Добірка віршів Андрія Малишка про Україну

УКРАЇНІ

І крик, і полум’я руде 
Мене стрічає на путі,
Де сивий грудень вдаль бреде, 
Сурмить у сурми золоті.
Дубів полтавських зелен круг 
Гіллями маше, мило зве.
Ясніша будь, росо яруг,
Міцнішим будь, усе живе!
Хто жив під ранами, як струп,
Хто ждав, не кланявся,— радій,
Хто в сизій темряві халуп 
Не погасив вогню надій.
Земля моя, красо моя, 
Путивльських зор цвітуща рань, 
Віщуйся посвист солов’я 
На грані смерті і страждань.
І синь заканівських висот,
І даль закиївських долин 
Журба плодюча, як осот,
Не обплела на чорний згин.
Не обплела, не ізвела,
Сіяє небо голубе.
З німецьких пут, із крові й зла,— 
Вмремо, а визволим тебе!
Хоч другий, третій з нас впаде,
Бо шлях важкий, бої круті...
І крик. І полум’я руде 
Мене стрічає на путі.
Не славословлю ран твоїх,
Ні марні скорбощі й плачі,
Лиш пил та клекоти доріг 
За вічним боєм уночі.
Де йде закурений боєць,
Де смерть живе й свистить свинець, 
Нам більше б гніву і злоби 
Над тихим подихом журби.
Над синім шумом яворів,
Над чорним облиском пожеж. - 
Де муки ревнг матерів 
Руками втіхи не збереш.
І, може, ту гірку сльозу,
Що батько вилив'ледь живий,— 
Візьми у серце, як в грозу,
І стань, як месник грозовий!
І, може, в зорі тих сестер,
Що йдуть ночами в битву-брань, 
Вплелася синь твоїх озер,
Твоїх лугів блакитна рань.
Де в полі хилиться верба
І стогнуть танки на межі,—
Твоя й моя одна судьба 
Живе з бійцями в бліндажі.
Якщо па двох дано нам світ, 
Досповна кривди і жалю,
То вже на двох і кров, і, піт,
І рани, й радощі ділю...
І цвіт вишневого зела,
Дніпро і небо голубе 
З німецьких пут, із крові й зла,— 
Вмремо, а визволим тебе!
Загасне погар-димовій,
Із батьком стрінеться сім’я... 
Благослови ж на смертний бій, 
Земля моя, красо моя!

*****

УКРАЇНІ

По днях і по ночах, в пожарах, в білих росах, 
Де поля зелен клин і неба течія,
Мільйонноока і мільйонголоса,
Ти дума й знамено, напутнице моя.

Одкрий свої уста на далі сизокрилі,
Любов свою посій на доли і мости,
Ти ж не мечі куєш, а мудрість при горнилі,
А з мудрості тії ще внученькам рости.

їх треба ще вести і осягати кручу.
Один чогось дійшов, а інший — не спроміг,
І не гнівись, коли жорстоку і колючу 
Приносим правду ми на твій людський поріг.

*****

ВКРАЇНО МОЯ

Зорями з неба і квітами з гаю 
Сяє в літах дніпрова течія,
Слава тобі, великий рідний краю, 
Як я люблю тебе, Вкраїно моя.

Бурі здолаєм, зрівняємо хащі, 
Долю твою проміння осія, 
Добра, ясна, молода, і,роботяща, 
Як я люблю тебе, Вкраїно моя.

*****

ПІСНЯ ПРО УКРАЇНУ

Україно, рідний краю, 
Стороно моя жива,
Хай повік тебе минає, 
Даль твою не облягає 
Чорна хмара грозова.

Ти, як мати, в час негоди 
Виглядаєш вдалині.
Цвіт, і спів, і тихі води, 
Молодої повні вроди, 
Увижаються мені.

Жита твої колосяться, 
Стежки широкі росяться, 
Земле моя, красо моя, 
Вкраїно дорога.

Шляхи твої просторяться, 
Вишневі зорі зоряться, 
Земле моя, красо моя, 
Вкраїно дорога.

*****

МОЯ ВКРАЇНО

I

Минає ніч, палає схід,
Нових століть багріє рань,
І України грізний хід 
Дзвенить в минулому з повстань;
То з чорних ярем, чорних пут 
Лунає крик: — Ми не раби! —
І стеле квітом первопут 
Революційної доби.
З кріпацьких днів, з шахтарських міст, 
Де боєм збитий небокрай,
На повен змах, на повен зріст 
Вставай, судьба моя, вставай!
Нехай простеляться в тобі 
Надії, й сни, й нові жнива, 
Й дніпровські далі голубі,
Моя Вкраїно грозова!

II

Веди мене до тих доріг,
Як буде вранішня година,
Де я малим було — дитина —
У перший клас до школи біг.
І перших літер світлий жар 
Спахне у пам’яті потрошки,
А потім клич мене до дошки 
Чи подаруй мені буквар,
Що зветься «Сонечко». Веди,
Я закарбую ті сліди, 
І клас, і парту у чорнилі,
Й потерті зошитки малі,
Мої дитячі, серцю милі, 
Тривоги, радощі й жалі,
Юнацьку долю молодую 
В залізні літери вкарбую
Й твоє дихання на землі,
Моя Вкраїно!

III

Ти ж веди 
Мене в рясні свої сади,
Хай стану явором твоїм, 
Гіллячки викину щасливі, 
Оберігатиму твій дім
У хвищі, в заметі і в зливі,
З ранковим променем зросту,
З росою в лузі не зів’яну,
Щоб бачить міць твою просту 
І душу дивно полум’яну; 
Почую поклик журавлів 
В блакиті неба, де ростиму,
І над роздолищем полів 
Твою красу неопалиму 
Побачу в радості. Візьми 
І вкинь в ріллю мене зернятом, 
І не кропи тоді слізьми,
А тільки дощиком крилатим 
Полийсь на груди. В темну ніч 
Тепло землі візьму до віч 
З твоїм диханням впереміжку,
Де дальня даль неначе дим,
І проросту не на обніжку —
На добру, на людську усмішку 
Пшеничним колосом тугим, 
Моя, Вкраїно!

IV

Солов’їно 
Затьохкать дай мені вночі, 
Струмків і рік твоїх ключі 
Віллються в серце відгомінно.
Тоді з півночі до світанку,
Від пізніх зір до ранніх зір, 
Шовкову тиху колисанку 
Я простелю у отчий двір.
Дитя вві сні розплющить очі,
І мати вийде як на те,
А милі коси ті дівочі 
Любов незнана заплете;
І добрі люди хлібом-сіллю 
Зустрінуть радощі мої,
І навіть бубни на весіллі 
Затьохкають, мов солов’ї!

V

Заліза дай мені і дай 
Снаги залізної у мову,
Там, де шахтарський небокрай 
Сталеву стежку пурпурову 
Землею стеле. У руді,
У чорних блисках антрациту,
Я чую міць в твоїй ході,
І дзвін, і клекіт спередсвіту,—
То світ ракетний проти бур 
І недосяжний шлях у леті,
То жар твоїх температур 
Льоди розтоплює планеті.
То ливарі і ковалі 
В січневі ночі, в ранки маю 
Могутній плуг кують землі 
Для дружби, щастя і врожаю.
А я із ніжністю в ці дні 
Ввіллюсь, мов крапля в рідні ріки,
Лиш ти, як мати, дай мені 
В кипучім гарті, в пломені 
Снаги залізної навіки.
 
VI

За тих, що впали у бою 
Під жар землі і клекіт злий,
Ти душу лагідну свою 
В гарячу думу перелий.
Весни-лежать біля Дінця,
Біля Трипілля: і Карпат,
Боєць обличчям до бійця,
Як з другом друг, із братом брат,
Біля Чернігівських лісів,
Де рвались танки й тягачі, 
Далекий поклик голосів
Мені ввижається вночі.
І, як живі, в фугасній млі 
Тривожать спогади мої 
Сини вкраїнської землі,
Сини вкраїнської сім’ї,
Вони ж за тебе...
В тиху даль,
В світанках димно-огняних,
Мільйоннодужий ревний жаль 
Пливе як-реквієм по них —
З сердець батьків і матерів,
З душі - дітей рида щосил. 
...Могутні крони яворів 
Ростуть над спокоєм могил,
І колос п’є зелений сік,
І жайвір дзвонить з вишини;
Ти не забудеш їх вовік,
В труді і в святі спом’яни,
Моя Вкраїно!

VII

Де б не йшов 
І де б не знав чужі краї,
Я бережу її любов,
Труди і помисли її.
І де б не став я на поріг,
Все сняться ранки золоті,
І дзвін, і даль її доріг 
Мені за щастя у житті;
Лугів калинових луна,
І домен жар, і злото жнив, 
Блакитних Десен ясина, 
Дніпровських заводей заплив;
І в серце плине запах віть, 
Пісень глибока оболонь, - 
Отак би все життя летіть 
На твій немеркнучий вогонь!

За матеріалами: Андрій Малишко. Поетичні твори, літературно-критичні статті. Упорядкування Н. М. Гаєвської. Київ, видавництво «Наукова думка», 1988, стор. 154, 287, 540, 544, 548.
 
 
*****
 
 
ВКРАЇНО МОЯ

Зорями з неба і квітами з гаю 
Сяє в літах дніпрова течія,
Слава тобі, великий рідний краю, 
Як я люблю тебе, Вкраїно моя.

Бурі здолаєм, зрівняємо хащі, 
Долю твою проміння осія, 
Добра, ясна, молода, і,роботяща, 
Як я люблю тебе, Вкраїно моя.
(1968)

******

 
ВІТЧИЗНІ

Ти така незвичайна, багряна, 
Осіянна огнями — чому?
Може, кличеш на свято Бонна, 
Розтинаючи блисками тьму.

Може, крицю гартуєш у горні,
Щоб для миру гриміть, як громи, 
Де лежать твої педругн чорні 
Черепами, грудьми і кістьми.

Не шукав я другої на світі,
Бо другої такої пема,
Ти — як сонце, одна у зеніті,
Ти — як птиця на рідному вітті, 
Як любові хвилина німа.

Не питав я за компасом — де ти? 
Де за горами мрійна лежиш,
Як ішов на Карпати й Судети,
На моравську і одерську тиш,

Як ходив я на прю із фашистом, 
Захищавши тебе у бою.
Зором ніжним, ласкавим і чистим 
Ти дивилася в душу мою.

І підводився на бойовищі 
Мідний колос, тугий, як горіх, 
Крізь замети, і ночі, і хвищі
Все горять твої заграви віщі 
На земних полустанках моїх.

Через ночі важкі і чавунні,
Через рани і дикий осот 
Голосів твоїх сурми і луни 
Підіймали мене до висот.

І тому крізь вогні і навали 
На далекій чужій стороні 
Все твої ж солов’ї щебетали, 
Розриваючи серце мені!

І тепер, у новітнє світання,
Від твоїх солов’їних садів 
ізнаю твоє віще дихання, 
Припадаю до рідних слідів.

Ти — як райдуга в добрій прикметі, 
Що народові щастя дає.
Ти, Вітчизно, ідеш по планеті, 
Підіймаючи серце моє!
(1956)

*****

 

УКРАЇНО МОЯ 

1

Запалали огні за долиною синьою неба,
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти. 
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Як росли ми ізмалку? Скрипіла у хаті колиска, 
Загасав каганець чи горіла воскова свіча.
Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска, 
І проміння багряне подібне було до меча.

— Люлі-люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку, 
Люлі-люлі, засни...— Так співали синам матері.
Ми ж виходили в ніч на закурену стежку широку, 
І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.

Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдати? 
Мо’, й житам квітувать? На отаву позве сіножать? 
Повертались батьки на хвилину до рідної хати, 
Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать.

Журавлі пролетіли: а може, є вісті від брата 
Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж?
Розкололась земля. Наставала велика розплата.
За лужком-бережком багряніли картини пожеж.

То ішла революція в сірій тужавій шинелі 
Із окопів грязьких, із-під куль на ромашковий шлях.
Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі,
Хай ще німець куштує на зритих снарядом полях.

Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча.
Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни. 
Україно моя, напливає загрозлива туча 
І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони.

В них на крилах не зорі, барвисті, веселі, гарячі,— 
На підкриллі в них бомби і чорні зловісні хрести. 
Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі,
І виходять полки на залізні й дубові мости.

І шуліки ті падають, полум’ям білим повиті,
Танки, димом закутані, трупом залізним лягли.
І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.
Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орли!

Я в Дніпра запитаю:
                   — Скажи мені, сивий Славуто, 
Ти, забомблеинй сталлю, свинцевого звідав дощу?
І Дніпро заревів:
                   — Мою кривду стару не забуто,
А нової наруги я вічно катам не прощу!

Та й запінився дужий, і час пригадавши Батиїв,
І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.
— Здрастуй, Києве любий! — І каже, всміхнувшися,
                                                Київ:
— Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн, стою.

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, 
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

То ж палають вогні за долиною синьою неба, 
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти. 
Україно прекрасно, у світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Тільки б бачить тебе у народів привольному колі, 
Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.
Із синами країни на грізному ратному полі
Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!

2

Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки 
Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч. 
Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки, 
Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.

Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста, 
Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю. 
Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:
— Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю
                                                     свою!                                             
Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли 
Із могили високої в димнім безмежжі доріг.
І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,
Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись
                                                    не міг.
Я ізнов тебе вгледжу в народів привольному колі, 
Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.
Із синами країни на грізному ратному полі
Стій, як месниця вірна! Хай надають ниць вороги!

З

Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала?
Знов прошу: озовись! Молода і далека моя.
Може б, вітром я став, тільки ж хмар налягає
                                             навала,
Може б, співом покликать,— так де ж його взять
                                            солов’я?
                                            
На дніпровській долині ромашка зів’яла побита. 
Тополина скрипить. Догоряє мій батьківський дім. 
І не хочу я вітром лягати під кінські копита, 
Соловейком співати на чорному горі твоїм.

Нуду дихати, падать, рости й воювать до загину, 
Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.
Я візьму твого смутку і горя важку половину
У розтерзане, горде, нескорене серце моє!

І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші, 
Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду, 
Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші
У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду;

Тільки бачить тебе у народів привольному колі,
Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.
Із синами країни на грізному ратному полі
Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!

4

Вставай, моя рідна, розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті — 
Веселкою в небі, барвінком у полі, 
Розплатою-люттю при спаленій хаті.

Торкнусь тебе ніжно — і рук моїх дотик 
Забурха вогнем, і я взрю опівночі: 
Дитини забитої змучений ротик,
Залізом обпечені очі дівочі,

Дідівську сльозу, закривавлену з жалю, 
Сорочку стару на розстрілянім тілі. 
Простіть, якщо словом кого запечалю, 
Далекі мої, дорогі, помарнілі!

Далекі мої, дорогі і хороші,
Я чую ваш поклик: — До кари! До кари! 
Метуть і метуть зимовії пороші 
Сніжком-залежком з посивілої хмари.

Свисти не свисти, проклятуща нагайко,
Не бачив катюга розплати такої:
У димному полі встає Наливайко 
І землю стрясає страшною рукою.

І тінь його віща в залізній закові 
Випростує плечі під хмари невмиті.
Озброєні діти Залізнякові,
Ми пройдем шляхами при стиглому житі.

І прийдем до тебе, солдати-звитяжці,
У дружбі великій, в братерстві святому: 
Сухар у торбинці, вода у баклажці 
І зустріч сестри біля отчого дому.

Прекрасна Вкраїно! Розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті —
Веселкою в небі, барвінком у полі, 
Розплатою-люттю при спаленій хаті!

5

Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина. 
Он він лежить під тином, скроня злегка в крові.
1 меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,
А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі. 

Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті? 
Брата забили в пута, сивіє, бач, голова.
Пожитки твої хороші, радості небагаті —
Усе димить в попелищі і тліє не дотліва.

Іржали коні в артілі, ворота скрипіли новії,
Забрали овець і коней — кривавий слід по траві... 
І меркне зимовий вечір в далекій сивій завії,
А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,
Ти сам щепив із сусідом — цвіти, мій веселий дім! — 
Ми знаємо, знаєм, знаєм! — кричать пеньки
                                              обгорілі
Із хати, з комори, з клуні в сльозах і в горі твоїм.

Повішених вітер гойдає. Гармата б’є опівночі.
І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт. 
Дивляться зорі з неба, немов замучених очі,
Немов розстріляних очі біля кленових воріт.

Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату. 
Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає — б’є!
Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату, 
І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!
(1941)

За матеріалами: Андрій Малишко. Білі каштани. Вибрані поезії. Упорядкування Олеся Жолдака. Художник В. П. Вечерський. Київ, видавництво "Дніпро", 1975, стор. 37 - 43, 118.

 

 

Більше віршів про Україну на "Малій Сторінці":