Володимир Панченко
БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. КАТАРСИС
(післямова до перевидання історичного роману Ліни Костенко «Берестечко» (Київ, видавництво «Либідь», 2010 рік))
Історичний роман Ліни Костенко «Берестечко» писався майже протягом трьох десятиріч, і ця обставина має бути взята до уваги в розмові про твір. Факт сам по собі унікальний. В українській літератури є твори, які в силу різних обставин (переважно - драматичних, таких, що від самих авторів не залежали) чекали на вихід у світ кілька десятиліть. Проте рідко коли автор перебував у силовому полі свого задуму так довго, як Ліна Костенко. Задуманий і написаний невдовзі після хрущовської «відлиги», роман про Богдана Хмельницького і Берестечко не був одразу «відпущений» поетесою у відкрите море читацьких обговорень. Та й чи міг він, саме такий, з'явитися друком в умовах перших брежнєвських «заморозків»?
Варто пам'ятати і про надзвичайну самовимогливість поетеси. Можливо, й сам роман не відпускав авторку, змушуючи її постійно коригувати первинний задум, «шліфувати» текст - так, щоб, за Мікеланджело, від мармурової брили відпало все зайве?
Відповіді на ці питання знає хіба що сама Ліна Костенко. Або ж їх узагалі не існує: таємниці творчості на те й таємниці, щоб залишатися нерозгаданими, такими, що раціональних тлумачень не визнають. Ясно тільки, що роман «Берестечко» (принаймні - початково) пов'язаний із епохою шістдесятництва, що побачити світ він міг ще після збірки «Мандрівки серця» (1961) і книги поезій «Зоряний інтеграл», яка світу так і не побачила, оскільки була «розсипана» 1963 року. 1966 року у видавництві «Дніпро» мав вийти томик лірики Ліни Костенко в серії «Бібліотека поета», проте й цього не сталося. Не вийшла також збірка «Княжа гора» (1972).
Короткочасна лібералізація радянського суспільства в другій половині 1960-х стрімко завершувалася, починався затяжний період «брежнєвщини» з характерною для неї повзучою реставрацією старих, із сталінським душком, «порядків». У Юрія Давидова є роман про народовольців «Глуха пора листопаду». Друга половина 1960-х (а ще більшою мірою - 1970-ті роки) була саме такою порою - глухою. Хоча історія українських «незгодних» і тривала, проте течія вільнодумства все більше нагадувала річку Почайну. Почайна - то андеграунд київської природи: кажуть, що вона тече під землею.
Тема поразки була на часі.
Бібліографія Ліни Костенко безпристрасно зафіксувала, що в 1965 р. в Україні не було надруковано жодного її твору; в 1966-му з'явився один вірш («Крила»), до того ж - в атеїстичному журналі «Людина і світ»; у 1967 р. «Літературна Україна» подала добірку поетеси (сім віршів) із обнадійливою назвою рубрики «З нової книги» («Княжа гора»?). Наступного року один вірш надрукував журнал «Дніпро» («Кобзарю, знаєш, нелегка епоха цей двадцятий невгомонний вік…»). А далі - аж до 1976 р. - настала довга-довга перерва, якій, здавалося, не буде кінця…
Перша версія роману «Берестечко» належить саме тій порі «глухого листопаду».
Перше його видання з'явилося тільки влітку 1999 року. Втім, за десять років перед тим харківський журнал «Прапор» (1989 р., №6) видрукував великий фрагмент із «Берестечка», - той, який показує Богдана Хмельницького зануреним у спогади про його Гелену. У редакційному коментарі пояснювалося, що цей фрагмент мав з'явитися на сторінках часопису ще в другій половині 1960-х у супроводі короткої передмови Ігоря Муратова. Саме тоді «найдіяльніший член редколегії «Прапора», визначний поет, прозаїк і публіцист Ігор Муратов, перебуваючи в Києві, відвідав Ліну Костенко, переконав її в кончій потребі з'явитися перед читачами і привіз до редакції журналу розділ з її поеми про Богдана Хмельницького «Зелена пані Гелена»» *1 .
Передмова Ігоря Муратова збереглася. «Почнімо з того, що ми воліли б надрукувати твір, про який ми вже чули як про довершений, - писав І. Муратов. - Але виявилося, що Ліна Костенко ще працює над поемою і не вважає, що вона сьогодні вже готова для друку» *2. Тож читачам пропонувався лише уривок «Зелена пані Гелена». А щоб зняти можливі застереження й небажані знаки запитання, І. Муратов зробив до нього цікавий (і вельми важливий!) коментар, власне - подав історичну довідку, яка свідчила, що трагічна розв'язка (смерть Гелени від руки Тимоша Хмельницького) була достеменним фактом. У «Сказанії о войне козацкой з поляками» 1720 року згадано сина гетьманового Тимоша, який «Чаплинскую мачеху свою на воротах обвесил». Важливим було також посилання на академічне видання 1954 року, в якому зафіксовані епізоди з особистого життя гетьмана Богдана Хмельницького, що знайшли відображення в романі Ліни Костенко: «Коли почалася визвольна війна, Хмельницький за дозволом патріарха Паїсія одружився з жінкою Чаплинського, але ця шляхтянка виявилася недостойною гетьмана жінкою, підтримувала зв'язки з польською шляхтою і разом із своєю матір'ю розтрачувала майно Хмельницького, готуючись зрадити його. За відсутності гетьмана в 1651 р. Тиміш наказав покарати мачуху на смерть» (з коментаря зрозуміло, що Ігор Муратов користувався виписками, наданими йому авторкою).
І все ж, попри дипломатичні «ходи» І.Муратова, уривок «Зелена пані Гелена» в другій половині 1960-х надруковано не було: його здали до друкарні, заверстали в номер, проте «твір був знятий уже з журнальної верстки». Доля публікації в таких випадках вирішувалася поза редакцією (у якомусь із трьох можливих кабінетів - літ-цензора, обкому партії або КДБ).
Таким чином, перше знайомство читачів із майбутнім твором відбулося тільки в 1989 р. А потім минуло іще цілих десять років, перш ніж роман побачив світ у завершеному вигляді. Ліна Костенко вважала за можливе й необхідне дати згоду на видання його окремою книжкою саме в тривожному 1999-му, коли українське «Камо грядеши?» ризиковано нагадувало Гамлетове «To be or not to be?»
У короткій анотації, що її прийнято називати видавничою, чувся голос самої поетеси, яка пояснювала читачам: «Це книга про одну з найбільших трагедій української історії - битву під Берестечком. Написана ще в 1966 - 1967 роках, вона згодом не раз дописувалась на всіх етапах наступних українських трагедій - і після поразки 60-х, і в безвиході 70-х, і в оманливих пастках 80-х.
Протягом цього часу з конкретної поразки під конкретним Берестечком тема цього роману переростала у філософію поразки взагалі, в розуміння, що «поразка - це наука, ніяка перемога так не вчить», а відтак і в необхідність перемоги над поразкою. І, відкидаючи попередні варіанти як відгорілі ступені ракети, на сьогодні, вже в незалежній Україні, в часи, коли вона стоїть перед загрозою вже остаточної поразки, - ця книга з необхідності бути написаною переросла для автора в необхідність бути опублікованою» *3.
«Необхідність бути опублікованою» означала, що історичний роман «Берестечко» варто читати як твір-попередження. Україна ХУІІ століття мала чогось важливого навчити Україну ХХ і ХХІ століть. Історія гетьмана Богдана Хмельницького з його тріумфом і катастрофою, з його далеко не сповна використаними шансами мусила спонукати до осмислення коротких і тяжких уроків творення держави - вождями і всією нацією.
У вихідних даних першого видання історичного роману Ліни Костенко «Берестечко» зазначено, що підписаний до друку він був «15.06.99». ХХ століття поволі опускало завісу. Озираючись на це колоритне дійство, варто нагадати, що то був за час для України. Для нашого контексту це вкрай важливо, адже йдеться про суспільно-психологічну ситуацію, в якій з'явився роман про Богдана Хмельницького, його тяжку поразку і його перемогу над поразкою…
Минало вісім років української незалежності. Наближалися чергові президентські вибори. Було очевидно, що на пост глави держави реально претендуватимуть чинний Президент Леонід Кучма і хтось із т.зв. «канівської четвірки» (Олександр Мороз? Євген Марчук?). Лідеру ж комуністів Петру Симоненку в сценарії Банкової відводилася роль «асистента»: його потрібно було будь-що вивести в другий тур - і це означало б, що вибори виграє Кучма (за умови, якщо «канівська четвірка» розпадеться; зрештою - через зраду Мороза так і сталося).
Був час тривожних очікувань. Україна ніяк не могла визначитися зі своїми зовнішньополітичними пріоритетами, сповідуючи сумнівний принцип «багатовекторності». У внутрішньому житті економічно слабкої країни набирали сили авторитарні тенденції. До конституційних прав громадян влада ставилася зневажливо, а то й брутально. Демократичні свободи лишень імітувалися. Державна машина готова була в будь-який момент грубо підім'яти їх, залучаючи до цього як адміністративні засоби впливу на невдоволених та незгідних, так і правоохоронні органи, які незрідка ігнорували закон задля примх вищого начальства. Атмосфера безкарності підштовхувала власть імущих навіть до злочинних дій. Через рік руками високопоставлених міліціонерів буде вбито опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе, - режим уже був готовий до подібних розправ. Президентські вибори осені 1999-го тільки закріпили в головах можновладців переконання: «Нам можна все». Адже під час виборчої кампанії влада поводила себе вкрай нахабно - і суспільство дозволяло це нахабство. Воно ще не дозріло до того протесту, який сколихне Україну в 2004-му. Домінували зневіра і готовність до поразки…
Саме за таких обставин і з'явився роман Ліни Костенко «Берестечко» - твір, у якому тема подолання поразки є ключовою.
Свого Богдана Ліна Костенко показала в момент його найбільшого приниження і занепаду духу - в страшні дні червня 1651 року, про які «Літопис Самовидця» оповідає так: «Хмельницький зі всією потугою пішов проти короля його милости. А король стояв під Берестечком. … Першої неділі Петрового посту гетьман Хмельницький дав бій війську королівському. … Хан кримський почав якісь перемовини з королем - і невдовзі відступив, залишивши козаків самих. Побачивши це, Хмельницький із писарем поскакали до хана, але той не дався вмовити його…» *4.
Свідчення козацького літописця - скупі, проте є й чимало інших джерел, які допомагають «реконструювати» хроніку й панораму подій під «конкретним Берестечком» 1651 року. Власне, події довкола битви й сама битва розписані очевидцями й істориками з максимальною пунктуальністю. Той, хто воліє побачити панораму й деталі цієї події, матиме таку можливість, читаючи цілу гору праць - від «Богдана Хмельницького» Миколи Костомарова й «Історії України-Руси» Михайла Грушевського до археологічних досліджень Ігоря Свєшникова та праці польського дослідника Р. Романьського «Beresteczko» (2009 р.). Проте Ліні Костенко не йшлося про «реконструкцію», - відштовхуючись від фактів історії, вона створювала художню версію Берестечка. І цікавив її передусім козацький гетьман.
Роман «Берестечко» - це монолог Богдана Хмельницького, який на наших очах переживає трагедію поразки. Дізнавшись про те, що татарське військо покинуло поле битви, він, злий і звідчаєний, кинувся наздоганяти хана, сподіваючись повернути його, - проте все склалося якнайгірше: хан волів утікати, кинувши союзників, та ще й узявши Хмельницького під варту. Як свідчив Ж.-Б.Шерер, він (хан) наговорив гетьману різких слів, дорікаючи за те, що той, мовляв, «приховав реальну силу поляків» *5.
Не будемо вивіряти фабулу роману Ліни Костенко хронікою реальних подій (М. Грушевський, скажімо, писав, що ніякого полону насправді не було; «в дійсності він /Богдан Хмельницький. - В.П./ зістававсь у хана, мабуть, недовго і стільки, скільки сам хотів» *6). Не будемо зіставляти різнобачення і різночитання подій їх сучасниками. Все це, зрештою, вже зроблено самою поетесою, яка шукала в мемуарах, літописах, дослідженнях не протокольний звіт історії, а душу подій. Усе інше - тло, декорації, як, скажімо, порожній замок у Паволочі, де зупинився гетьман після викупу з полону.
Із паволоцького усамітнення гетьмана й починається роман «Берестечко». Міський писар із реального Паволоча 1651 року розповідав якомусь полякові, - автору щоденника, згодом прочитаного істориками, - що Хмельницький у Паволочі «пив два дні й ночі», - і це могло означати одне - глибокий відчай, душевну катастрофу, приголомшеність поразкою.
Сюжет роману Ліни Костенко - це спогади і рефлексії Богдана Хмельницького. Їх вільний плин зумовив таку ж вільну композицію твору, в якій переплелися події давні й недавні, приватні - і загальноукраїнські. Богдан-гетьман у тих своїх рефлексіях невіддільний від Богдана-людини - з усіма його драмами, слабкощами, помилками, а водночас і могуттю, здатністю повстати мало що не з руїн духу. Зовнішня статика (теперішній час у романі «Берестечко» - перші дні після битви; місце дії - паволоцький замок) не перешкоджає високій психологічній напрузі твору. І саме цей - психологічний - сюжет є рушієм тієї драматургії, що розгортається перед читачем.
Від депресії до воскресіння - такою є амплітуда душевних станів Богдана в романі Ліни Костенко. Він прокручує в пам’яті все, що сталося, раз у раз повертаючись до найголовнішого питання: «Усе ж було за нас. Чому ж програли ми?» Дивовижно, але ці його слова майже буквально збігаються із тим, що написав Євген Маланюк, згадуючи «ісход» 1920 року, яким закінчувалася історія УНР: «Як це сталося, що ми, адже ж озброєні духом великої ідеї, опинилися в таборах? Як це сталося, що ми, адже ж ідейно непереможні, тепер - переможені й безсилі? Як могло статися, що ми, сини Батьківщини, Батьківщину - покинули, і Вона - залишилася без нас, її вірних синів?» *7.
Біль поразки в усі часи однаковий, і що з того, що рік Берестечка відділений від року драматичного «ісходу» величезною дистанцією?
У повторюваності поразок є якийсь національний фатум, - але якщо це так, то в чому його суть і яка природа того фатуму? Богданові думки, в яких відбилося його розуміння себе й України, його, сказати б, націософія, стосуються саме цих питань.
Звісно, він передусім виставляє рахунок самому собі. До болісного морального самокатування гетьмана спонукає не тільки тягар щойно пережитої мілітарної катастрофи, а й усе, що було побачено й почуто ним на шляху від Берестечка до Паволоча. Хмельницькому – самотньому подорожньому, в якому не всі впізнають гетьмана, - доводиться вислуховувати від своїх випадкових супутників і знайомців прикрі слова, адресовані гетьману «заочно». Їх так багато, що в якийсь момент Богдан відчуває страшний холод відчуження й безнадії: «Я розминаюсь із своїм народом». Картина загальної розрухи і хаосу також не може не вразити його (це ж саме після Берестечка на Лівобережжі з’являться тисячі переселенців із Правобережної України!).
І ось на цьому самосудному вогні Богдан Хмельницький приходить до гіркого висновку, що «зерно поразки» було заховане в ньому самому.
По-перше, будучи козацьким вождем і «підданцем короля» в одній особі, він так і не звільнився від своєї роздвоєності, від сумнівів і вагань (реальному Хмельницькому ця внутрішня колізія також була добре знайома). Найбільше картає себе Богдан за Зборів (початок серпня 1849 року), коли король Ян Казимир із його військом уже, здавалося, був остаточно повержений. Залишалося мало - взяти «шапку Мономаха», себто - всю повноту державної влади. Згадуючи Зборів, Хмельницький не може простити собі нерішучості: «Я раптом сумнівам уліг.// В мені підданець короля презміг.//І звичка, звичка, спадок всіх неволь, -//болото… жаба…все ж таки король». «Я не хотів принизить короля», - з досадою думає гетьман, маючи тепер чимало прикрих аргументів стосовно своєї неготовності максимально скористатися перемогами козацького війська. Варто тільки зауважити, що Богданові оцінки битви під Зборовом та її наслідків, закріплених у договорі, суворіші за висновки істориків: багато що тоді, 5-7 серпня 1849 р., вирішили переговори Іслам-Гірея з поляками, - хан побоювався швидкого зміцнення потуги Української держави, тому вів власну дипломатичну гру. Не все, виходить, залежало від Богдана Хмельницького… Втім, хто сказав, що самосуд літературного героя має бути бездоганно об’єктивним і збалансованим? І кому з істориків дано зазирнути в душу гетьмана? Таке під силу тільки поетам…
По-друге… По-друге – Гелена. Ліна Костенко приділила цій гетьманській love story чимало авторської уваги, і ті сторінки роману, на яких ідеться про особисту драму гетьмана, я б відніс до найбільш яскравих. Богдан тут постає наодинці зі своєю любов’ю-мукою – по-юнацьки беззахисний, безоглядний, сповнений пристрасті, владний і покірний водночас. Його душу розривають ревнощі, уражений шляхетський (та й просто – чоловічий) гонор не дає спокою, проте він і кається перед своєю Геленою, покараною Тимошем, і якось винувато докоряє синові за жорстокість, - мовляв, «я ж хіба наказував, щоб аж так, смерть?» Якщо існує «діалектика душі», то саме тут вона і явлена – в оцих борсаннях ніжно-жорстокої Богданової душі, в його докорах «блудниці вавилонської» - і намаганнях, попри все, захистити Гелену від холодних чужих вироків («не чіпайте її. Вона мені в хмарах пливе…»), а тим самим захистити й дикий мед свого щастя, що перейшло в спомин…
У цій своїй душевній розшарпаності Богдан Ліни Костенко бачить «зерно поразки», і можемо собі тільки уявити, як би таке мотивування всього, що сталося під Берестечком, коментувалося критиками радянської доби з їх підозріливістю щодо суб’єктивних чинників історичних подій. Утім, авторка роману суб’єктивними чинниками якраз і не обмежилася. Самосуд героя переходить у роздум на теми, сказати б, націософські. Це може видатися навіть несподіваним, адже про свою поразку мав би, здавалося б, міркувати передусім Хмельницький-полководець. Тим часом, військові, тактичні аспекти поразки під Берестечком у внутрішньому монолозі героя роману окреслені ледь-ледь (зрада хана, несподіваний дощ). Можливо, тому, що битва відбулася фактично без Богдана Хмельницького?
Здається, річ усе-таки в іншому. В тому, що Ліну Костенко цікавив не так Хмельницький-полководець, як Хмельницький – політик, мислитель, моралізатор. Вона мовби «возносить» його над битвою, щоб дати можливість своєму героєві висповідатися. І в сповіді тій сказати всі слова правди – про себе й про націю. Це та частина роману, яка найбільше надається для того, щоб її «розбирали» на цитати. Вона містить значний публіцистичний ресурс, оскільки Богданові думки екстраполюються на часи пізніші, аж до теперішніх включно.
Гірка «наука поразки» спонукає гетьмана до діагностування національних «хвороб» - і він напружено, з досадою, скрухою, а то й сарказмом, розмірковує про них. Про брак переможного духу в критичних ситуаціях; продукування перевертнів, завжди готових перекинутися до ворога заради шкурного інтересу («Один за тебе умре. Другий тебе продасть. Третій не знає, хто його мати»); «кляту щирість», що є синонімом простодушності й наївності («Божа лялька з глини», - це про «недовиліплену» націю)… Але найчастіше - про брак єдності, метушню довкола булави і «мискоборство»:
Є боротьба за долю України.
Все інше - то велике мискоборство.
Через півстоліття після Богдана Хмельницького з тієї ж причини журитиметься й Іван Мазепа у своїй «Думі»: «През незгоду всі пропали, Самі себе звоювали»…
У романі Ліни Костенко «Берестечко» продовжилася традиція пекучої національної самокритики, що не переривалася в українській літературі ні в ХІХ-му, ні в ХХ століттях. Надто багато поживи давала (і дає) для неї наша історія.
Течія розмислів і рефлексій Богдана Хмельницького цілком природна і психологічно вмотивована; його критицизм не сповзає у національний «мазохізм»; навіть наодинці з поразкою він залишається гетьманом. Гетьманом, який має перед собою широке поле історії, панораму всієї Європи середини ХУІІ ст.
Вельми цікаві його «геополітичні» роздуми, передусім - про той «бермудський» трикутник, у якому йому довелося обертатися: Польща - Москва - Крим. Богдан «пропускає» крізь оптику своїх оцінок королів, ханів і царів, не забуваючи при цьому провести межу між можновладцями й народами.
До слова «народ» він має якийсь особливий сентимент. Часом - усупереч депресії! - буває патетичним. А інколи - усупереч досаді! - вишукано-дипломатичним. Згадуючи про зрадливого хана, Богдан Хмельницький не забуває уточнити сам себе: мовляв, відступник - хан, а не татари («народ не зрадить зроду»). Хоча, природно, йшлося все ж про лукавство татар, без огляду на те, хто з них хан, а хто - народ. Принаймні, сповнений гіркоти й досади Богдан навряд чи став би вдаватися у тій конкретній ситуації до тонких розрізнень можновладців і простолюду. І його ситуативна злість на союзників зовсім не означала б його нелюбові чи упередженості до татар. Можливо, мимовільна Богданова патетика і схильність (подеколи) до «дипломатії» виказує в ньому літературного персонажа 1960-х років?
Тим паче, що водночас, «поруч» бачимо й дещо іншого, значно категоричнішого Богдана, літературного героя 1990-х років (роман «Берестечко» писався ж довго!). Це той Богдан, який залишає свою «дипломатію» осторонь, і міркує так, як ось у цій заочній розмові з Ганною Золотаренко, своєю новою дружиною:
Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою.
Хай Україну чаша ця мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
Бо ті сплюндрують, а вона ковтне.
Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
Готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.
Був Київ стольний. Русь була святою.
А московити - Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, -
Така страшна захланна калита!
Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел - двоглавий. Юрій - довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!
Богдан Хмельницький ще не знає, що через три роки укладе з тією ж таки Москвою союз, - а монолог його виглядає так, ніби 1654 рік уже позаду.
Себто, Богдан у романі «вознесений» не тільки над битвою, а, до певної міри, й над часом. Йому дано «забігати» в майбутнє, випереджати події, віддзеркалювати у своїх рефлексіях досвід людини ХХ століття. Це означає, що голос героя «приростає» авторським голосом. Звідси - виразний публіцистичний ефект роману.
Особливо відчутний авторський голос у тих фрагментах Богданового монологу, де йдеться про потребу нації у Слові «піїта», яке б доповнило мілітарну міць - інтелектуальною і культурною потугою.
От ми такі і є в очах всії Європи -
Козакко, чернь, поспільство для ярма.
Ізгої, бидло, мужики і хлопи,
В яких для світу речників нема.
А що у нас робить всесвітньому піїту?
Ні світського письма, ні людяних понять.
Піїти всіх земель говорять всі до світу,
А наші все до себе гомонять.
Ну, а якби нам матінка Оранта
Підкинула Вергілія чи Данта?
То й був би він тут за приблуду
І невідомий на весь світ
Неодукованого люду
Неошанований піїт.
Варіації цієї теми ще не раз з’являться в роздумах гетьмана, якому зовсім не байдужа «гуманітарна аура нації». У Хмельницькому поетеса, сказати б, знайшла свого «спільника», однодумця - і речника! Сповідь гетьмана в такі моменти стає ліричною сповіддю самої авторки…
Ліні Костенко дорікали за те, що її Богданові начебто бракує аристократичного блиску. Хоча об’єктивно, з усієї суми епізодів, рефлексій, мізансцен, із гіркої Богданової сповіді, то імпульсивно-нервової, то спокійно-розмислової, постає небуденна людина, в якій упізнаємо чигиринського сотника - шляхтича Речі Посполитої - королівського підданого - закоханого ревнивця - збунтованого козацького вождя - зрештою, певного своєї місії гетьмана.
І чи варто дивуватися мовному портрету героя, в якому знаходиться місце не тільки для, сказати б, високого стилю, а й для бурлескної стихії? Богдан від того не перетворюється на Енея; його «простецька», усно-розмовна лексика, що з’являється час од часу, в одних випадках є радше прикриттям гіркоти, в інших - словесним «карнавалом», де все поруч - іронія, лайка, добродушна усмішка, сарказм… Без просторіччя, опинившись (уявімо таке!) в латах велемудрої, штудерної, всуціль «аристократичної» мови, Хмельницький Ліни Костенко багато втратив би…
Взагалі, мова роману «Берестечко» - особлива матерія: вона «пахне» ХVІІ століттям, гетьманськими універсалами, легким народно-пісенним вітерцем, побутом і війною, книжною «мудрацією» з її історичними й біблійними відгомонами; у ній легко уживаються, переплітаючись, різні стилі і «партії». Слова розкриваються авторці, виграючи своєю доладністю, нюансами значень, «запахами». Сумлінний словолюбець-лінвіст знайде в «Берестечку» лексичні золоті розсипи; він неодмінно помітить слова-раритети й слова-новотвори; зауважить любов авторки до внутрішніх співзвуч (на зразок: «стогін на сто гін», чи «коси наші неклепані, діти наші неплекані…»); і, звичайно ж, мимоволі усміхнеться, зустрівшись із дивовижною поезією українських топонімів та антропонімів, що їх Ліна Костенко щедро, наче з рукава, «висипала» перед читачем.
А є ж іще й ритм, музика, дихання цієї мови! Зміна ритмів знаменує зміну оповідних планів, переходи від одного спогаду до іншого і від спогаду - до реальності, емоційні переключення. Роман «Берестечко» змушує згадати Шевченкові емоційні амплітуди: для переходу, скажімо, від гніву до ніжності поетові вистачало зовсім короткої дистанції. Так і в Ліни Костенко: душа її Хмельницького нагадує кратер вулкана, де все кипить, де «колір» почуттів - надзвичайно виразний у своїх переливах. Від трагічних інтонацій - до тихої лірики, від лайки - до схлипу, від гніву - до елегії, від сарказму - до майже дитячого зачудування, - усе це ріка Богданого внутрішнього мовлення…
Є в ній головна течія, що визначає психологічний сюжет роману: важке постання державця в людині, яка змагається сама з собою. І, зрештою, таки долає поразку у собі.
Але перед цим Богдановим воскресінням, завершуючи історію його поразки, Ліна Костенко влаштувала справжню містерію - із чаклуваннями віщунки-відьми, яка вже три роки не полишає Богдана в його походах, а тепер - товчеться коло нього у Паволоцькій фортеці; із викликанням духу козака Небаби; з віщуваннями того, що буде з Богданом і Україною ПОТІМ, пізніше, в майбутньому часі. Власне, то сам Дух явився в образі козака Небаби, щоб сказати про часи, прожиті Україною після Хмельницького, а також про нелегку Богданову славу. На те він і Дух, щоб знати все, і не ховати правди. Душа Богданова не знатиме спокою, каже Дух: «в розпачі німому» вона «нестиме неспокутуваний гріх», - той, що про нього нагадає «гетьман слова» Тарас Шевченко. Переяслав. Необачна присяга. І жах поглинання України. Надовго, на кілька століть...
Справді, реальний Богдан Хмельницький полишав цей світ із тяжкою душею. Недарма Дмитро Бантиш-Каменський в «Історії Малоросії» (1822 р.) писав, що причиною його смерті були не тільки старість (62 роки!) і хвороби, а й «душевне хвилювання». Гетьман усвідомлював, що потрапив у пастку, що його спроби вести самостійну зовнішню політику наражаються на невдоволення царя. Д.Бантиш-Каменський згадав, що коли вже Богдан був на смертному одрі, до нього прибули посланці московського монарха, щоб висловити волю царя, який гнівався на гетьмана за його незалежну політику у відносинах із трансільванським князем і шведським королем. Зустріч, по суті, завершилася конфліктом, вибухом «душевного хвилювання» Хмельницького. «Ніколи не відстану я від шведського короля, з яким дружу понад шість років, перш ніж вступив у підданство Його Царської Величності, - сказав Богдан Хмельницький. - Шведи - люди правдиві: вміють зберігати і приязнь, і обіцянки; а великий государ учинив наді мною, гетьманом, і над усім військом Запорозьким немилосердя своє, примирившись із поляками і бажаючи повернути їм нашу вітчизну» *8.
Цілковите ігнорування царем інтересів України, політика поглинання козацької держави, ставлення до гетьмана як до покірного і безмовного васала, - усе це не могло не спричинитися до того самого «розпачу німого», про який ідеться в романі «Берестечко»...
Фінальна містерія у Ліни Костенко завершується дивом: «зелений кінь» - втілення самої Долі! - приносить Богданові порятунок. Вершницю, жінку - Ганну Золотаренко, яка являється гетьманові як надія, винагорода за його терзання і як благословення *9. «О, жінко, ти життя»… Ці «античні» слова звучать наприкінці роману як величальна вічній силі роду, вітальній стихії жіночності. Повільно й важко «виринає» Хмельницький зі своєї депресії, щоб знову зібрати військо і знову стати на чолі України, яка прагне волі.
На межі ХІІ-ХІІІ століть безіменний автор «Слова о полку Ігоревім» свою поему про поразку завершував тріумфом князя Ігоря, який повертається з половецького полону до Києва.
Не залишав наодинці з безнадією своїх читачів і Тарас Шевченко. Обпікаючи душі земляків інвективами й докорами, апелюючи до почуття національного сорому, честі, елементарної людської гідності, він не раз завершував плачі та «єреміїади» викликанням волі, візією воскресіння, чудом подоланої поразки…
Роман «Берестечко» (як і роман «Маруся Чурай», що завершується «світлим воскресінням» героїні й Полтави) написано в тій же традиції «зміцнення сердець»: герой проходить через очищення трагедією, поразку - подолано, і хоч тріумфу в Ліни Костенко немає, проте є світло надії, без якого життя взагалі не мало б жодного сенсу. Це - світло катарсису, що має відроджувальну силу.
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник, автор відомих статей, монографій, підручників на літературну та історичну тематику, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук, член Національної спілки письменників України.
Примітки:
1. Чернишов А. Історія нездійсненої публікації //Прапор». - 1989. - №6. - стор.13.
2. Там само. - стор. 13-14.
3. Див.: Костенко Ліна. Берестечко. - Київ, 1999.
4. Літопис Самовидця. - Київ,1971. - стор.60.
5. Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії. - Київ, 1994. - стор.102.
6. Грушевський М. Історія України-Руси. В одинадцяти томах, дванадцяти книгах. - Т.ІХ-1. - Київ, 1996. - стор.306.
7. Маланюк Є. Дмитро Донцов // Маланюк Є. Книга спостережень. Статті про літературу. - Київ, 1997. - стор. 343.
8. Див.: Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. - К., 1993. - стор. 215-218.
9. Після Берестечка і Паволоча Богдан Хмельницький повернувся у щасливий для себе Корсунь, де він і збирав своє військо. Там, у місцевій церкві, гетьман повінчався з Ганною Золотаренко. Є достатньо свідчень про те, що Ганна була «владною гетьманшою» (так її назвав історик Олександр Лазаревський); вона брала участь у справах чоловіка і навіть - коли він уже хворів - підписувала універсали (див.: Лазаревский А. Властная гетманша //Киевская старина. - 1882. - №1).
Історичний роман "Берестечко" Ліни Костенко читайте на нашому сайті:
Більше творів Ліни Костенко на нашому сайті:
Ліна Костенко. Творчий шлях, поезії.
На поетичному Олімпі України серед інших славних імен уже багато років і навіть десятиліть живе “нерозгадане чудо”, “неймовірний птах”, “казка казок”, “голос народу”, “пілігрім вічності”, “і мудра, і дитя”, котра нічим не осквернила душу - Ліна Костенко.