"Лебідь" - оповідання Остапа Вишні зі збірки "Мисливські усмішки"


Остап Вишня. Лебідь. Оповідання зі збірки Мисливські усмішки. Малюнки Віктора Боковні.

 

Остап Вишня

ЛЕБІДЬ

(оповідання зі збірки "Мисливські усмішки")

 

Завантажити текст оповідання Остапа Вишні "Лебідь" (txt.zip)


І

Розчудеснi мiсця на рiчцi, на Пiвнiчнiм Дiнцi…
Вам нiколи там не доводилося бувати?
Коли не доводилося, - обов'язково побувайте.
Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змiєва.
Змiїв - мальовничий городок, тепер районний центр Харкiвської областi, - вiн розлiгся якраз на Пiвнiчному Дiнцi.
У Змiєвi ви вiзьмете човна й попливете за течiєю Пiвнiчним Дiнцем…
А пливти вам треба в червнi…
Ви потихеньку пливтимете i милуватиметеся чудесними краєвидами: лiворуч зеленiтимуть заливнi луки, - зеленi вони, тi луки, зеленi, та запашнi, уквiтчанi i ромашкою, i конюшиною, i дзвiночками, а iнодi серед зеленої соковитої трави червоно горiтиме квiтка степового тюльпана або дикого маку.
I скiльки ви пливтимете, весь час вiтатимуть вас своїм щебетанням веселi жовтобрюшки, канарейковi трясогузочки, пiдпадьомкатиме на вашу честь перепел i дерчатиме деркач.
З прибережного пiсочка з посвистом зриватимуться кулички, а в затоцi, вкритiй лататтям та бiлими лiлеями, мов почесний вартовий, вас зустрiчатиме сiра чапля.
На правому високому березi в кущах лiщини розриватимуться солов'ї…
Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора.
Наближаючись до Коропового хутора, Пiвнiчний Донець ширшає, робиться многоводнiшим, глибшає, - тут вiн упливає в лiс, - з обох берегiв над ним схиляються зеленi вiти густо-зеленої вiльшини, гостролистих кленiв, струнких дубiв, бересткiв, грабини, утворюючи над ласкавою рiкою казкову алею-тунель…
Стоять на височеньких протилежних берегах дерева i нiби вiтаються мiж собою, простягаючи одне одному зеленi вiти-руки.
Як випливете ви з алеї-тунелю, - острiвець невеличкий на вашiй путi буде, - зелений, зелений острiвець, зарослий i вiльхами, i вербами, i кугою, i високим-високим очеретом.
А на тому на островi пiд розлогою, старою, дуплястою вербою курiнь побачите, - благенький курiнь, такий собi очеретом сяк-так прикритий, а зверху ще вiтами, та кугою, та травою, - щоб од дощу десь приткнутися було…
І в куренi зеленої трави наслано, щоб можна було при нагодi, чи як уже дуже очi злипаються, подрiмати годину-другу.
Ген там гонiв, може, за п'ять, як рiчкою, там уже пором буде, щоб з лiвого берега на правий переправитися, - бо лiвим берегом ген он аж куди пiшли луки та й луки, та й луки, - а на правiм березi величенька серед лiсу галявина, де й розлiгся Коропiв хутiр, з хатами, з садками, з городами…
Ах, який чудесний Коропiв хутiр!
I хатiв за деревами та за садками не видно, i такi ж там соняшники, i така там квасоля, тичинами пiдтримувана, росте, - ну, просто вам як лiс…
Колишнi хуторяни, а теперiшнi колгоспники вам одразу i скажуть:
—    У нас не хутiр, а рай!
А ви вiзьмiть та їх i запитайте:
—    А ви рай бачили?
Вони за словом у кишеню не полiзуть:
—    А навiщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свiй єсть…
А коли ви вже захочете, щоб на свiй бiк їх пригорнути, ви їм скажiть:
—    Нi, товаришi, у вас тут тепер краще, як у раю! Вони вам привiтно посмiхнуться i скажуть:
—    Могло буть! Отакий Коропiв хутiр!

 

Остап Вишня. Лебідь. Оповідання зі збірки Мисливські усмішки. Малюнки Віктора Боковні.

 

 

ІІ


На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропiв хутiр ви не пливiть, а правуйте човна до отого зеленого-зеленого острiвця, тiльки обережненько правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак бiля куреня, куди вам пристати треба, - там лиманський дiд Кирило Iванович Дудка рибу вудить…
От вам i пощастило: вудочок нема, i ви спокiйно стукнулися човном об берег…
Пiдвели голову, а на березi бiля куреня дiд Кирило Iванович Дудка сидить.
У солом'яному брилi й босий…
—    Здоровенькi були, Кириле Iвановичу! - весело ви до нього…
—    Драстуйте, - вiн до вас…
—    Живенькi-здоровенькi? Як рибка? - ви дiдовi.
—    Порвало! - дiд вам.
—    Кого порвало?! Хто порвав?! - iнтересуєтеся ви.
—    Снасть! - сердито кидає Кирило Iванович. - Не бачите хiба! Ось! Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую i розплутати не можу! Сатана!
—    Та хто ж порвав, хто ж заплутав? - не вiдстаєте ви вiд дiда.
—    Хто ж, як не вiн!
—    А хто вiн?
—    Та що, ви не знаєте: короп! - люто вже говорить дiд i з серцем кидає на траву лiску. - Закурить нема?
—    Закурюйте, дiдусю! Закурили…
Помовчавши трохи, Кирило Iванович починає розповiдати…
—    Воно й брало потихеньку! Так тiльки ледь-ледь на свiт заблагословилося. Смик! I тихо… потiм ще раз - смик! I знову-тихо. А потiм повело, повело, повело, до того он, - бачите? - кущика по-о-овело! Дай, думаю, пiдсiкну! Сiп! Ех, воно ж як i рвонуло! Ех же ж, як i рвонуло! А волосiнь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Iз Рицаря, з племiнного, орловського рисака! Там така волосiнь, що на одну волосинку можна бузiвка налигати! Вудлище - дугою! Я - попускать! А воно рве, а воно рве! Я - держу! Коли ось - викидається! Їй-же богу, як ночви!
—    Ну, Кириле Iвановичу, невже ж таке велике?
—    Їй-богу, як ночви! Сатана! Бiльше, як сатана! Хвостом по водi як урiже, й на дно! Я - смик! А волосiнь - дзень! А я в воду з усiх нiг - лясь! I - по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досi он мокрi! Босий ходю. Так з гачком i пiшло! Бiля грузила - перервало.
—    Може, грузило волосiнь перетерло?
—    Е, нi! Перервало! Та хiба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кiлограмiв на двадцять! Не менше!
Вам краще повiрити Кириловi Iвановичу, щоб його не розгнiвати, бо Кирило Iванович Дудка, як розгнiвається, - замовкне, i нiколи в свiтi не розкаже вам, як вiн позатої весни на Лиманському озерi лебедя стрiляв…
Кирило Iванович дуже неохоче про того лебедя розповiдає, отже вам треба дуже тонко й дипломатичне роз'ятрити його рану, щоб вiн у гнiвi на свого онука Васька розказав вам про той випадок, пiдкреслюючи:
—    А все той гемонський Васько! Якби не вiн, був би лебiдь мiй…

 

ІІІ


—    Ой, той менi Васько! I досi забути не можу, - починає Кирило Iванович, запалюючи цигарку. - Да… Ви ж знаєте наше озеро Лиман. Воно звiдси, вiд Дiнця, кiлометрiв iз дванадцять. I село Лиман називається, i озеро Лиман. Кiлометрiв на сiм те озеро простяглося, аж до села Андрiївки. Чудесне озеро. На ньому андрiївськi колгоспники силу качок свiйських i гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А якi там карасi!… Вони й невеличкi, i не золотi, а срiблястi якiсь, - а до чого ж смачнi - i в юшцi й на сковорiдцi. Харкiв'яни на базарi завжди питають: "Чи не лиманськi, часом, карасi?" - "Лиманськi!" - "Давайте, дiду, давайте, спасибi, що привезли!" Да… Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче до села Лиман друге озеро, Чайки зветься… А мiж тими озерами такий собi перешийок, метрiв так iз п'ятсот, а може, й бiльше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур'яном, сiдаєш у ямку й сидиш: качка вранцi i ввечерi тягне, перелiтає або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки… i таки iнодi добре попострiляєш… Да… От позатої весни, якось надвечiр, прилiтає Васько, онук отой мiй гемонський, i ще з вулицi криком кричить:
—    Дiду-у-у! На Лиманi два лебедi сiло! Їй-бо, правда! Швидше, а то полетять!
Я за рушницю та туди. Васько бiжить за мною й командує:
—    Ви, дiдусю, бiжiть, сiдайте в ямцi, ми з Федьком побiжимо та забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сiли, на мiлкому!
—    Обережно, - кажу, - забрiдайте, щоб не потопилися!
—    Нi, там, дiду, мiлко! Не бiйтесь! - подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько.
Сiв я в ямцi, прикрився бур'яном, звiв курки, чекаю… А як спускався з гiрки, бачив, що справдi на Лиманi, недалечко вiд берега, з цього боку два лебедi плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та потихеньку до лебедiв пiдходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене i спина болить, уже й очi злипаються, i ноги терпнуть… Я терплю, - аякже: лебiдь! Коли ось чую Васькiв крик: "Дiду-у-у! Пильнуйте!" Пiдвiвся я трошки в ямцi, зирк у той бiк крiзь бур'ян, - бачу, справдi знялися з озера лебедi I летять просто на мене. I низько, так низько пливуть… Бiлi, бiлi, - аж нiби блищать… Сонечко якраз заходить, i як сонячний промiнь упаде на лебедя, - так у нього одно крило нiби золоте, а друге - срiбне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий - нижче, - i той, що нижче, прямує просто на мою ямку… У мене аж зуби цокотять i руки пiдскакують. Ось-ось уже лебiдь мене крилами накриє. Я беру його на мушку, вiрно беру, даю, як і треба, вперед: клац! не спалило!… Аж я зубами заскреготав. - Клац - з лiвого! - не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку i за чуба себе вхопив! Пiдбiгають Васько з Федьком:
—    Чого ж не стрiляли, дiду?!
А я не сказав, а нiби аж заревiв:
—    Не спа-га-га-ли-ло!
Васько пiдбiг до ямки, вхопив рушницю, - а в мене централка, тулка, добряче ружжо! - розкрив її.
—    Та вона ж у вас, дiдусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу:
—    Як не заряджена?!
—    Дивiться самi! - смiється Васько. - Де ж вашi набої?
Так отаке буває! Раз у життi довелося лебедя стрiляти, i забув рушницю зарядити! А все той Васько гемонський. "Швидше, - кричить, - швидше!" От тобi й швидше!

 

Остап Вишня. Лебідь. Оповідання зі збірки Мисливські усмішки. Малюнки Віктора Боковні.

 

ІV


Ви не смiйтеся з дiда Кирила Iвановича Дудки, бо вiн розсердиться…
А ви його так лагiдненько запитайте:
—    Весною це, дiдусю, було? А чи дозволено тодi було весняне полювання, не пам'ятаєте?
—    То ж бо й є, що не дозволено! Так хiба ж отямишся, коли Васько, як навiжений, кричить: "Швидше, дiду, бо лебедi сiли!" Хiба той Васько не спантеличить?
—    А цiєї весни, дiдусю, сiдали лебедi на Лиманi?
—    Сiдали! Васько бачив!
—    I що: не прибiгав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедiв стрiляти?
—    Таке скажете? Тепер Васько в пiонерах, та ще й за голову отих, - як їх там? - юннатiв, що ото птицю оберiгають! Так такий завзятий, що як побачить когось iз ружжом у заборонений час, - зразу до сiльради! Та ще й менi навеснi наказує:
—    Ховайте, дiдусю, рушницю аж до осенi! Кирило Iванович Дудка докурив цигарку i взявся знову розплутувати снасть…
Мовчав, мовчав, а потiм додав потихеньку:
—    Та воно, може, й краще, що тодi ружжо не "спалило", мав би я мороку, що навеснi лебедя встрелив.
…Тепер ви можете пливти Дiнцем на Коропiв хутiр i далi повз Козацьку могилу, аж до… та куди, хочете…

За матеріалами: Остап Вишня. "Дітям". Оповідання. Упорядкування Марії Євтушенко. Художник Віктор Боковня. Київ, видавництво "Веселка", 1989 р., стор. 143 - 155.

 

 

  Більше творів Остапа Вишні на нашому сайті:

Остап Вишня, видатний український майстер сатири та гумору
Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) — видатний український письменник, широко знаний у нашій країні та за рубежем, — увійшов в літературу як високоталановитий майстер сатири і гумору. Митець самобутній і неповторний, він формувався й зростав на грунті народного життя. Він — письменник поетичної вдачі, глибокий лірик, щиро залюблений у красу народного життя, народної мови, в неповторне духовне обличчя людей праці, в щедротну красу природи. 

Останні коментарі до сторінки
«"Лебідь" - оповідання Остапа Вишні зі збірки "Мисливські усмішки"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми