Більше...

"Басурмен" - оповідання Степана Васильченка


Степан Васильченко

БАСУРМЕН

Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері.
Він недавно прибіг знадвору, і в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна — за дірки, в які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед ними горить три лампадки, привішені вряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова.
Коло печі порається підтикана мати, червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка.
—    Мамо, дайте снідать!..
—    А богу молився? Не помолишся, до самого вечора не дам — так собі й знай,— казала мати, сердито тьоригаючи рогачем.— Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся? Безстрамнику!..
—    У дядька ж Микита більший за мене, а його ще ні разу не молили! — гуде плаксиво Семен.
—    Бач, з кого він привод бере? З Микити! Та то ж шибеник на те, на те він махамет.
—    А дядина казала ж, що ми обидва з Микитою махамети.
Мати побожно кривилася й заплющила очі.
—    Що ти вдієш із таким кателиком... Із таким лобурем, таким харцизякою! — Далі скривилася й, зітхнувши, почала всовіщати: — І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозумієш? То ж тільки невіра, басурмени богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь негасимий завдадуть. Он глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! — мати показала рукою на стіну.
Семен спідлоба зиркнув у той бік, де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди смерділо Семенові духом чортячого кубла.
Він одступив далі й промовив уперто:
—    Хай завдають.
—    На сковороді на гарячій будеш сидіти, гарячу смолу будеш пити.
—    Дарма...
—    Будуть тебе куці залізним гаком за язик тягнути.
Язик у Семена в роті боязко заворушився, покотилась
слина, і він сплюнув.
—    А я втечу-у...
—    Куди? Дурню! Скрізь вони тебе знайдуть, скрізь впіймають. Упіймають тебе, басурмена, потягнуть на саме дно в пекло і вкинуть тебе, неблагословенного, в казан у киплячий...
Шелевіють, тріскотять перед іконами лампадки; знадвору доліта тягучий дзвін, ніби скрізь сон скликаючи людей до служби: «Бе-ем!.. Бе-ем!..»
Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють, і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку, розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного Семена.
—    Мамо, а казан буде такий, як ото москалі кашу варять? — довірчиво вже перепитує він матір.
—    Буде казан великий, великий та глибокий...
Стоїть Семен, схилившись на причілок, задумався. Довго він щось міркував собі, зважував, далі зітхнув, тихо вийшов на середину хати й промовив:
—    Ну, моліть...
Тихо в хаті. Чути тільки, як тріскає в печі.
Мати одхилила голову од печі, схилилася на рогач, тихо проказує молитви. Перед іконами стоїть, як солдат на варті, Семен — одна рука, як прив’язана, друга маха, як заведена. 
Плаксивим голосом повторяє він за матір’ю слова молитви, намагаючись тримати такий же, як і в неї, тон і інтонацію.
Раз по раз тихе молитовне буркотання переривається сердитими вигуками.
—    Стій рівно! Бий поклони! Не верти головою, як коняка! — І далі знову лагідне, побожне: — «І остави нам... долги наша... яко же і ми...»
У печі щось зашкварчало, зашипіло, ніби його ошпарено окропом.
Мати охнула й миттю крутнулася до печі:
—    Триста ж твоїй матері сяких та таких! Чи ти ж не сказився, чортового коріння горщик! — Торохтить рогачем, хапається як швидше витягнуть із огню оскандалений горщик, почала гримати на його та докоряти, як живого.
—    Мамо: «якожеїми»... Мамо!..— нудьгуючи, навертає її до молитви Семен.
Мати, заклопотана і сконфужена, доливає горщик водою, бубонить щось до його, про Семена забула.
—    Мамо! — з мукою, з слізьми благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на гарячому камені.— Мамо! Чуєте чи ні? Мамо!
—    Та чого тебе мордує лиха година? Ну, кажи, чого тобі? — витріщилась на нього мати, повернувшись од горщика.
—    Чого мордує! Забули вже? «Якожеїми»...
Мати пролупується, побожно, крадькома хреститься, зітхає і знову переходить на тихий молитовний тон.
Семен б’є поклони, не торкаючись коліньми долівки, і охоче задержує голову на землі. Коли він обіпреться чолом об землю, крізь власні його ноги, як у вилазку, йому видно все, що діється позаду його.
Із хати двері одчинені в сіни, а із сіней видно двір і корлору в дворі. Ген дядьків Рябко стоїть коло комори, здається великим-великим, як світ. «Чого ж то він зазирає в комору?» — думає собі Семен. Далі, кинувшись, гукає як несамовитий:
—    Мамо! Собака до сала в комору лізе!
—    Де? — ще голосніше крикнула перелякана мати.
Семен схоплюється на ноги і трьома пучками, які в нього
були складені для хреста, показує на двері:
—    А дивіться!
Мати щось кинула, щось ухопила і зникла за дверима, як буря.
Залишившись у хаті сам, Семен зажмурив очі і солодко-солодко потягнувся.
Далі засміявся, підстрибнув і тихенько, навшпиньках почав витанцьовувати.
— Тра-та-та! Тра-та-та!
Сіла баба на кота!..
А в хаті тихо, тільки піч сама собі порядкує — топиться.
Семен відразу змовкає. Очі його загораються радісним, розбійницьким блиском.
Зирк, зирк! — ними по хаті.
На вікні — великий недокурок, що батько ще звечора забув.
У Семена — аж ноги затремтіли: вхопив він його жменею, як метелика, взяв у пучки, роздивляється.
Швидко виліз на лаву, прихилив до ікони близько свою голову, прикурює. Дим застеляє йому очі, шпигає в ніс — він кривиться, ноги тремтять од страху й радощів, і лице аж міниться од щастя. Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби, взявся в боки, осміхається сп’янілою посмішкою.
—    Семене!
Семен озирнувся — мати.
Мовби крізь сон пам’ятає Семен, як сама собою випурх¬нула з його зубів цигарка, іскрами опаливши губу, як чиясь холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину і далі, мов на крилах, миттю винесло його в сіни.
—    Іди мені геть! Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! — наказує йому мати.— Іди собі до басурменів, живи з ними, а додому не вертайся.
І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись, біг із сіней у далекі, невідомі світи...
Набитий, богові неугодний, вигнанець із рідної хати,— де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в кропиві?..
Сидить Семен там, зігнувшись, поклав голову на коліна й гуде. Гуде й гуде — вже й спина переболіла, і сліз нема, а він гуде.
Жаль йому на маму, думає, чим би і їй жалю завдати.
«Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти».
— Гу-гу!..— тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину.
Ось він умер, і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче:
«А куди ж це ти, мій синочку, виряджаєшся?!»
А Семен їй докірливо одповідає:
«Не знаєте куди — в пекло!»
«А на кого ж ти, мій голубчику, покидаєш?!»
«Ага, тепер «голубчику»,— думає собі Семен,— а тоді — «басурмен»! Ні, несіть далі — не встану».
Аж ось і яма вже близько.
Тут Семен засовався на місці й кашлянув.
«Щоб, чого доброго, справді, не роздивившись гаразд, не вкинули його в яму,— подумав він боязко, уже тільки сам собі.— Ні, нехай яма буде ще далеко-далеко-далеко...»
Сонце підбилося вище на небо і стало через бур’яни гріти на Семена. За городами видно небо, синє-синє та кругле, ніби велетенська полив’яна піч випалюється на огні, міниться, а під синявою неба геть-геть аж до лісу рябіє усякими квітками зелений луг.
Дивиться Семен — квітки злодійкувато повиставляли головки з трави та всі, як одна, моргають йому:
«Тікай, Семене, сюди! Тікай, Семене, сюди!»
У Семена в голові думки плутаються, похорон зразу ліквідується: тільки хотіли його вкинути в яму — він з труни та далі! А піп за ним із кадилом: держи, лови його! Мати: то це ти дурив мене, лоботрясе? Стій же ти, кателику, вернешся додому!
У заплаканих очах Семена виплив несподівано і затремтів блискучий сміх. Одразу він перестав густи, як одрубав; зачервонівся і закихкотів дрібним невтриманим сміхом.
Схопившись, вистрибом через капусту, через буряки подався до лугу, широко розставляючи руки.
Лежить Семен горілиць у високій траві, виставив уверх коліно, дивиться у синє небо, голова — низько на землі.
Перед очима летить маленький комар...
Здається, десь високо в небі журавель лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і здається вона Семенові високим-високим, аж до неба, гіллястим та рясним деревом... І друге вже таке, і третє...
І ось уже всі квіти й травини видаються Семенові височенним та густим чи то лісом, чи садом із дивних, невідомих квіток-деревин. 
Листки на них великі-великі, як зелені химерні покришки, а квітки — ніби поначіплювані червоні миски, сині чашки та чугуни, блакитні дзвони, жовті цебри, жовтогарячі діжі, а з того густого лісу, ніби верховина якоїсь скелі, визирає його власне коліно.
Шугають величезні метелі у білих, синіх, темно-рожевих, позолочених шовках. Сідають на квітки, хитають крилами, як мальованими ворітьми.
Ген-ген ніби із самого неба шумить, гуде патлатий, волохатий джміль у дорогих ризах, перетятий шовковими поясами.
Летить, гуде, ніби диякон у церкві службу божу починає:
«Мирон... господу... по-мо-о-о...»
Далі спинився він над однією чашкою, зазирає:
«Що у вас тут таке?..— Покоштував, подумав, пробурчав: — А нічого собі...— І знову: — Помо-о-о...»
І    подавсь, подавсь, подавсь, кільки видно над верховинами дивовижних квітчастих лісів.
Комарі, мушки, усякі кузки запищали цілими роями, кожне по-своєму, як той голосливий хор: «І... і... і... і...»
Семен простяг руки, починає махати ними, як регент у церкві, підспівує їм тоненьким голоском, лад дає:
— Господи, по-ми-и-и...
Десь у гущавині, сховавшись у тіні велетня листка, у срібні струни вдарив невидимий цимбаліст.
Закували срібними молоточками ковалики, золоті десь вінчики куючи.
Святі кравчики зашуміли на срібних машинках.
І    роботу роблять, і службу божу правлять.
Семен піднімає вгору руки, ніби підбираючи мотузки од небесних дзвонів, і починає працювати руками й ногами, і голос його, як грім, розноситься далеко по всьому зеленому світу:
Бом, дзень,
Сав-ка вмер!
Положили Сав-ку!
На ду-бову лав-ку!
Лав-ка гнеть-ся,
Сав-ка смієть-ся!

Припікає сонце, парить починає — і пахощами обкурюється увесь квітник-ліс. Жарко дихає материнка, п’яним духом дише деревій, озивається святим куревом смілка.
Бринить, шумить святий гармидер все голосніше й ширше. І над усім гамом геть-геть лунають могучі передзвони радісного нового паламаря.


За матеріалами: Васильченко С.В. Оповідання. Повісті. Драматичні твори. Упорядкування і примітки Н.М.Шумило. Вступна стаття Б.А.Деркача. Художник В.М. Дозорець. Київ, видавництво "Наукова думка", 1988, стор. 206 - 210.


Останні коментарі до сторінки
«"Басурмен" - оповідання Степана Васильченка»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті