Іван Франко
ВЖЕ ТРИ РОКИ Я ЗБИРАЮСЬ
Вже три роки я збираюсь,
щоб побачити тебе,
та коли лиш соб наверну,
щось усе зверта цабе.
Я боюся твого ока,
твоїх уст, твого лиця,
як страшного суду свого,
як фатального кінця.
Як би знав я, що побачу
вроду пишную твою
в незівялім, повнім блиску, —
я побіг би як стою.
Як би знав я, що побачу
усміх на твоїх устах,
гордощі тривкого щастя, —
яб злетів туди як птах.
Як би знав я, що почую,
притулившись край вікна,
твій веселий спів, розмову, —
яб спішив туди що дня.
Твоїм щастям наче сонцем
я би серце грів слабе,
завидів би твоїй долі
і — забув би так тебе.
Та боюсь, моя небого,
що не так тебе знайду,
що вписалися турботи
й сум у тебе на виду.
Що приглух твій срібний голос,
що надломаний твій хід,
на лиці твоїм побачу
частих сліз гарячих слід.
Бачити, як ти сумуєш,
як ти плачеш у кутку —
Боже, ні, і в пеклі муку
не зсилай мені таку!
Чути жаль твій і докори,
чути серцем, бо уста —
знаю — й слова не промовлять, —
о, при думці тій густа
пасмуга якась кровава
застилає світ мені...
От тому боюсь відвідать
я тебе в далечині.
За матеріалами: Іван Франко. Із днів журби. Поезії. Друге видання. Львів-Київ, 1922. З друкарні Наукового товариства ім.Шевченка, стор. 10.