Микола Вороний. Поема "Євшан-зілля"

Микола Вороний

ЄВШАН-ЗІЛЛЯ

"Да луче есть на своей земли костю лечи
ине ли на чюже славну быти"
Лiтопис, за Iпатським списком

В давнiх лiтописях наших
Єсть одно оповiдання,
Що зворушує у серцi
Найсвятiшi почування.

Не блищить воно красою
Слiв гучних i мальовничих,
Не вихвалює героїв
Та їх вчинків войовничих.

Нi, про інше щось говорить
Те старе оповiдання…
Мiж рядками слiв таїться
В нiм якесь пророкування.

I воно живить надiю,
Певну вiру в iдеали
Тiм, котрi вже край свiй рiдний
Зацурали, занедбали…

******

Жив у Києвi в неволi
Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина.

Мономах, князь Володимир,
Взяв його пiд час походу
3 ясирем в полон i потiм
При собi лишив за вроду.

Оточив його почотом
І розкошами догiдно —
І жилось тому хлоп’ятi
І безпечно, i вигiдно.

Час минав, і став помалу
Рiдний степ вiн забувати,
Край чужий, чужi звичаї
Як за рiднi, уважати.

Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко вiку доживати
Пiд вагою самотини.

Зажурився, засмутився...
В день не їсть, а серед ночi
Плаче бiдний та зiтхає,
Сну не знають його очi.

Нi вiд кого вiн не має
Нi утiхи, нi поради.
Свiт увесь йому здається
Без краси i без принади.

Кличе вiн гудця до себе
I таку держить промову,
Що мов кров’ю з його серця
Слово точиться по слову.

«Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сiрим вовком в полi скачеш,
Розумiєшся на чарах.

Божий дар ти маєш з неба
Людям долю вiщувати,
Словом, пiснею своєю
Всiх до себе привертати.

Ти пiди у землю руську,
Ворогiв наших країну —
Вiдшукай там мого сина,
Мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь
Я за ним i днi i ночi,
Як давно вже виглядають
Його звiдтiль мої очi.

Заспiвай ти йому пiсню
Нашу, рiдну, половецьку,
Про життя привiльне наше,
Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе,
Дай йому євшану-зiлля,
Щоб, понюхавши, згадав вiн
Степу рiдного привiлля!»

I пiшов гудець в дорогу,
Йде вiн три днi i три ночi,
На четвертий день приходить
В мiсто Київ опiвночi.

Крадькома пройшов, мов злодiй,
Вiн до сина свого пана
I почав казати стиха
Мову зрадженого хана.

Улещає, намовляє…
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Вiн i батька, i родину.

І гудець по струнах вдарив!
Наче вiтер у негоду,
Загула невпинна пiсня —
Пiсня вiльного народу:

Про славетнiї подiї —
Тi подiї половецькi,
Про лицарськiї походи —
Тi походи молодецькi!

Мов скажена хуртовина,
Мов страшнi Перуна громи,
Так ревли-стогнали струни
I той спiв гудця-сiроми!

Але ось вже затихає
Бренькiт дужий, акордовий
I замiсто його чути
Спiв народний, колисковий.

То гудець спiває тихо
Пiсню тую, що спiвала
Мати синовi свойому,
Як маленьким колисала.

Наче лагiдна молитва,
Журно пiсня та лунає.
Ось її акорд останнiй
В пiтьмi ночi потопає...

Aле спiв цей нiжний, любий,
Анi перший — сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце;
Вiн сидить нiмий, байдужий.

I схилилася стареча
Голова гудця на груди —
Там, де пустка замiсть серця,
Порятунку вже не буде!..

Але нi! Ще є надiя
Тут, на грудях, в сповиточку!
I тремтячими руками
Розриває вiн сорочку

I з грудей своїх знiмає
Той євшан, чарiвне зiлля,
I понюхать юнаковi
Подає оте бадилля.

Що це враз з юнаком сталось?
Твар поблідла у небоги,
Затремтiв, очима блиснув
I зiрвавсь на рiвнi ноги.

Рiдний степ — широкий, вiльний,
Пишнобарвний i квiтчастий —
Раптом став перед очима,
3 ним i батенько нещасний!..

Воля, воленька кохана!
Рiднi шатра, рiднi люди…
Все це разом промайнуло,
Стисло горло, сперло груди.

«Краще в рiднiм краї милiм
Полягти кiстьми, сконати,
Нiж в землi чужiй, ворожiй
В славi й шанi пробувати!»

Так вiн скрикнув, і в дорогу
В нiчку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.

Байраками та ярами
Неутомно прохожали —
В рiдний степ, у край веселий
Простували, поспiшали.

*****

Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синiв твоїх багато
На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не вiдцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
I кохання у серденьку?

Марна рiч! Були i в тебе
Кобзарi — гудцi народнi,
Що спiвали–вiщували
Заповiти благороднi,—

А проте тiєї сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема i манiвцями
Ми блукаєм без дороги!..

Де ж того євшану взяти,
Того зiлля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свiй повороту?!

(Полтава, 11.VІІІ.1899)