"Діти вулиці. Про статус сучасної української дитячої літератури" (Ірина Мацко)

Ірина Мацко
м. Тернопіль

Діти вулиці. Про статус сучасної української дитячої літератури​

Діти - своєрідна категорія читачів. Вони фантазують. З часом перетворюються в дорослого читача, а для цього їм потрібно "ввібрати" в себе хороші думки, приклади благородних вчинків, картини навколишньої краси. І якщо усього цього юні читачі наберуться достатньо, вони створять прекрасний завтрашній день.

А що може „ввібрати” дитина яку залишили без нагляду, викинули на вулицю, на самостійне виховання? Так звана – дитина вулиці. Яка й підбирає у період найбільшого розвитку, закладання у свідомості принципів та моральних цінностей, все, що підкидає їй ця вулиця, без контролю.

Що ж виросте з цих дітей?
Покоління, що виросло без Інтернету, відеоігор та конструкторів "Лего", добре пам'ятає захоплюючі й дотепні дитячі видання – яскравий доказ того, що не все в нас було поганим за радянських часів. З якою радістю діти чекали тоді поштаря, і скільки задоволення приносили оті журнали – хай навіть поліграфія та папір залишали бажати кращого.
Сучасна книга для дітей, як і для дорослих, значно відрізняється від літератури радянських часів. Вона дуже строката за змістом, метою, часто-густо вирізняється якістю зовнішнього оформлення.

В порівнянні з минулими десятиліттями репертуар та тиражі української літератури для дітей значно звузились (крім фольклору). Це, звичайно, негативно відображається на задоволенні читацьких запитів.
Покоління, що підростає, повинно мати своїх героїв, казкових, мультиплікаційних. Тих у яких воно може вчитися, яких матиме за приклад поведінки, принципів життя.

Невже збідніли творчі інтереси українських дитячих письменників? Чи потрібні інші підходи до книговидавничої політики?

В Україні книжки для дітей спільно з авторами створюють 250 видавництв. Зареєстровано 400 періодичних видань, що мали б друкувати твори для дітей. Але ніхто з них не досліджує, не відстежує літературного процесу.
У радянські часи за публікаціями у журналах “Малятко”, “Барвінок” формували цікавий і потрібний літературний щорічник “Дванадцять місяців”. На сторінки щорічника потрапляли найцікавіші твори. На жаль, таке потрібне видання, “пішло на дно”.
Близько чотирьох десятків дитячих видань – здавалося б, більш ніж достатньо, щоб задовольнити будь-чиї смаки, вподобання та фінансові можливості. Але придивившись більш пильно, можна помітити, що не менше 90 відсотків яскравого й барвистого "читва" більш скидається на яскраві картинки: грубуватий дизайн, псевдоукраїнська лексика, ріжуча ніжне дитяче око кольорова гама й занадто дрібний шрифт. На жаль, у нашій державі досі не існує комісії, яка б слідкувала за дотриманням гігієнічних, естетичних та педагогічних норм щодо дитячої періодики.

То де ж повинна висвітлюватися літературна критика, що тримає в полі зору тенденції розвитку дитячого  підрозділу української літератури?

У вищих навчальних закладах немає навіть окремих кафедр дитячої літератури — їх приєднано до інших. А як же тоді захист дисертацій з дитячої літератури?
Дитяча література може бути високоприбутковою — потрібна лише увага видавців, держави до майстрів слова. Назріла потреба створити товариство з науково-методичним часописом, яке об’єднало б письменників, видавців, педагогів для порятунку й розквіту дитячої літератури.
В Україні за всю історю від Київської Русі й донині навіть часопису щодо книговидання для дітей не було ("Весняні обрї" та "Література. Діти. Час" - щорічні збірники, а не часописи; а сучасні "Дитячі бібліотеки України" та "Шкільна бібліотека" - фахові вузько-спеціалізовані видання з бібліотечної справи).
Але доки такого спеціалізованого часопису нема, могли би прийти на допомогу журнали — “Дніпро”, “Дзвін”, “Кур’єр Кривбасу”, “Березіль”. Було б добре, якби там запрацювали дитячі сторіночки, де не лише оспівували б сонце-віконце, а й друкували аналітичні матеріали. Було б непогано, якби дитячі письменники розповідали про принади дитячої літератури студентам відділення літературної творчості Національного університету. Адже можуть багато розповісти про тонкощі письменницького ремесла Всеволод Нестайко, Борис Комар, Михайло Слабошпицький, Анатолій Качан. Потрібна всеукраїнська дитяча газета, потрібен тісніший контакт з міністерствами культури та освіти. Бо ж справа спільна, а ось порозуміння між нами  бракує.

Кандидат історичних наук, яка 20 років займалася науковою діяльностю в галузі книговидання для дітей, Наталя Марченко ратує за створення науково-методичного видання часопису.

„Літературно-критичне видання часопису - мертвонароджена дитина. На даний час автори й не критики можуть навіть гідно заповнити відведені на дитячу літературу сторінки в уже існуючих виданнях. Тому, власне, ті сторінки й зникли.
Саме створення науково-методичного видання з ваківським грифом (філологія, історія, мистецтвознасвтво), яке дасть змогу повернути обличчям до книговидання для дітей, науковців, дасть змогу винести на світ читача незаангажовану грунтовну критику, відродити написання статей в жанр "життя творчість" щодо письменників для дітей, продовжити розмову про теоретичні та прикладні проблеми самого тексту для дітей. Дозволить ввійти в міжнародну спільноту, де в кожній європейській країні є як не інститут дитячого читання, то хоч асоціація вчених, що переймаються цими питаннями.
Коло зацікавлених, хай по крапельці, але буде формуватися.”

Як би не критикували літературу раданських часів через її ідейну спрямованість, та підгрунтя все-таки там було міцне і гідне. Кожен твір, що входив до підручника літератури, був детально вивчений, проаналізований, відредагований. Так, там була велика цензура і твори, що були замовлені у відомих дитячих письменників, були скурпульозно порізані та перероблені, перш ніж увішли до хрестоматії. Проте влада виділяла значні кошти на цю справу, найкращих фахівців, створювала ради та комітети по дослідженню дитячої літератури. Мабуть чітко розуміли урядовці, яке велике значення мають твори, на яких ростуть діти. І хто з них потім виросте.
Нажаль, таке враження, що зараз це питання останнє у черзі важливих питань держави. Але ж на вихованні дітей не можна заощаджувати.
Великий вклад у висвітлення питання дослідження дитячої літератури та розміру проблеми, що назріла, внесла авторка, університетський викладач з 30-річним досвідом викладання теорії та історії дитячої літератури, яка останнім часом працює лектором болгарської мови і літератури у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, Україна - М.Славова у своїх працях. Зокрема, у книзі „Попелюшка літератури”.
Починаючи свою книгу про дитячу літературу з "вічних" та загальних проблем, М. Славова завершує її проблемами сьогодення. Сучасний стан української дитячої літератури - проблема не стільки художня, скільки соціальна. Плачевний статус дитячої книги, який ми спостерігаємо сьогодні, вже відчувається, а надалі він ще більше відобразиться на духовному стані майбутніх поколінь.
Загалом в українській літературі для дітей сьогодні є величезні проблеми. Маємо дуже багато дитячих письменників, але дуже мало книжок, які можна було б радити сучасній дитині. Свого часу була гарна книжка Оксани Іваненко «Сандалики, повна швидкість!», «Великі очі», «Лісові казки». Твір «Сіроманець» Вінграновського і сьогодні нічого не втратив – це повість, яка може бути перевидана і з задоволенням прочитана нашими дітьми. Це твори Григора Тютюнника, Дмитра Павличка. Була розкішна книжечка Ліни Костенко «Вірші для дітей». Де вони зараз? Чому не перевидаються?

Що ж відбувається? Занепад системи підготовки дитячих видань, методики, дослідження цієї галузі.
Таке враження, що дітей вигнали на вулицю. Ростіть як собі знаєте...
А що виросте? Яке покоління? На яких ідеалах, героях? Державі до цього, як бачимо, байдуже.

Сьогодні світова дитяча література переживає справжній ренесанс. Гаррі Поттер ось уже скільки років підкоряє серця юних читачів. У Великобританії у п’ятірці найкращих письменників — троє дитячих. Громадяни Росії більш як півстоліття навстоячки виспівують слова, написані дитячим поетом. У Швеції мало який письменник наважиться стати поруч з Астрід Ліндгрен та Туве Янссон. І зрозуміло, чому скрізь до дитячого письменника ставляться, як до дорослого, тільки ще краще. Адже в тих країнах підростаюче покоління перебуває в центрі уваги суспільства.
Лише в нас усе, не як у людей. Дитяча література практично відділена від держави. Та й від своїх же “дорослих” колег доводиться чути зневажливе: “дитяча література? Це ж примітив на рівні “сонце-віконце”! Таким “цінителям” не зайве нагадати, що в українській дитячій літературі працювали Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Василь Близнець, Дмитро Білоус, Всеволод Нестайко, Анатолій Костецький, Віктор Кава, завдяки яким вона досягла висот воістину “срібного віку”.

Українські літературні керманичі пішли іншим шляхом. Шевченківський комітет анулював номінацію “Література для дітей”. На письменницьких форумах заявляють, що дитячої літератури в нас немає, наче про звичайну справу. Дійшло до того, що комісію з питань дитячої літератури керівництво письменницької Спілки ліквідувало.

Найсумніше, що такому ставленню сприяють самі дитячі письменники або ті, хто себе такими вважає. 90 відсотків з них не мають ані найменшого уявлення про роль і значення дитячої літератури в суспільстві, не кажучи вже про якісь секрети літературної праці. Якщо пройтися школами, зазирнути у бібліотеки — там безліч графоманських опусів, що їх нав’язали сьогоднішні автори. І вчителі мусять пропонувати їх учням, бо іншого немає. Тож виникає думка, що саме ця макулатура і є справжньою літературою для дітей. Якщо спробувати виправити становище, ті ж самопальні автори одразу здіймають крик: а хто уповноважував вас судити, що в літературі добре, а що погано? І на відповідь, що справжній літературний твір повинен мати ритм і риму, що він розвивається згідно з відповідними законами жанру, заявляють: це позавчорашній день, сьогодні література зовсім інша!

Дитяча література — жанр специфічний. Дехто навіть стверджує, що ті, в кого бракує уяви, йдуть в дорослу літературу, а в кого вона є — залишаються в дитячій.
Та якщо віднадити юного читача від його ж літератури, від гри, фантазії, казки, — тим самим нищиться читач взагалі. Бо той, хто не звик до читання змалечку, не читатиме і дорослим. А це призведе до деградації української нації.

Письменник повинен підняти планку вимог до себе. Йому слід пам’ятати, що головне в творчості — смак і прагнення самоудосконалюватися. І що більше у нас буде яскравих, неординарних, в доброму розумінні агресивних дитячих письменників — тим краще й для самої дитячої літератури, а отже, й для читача.

У дитячої літератури є два могутні крила: історія і фольклор. Наша історія не гірша за французьку чи англійську, не кажучи вже про американську або російську. Згадаймо про поразку перського царя Дарія в наших причорноморських степах, про героїку княжої доби, про Грюнвальдську битву, про Сині Води, згадаймо бодай про наше славне козацтво! Які постаті, які події, які пристрасті все ще чекають на біографів та художників! До речі, дехто вже скористався з цього. Наприклад, всесвітньо відомий говардівський варвар Конан-завойовник родом з Кіммерії, себто протоукраїнець. А ми, на жаль, все ще мовчимо.

Український фольклор теж нічим не поступається творчості найдавніших народів планети. Як цю скарбницю використовують наші дитячі письменники? Майже ніяк. Сліпо снуючи за модним нині у світі напрямом “фентезі”, вони без особливого успіху сушать свої мізки над створенням всіляких абстрактних, аморфних створіннячок, які не приносять слави ні собі, ні своїм творцям. Вони забули, або ще й не втямили, що шлях до європейського визнання народжується лише на національному ґрунті.

Настала пора для об’єднання дитячих письменників, художників та видавців — усіх тих, хто дбає про духовний рівень підростаючого покоління. Заради цього покоління. Щоб дитина не росла на вулиці. Щоб була доглянута та вихована. Потрібно, щоб хтось зайнявся нею. Забрав з вулиці.

------------------------------------------------------------------------------------------

Стаття Ірини Мацко.
Ірина Мацко - письменниця, ілюстратор дитячих видань, публіцист, видавець.
Авторка численних творів для дітей та дорослих, фіналіст першого конкурсу малої прози „Сила малого”, призер конкурсу творів для дітей "Мистецької Сторінки" та часопису "Захід-Схід" (казка „Пригоди дубового листочка”).