Вірші Василя Стуса зі збірки "Час творчості": "Напевне, так і треба", "Мені зоря сіяла нині вранці", "Яке блаженство — радісно себе", "Оце твоє народження нове", "Така хруска, така гучна", "Ну й сон — нападати не хоче", "Як добре те, що смерті не боюсь я", "Вже цілий тиждень обживаю хату", "Як добре те, що смерті не боюсь я", "Вже цілий тиждень обживаю хату", "Ще й до жнив не дожив", "Здається, кожен день до мене йдуть листи", "Бальзаку, заздри: ось вона, сутана", "Наснилися мені мої кохані", "Блажен, хто тратити уміє", "Моє перелицьоване пальто", "Господи, гніву пречистого", "Уже моє життя в інвентарі", "Скажи ім’я своє, поете", "О, скільки слів, неначе поторочі!", "Аж ось воно, блаженство самоти", "Чи витримаєш ти найтяжчий іспит", "Мов лебединя, розкрилила", "Як моторошні сни, ці дні і ночі", "Вимріяна і жива донині", "У затишку прожити не судилось", "Гаряча ложка юшки — як молитва", "Крізь сотні сумнівів я йду до тебе", "Вік би не бачити й не чуть", "Сотні збавлених марне днів", "Ці яблука тримала у руках", "Навкруг обрізано жалі", "Невже ти народився, чоловіче", "Пригадуєш своє метро?", "Тут сни долають товщу забуття", "Б’ється серце, як пташа німе", "Оцей світанок — ніби рівний спалах".
*********************
ПОЕЗІЇ ЗІ ЗБІРКИ "ЧАС ТВОРЧОСТІ" (1972)
* * *
Напевне, так і треба —
судилося бо так:
упали зорі з неба
і надломили мак.
Така знялася хвища —
ні неба, ні землі,
лиш чорне кладовище
по нищеній ріллі.
Залопотіла злива,
мов залива — гай-гай!
Кохана, будь щаслива!
Коханий мій — бувай!
* * *
Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумирену, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення.
Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.
* * *
Яке блаженство — радісно себе
пуститися, неначе човен берега.
Не нарікай і не шкодуй, сердего:
тобі все ближче небо голубе.
Як легко, збувшися старих вериг,
почутись вільному, з собою в парі!
В нічнім вікні горять волосожари
снігів і криків, усмішок і криг,
що, слава богу, видяться крізь відстань.
Блаженна смерте! Рано ще! Не надь.
Та довжиться твоя висока падь
і душу виголублює пречисту.
* * *
Оце твоє народження нове —
в онові тіла і в онові духу.
І запізнавши погляду і слуху
нового, я відчув, що хтось живе
в моєму тілі. Нишком вижидає
мене із мене. Вабить повсякчас,
щоб погляд мій засвічений обгас,
неначе свічка. Врочить і навчає,
що хай би грець, що й місця не знайду
од погляду зухвалого, що сниться
і видиться, коли мою біду
дотіпує громохка громовиця.
Це він для тебе обживав ці мури,
іще тебе не знаючи? Це він
шукає шпари у твоїй натурі,
аби солодкий близити загин?
Геть одійди, почваро, і не смій
ні кроку ближче. Згинь, гидка почваро!
Але ж — нестерпна — безневинна кара,
хоч ти сказись, хоч ти збожеволій.
* * *
Ну й сон — нападати не хоче,
все никає, ніби мана!
У тата заплакані очі,
а мама бліда і сумна.
І звівши свій погляд на маму,
татусь мій благає — рятуй.
О дай прихистити руками
синочка тяжку самоту.
Не треба, мої голуб’ята!
Біда мені ваша болить.
Уже задаремне бажати
у щасті та радості жить.
Принишклі тремтять коридори,
заходить в душі на грозу.
Як серце зростає просторе!
Сльоза побиває сльозу.
* * *
Така хруска, така гучна
уся моя кімната!
Так м’яко встелена вона —
їй-бо, не мулько спати.
Шість з половиною — в один,
чотири кроки — в другий.
Блукаю нею, вражий син,
неначе кінь муругий.
Так дзвінко думається в ній —
не нудно і не лячно.
Але збігає з мене лій,
хоч їсться дуже смачно.
Машини шастають навкруг,
неначе на параді.
Папір, мій зловорожий друг,
і тут мені завадить.
Покинув я сумний підвал,
лишив майдан Богдана,
де гетьман огиря учвал
кудись жене щорана.
Я там давненько вже не знав,
про справжні емпіреї,
а тут Господь наобіцяв
гетьманські привілеї.
Доскочив радості я враз,
коли на поверх третій
мене провели на показ
за буки і мислєті.
Така хруска, така гучна
уся моя кімната.
Скрипить, як скрипочка, вона,
та ні з ким танцювати.
* * *
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розвіється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, прозирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
* * *
Вже цілий тиждень обживаю хату.
Здається, і навикнути б пора.
Стілець і ліжко, вільних три квадрати,
що сповнені цілющого добра
небес просвітлих. Сонця синє груддя
аж ломиться у затісне вікно.
Оце тобі про славу і огуддя.
Оце воно, життя. Оце — воно.
* * *
Ще й до жнив не дожив,
ані жита не жав,
не згубив, не лишив.
І не жив. І не жаль.
Тьмавих протобажань
заповітна межа:
ці напасті зі щастям
давно на ножах.
Безборонно любити
заказано край,
а зазнав би ти, світе
великий, добра.
В смерть задивлені очі.
Отерпла душа
і навчає, і врочить:
тобі кунтуша
вже довіку не мати,
а чорний бушлат —
він як батько, і мати,
і дружина, і брат.
* * *
Здається, кожен день до мене йдуть листи —
від рідних, від коханих, від знайомих.
Лише в нічному снінні є питомий
знак, що тамдесь є син і там є ти,
моя голубко вижурена, люба,
ти за межею, за ріллею, там,
куди, аби я волю дав чуттям,
на ліктях зміг би доповзти. До дуба,
у бурю зламаного, до сосни,
що глицею у моторошні сни
увійде владно, ніби смерть-загуба.
Там хата спить, як курка на паркані,
там чорний стіл од туги аж лящить.
І все мені від поночі іржить
муругий кінь у сонячнім аркані.
* * *
Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,
і тиша, і самотність, і пітьма.
Щоправда, кажуть спати надто рано,
ото й телющиш очі, як відьмак
на телевежу, видну по рубінах,
розсипаних, мов щастя навісне.
Отут і прокидається уміння
накликати натхнення, що жене
од тебе всі щонайсолодші мрії
і каже: віщий обрій назирай —
де ані радості, ані надії.
То — твій правдивий край. Ото — твій край.
* * *
Наснилися мені мої кохані,
і кожна з них чужа і не моя,
і кожна, мов холодна течія,
моєї віри підмиває камінь,
і кожна з них, убрана до весіль,
несе в руках сумний букет трояндний —
рясний, як радість, ярий, наче біль,
що чим нестерпніший, то більш принадний.
Гуртом рушаємо до когось в гості,
а тому очі круглить переляк,
не сподівався він стількох друзяк —
стоїть блідий, сумний, простоволосий.
О ні, не надарма оцей парад,
мов поховальний хід. І я сумую,
не знаючи, котру з своїх троянд —
червону ачи чорну подарую,
аби не сприкрити. Здається, сто смертей
взяло мене під руки і згубило
межи собою. Ще допіру дніло,
і ледь торкався сон моїх очей.
* * *
Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат,
аби лишалася надія
і виростала востократ,
що білий світ — він завжди білий
і завжди добрий — білий світ.
Хай ти у ньому — син несмілий,
кого пройняв циганський піт,
а все ж буття твоє — у леті,
і в ньому — порятунок твій.
Вся суть твоя — лише в поеті,
а решта — тільки перегній,
що живить корінь. Золотіє
над осінь яблуневий сад.
Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат.
* * *
Моє перелицьоване пальто,
єдиний мій товаришу незрадний,
ану ж, переповідж мені докладно
про те, що є цей світ і хто є хто —
із тих, кого ти десять років бачило
(чи й одинадцять?). Хто була вона,
та, перша подруга, котра одна
на цілий вік мені біди настачила
і докорів сумління? Хто б сказав,
що світ я їй навіки зав’язав,
розлукою і мукою змаячений?
Моє перелицьоване пальто,
ану скажи, кого ти взимку гріло,
скажи про те, як десять років збігло,
і час угнався, ніби долото
у трухле дерево? Скажи про все.
Куди мене розкрилено несе
моя біда, дочка моєї віри?
Хто хрест поклав на мене? Пише вирок?
Моє старе пальто, скажи про все.
* * *
Господи, гніву пречистого
благаю — не май за зле.
Де не стоятиму — вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Вірою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати родила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.
* * *
Уже моє життя в інвентарі
розбите і розписане по пунктах,
як кондаки твої і тропарі.
І тільки дух мій ярим громом бухне
над цей похмурий мур, над цю журу,
і над Софіїну дзвіницю зносить
угору й гору. Хай-но і помру —
хай він за мене відтонкоголосить
три тисячі пропащих вечорів,
три тисячі світанків лебединих,
що оленями йшли між чагарів
і мертвого мене не розбудили.
* * *
Скажи ім’я своє, поете,
і я вгадаю, ачи ти
засяг у горнім перелеті
своєї ярої мети,
що раптом може спалахнути
і без вогню, ти волі брат
чи, свого духу супостат,
загуби просиш, як покути
для хисту ницого. Кажи ж:
коли ти Бога не гнівиш
любов’ю злою і коли ти
капариш недолугий вірш
без честі й совісті, тоді ти
не потикайся і облиш
автодафе благословенне
для інших: тих, котрі горять,
а цілий світ боготворять
своїм конанням нескінченним.
* * *
Аж ось воно, блаженство самоти
й розкоші спокою — на всю планету.
І стільки сили додалось поету,
і стільки дум, і стільки висоти!
Ану скажи — ти був її запраг
коло ставка, де в соснах висять зорі?
Світлішала душа у мертвім морі?
Ти, навіжений, був її запраг?
Тепер свої бажання недозрілі
крізь штольню ошуканства пронеси.
Та більше вже нічого не проси
в богів, що все життя тебе дурили.
* * *
Чи витримаєш ти найтяжчий іспит,
моя любове? Зможеш, ачи ні?
Ввижаються уста твої сумні
і щоки Богородиці пречисті
в нічних сльозах. І видиться рука —
беззахисна, самотня і тонка,
що пише на стіні розлуку довгу.
І мариться, що з рідного порогу
ти вже добра не ждеш. І не зовеш
того, хто, запроваджений до веж,
тебе, згорьовану, лишив самою
із велетенською, як світ, бідою.
* * *
Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого я й не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
от тільки заверну за ріг.
* * *
Як моторошні сни, ці дні і ночі
пригнічують мене і додають
безмежних сил. Хоч силоміць ув очі
засилюй сон. Привиддя постають
спогадані, згорьовані, урочі,
з моїх артерій кров солону точуть,
а як криваві зозулі кують.
І перегуслі зойки, мов туман,
зависли над вікном, беруть у бран
мене, німотного, і вгору зносять,
де київські вітри тонкоголосять
і крізь вікно нашіптують мені
якісь слова, облесні та чудні.
* * *
Вимріяна і жива донині,
незнайома, але й знана теж,
заховавшись в довгій самотині,
вже мене не кличеш, не зовеш.
Сто доріг, мов змії, розплатались
в тисячі незвіданих розлук.
Все життя жилось, немов прощалось,
як прощається з стрілою лук.
Я тебе не відлюбив, не випив,
навіть ти казала — недопив.
Сумовитий вечір десь захлипав
і фіранки чорні опустив.
Ти єдина в самоті розрада,
просвіток смеркальної пори.
Не кажи — тебе чекала зрада,
і любов ждала — не говори.
Як, скажи, до тебе я вернуся?
Сном? Явою? Мертвим чи живцем?
І до кого словом обронюся
зболеним? Перед чиїм лицем
я тоді повідаю про долю —
ту, що, ніби зашпори, зайшла
в душу. Але кожну — славословлю.
Ти страждала? Отже, ти жила.
* * *
У затишку прожити не судилось:
ударив грім — і зразу шкереберть
усе пішло, що ніби тільки снилось,
як життєіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто твоїх смертей
з тобою вслід? Ачи твою подобу
таки збагнуть — в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу,
бо вже назад немає вороття,
лиш відчайдушно стелеться дорога
несамовитих? Скажуть — слава Богу?
Та тільки шкода — збавлять без пуття
собі віка — і тільки. Більш — нічого.
* * *
Гаряча ложка юшки — як молитва:
прозоре тіло миттю освіжить
і дух зогріє. Ніби лезо бритви,
той відігрітий дух в мені іскрить
і ловить сонця радісну порошу,
сріблішає, світлішає, стає
на рівні горя. Боже, дуже прошу —
не забери од мене, що моє,
і не додай того, чого не праг я,
що залишає в серці чорний шрам.
Зігрітий дух шумує, наче брага,
і прагне йти у вічність — напролам.
* * *
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
всерозкриленна, держить путь на стовп
веселого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням — аж туди,
де не ступали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж за смертельні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні горя, ні біди,
і врочить порив: не спиняйся, йди.
То шлях правдивий. Ти — його предтеча.
* * *
Вік би не бачити й не чуть
про тебе, скрипко чорна,
а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть,
неначе кров із горла,
і пахнуть рутою, котра
уже напівзабута,
і пахнуть м’ятою. Добра
сам Бог мені прелютий
був зичив, даючи цей хист
проклятий — віршувати
на власну голову. А зміст?
А змісту не добрати.
Коли топилася душа
в грайливім струмуванні,
ти необачно полишав
всі приписи посланій,
де стільки ком, рисок, крапок —
сам чорт там шию зверне.
Сердечний наживеш порок
чи совісті каверни.
Добром об’яснена душа
велить вогнем палати.
Ти лиш за хистом полишав
право — обирати
собі дорогу. Бо не він,
а ти — був раб. Не блазнем,
а рудокопом. Домовин
таланту вічним в’язнем.
* * *
Сотні збавлених марне днів —
ось життя рівновага.
Отже, рушили, взявши гнів
у руки — напереваги.
Це — як армія, як дисцбат
за образу сержанта.
Тут навчайся стати до чат
коло свого таланту.
Отже, рушили! Почала
вже чманіти од чаду
віра, бо не вперед пішла
путь твоя, а позаду
пам’яті. Наганяй літа,
ті, що збавили віку.
Пелена заслала густа
тобі погляд, каліко.
На ісході ти ісходив
життьові всі причали?
1О96 днів —
це багато чи мало?
* * *
Ці яблука тримала у руках
моя дружина. Зо три, зо чотири,
напевне, днів. І на її устах
лежала зморшка болю. Надто щирі
були для нас минулих кілька літ.
Здається, шість? Шість років ще й і місяць
на сьомий. Похилився білий світ
на вижалене соснами узлісся
там, де вітри гудуть: “У-гу-гу-гу!“ —
ні спину їм нема, ні обереги.
Прости мені, любове, цю жагу
до мучених — і сущих, і полеглих,
до бідних, кривджених, до жебраків,
до кожного, хто, запізнавши горя,
віддарував мені, здається, вчора
людську біду за декілька віків.
* * *
Навкруг обрізано жалі,
обтято голосіння
і нашепти. Десь при столі
батьків моїх тужіння
згорьоване. Мене ж мій мур
відгородив од нього.
Не чути їхніх слів-зажур,
урвалася дорога,
якою близяться уста,
рамена і долоні,
де матірня рука свята
і висивілі скроні.
Ще наші біди замалі.
Ще наберись терпіння.
Навкруг — обрізано жалі,
обтято — голосіння.
* * *
Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже твоє життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій безрадісній сумній роботі,
де все людською мукою взялось?
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пойнялось
моє недужне. Ти ж — за мене вдвоє
нещасніший. Я — сам. А ти — лиш тінь.
Я є добро, а ти — труха і тлінь,
а спільне в нас — що в’язні ми обоє
дверей обабоки. Ти — там, я — тут.
Нас порізнили мури, як статут.
* * *
Пригадуєш своє метро?
Щит, вагонетки, шпали?
Коли душа цвіла добром,
хоч і добра не знала,
яке на смак воно. Коли
робилось і творилось;
там тихим голосом незлим
так гарно говорилось
про цілий світ. А Київ спав
у нас над головою.
Та вже тоді ти прочував
час зустрічі з бідою,
що закушпелить — не збагнеш,
де гаряче, де зимно.
Тепер доходь найдальших меж,
як закуріла димно
твоя ізвомплена душа,
із неї біль валує.
Але душа й без кунтуша
і в злиднях козакує.
* * *
Тут сни долають товщу забуття
і виринають з теміні, як змії.
Тут на кону забутого життя
блазнюють, корчаться, як лицедії
вертепних інтермедій. Тут живе
ховається у смерк і так існує,
пропахле смертю. Небо гробове
за нами назирає і вартує,
щоб не згубити. І в хапливий сон
угнався гострий, ніби ніж, прокльон,
і провертається в душі розверстій,
бо він — найбільший ворог мій — спішить
моєю кров’ю лезо окропить,
щоб став і ти такий, як треба, — черствий.
* * *
Б’ється серце, як пташа німе,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде — буде плакати.
Будуть сипати сухі сніги,
будуть ще й дощі періщити,
посмутніють вірні вороги,
а зрадливі друзі — тішитись,
що одної голови нема
і не буде вже повіки-вік,
лиш затужить по тобі зима,
по бідасі чоловікові.
Скоро смерть мене в похід візьме,
і життя не буде надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде — буде плакати.
* * *
Оцей світанок — ніби рівний спалах
нічного парашута, що розкрився,
та, втративши тяжіння до землі,
завис над світом — наче передумав
і вирішив вернутися увись
(заломлена інерція бажання
геть вимертвила цей опуклий спалах
сліпого болю) — сизий голуб — досвіток
збудив мене своїм крилом страпатим
і прохилив ілюзію життя
(десь гавкав пес і видалося, наче
сувій століть помалу став згортатись
і на мезолітичному виткові
так довго полотна не попускав).
Летів розлого чорний-чорний ворон
обезземеленим безкраїм небом,
і безберегий лет його значився,
як апокаліпсису переддень.
І так здалося: предковічним мітом
не можна вже душі переконати,
що однонапрямкова, як одвіку,
надій, погроз і часу течія.
Бо вже давно усе те пережите,
що довго крилося будучиною.
Майбутнє — все в минулому. Сьогодні —
лиш візерунок мертвої душі.
І ще здалося — вдосвіта, наосліп:
що я себе утратив многотою
самопомноженого цього світу,
що світиться біноклями страждань —
моїх любовей, товчених на скалки,
де кожна скалка круглиться, мов око
побожеволілого од нещастя,
що я згубився — сотнями відбитків
самосебезмертвілого в довірах
і нахиляннях до безодні світу,
котра гогоче тьмою, мов яскиня
неолітична: вабить і страшить.
Був досвіток. І засклена осліплим
підсиненим чорнилом спроневіри
небесна твердь мовчала, як отерпла,
лиш чорний-чорний ворон пролітав —
окреслював мезолітичні кола,
мов діри всесвіту.
За матеріалами: Василь Стус. Твори у 4 томах, 6 книгах. Том 3. НАН України. Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. Відділ рукописних фондів і текстології. Львів, вид. Спілка „Просвіта”, 1994.
Більше поезій Василя Стуса на нашому сайті:
"Василь Стус — поет трагічної долі. На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус запропонував присутнім у залі встати і цим вставанням протестувати проти арештів, які почалися тоді в середовищі київської інтелігенції. Зал встав, а Василь невдовзі... сів... Сьогодні ми вивчаємо його вірші. Згорьована доля Василя Стуса надає їм сили невідпорної і непереможної. Потужність його віршів помножена на скорботу його долі. І даремні потуги тих, хто намагається перепинити їм дорогу. Опір надає віршам трагічного поета неймовірної всепробивності. Серед його тюремних творів найдорожчі - це інтимні поезії, його відчайдушне уміння знаходити для душі місце всюди — в найкарколомніших знущаннях, у найбезпросвітнішому мороці сучасності..." (Іван Драч)