|
Костянтина Малицька
(Віра Лебедова)
ВЗЯВ БИ Я БАНДУРУ
Взяв би я бандуру, настроїв, заграв,
Щоби голос пісні до небес лунав,
Нивами, водами, понад лугів цвіт,
Гей, летіла-б пісня у далекий світ,
Линула би пісня, мрій моїх дитя,
Між зневіру внесла новий клич життя.
До борби кріпила за добро, красу,
За бездольний нарід за справу святу.
Линула би пісня, гей той цвіт вишень,
Солодка як мрія, палка як огень.
А де-б не торкнулась крайчиком крилець,
Там спливала-б радість до сумних сердець.
* * *
ПОКЛІН КОБЗАРЕВІ
Коли широка вся Україна
Святкує пам'ять свойого
Сина,
І ми, найменші Вкраїни
діти,
Поклін приходим Йому
зложити.
Клонимось низько Тобі,
Співаче,
За силу Твоїх пісень гарячих,
За те, що серцем любив
Вкраїну,
І служив вірно їй до загину.
Клонимось низько Тобі,
Пророче,
За те, що темним
відкрив Ти очі,
З неволі чарів нас
Відворожив
І з пітьми вивів на світло
Боже.
Клонимось низько Тобі,
Безсмертний,!
Бо ти впімнувся за люд
обдертий,
І шлях вказав нам,
куди ступати
Щоб Україні долі придбати.
* * *
В МАРКІЯНОВІ РОКОВИНИ
Він рідне слово пробудив.
Те слово призабуте.
З мужицьких серць добув його.
Зі струн сільської нути.
В погорді було скрізь воно,
І пан ним соромився.
Він на престол возніс його.
Щоб світ йому вклонився.
І кинув слово те в народ,
На лан пустий і сірий,
І плоду ждав з зерен своїх.
Любові повен, віри.
І впало сім'я слів його,
На добру впало ниву
І серед вихрів, в жар наруг-
Розкинулось щасливо.
І вже не згине слово те,
Повік буде дзвеніти,
Й пророка пам'ять збережуть
Вкраїни вірні діти!
* * *
ЧОМ, ЧОМ, ЧОМ, ЗЕМЛЕ МОЯ
Пісня (автентичний варіант)
Чом, чом, чом, земле моя,
Так люба ти мені,
Так люба ти мені?
Чом, чом, чом, земле моя,
Чарує так мене
Краса твоя?
Чим, чим, чим манить мене
Пташні твоєї спів,
Пахучий цвіт лісів?
Чим, чим, чим манить мене
Вода річок твоїх,
Що тут пливе?
Тим, тим, тим, дитино, знай,
Що тут ти перший цвіт
Зустріла з ранніх літ.
Тим, тим, тим, дитино, знай,
Що води ті й ліси —
Твій рідний край.
* * *
ЗИМОВА КАЗКА
Ясна нічка над верхами.
Тихим сном все спочиває.
Тільки місяць ген снігами
Срібний промінь розсіває.
Вснули сосни і смереки,
Згасло світло в вікнах хати,
Лише з нетрів із далеких
Зареве ведмідь кудлатий.
В ніч таку, в шляху зорянім,
Що з Землею Небо зводить,
Тихим ходом Ясна Пані
На верхи Бескидів сходить.
У руці пахучі трави,
У кошелі зерно злоте,
Зором тихим і ласкавим
Будить сонних із дрімоти.
І до Неї з усіх боків
Все живе біжить і лине:
Зайчик, сарни темноокі
І дрібної рій пташини.
А Пречиста Діва Мати
Всіх до себе прикликає.
Звірям - сіна, корм листковий,
Пташкам - зерна розсипає.
Всіх наділить, чим там треба,
Приласкає сарну й птичку,
Зоряним шляхом до Неба
Повертає в тиху нічку.
Знову тихо в темнім борі.
Ситі стада вже дрімають.
Лиш смереки у розмові
Божу Матір величають.
* * *
З НОВИМ РОКОМ!
Новий рік! Новий рік!
Сходить в хмарці з неба,
Кому щастя, кому втіхи,
Нам любови треба.
Щоб у братній збиті гурт
Всі за одно стали,
Разом руки, разом серця
Долі добували.
Новий рік! Новий рік!
Розпускає крила,
Кому сниться на них слава,
А нам духа сила.
Сили духа, гарту серць!
Щоб не впасти в бою,
А упавши, встати знов
З силою новою.
Щоб у пітьмі, хоч би нас
Вража сила жерла,
Серед громів в небо бив
Гімн наш: Ще не вмерла!...
(1916)
* * *
ДАЛЕКО!
Забриніли ой! весною
Чисті ріки з гір водою,
Зашуміли у простори
Поміж ниви, поміж гори.
Хвиля котить ся весела
У ті наші тихі села.
А над ними лист берези
Ронить сльози наче слези;
А здовж струї ген видати
Чорні стріхи, низькі хати:
Стали мовчки в довгім шнурі
У задумі, у понурій...
Сьвітить сонце, сипле лучі
На люд в селах тих живучих,
Світить, світить, жаром сїє,
Та серць змерзлих не зігріє;
Буйний вітер не всушає
Слїз, що нарід проливає;
Хоч землицю зелень вбрала,
В нього ярь ще не настала.
А довкола глухо, сумно,
Мов зложили щастє в трумно...
Не весело і дїтворі,
Білі личка аж прозорі...
Не співає над потоком
Дївчинонька з ясним оком;
І дїдусь, наш голуб сивий,
Слезним зором мірить ниви...
Пісня з поля ллєсь тужлива:
«Ой ти доле нещаслива!»
Мряка села налягає,
Все сумує і зітхає
Від бабусї до дитяти,
Бо далеко щастє хати.
Ллють ся ріки в край широкий,
Ген у море у глибоке...
По дорозї сьвіта много,
Мало щастя, сила злого!
Та де вдарять в берег води,
Всюди братий два є роди:
Панувати сей охочий,
А брат другий - віл робочий;
Сей в тоненькім ходить платю,
Того спина у лахматю;
Сему вінцї з рож сплїтають,
Того й рястом не квітчають;
Сей безкарно топче права
І йому ще з сього слава,
А той другий кровю тільки
Може змити шалу хвильку!
Вють ся ріки між полями,
Могутнїють слїзоньками,
А їх хвиль гучнії звуки
Глушать зойк біди й розпуки.
Лиш із рідка, в неохотї
Кине кожний гріш бідноті:
Бідний руку простягає,
Згорда лепту пан кидає,
Як рабови, не як брату,
Що з ним дїлить серце й хату.
Хоч піт ллєть ся, гнуть ся спини,
Світла, долї нї крихтини!
Плещуть води вниз до моря —
Не свитає щастя зоря...
Струя сліїзми в щерть налита,
Та далеко щастє світа!
|
|
