Бурлацькі пісні

Бурлацькі пісні неоднорідні за походженням. Бурлаками називали людей, що не мали власного притулку або поневірялися на чужині, далеко від рідної домівки. Ними ставали втікачі від поміщиків, але так називали і наймитів, що заробляли на шматок хліба по чужих людях.

Докладніше про бурлацькі пісні читайте за посиланням:

Характеристика бурлацьких пісень (критика)

 

Віють вітри все буйнії

Віють вітри все буйнії,
Та ідуть дощі все дрібнії,
Та землю орошають,
Та травою урощають,
А цвітами украшають.
Там стояли все кургани,
Де бурлаченьки проїжджали.
Та степи за степами,
І луги з берегами,
Там чумаченьки проходили
І бурлаченьків провозили,
А тепер не проходять
І бурлак не провозять,—
Все за вражими панами.
Наші бурлаченьки догадались —
Через Дунай-річку перебрались.
Та Дунай-річка мати,
Та не дай погибати
Нам, безщасним сіромахам!

 

Ой не сам я іду слободою

Ой не сам я іду слободою,—
Ведуть мене громадою,
Називають бурлакою,
Мого брата — розбишакою,
А мого коня — пробіякою.
Горе ж мені на чужині,
Що не вмісті брати мої:
Що один в Січі отаманом,
А другий десь ще й ватагом.
Сам я молод понад Дніпром ходжу,
Дев'ятеро коней воджу,
На десятому, вороному, роз'їжджаю,
Дніпра братом називаю.
«Скажи, Дніпре, скажи, брате,
Скажи мені усю правду:
Скажи броди бурлацькії
Ще й перевози козацькії!»
З устя моря до вершини
Сімсот річок ще й чотири,
Та всі вони в Дніпр упали,
Дніпра правди не питали;
Одна річка Синявочка
Дніпра правди все питала,
Рідним батьком називала:
«Ой ти, Дніпре, чим ти ясен,
Чим ти ясен, чим ти красен:
Чи своєю довжинею,
Глибинею, ширинею,
Чи крутими берегами,
Чи жовтими все пісками,
А чи темними лугами?»
«Ой ясен я козаками,
Козаками й бурлаками,
Бурлаками й рибалками:
Вони ж мене звеселяють,
Вони з мене добич мають».
Жалується Лиман морю,
Що Дніпр узяв свою волю:
Свої гирла прочищає,
Лиман, море засипає.

 

Жив дома — добра не знав

Жив дома — добра не знав,
Пішов за Ковбаню,
З-за Ковбані до Ростова.
А в Ростові на базарі
В барабан пробили,
Щоб бурлаки безбілетні
В Ростові не жили.
По п'ять, по шість собирають,
Назад руки в'яжуть:
«Ідіть, хлопці, ви додому,
Бо вже не розв'яжуть».
Як вийду я з Таганрогу
На биту дорогу -—
Стану, гляну, подумаю,
Чи іти додому.
Ой чи йти, чи не йти,
Час-години ждати,
А чи, може, становому
Гостинчика дати?
По три рублі складалися,
Вісім сот зложили,
Становому приставу
В карман положили.
Сидить бурлак у шиночку,
Пісеньку співає,
Як неначе в Таганрозі
Десяцьких немає.
Вийду я з Таганрогу
На биту дорогу —
Стану, гляну, подумаю,
Соберу я своїх хлопців,
Добрих молодців.
«Ой ви, хлопці-молодці,
Що будем робити,
Що степ веселий,
Край далекий,
Та ніде прожити?
Будем багатих убивати,
А бідних награждати,
Та будем собі на той світ
Спасення заробляти».

 

Ой гук, мати, гук

Ой гук, мати, гук,
Та де бурлаки йдуть.
І веселая та доріженька,
Куди ж вони йдуть.
Та куди ж вони йдуть,
Там бори гудуть;
Поперед себе вражих панів
Облавою пруть.
Зібралися вони
Під рясні дуби,
Та чекаючи та й отамана
На раду к собі.
Отаман іде,
Як голуб, гуде,
Та під білою та березою
Головку кладе.
«Отамане наш,
Не дбаєш за нас;
Бо, бач, наше товариство,
Як розгардіяш?
Чи не страм тобі
Покидати нас
І по застумах сього лісу
Блукати без нас?
Поглянь, отамане,
Вже світ настає,
Уже ж наше товариство
Коней сідлає!»
«Нехай сідлають,
Бог помагає;
Та вже щось мою та голівоньку
Хміль розбирає.
Ой помру ж я, помру,
Не зажив слави,
Бо немає мені та долі бути
Батьком над вами.
Мою душу вже
Лихо в пекло тне,
Бо маю я зраду та від милої,
Дідько серце рве».

 

З зимньой води линули лимани

З зимньой води линули лимани;
Бодай тії пани щастя не мали,
Що вони у парі нам жити не дали!
Прощайте ж, пороги і всії дороги,
А де походили мої білі ноги;
Да усі прощайте, да й не забувайте,
Коли ж ваша ласка,— мене споминайте!
Споминайте мене хоч устами,
Споминайте мене хоч мислями,
Споминайте мене добрими словами,
Що я був козак добрий меж вами!

 

Да стоїть явір над водою, в воду похилився

Да стоїть явір над водою, в воду похилився,
Та сидить бурлак у неволі та тяжко зажурився.
«Як же мені ся не хилити, як вода корінь миє?»
«Як же мені ся не журити, - само серце мліє!»
Та сидить бурлак у неволі, та рубашку латає,
Та поглядає крізь решотку, де родину має?
«Та нема в мене родиноньки, но на Вкраїні дядько:
Він мене приголубить, як рідненький батько!»
Вчора була суботонька, а ниньки неділя.
Чому в тебе, бурлаченьку, сорочка не біла?
«Якби я мав сестру рідну та неньку стареньку,
То дала б мені щонеділі сорочку біленьку».
А в городі Перекопі вирви собі ябка —
Та скажи, скажи, бурлаченьку, якого ж ти батька?
А в городі Перекопі вирви собі м'ятки —
Та скажи, скажи, бурлаченьку, якої ти матки?
А в городі Перекопі вирви собі бобу —
Та скажи, скажи, бурлаченьку, якого ти роду?

 

Ой на морі на синьому

Ой на морі на синьому
Два лебеді б'ються...
Вже ж на тебе, гарний хлопче,
Кайдани куються.

Ой куйтеся не куйтеся —
Мої не будете,
Прийде така час-година —
Самі опадете.

Сидить хлопець у неволі,
Сорочку латає,
Ніхто ж його не спитає,
Бо роду немає.

«Прибудь, прибудь, родинонько,
Буде мені свято,
Бо то ж мене, родинонько,
Безневинно взято.

Безневинно, моя мамо,
Безневинно, тату,
Дали мені сіру свиту,  
Речитанську шапку».

 

Ой піду я понад море — сине море грає

Ой піду я понад море — синє море грає;
Ой рад би я утопиться — море не приймає. (2)

Горе ж мені, молодому, на цім світі жити:
На чужині чужі люди, нігде ся подіти. (2)

Маю жінку, маю діти, а я їх не бачу;
Як згадаю про їх долю, та й гірко заплачу. (2)

 

Крутий берег, крутий, річенька бистренька

Крутий берег, крутий, річенька бистренька;
Далеко від мене рідна сторононька. (2)

Ой повій же, вітре, з рідної країни,
Принеси вістоньку любої дружини! (2)

Ой повій же, вітре, з мої сторононьки
Та скажи, що роблять дрібнії дітоньки! (2)
 
Віють, віють вітри, та все з холодами:
«Твоя дружинонька скована панами!» (2)
 
Віють, віють вітри, та хто знає звідки...
Дожидають батька дрібненькії дітки. (2)

 
Летить орел понад воду

Летить орел понад воду,
Жалібно голосить,
Молодому козакові
Вісточку приносить.
«Здоров, здоров, сивий орле,
Що там в нас чувати?
Чи ще живий батько сивий,
Старесенька мати?»
«А вже давно старесеньку
В садку поховали,
А твій батько сивесенький
В корчмі п'є-гуляє».
«Чи ще живий брат малий
І сестра маленька,
Чи ще ціла хатка низька
І садок зелений?»
«А вже давно брата твого
В рекрути взяли,
А вже давно сестру милу
Замуж видали.
Хатку твою низенькую
Давно розвалили,
А садок твій зелененький
Давно в печі спалили».

 

Ой у лузі при березі
 
Ой у лузі при березі
Схилилася вільха;
Розпилася, розгулялась
Бурлацькая жінка.
Чи тим вільха схилилася,
Що вітер гуляє?
Чи тим жінка розпилася,
Що мужа немає?
Ой у лузі калинонька —
Червонії квіти...
Розійшлися по Вкраїні
Бурлацькії діти!
Чи тим квіти похилились,
Що вітер хиляє?
Чи тим діти розійшлися,
Що батька немає?
Ой у саду зеленому
Там цвіли нагідки,
Розійшлися по Вкраїні
Бурлацькії дітки.
Ой у степу зеленому
Цвіли польовниці,
Розійшлися по Вкраїні
Брати і сестриці.
Ой у степу й у степочку
Корчомка стояла,
А там наша вся родина
Пила та гуляла.
Гей, по ставу, по ставочку
Розплилось латаття,
Розійшлося по Вкраїні
Бурлацькеє браття.
Чи тим латаття розплилося,
Що дощ накрапає?
Чи тим браття розійшлося,
Що батька немає?
Нема батька, нема батька,
Немає й поради!
Беруть сиріт у солдати
За чужі громади!

 

Летів орел по той бік моря

Летів орел по той бік моря
Та давай з моря пити;
Горе мені, сіромасі,
В чужім краю жити!
Летів крячок по той бічок моря
Та летячи кряче,
Сидить козак-сіромаха
Та сидячи плаче.
Летів крячок та по той бік моря
Та й сів на тичині,
Та заплакав бідний сіромаха
Та по своїй гіркій причині.
Дере поли, а плечі латає
Та на той край поглядає,
Де родиноньку має.
Ой єсть у мене родинонька,
Та далеко від мене,
Ой як прийде пора-время,
Та негаразд буде без мене.

 

 
Забіліли сніги

Забіліли сніги,
Забіліли білі,
Ще й дібровонька,
Та ще й дібровонька.
Заболіло тіло
Бурлацькеє біле
Ще й головонька,
Та ще й головонька.
Ніхто не заплаче
По білому тілу,
По бурлацькому,
Та й по бурлацькому:
Ні отець, ні мати,
Ні брат, ні сестриця,
Ні жона його,
Та й ні жона його.
Ой тільки заплаче
По білому тілу
Товариш його,
Та й товариш його.
«Прости мене, брате,
Вірний товаришу,
Може, я й умру,
Та й, може, я умру.
Зроби мені, брате,
Вірний товаришу,
З клен-древа труну,
Та й з клен-древа труну.
Поховай мене, брате,
Вірний товаришу,
В вишневім саду,
Та й в вишневім саду.
В вишневім садочку,
На жовтім пісочку,
Під рябинбіо,
Та й під рябиною.
Рости, рости, древо,
Тонкеє, високе,
Кучерявеє,
Та й кучерявеє.
Та й розпусти гілля
З верху до коріння,
Лист додолоньку,
Та й лист додолоньку.
Покрий теє тіло
Бурлацькеє біле
Ще й головоньку,
Та ще й головоньку.
А щоб теє тіло
Бурлацькеє біле
Та й не чорніло,
Та й не чорніло;
Од ясного сонця,
Од буйного вітру
Та й не марніло,
Та й не марніло».

 
Ой що ж бо то та за ворон, що на морі крякає

Ой що ж бо то та за ворон, що на морі крякає?
Ой що ж бо то за бурлака, що всіх бурлак збирає? (2)
 
Збирайтеся, панове молодці, та все народ молодий,
Та й підемо, панове молодці, у той лісок Лебедин. (2)
 
Ой що ж бо то, панове молодці, щось у хмарі гуде,
Ой щось бо нам, панове молодці, за пригодонька буде! (2)
 
Рости, рости, а клен-древо, рости вгору високо!
Поховали пана отамана в сиру землю глибоко. (2)
 
Рости, рости, а клен-древо, рости вгору ще вище!
Поховали пана отамана в сиру землю ще глибше. (2)

 

Ой вийду я на гору

Ой вийду я на гору, (2)
На високу, крутую;
Подивлюся в долину (2)
На червону калину.
На червоній калині (2)
Соловейко гніздо в'є,—
Ні велике, ні мале, (2)
Саме добре, помірне.
Соловейку маленький, (2)
В тебе голос тоненький!
Защебечи ти мені, (2)
Бо я в чужій стороні:
Нема роду, родини, (2)
Ні вірної дружини.

 
Ой журавка, журавко

Ой журавко, журавко,
Чого кричиш, журавко?
«Ой як мені не кричать:
Ні з ким дітей годувать.
А журавля узято,
В чужу землю загнато».
Ой високо, високо клен-древо од води,
Ой далеко, далеко мій батенько од мене.
Не дай, боже, помирать,
То нікому поховать.
Заховає хоть і піп,
Аби грошей сорок кіп,
Ой задзвонить панамар,
Аби грошей у карман;
Прочитають і дяки,
Аби гроші-п'ятаки;
А заплаче чужина,—
В мене родоньку нема;
Ой заплачуть, погребуть
І, що буде, поберуть.

 

 
Ой фортуно ізрадлнва

«Ой фортуно ізрадлива,
Чом ти в світі неправдива,
Ой чом ти мені не служиш?
Служила в козацтві,
Служила в бурлацтві,
Послужи тепер в нещасті!
Ой услужи тепер, доле,
Услужи тепер хоць мало,
Щоб моє серденько
Та нітрохи не в'яло».
Ішов козак дорогою,
За козаком біда в'ється,
Та під калиною,
Та під червоною
Вона спатоньки кладеться.
«Ой ляж, бідо, спати,
Ляж, бідо, спочивати,
Ой я піду, молод,
На ту Україну
Щастя, доленьки шукати.
Ой зійду я на гіроньку
Та гляну я по світоньку:
Ой світе мій ясний,
Світе мій прекрасний,
А талан мій безщасний!
Ой зійду я на гіроньку
Та загляну у провалля:
Що усім же людям
Хороше живеться,
Тільки моє безталання!
Ой зійду я на гіроньку
Та гляну по поділлю:
Що усім людям
Хороше живеться,
Тілько я, молод, бездільний!»

 

Господи мій, святий Боже

Господи мій, святий Боже,
Батьку милостивий!
Чого ж мені так негоже?
Чом я нещасливий?
Ходиш, нудишся, сумуєш,
Як той вовкулака,
Не раз під тином ночуєш,
Мов тая собака.
Не дай мені погибати
При битій дорозі,
Щоб костей не закопати
Десь на бездорожжі.

 

Ой колись були степи, сінокоси

Ой колись були степи, сінокоси,
А тепер стали облоги;
Гей, колись були друззя й приятелі,
А тепер стали вороги.
Ой колись були степи, сінокоси,
А тепер стали обліжки;
Гей, колись були друззя й товариші,
А тепер стали насмішки.
Ой життя ж моє, життя бурлацькеє,
Так, як ранняя роса:
Вітер повіє, сонечко пригріє,
А роса на землю впаде,—
Ой то так моє життя бурлацькеє
Та отак марно й пропаде!

 

Нема горя так нікому

Нема горя так нікому,
Як бурлаці молодому,
Гей, гей, як бурлаці молодому!
Що бурлака гірко робить,
Аж піт очі заливає,
А хазяїн його лає,
А хазяйка повторяє:
«Де ти в чорта волочився,
Заросився, замочився,
Вечеряти опізнився?
Лягай спати серед хати,
Бо нічого вечеряти;
Лягай спати серед хати,
До порога головами,
Вставай рано за волами!»
Та ще бурлака не послався,
А хазяїн вже й проспався.
«Вставай, бурлако, за волами
З ремінними батогами;
Не вбувайся, не вмивайся,
Нема свитки — не вдягайся,
За волами поспішайся!»
Яром, яром за товаром,
А горами за волами,
Солонцями за вівцями!
Ой з-за гори з-за крутої
Чорна хмара виступає,
Білий сніжок випадає;
Бурлак ноги підгинає,
Отця й неньку споминає:
«Мати ж моя старенькая!
Нащо мене породила,
На біленький світ пустила,
Щастя-долі не вділила!
Було б тобі, моя мати,
На світ мене не родити:
Довелося молодому
Усякому догодити!
Було б тобі, моя мати,
Малим дитям прикопати
Високою могилою,
Маленькою дитиною!»

 

Горе, горе тим сиротам

Горе, горе тим сиротам,
А ще гірше тому бурлакові,
Гей, гей, а ще гірше тому бурлакові.
Та бурлак ходе і горює,
Кажуть люди, що гайнує,
Гей, гей, кажуть люди, що гайнує.
А хазяїн нарікає,
Що бурлак п'є та гуляє,
Гей, гей, що бурлак п'є та гуляє.
«Де ти, бурлак, волочився,
Вечеряти опізнився!
Гей, гей, вечеряти опізнився!»
«Не ходив я пить та гулять,
Ходив діла дороблять,
Гей, гей, ходив діла доробляти!
Ходив діла доробляти».
«Лягай, бурлак, і так спати!
Гей, гей, лягай, бурлак, і так спати!»

 

Та нема в світі так нікому

Та нема в світі так нікому,
Як бурлаці молодому:
Та бурлак робить, не гуляє,
А хазяїн його лає:
«Та де ти в чорта волочився,
Що по пояс замочився?»
«Та ходив лугами за волами,
Ходив яром за товаром».
«Та сідай, бурлаче, та й вечеряй,
Що хазяйка наварила:
Та під лавою те борщище,
Що собака три дні хлище,
А на припічку скибка хліба,
А що кішка не доїла!»

 

Ох, піду я, сяду в зеленім саду

Ох, піду я, сяду в зеленім саду,
Ох, чи не прийде доля мені на пораду.
От і сад процвітає,— доленьки немає,
Либонь же, доля покинуть думає.
Хоть доля покине, то хортуна служить!
Піду я, сяду в зеленому житі,—
І жито красує, доленьки немає,
Та, либонь, мене доля покинуть думає.
Хоть доля покине, то хортуна служить,
А таки сіромаха в світі не загине!
Хіба піду сяду в червоному просі,
Чи не прийде доля до мене по просьбі.
Просо простигло, доленьки немає,
Та, либонь, мене доля покинуть думає.
Хоть доля покине, то хортуна служить,
А таки сіромаха в світі не загине!

 

За матеріалами: Соціально-побутові пісні. Збірка. Київ, Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1985, Упорядкування, вступна стаття та примітки О. М. Хмілевської, Художники: Гравюри Василь Перевальський та Анатолій Павленко,  стор. 241 - 257.