Анатолій Григорук
ГУСАК ЧЕРВОНОЛАП
(збірка оповідань для дітей)
Анатолій Григорук
СТРАШИЛО І СТРАШКО
Оповідання
Мирон уже биту годину сидить на скрині й одно гуде:
— Бабуню, ну, чуєте! Зваріть гарбузової каші.
— Таж ти недавненько підполуднував,— одмагається бабуня.
— Підполуднував, а знов їсти хочу.
— То, може, тобі яєчка чи барабольки?
— Ні-і,— тягне Мирон.— Мені з того гарбуза, що на тин зіп’явсь, каші.
— А бодай тобі здоров’я! — б’є об поли руками бабуня.— Ну й надокучив ти... Гайда вже, катай на город.
Мирона як вітром видуло з хати. Він перебігає подвір’я, прошкує через моркву, цибулю, буряки. Та враз мов укопаний зупиняється.
В кінці городу, між коноплями, стоїть цибате страшило. Нерушно зачаїлось, руки розкинуло: от-от піймає Мирона і гайне за леваду, в шелюги.
Мирон пригинається. Так би й дременув із городу. Але ж кортить каші!
Він устає і робить кілька ступків уперед. Далі підлітає до гарбуза, щосили смик за корінець, окрутнувся дзигою і назад.
Аж тут хтось хап його за ногу. Мирон на землю та в крик:
— Ой мамо! Ой бабуню!
Далі підхоплюється з огудиння — й тільки курява за ним...
А горобці з груші: чив, чив! Страшко Мирон опудала злякався.
* * *
ЧИЙ ПЕСИК?
Оповідання
Поталанило Олешкові з Олельком: ішов їхній тато з косовиці й коло млина, на греблі, приблудного песика знайшов. Чудного такого. Окатенького.
Напоїли хлопці знайду молоком. Відігріли. Викупали. Став песик у них жити.
І добре було б песикові. Тільки ж ніяк хлопці не поділять його між собою.
Почне збиратися Олешко на полювання. Закине за плече рушницю, почепить песикові на шию мотузяного повідка, хоче на двір іти. А Олелько вже й тут.
— Ану,— кричить,— не руш собаку! Я зараз прикордонником буду...
І починається сварка.
Аж якось надвечір зник песик. От щойно під ногами вештався — і як у воду впав.
Хлоп’ята — туди, хлоп’ята — сюди. Оббігали все подвір’я.
Зазирнули до хліва, в комору, хату. Ніде нема.
Посідали вони на приступцях ганку й посмутилися.
— Бідний, бідний наш песик, — каже Олелько.— Тепер пропаде вже...
— Якби хто знайшов його, я б тому й ліхтарика свого не пошкодував.
— Та я і рушницю, і шаблюку, й барабана — усе віддав би,— аж звівся Олелько.— А з тобою й разу вже не сварився б. Хай би тепер песик назавше твій був.
— Ні, нехай би твій,— великодушно сказав Олешко.— Я й не торкався б до нього...
Тут і песик десь із-за плечей у хлопців вигулькнув. Маленький, окатенький, позирнув на Олелька з Олешком, лизнув кожного своїм вогким теплим язичком.
— О! — зрадів Олелько.— Знайшовся мій песик.
— Ні, мій! — Схопився Олешко.
І почалося знову...
* * *
ГУСАК ЧЕРВОНОЛАП
Оповідання
Климцьо з Мотею зачаїлись у полині.
Полин був високий, густий і пах гірко й лоскотно.
Климцьо став навшпиньки, глянув навкруги. Прислухався.
У вечірній сутіні дзумили комарі. На ставу форкнула моторка. Біля аптеки хтось затарабанив по штахетах патиком.
— Мені страшно,— скривилась Мотя.— Ми того Червонолапа й не побачимо. А дід Онуфрій як упіймає, то буде нам.
— От іще боягузка! — сердито сказав Климцьо й шарпнув Мотю за руку.
Плутаючись у бур’яні, вони покрадьки долізли до огорожі, за якою починалась велика лука. Протиснулися в тільки їм відому шпарину й опинились коло височенного, з триповерховий будинок, парусинового намету, що в ньому ось уже другий тиждень виступав цирк.
Скрізь по стінах намету висіло багато малюнків. На одному був ведмідь: він лежав горілиць і ногами спритно перевертав на всі боки велику смугасту бочку. На другому — ведмеді їздили на велосипедах. І все це було як живісіньке.
Климцьо з Мотею аж двічі підряд на циркову виставу ходили. І всі артисти їм страх як сподобались! А надто вже гусак Червонолап.
Гусак грав дзьобом на піаніно і навіть приклади з арифметики розв'язував. Покладуть перед ним дві диктини з цифрами. А він поряд третю мостить, де написано, скільки буде разом, як додати все. І коли діти кричали: «Ще! Ще!» — залюбки повторював той чи той номер.
Аплодували йому завзято.
— Його, мабуть, увесь світ знає,— сказала тоді Мотя.
— Та вже знає,— упевнено підтвердив Климцьо.
І от завтра цирк мав повантажитись на автофургони і змандрувати хтозна-куди, а назад, може, ніколи не повернеться.
За парусиновим наметом, куди Климцьо з Мотею прошмигнули тихцем, Червонолапа вони побачили відразу.
— Червонолапе, здрастуй! — підступив до нього Климцьо.— Не пізнаєш? Я — Климцьо. А це ось — Мотя. Ми в першому ряду сиділи і найдужче за всіх тобі плескали.
Проте Червонолап тільки дивився на них.
— Ходімо вже, ход'м, - прошепотіла до Климця Мотя.
Климцьо торкнув двері. Легенько наліг. І тут, не встиг Климцьо озирнутись, як Червонолап був назовні. Знявся в повітря і полетів на став.
Тут де не взявся і дід Онуфрій.
Климцьо з Мотею метнулись до огорожі, шаснули в свою шпарину і сховались. Що ж тепер буде? Червонолап полетів. Тепер вони ніколи більше не побачать його.
Із своєї схованки Климцьо з Мотею дивились, як він плавав, пірнав на ставу.
— Ходи, ходи,— просила його пошепки Мотя.
І Червонолап цього разу вийшов з води і перевальцем попрямував не куди, а таки просто туди, де зачаїлись Климцьо з Мотею.
* * *
ВЕРТОЛІТ І ОЛЕНЬ
Оповідання
Це був зовсім старий вертоліт. Він уже нездужав швидко літати.
Тут, у тайзі, вертоліт добував останню зиму. Під літо мав прийти з моря великий корабель, забрати його далеко, далеко, може, туди аж, де вертоліт народився. Але зараз у нього було ще досить роботи, і він мало не щодня вирушав то на П'ятий ручай, то до Синіх гір, то на Холодні озера...
Сонце швидко сідало. Тайгу огортала сутінь.
А вертоліт летів по долині. Внизу чорніли ополонки. Над ополонками клубочилась пара. То із дна ріки, глибоко із землі, били гарячі джерела, і вода над ними не замерзала навіть у лютий мороз.
Аж ось у тім місті, де ріка робила круте коліно, зарябіли сліди. Сліди петляли між заметів. Губились удалині. Згори добре було видно: їх лишили олень та вовча зграя.
Вовки, очевидячки, довго гнали оленя. Олень тікав. Груз у снігу і геть знемігся.
Подеколи зграя вже зовсім наздоганяла його. Та щоразу він одринав убік. Біг далі.
Раптом олень помітив ополонки. Втомлено плутаючи ногами, він доскочив до найближчої з них, стрімголов плюхнув у воду.
Затріщав по краях лід. По ньому побігли хвилі.
Вовки відсахнулись. Затріпали мокрими лапами. Завили.
Олень кляк у воді. Ніздрі йому тремтіли. Лоб, грива і навіть роги ставали від паморозі білі-білі.
Один вовк, мабуть, вожак,— він був найбільший і найсміливіший,— ступив на край льоду, вигнув спину, щоб уже стрибнути. Але саме тієї хвилі з-за крутого берега виринув вертоліт.
З несподіванки вовк відскочив убік. А за ним — і всі інші.
Вовки з’юрмилися осторонь.
Вертоліт злетів вище. Почав падати на них. Він гнівно форкав. Зривав із криги сніг. Дмухав гострим колючим вітром.
Вовки не витримали. Кинулись геть.
Вертоліт трохи пролетів за ними, ніби хотів упевнитись, що вони не вернуться. А тоді похилив назад, у долину.
Олень уже стояв на кризі. Вертоліт зробив над ним коло і поплив до верхів’я ріки. Олень трохи пробіг слідом, зупинився, вдячно хитнув головою. В очах йому яскріли радісні золотаві промінчики.
За матеріалами: Анатолій Григорук. "Гусак Червонолап". Художник В'ячеслав Легкобит. Київ, видавництво «Веселка», 1971 рік, 16 с.
Більше творів Анатолія Григорука на нашому сайті:
