Галина Ткачук, "Нерозмінна монета" (оповідання з книги "Вечірні крамниці вулиці Волоської")

Галина Ткачук

ВЕЧІРНІ КРАМНИЦІ ВУЛИЦІ ВОЛОСЬКОЇ

"Вечірні крамниці вулиці Волоської" Галини Ткачук - це правдива історія про затишні крамнички на вулиці Волоській, що на Подолі, про їхніх завсідників — білок, птахів, собак та інших громадян… А ще — про тих безсоромних злодіїв, що надумали позбавити Поділ його найдорожчих реліквій… Які ж страшні пригоди, які тяжкі випробування чекають на героїв цієї книжки! Ні! Собі такого не побажаєш. І своїм близьким і рідним — тим більше. Навіть знаючи вже, чим усе це закінчиться, редактор, людина загалом неполохлива, радить усім прочитати цю книжку. Адже тоді Ви, шановний читачу, зможете довідатися, що сталося з іншими, і ніколи не допустите, щоб подібне сталося з Вами або — не приведи Господи! — з Вашими близькими й рідними.

Галина Ткачук

НЕРОЗМІННА МОНЕТА

(уривок)

Минулого вечора кіт Роман, як і багато інших киян, був у кавунарні «Баштан» на вулиці Сагайдачного.
Того дня у Київ привезли перші кавуни, тому всі спраглі цього наїдку птахи та тварини потяглися до кавунарень, тимчасово забувши про існування всіх інших крамниць.
Кіт Роман прийшов у «Баштан» о п’ятій вечора, купив собі велику скибу кавуна за свою нерозмінну монету й сів за столик у кутку, смакуючи наїдком і чекаючи, аби монетка повернулася в кишеню.
У «Баштані» тоді було справді гамірно: сновигало багато незнайомців. Роман зауважив кількох чужих котів і великого сірого хом’яка.
Саме в ту секунду, коли монетка вкотре дивовижним чином опинилася в правій лапі Романа, яку кіт тримав у кишені, один із незнайомців підсів до нього.
Це був худий і довгий коричневий кіт у брилі з несправжньої соломи.
— Привіт, я тут новенький, приїхав лише сьогодні, — забалакав до Романа коричневий. — Поживу тут трохи. Хочу знайти київські чари.
Від такого нахабства Роман ледь не вдавився.
«Цей типок щойно приїхав, а вже має намір знайти наші чари! — Подумав Роман. — Він що, думає, ніби весь Київ отак просто відкриє йому свої таємниці?»
Але Роман вирішив не показувати свого обурення, лиш підвів погляд від свого наїдку і промуркотів:
— Гммррр...
Коричневий кіт, видно, подумав, що Роман просто не хоче балакати, тому повільно підвівся і  пішов до іншого столика.
А Роман подався купити собі скибку дині.
Але коли він повернувся, незнайомий нахаба знову сидів за його столиком. Цього разу коричневий кіт сказав таке:
— Бачу, ти їси вже другу скибку! Купи й мені одну!
Замість відповіді Роман просто вивернув свої порожні кишені, аби нахаба бачив, що грошей немає. (Нерозмінна монета тоді ще не встигла повернутися на своє місце, і Роман про це добре знав).
Коричневий кіт розчаровано кинув «тю!» і пішов жебрати далі.
А до Романа підсів голуб Сергієнко з вулиці Пушкінської.
Голуб Сергієнко був художником. Найбільше він любив малювати не з натури, а з пам’яті. Сергієнко зазвичай літав над містом якнайвище, а  потім малював усе побачене.
З  такої висоти всі київські будинки та звірі, всі дерева та кущі, всі крамниці та трамваї здаються дуже маленькими. Тому, щоб їх намалювати, художнику потрібен дуже тонкий пензель. І  голуб Сергієнко такий мав. Але настільки тонку річ можуть побачити тільки особи з чудовим зором. 
А  ті, хто мав просто добрий зір, бачили тільки тримач від пензля  — і  більше нічого, жодної волосинки. Саме тому дивовижний пензель Сергієнка у  Києві називали лисим пензлем.
Саме про нього голуб і став розказувати нашому котові.
А історія була така: Сергієнко від ранку не міг знайти цього пензля, тому і не малював сьогодні, тому й не мав спокою.
У відповідь наш кіт лише кивав з розумінням, але особливо не переймався. Адже Роман дуже добре знав звичку Сергієнка постійно щось губити. Це по-перше. А по-друге, голуб любив перебільшувати свої нещастя, аби про них цікавіше було розповідати.
Вислухавши історію зникнення лисого пензля, Роман знову підвівся, щоб купити чергову скибку.
А коли він з чудовою скибкою кавуна в лапах вертався до столика, за яким його чекав Сергієнко, сталося дещо дуже неприємне.
Роман відчув, ніби спину йому пропікає чийсь погляд. 
Озирнувся — і побачив у кутку того коричневого кота-нахабу, чиї очі горіли, немов вуглинки. І це був недобрий вогонь. 
Роман одразу зрозумів, звідки взялася та злість. Адже коричневий бачив порожні кишені Романа, дістав відмову. А за півгодини став свідком того, як Роман із порожньої раніше кишені добуває монетку й платить за скибку кавуна.
Голуб Сергієнко зауважив, що Роман дивиться у куток, і сказав:
— Цей коричневий мені теж не подобається. Він або дурень, або я не знаю хто. Назвався мені Баррухом.
— Га? — не зрозумів Роман.
— Ну, цей кіт, на якого ти дивишся, сказав мені, ніби його звати Баррух. Але я йому не вірю.
— Гм... — тільки й відповів на те Роман.

За матеріалами:

Галина Ткачук. "Вечірні крамниці вулиці Волоської". Київ, видавництво "Темпора", 2015 рік. Ілюстрація Іветти Ключковської.

Хрестоматія сучасної української дитячої літератури для читання в 3, 4 класах серії «Шкільна бібліотека». Укладання та передмова Тетяни Стус. Львів, "Видавництво Старого Лева", 2016, стор. 145 - 148.

 Інші твори твори Галини Ткачук на нашому сайті:

"Мені завжди подобалося щось вигадувати, не тільки історії. Якось із моєю найкращою подружкою М. ми вирішили понавигадувати нових чудових ігор, щоб грати на вулиці удвох. Аби не забути їх, вирішили скласти по одній грі на кожну літеру абетки. Улюбленою була на літеру У. Правила такі: коли тобі сумно, треба ввечері вийти надвір, залізти на високе дерево, повернутися обличчям до місяця і тихенько завести: «У-у-у-у-у-у!». Ми жодного разу не грали в цю гру. По-моєму, ми жодного разу не грали у більшість вигаданих ігор. Але ж якою насолодою було саме вигадування!.." (Галина Ткачук)