістичне, а ідеалістичне підґрунтя, мусить відбуватися лише на основі християнства, бо лише так „можна збудувати позбавлену суперечностей ієрархію вартостей, що забезпечує гармонійність і суцільність характеру”.

Серед найзначніших праць ученого часів еміграції заслуговують на увагу такі: „Виховання волі і характеру” (ч. 1 – 1952; ч. 2 – 1957), „Роль релігії в житті людства і релігійне виховання молоді” (1954), „Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру” (1956), „За здорову і свідому українську родину” (1959–1960), „Мораль християнства і комуністична” (1962) та ін. Ці твори та „Виховний ідеал” разом із етико-естетичною добіркою („Виховна роль мистецтва”, 1955–1956; “Основи естетичного виховання”, 1956; „Основи естетичного ідеалу”, 1960) становлять певний курс теорії виховання, яка відповідає, на думку автора, традиціям і духовності нашого народу і має стати основою плекання свідомих патріотів, носіїв християнського виховного ідеалу. „Традиційним ідеалом, – пише Г. Г. Ващенко, – треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільш відповідає психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу”.

Окремо розглянемо прогностичний за своєю ідеєю нарис „Проект системи освіти в самостійній Україні” (1957). Більш ніж за 30 років до реальних подій Григорій Григорович Ващенко передбачив розпад СРСР і утворення самостійної української держави, якій треба буде насамперед „взятися за розбудову своєї національної освіти” як запоруки успіху утвердження своєї державності. Така система „має відповідати перш за все соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям”. Усвідомлюючи складність порушеного ним питання і не претендуючи на довершеність своїх пропозицій, Григорій Григорович Ващенко рекомендує враховувати й досвід організації системи освіти в Україні „за царату і за часів большевицького панування”, а особливо – „плодовитий досвід організації української школи в період 1917–1923 рр., коли наш народ з великим ентузіазмом розбудовував свою національну культуру взагалі і свою національну школу зокрема”. До цього, зазначає педагог, варто додати і досвід системи освіти на Заході.

У запропонованій ученим структурі системи освіти у вільній Україні новаторською є пропозиція розпочинати початкове навчання з 6 років, у чому вбачається орієнтація автора на новітні західноєвропейські тенденції. Але особливої уваги заслуговує його вимога організації окремої самостійної академії педагогічних наук. (До речі, цю ідею Г. Г. Ващенко висував іще в 1917 р. на 2-му Всеукраїнському учительському з’їзді, що проходив у Києві.) Вчений розглядав забезпечення високого рівня наукової роботи в галузі теоретичної педагогіки як „одну з найважливіших умов доброї постави освіти”. Розкриваючи своє бачення вирішення цієї проблеми, він писав: „Академія мусить мати свої філії у більших містах України, як Львів, Харків, Одеса, Січеслав, Полтава… мусять бути організовані науково-дослідчі педагогічні інститути, педагогічні станції, лабораторії, що мають збирати педагогічний матеріял, провадити експерименти і систематичні досліди. До участі в праці академії й науково-дослідчих закладів треба буде притягати найширші кола вчительства, що буде, з одного боку, сприяти піднесенню рівня науково-дослідчої роботи, а з другого боку, серед самого вчительства буде збуджувати дух шукань і творчості”.

Не можна не згадати й про аналітичні за суттю історико-педагогічні та культурологічні праці вченого. Це – „Український ренесанс XX століття” (1953), „Психологія в СССР” (1953) „Педагогічна наука в СССР (Яничар А. С. Макаренко – найбільший совєтський педагог)” (1955), „Освіта і виховання молоді в СССР” (1959). Ці та інші історико-педагогічні екскурси позначаються глибоким і різнобічним знанням історії розвитку освітньої галузі і культури, використанням великого обсягу документального матеріалу. Водночас їм притаманне гострокритичне антикомуністичне забарвлення і релігійний ригоризм, внаслідок чого вони хибують тенденційністю багатьох авторських оцінок, передусім – висвітлення радянської доби, а частково і сприйняття західноєвропейського досвіду.

З педагогічної спадщини Григорія Ващенка стає очевидним той великий вплив, який справили на нього філософські ідеї Григорія Сковороди, етнопеда-гогічні погляди К. Д. Ушинського, патріотичні твори Тараса Григоровича Шевченка. Широка обізнаність із досягненнями світової педагогічної думки, заглибленість у дослідження етнотрадицій та етнопсихологічних особливостей українців дали йому змогу продовжити й розвинути вітчизняну педагогічну традицію.
Великий творчий доробок Григорія Григоровича Ващенка, який містить різноаспектні, але завжди національні за духом педагогічні праці, свідчить про його непересічну роль в історії української педагогічної думки. Проте слід зазначити, що зміст його політичного світогляду (а саме – різко висловлені антирадянські настрої) і глибока релігійність сьогодні неоднозначно оцінюються і тлумачаться педагогами й науковцями.

Суспільні діячі діаспори (О. Коваль, М. Яцків) та сучасні українські вчені (О. Вишневський, В. Кравець, О. Любар, М. Стельмахович, Д. Федоренко) вважають, що праці, написані Г. Г. Ващенком у еміграції, складають цілісний курс національної педагогіки, який слід взяти на озброєння освітянам України. Позитивно оцінюють спадщину Григорія Григоровича також А. Алексюк, Б. Бойко, Г. Бугайцева, І. Козловська, Я. Кміт, А. Погрібний, Ю. Руденко. Проте є й критичні погляди на ідейний зміст доробку вченого, на моральні особливості його характеру і вчинків. Наприклад, німецькій історик Г. Хілліг, українські вчені М. Окса і М. Моргун, які віднайшли архівні документи й порівняли думки Г. Г. Ващенка різних періодів, твердять про його схильність до конформізму, про суб’єктивність оцінок стосовно радянської доби. Інший вчений, В. Яковенко, не поділяє перебільшено релігійного спрямування педагогічних гасел Григорія Ващенка, закликає підходити до практичного втілення його ідей гнучко, виважено, обережно.

Зупинимось на частковому, але гостродискусійному питанні інтерпретації Г. Г. Ващенком виховної діяльності А. С. Макаренка та його поглядів на педагогіку. З цього приводу проявився суб’єктивізм Григорія Григоровича до колеги, чиї безсумнівні досягнення в організації життєдіяльності колонії ім. М. Горького були високо оцінені й самим Г. Г. Ващенком, про що свідчать кілька його статей у 20-ті роки (наприклад, „Досягнення установ соціального виховання інтернатного типу на Полтавщині”). У 50-х роках, перебуваючи в еміграції, Г. Г. Ващенко різко змінює своє ставлення до здобутків А. С. Макаренка. У статті „Педагогічна наука СССР (яничар А. С. Макаренко – найбільший совєтський педагог)” (1955) він критично оцінює і особистість Антона Семеновича, і його діяльність. Автор наголошує на тому, що радянському вихователеві бракує „ґрунтовних знань з педагогіки та її історії”, заперечує „бутафорію”, вживану А. С. Макаренком, звинувачує його в запровадженні методів виховання, які мають характер військової муштри, у самозакоханості й відсутності самокритичності. Проте така непослідовність шанованого професора у своїх оцінках, на наш погляд, зумовлена передусім несприйняттям комуністичних ідей, а тому й упередженою критикою на адресу А. С. Макаренка як носія і провідника цих ідей у педагогіці.

Хоча більшість проголошених Г. Г. Ващенком ідей залишиться лише на сторінках його творів через певний консерватизм у ставленні до демократії і перебільшення національного складника у визначенні цінностей освіти й виховання в сучасних умовах, але його беззастережна любов до України і пошуки шляхів до її самостійності, відображені в педагогічній спадщині, поставили його, хоча й через багато років, на почесне місце в історії української освіти. Помер Григорій Григорович Ващенко 2 травня 1967 року у Мюнхені, де й похований.

В Україні знайомство з педагогічними працями Г. Г. Ващенка почалося лише в останнє десятиліття XX ст., тобто після проголошення державної незалежності. З публікації представника української діаспори О. Коваля „Григорій Ващенко – творець виховної освітньої системи” (1993) в журналі „Рідна школа” почалося входження постаті Григорія Григоровича в коло вітчизняних педагогів. Хоча доречно згадати, що у 1991 році у збірнику Рівненського педінституту „Використання спадщини повернутих і забутих діячів науки і культури в навчальному процесі педагогічного вузу та школи” була вміщена стаття М. Окси „Забутий дослідник педагогічної спадщини А. С. Макаренка”, присвячена Г. Г. Ващенку.
Відтоді в Україні почала ширитися хвиля інтересу до творчості Г. Г. Ващенка: перевидаються його праці, з’являються аналітичні розвідки (А. Бойко, О. Вишневський та ін.). У підручнику В. П. Кравця „Історія української школи і педагогіки” (1994) його персоналія вперше вводиться до курсу української історії педагогіки для вузів. У 2000 р. Г. М. Бугайцева захистила першу кандидатську дисертацію на тему „Проблеми виховання молодого покоління у творчій спадщині Григорія Ващенка”. У 1995 році було засноване Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Григорія Ващенка, основним завданням якого стало повернення педагогічній науці спадщини діяча та її популяризація.


За матеріалами: Українська педагогіка в персоналіях: навч. посібник для студентів ВНЗ: у 2 кн. Кн. 2. ХХ століття / за ред. О. В. Сухомлинської. – К.: Либідь, 2005. – С. 365–373.

 

 

* * * 

 

 

Григорій Ващенко

АВТОБІОГРАФІЯ

 

Життєвий шлях видатного педагога Григорія Ващенка (1878 - 1967)Народився я 23 квітня 1878 року в селі Богданівка на Полтавщині. Батько мій походив з старого козацького роду, що в кінці 18 ст. одержав звання дворянства. Учився з 1888 р. по 1898 р. в Роменській духовній школі і Полтавській духовній семінарії. Моїми молодшими товаришами у семінарії були Симон Петлюра і Володимир Щепотьєв, що потім був професором і відомим ученим-літературознавцем, членом СВУ, засудженим 1930 р. Серед семінаристів тоді панували українські національні настрої, до чого великою мірою спричинився вчитель співу й талановитий диригент Іван Миколайович Різенко.

Учився і поводив себе в семінарії дуже добре. Але на останньому курсі я учинив великий скандал інспекторові семінарії архимандритові Агапітові, який згодом був Катеринославським архиєпископом. Річ у тому, що він приймав доноси. Це потім відбилося на моїй дальшій долі. Коли після закінчення семінарії я хотів 1898 р. вступити до Київської духовної академії, мене не допустили до конкурового іспиту як бунтівника. Так мене схарактеризував архимандрит Агапіт, що сам був вихованцем Київської академії і, як писав мені, не хотів допустити мене до вступу в його альма матер. Рік я був учителем народньої школи в селі Блотниця Прилуцького повіту.

У 1899 році я вступив до Московської духовної академії. Тут існував досить міцний український гурток, очолюваний Андрієм Левицьким, братом архиєпископа Партенія, одного з перекладачів Святого Письма на українську мову. Я був активним членом гуртка, виступав з доповідями, брав участь в організації Шевченківських свят і т. ін. Будучи студентом третього курсу, я під впливом книжки академіка Ольденбурга "Будда" написав поему "Сідхарта", а в скорому часі оповідання "Німий", яке було надруковане в 1907 р. в збірнику моїх творів "Пісня в кайданах".

Після закінчення академії в 1903 році учителював я короткий час в Полтавській епархіяльній жіночій школі, а з початку 1904 року був звідти переведений до міста Кутаїс на посаду вчителя духовної школи. В 1905 р., коли на Україні розгорнувся революційний рух, я повернувся до Полтави і зайняв посаду вчителя комерційної школи, епархіяльної жіночої школи й учительської семінарії на Шведській Могилі. В кінці 1905 року вибухнуло селянське повстання в селі Сорочинцях на Миргородщині, а слідом за ним таке ж повстання в селі Бердянка на Костянтиноградщині. З двома колегами з учительської семінарії на Шведській Могилі я поїхав до Бердянки, зібрав інформації про урядові екзекуції над селянами і вмістив про це допис і в газеті "Полтавщина". Внаслідок цього мені довелося в 1906 р. виїхати на північ в місто Тихвин, де я став учителем духовної школи, а потім учителем жіночої гімназії й реальної школи. В Тихвині я написав п’єсу "Сліпий" (що була надрукована окремою книжкою), оповідання "Самотній" та "Феєрія" і першу частину великої повісти "До грунту", що вийшла в Києві під псевдонімом Г. Васьківський. Хоч критика дуже прихильно зустріла мою п’єсу і збірник "До грунту", я в 1911 р. під впливом творів відомого ученого Лесгафта відійшов від літератури і захопився питаннями психології й педагогіки. В 1912 р. я перейшов до Тульчина на Поділлі, а потім до Ромна на Полтавщині, де був учителем духовної школи, жіночої гімназії і комерційної школи.

У 1917 році, після лютневої революції в Україні розпочався потужний національний рух; я брав участь в перекваліфікації українського учительства і разом з професором історії Мірзою-Авак’янц читав лекції на курсах учителів в Прилуках, Ромні, Хоролі. У 1917 році був призначений на посаду лектора педагогіки й психології в Полтавськім учительськім інституті. В скорому часі я також обняв посаду директора учительської семінарії на Шведській Могилі. У семінарії я чітко провадив українську національну лінію, причому зустрів велику підтримку з боку студентів, але одночасно глуху, приховану ворожнечу з боку викладачів росіян і "малоросів". У 1918 році я став доцентом Полтавського українського університету, не залишаючи посади директора учительської семінарії. Коли ж у серпні 1919 року до Полтави прийшли денікінці, я був заарештований як "мазепинець". Мене вже готували до розстрілу і посадили в окрему камеру, але мене врятував Вячеслав Александрів, що був директором Роменської комерційної школи. Він зумів підійти до денікінського інспектора народніх шкіл на Полтавщині Лаврова і з його допомогою домігся того, що денікінці випустили мене з в’язниці на його поруку. У 1920 році більшовики знову опанували Полтаву і перетворили будинок учительської семінарії на концентраційний табір, внаслідок чого педагоги примушені були розташуватись в приміщеннях поблизу школи. У цей час в Диканських лісах організувався досить великий загін повстанців проти більшовиків. В ньому взяли участь дехто з педагогів і студентів семінарії. Про це довідались большевики і арештували трьох педагогів. Були б арештували й мене, але, коли довідались, що я при денікінцях якийсь час сидів в одній камері з тов. Віктором, який був членом большевицької трійки , то залишили мене на свободі, зобов’язавши мене не виїздити з Полтави. Все-таки у 1921 році я внаслідок клопотання студентів виїхав до села Білики, куди була перенесена учительська школа.

Період з 1921 до кінця 1923 рр. був найактивнішим періодом в моєму житті. Я поставив завдання зробити з учительської школи в Біликах справжню українську педагогічну школу, що готувала б народніх учителів-патріотів, міцно зв’язаних з селом, добре озброєних знанням і педагогічною технікою. В цьому я зустрів велику підтримку з боку студентів, природника Ілька Педана і керівника пришкільної майстерні, колишнього полковника Вержемківського. З допомогою їх і студентів при школі постали, добре організовані, природничі й педагогічні кабінети. Під керівництвом моїм і Вержемківського студенти виготували приладдя для психологічних експериментів: техистоскоп, ергограф, естезіометр і т. ін. Вержемківський удосконалив циркуль для вимірювання голови. За допомогою цих приладів в педагогічному кабінеті розгорнулись експериментальні психологічні досліди. В першій клясі зразкової школи під керівництвом моєї дружини студенти застосували при навчанні грамоти методу Монтесорі. Крім того, при школі був організований прекрасний хор і драматичний гурток, що притягли велику увагу місцевих селян. Літом 1923 року була організована виставка педагогічних шкіл. На цій виставці найбільшу увагу відвідувачів притягли експонати Білицької школи, що було відзначено і в пресі.

Але школу завалили комсомольці. Вони намагалися підкорити своєму впливові студентів, але це їм не пощастило. Тоді вони повели наступ на мене шляхом доносів, статей у пресі і т. ін. Становище їх зміцнилось, коли у 1922 році на посаду викладача діямату був призначений ренегат Мирон Логвин, а керівницею комсомолу стала Роза Абрамович. Нарешті на початку 1923 року був призначений на посаду політкомісара школи Казанівський. Ця трійка разом з комсомолом при підтримці декого із викладачів повела проти мене рішучий наступ. Вони домоглися того, що в грудні 1923 р. я був притягнутий до суду при волосному виконкомі. Суд цей закінчився б для мене трагічно, якщо б під час судового процесу не виникла гостра суперечка міжполітруком Казанівським і головою Виконкому Шевенком. Процес продовжувався до пізньої ночі, і закінчення його віднесено на другий день. Я скористав з цього і зразу ж виїхав до Полтави. Коли зранку я прийшов до професійного відділу освіти, там уже був Казанівський, що поскаржився на мене і вимагав, щоб відділ освіти вніс у ЧК вимогу заарештувати мене. Але завідуючий відділом професійної освіти М. Фарбер не дав певної відповіді Казанівському, а мені пропонував залишити Білики і обняти посаду керівника педагогічної комісії при ІНО.

У 1925 році Нарком Освіти СССР надав мені звання професора і затвердив на посаді керівника педагогічної кафедри при ІНО. В 1931 р. при кафедрі педагогіки була організована під моїм керівництвом аспірантська група. За цей час я написав чимало наукових праць: "Загальні методи навчання", підручник з дидактики для педвузів, "Прагматизм, як методологічна основа методи проектів", "Пришкільні майстерні" та інші. В кінці 1933 р. я несподівано для себе був обвинувачений в буржуазному націоналізмі і, як "ворог народу", звільнений з інституту, з учительської професійної спілки і секції наукових робітників. Більше як два з половиною роки я був без роботи, а потім поїхав до Москви і з початку осені 1936 р. одержав посаду професора і керівника кафедри педагогіки при Сталінградському педагогічному інституті. Там я брав участь в науковій роботі і, між іншим, написав декілька статей; між ними статтю "Детские вопросы в форме почему", яка зарахована в число рекомендованої літератури в "Психології" Рубінштейна. В 1940 р. мене запросили повернутись до Полтавського педагогічного інституту і обняти посаду керівника педагогіки і аспірантської групи.

У 1943 році, під час німецької окупації України, я виїхав з Полтави до Києва і після великих біженських пригод в 1945 р. опинився з родиною в Німеччині. Тут я обняв посаду професора педагогіки при УВУ в Мюнхені, а в 1950 р. був обраний на пост ректора Богословської академії. В Німеччині я продовжував свою наукову роботу, працював з СУМ-ом, написав чимало робіт на педагогічні теми.


МОЇ ОСНОВНІ РОБОТИ, НАПИСАНІ АБО ВИПРАВЛЕНІ В НІМЕЧЧИНІ:

1) Загальні методи навчання, 4 частини (курс лекцій для студентів УВУ).

2) Завдання виховання української молоді.

3) Виховний ідеал, 2 частини.

4) Релігія і майбутнє людства.

5) Основні лінії в розвитку совєтської педагогіки і школи.

6) Соціялізм і індивідуалізм в світлі християнства.

7) Містика й наука.

8) Виховання волі й характеру (2 частини).

9) Свобода волі як філософічна і педагогічна проблема.

10) Виховання мужности й геройства.

11) Релігійне виховання молоді.

12) Виховання організованости і дисциплінованости.

13) Виховання любові до Батьківщини.

14) Виховання бадьорости і життєрадісности.

15) Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру.

16) Виховна роля мистецтва.

17) Національні рухи на Полтавщині.

18) Макаренко – найбільший совєтський педагог.

19) Традиційне коріння большевицького тоталітаризму і підступства.

20) Психологія в СССР (перекладено на німецьку і шведську мови).

21) Проект системи освіти в самостійній Україні.

22) Основи естетичного виховання.

23) Олександер Македонський (психологічна характеристика).

24) Періоди в розвитку дитини і дитяча література.

25) Хвороби в галузі національної пам’яти.


За матеріалами: Григорій Ващенко. Моя автобіографія. Наук. зап. Укр. вільного ун-ту. Філос. ф-т. – Мюнхен, 1963. – Ч. 7. 

Джерело: http://dnpb.gov.ua/

 

 

Більше про педагогічну спадщину Григорія Ващенка на "Малій Сторінці":

педагогіка, Григорій Ващенко, освіта, діти, національне виховання
Видатний український педагог і психолог зі світовим ім’ям Григорій Ващенко залишив нащадкам велику духовну спадщину. За кордоном, де вчений прожив двадцять два роки, його наукові твори добре відомі, а от на Батьківщині їх почали відкривати лише останніми роками.

Останні коментарі до сторінки
«Життєвий шлях видатного педагога Григорія Ващенка (1878 - 1967)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka