Поезія Бориса Олійника увібрала в себе мудру задуму землі, її шорстку справжність, горду силу, і пам’ять, і доброту. Тихі води і ясні зорі, сонячні овиди і вербова сутінь, шепіт курганів і суворе мовчання могил, пісня з-за гори і гуркіт реактивних двигунів озиваються в ній голосом давнім і новим - великим досвідом народу в його історичному бутті. І від того е в цій книзі достеменність. Є в ній розважливий спокій, з яким тече між пологими і крутими берегами Дніпро, пробивається до сонця паросток, земля вбирає сніг напровесні, а хлібороб порає ниву. Бо велика праця вимагає зосередженості й терпіння, бо істина відкривається тільки наполегливому розуму і чуйному серцю.
Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівка неподалік райцентру Нові Санжари, що на Полтавщині: «Отак десь кілометрів три з половиною,— згадує поет,— пройти через лісок, луки, а потім мостом через Ворсклу...» * Розпашіла на осонні, студена м’ятою, у довгім зітханні лепехи над річкою і сполосі горобиних ночей розкриється в поезії Бориса Олійника полтавська земля усім своїм соковитим простором. Але над усе — людьми, їх непростими і благородними долями, печалями і радостями, їх пам’яттю, що сягає сивої давнини.
Батько поета працював у районній газеті інструктором, а згодом - її редактором. У 1941 pоці він пішов на фронт. Родина евакуюватися не встигла: остання автоколона, до якої пристала дружина Іллі Івановича з сином Борисом, опинилася в оточенні.
Розривами бомб і снарядів, вибитою в полі кавалерією, димами й пожарищами вкарбувалася війна в дитячій пам’яті (картини цих днів почасти оживуть і в поемі «Заклинання вогню»). Він уповні розділив долю тих, кого згодом названо «дітьми війни»: руїну, голод, знущання, ненависть до ворога у незайманих душах і живлюще почуття людської взаємопідтримки і єдності.
У 1943 році Зачепилівка була звільнена, і хлопець разом з іншими дітьми зміг піти до школи. Але фактично освіта його почалася з п’яти років, відколи він навчився читати твори, що були під рукою: Шевченка, Франка, Гоголя, Панаса Мирного та інших. Рано визріле в ньому відчуття ритму («не тільки римованої речі, а й прозової фрази») проявилося в поетичних вправах, що припадають на перші шкільні роки. Звісно, дитячі, вони однак мусили чимось вирізнятися, бо мали несподіваний для малого автора результат: вперше його вірш друкується в районній газеті, коли він вчиться в п’ятому класі. Відтоді життя хлопця дедалі тісніше пов’язується з трудовими буднями редакції, на замовлення якої він пише зарисовки, нариси, літературні сторінки. Від восьмого класу йому вже довіряють вичитувати матеріали, що готуються до друку, залучаючи таким чином обдарованого юнака до газетної робітні. Так починається трудова біографія Бориса Олійника і закінчується його дитинство. Зібгане, скривджене війною, але, як не дивно, скоріше світле, ніж похмуре: так говорить п’ятдесятирічний митець, оглядаючись у минуле. Багато було горя, нестатків, довелося скрути зазнати сповна, але людського тепла, непоказної щедрості, святої правди почуттів і щирості стосунків було більше. «Мені завжди щастило на добрих людей, — згадує Борис Олійник, — що завдяки їхній душевній щирості й сердечності я ніколи не почувався безбатченком. Вони вчили мене найвищого - доброти, щирості й принциповості, і коли я щось справді зробив, то тільки завдяки їм».
Маючи за плечима стаж газетярської роботи, Борис Олійник не вагається у виборі фаху і у 1953 році вступає на факультет журналістики Київського університету. Навчання у вузі він поєднує з творчими відрядженнями на заводи й новобудови. Низка нарисів, опублікованих в газетах, складе першу книгу Бориса Олійника - документальну повість «За Сіверським Дінцем» (1959). Книга стала ніби підсумком журналістської роботи митця, роботи, яка виводила його на бистрину життя, збагачувала соціальним досвідом, дозволяла зблизька, впритул придивлятися до людей.
Однак поезія лишається на першому місці. 1957 року на республіканському конкурсі поетів Борис Олійник одержує першу премію. Добірки його віршів друкуються в республіканській та всесоюзній пресі. Творчою, пошуководерзновенною є сама атмосфера університетського життя. То був час, коли на літературну арену, слідом за Дмитром Павличком і Ліною Костенко, виходять талановиті дебютанти - Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ірина Жиленко, а разом з ними і Борис Олійник. З їх іменами пов’язуємо особливий сплеск поетичного мистецтва.
Протягом наступних десятиріч поет працює в редакціях республіканських газет і журналів, в керівному апараті Спілки письменників України. 1962 року з’являється перша збірка Бориса Олійника «Б’ють у крицю ковалі» (вірші 1955 - 1958 pp.), 1964 року - збірка «Двадцятий вал», далі виходить низка поетичних книжок, яких на рахунку Бориса Олійника кілька десятків. У 1983 році за збірки «Заклинання вогню», «Сива ластівка» та «У дзеркалі слова» поет отримав Державну премію імені Тараса Григоровича Шевченка. Вірші поета перекладені багатьма мовами. (Володимир Моренець)
За матеріалами: Олійник Б. І. Поезії. Передмова В. Моренця. Художник В. Є. Перевальський. Київ. Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1986, стор. 5 - 7.
Борис Ілліч Олійник пішов з життя 30 квітня 2017 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.