Вірші про дітей. Марія Пригара

Марія Пригара

ВІРШІ ПРО ДІТЕЙ

 

ТУП-ТУП

Котик біга ніжками —
Диб-диб.
Коник теж он бришкає —
Стриб-стриб!
Ну, а в тебе, бачиш, ніжки
Щось не ходять анітрішки.
Ти ступни отак, як киця!
А Оксаночка боїться.
Ти тікай, тікай, коток!
Од сестрички у куток!
Покотися під стілець,
Бистрий м'ячик-стрибунець!
Тут Оксаночка зирнула,
Ручки витягла й ступнула.
За м'ячиком, за котком,
Що вистрибує кругом,—
Туп!
 

* * *

СИНИЧКА

 

Прилетіла знадвору синичка,
Зазирнула Сергійкові в личко.
Почала Сергійка будити:
— Ой, не спи, Сергійку, не спи ти!
Ось послухай мою пораду:
Побіжи за мною до саду!
Там я буду від тебе тікати,
А ти будеш на мене гукати:
«Ой, яка ти, синичко, яка ти!
Я вже хочу тебе спіймати».
— Не буди, синичко, Сергія!
Він ще бігати зовсім не вміє.
Говорити не вміє словами,
Він ще тільки сміється до мами.

 

* * *

 

СВАРКА

Рано-вранці за дрібнички
Посварились дві сестрички.
— Не чіпай моєї книжки!
Не бери ведмедя Мишки!
— Віддавай мій олівець,
Що поламаний кінець!
І шматок отої стрічки,
І лялькові черевички.
В мій куточок не ходи!
Ми у сварці назавжди! —
Посідали по кутках,
Надулися — глянуть страх!
А надворі дощ і вітер,
Дуже сумно так сидіти!
Де не глянеш — скрізь краплинки,
Навіть просвітку нема.
...Почекали дві хвилинки,
Обернулись крадькома.
Вдвох одразу обернулись,
Не хотіли — а всміхнулись.
Що за гра на самоті?
Вже й ляльки якісь не ті...
І, забувши всі дрібнички,
Помирились дві сестрички.

 

* * *

ЦОКОТУХИ

Що за гомін, що за цокіт
Чути в нашому дворі?
Може, раптом дві сороки
Посварились угорі?
Може, десь уздрівши кішку,
Величезну і страшну,
Дві синички невеличкі
Розкричались на тину?
Чи в горобчиків на ґанку
Бійка сталась голосна?
Ні, це Галя і Оксанка
Розмовляють край вікна!
 

* * *

У ДВОРІ

Сніжок сьогодні сиплеться,
Кружляє угорі.
У нас маленька дівчинка
Гуляє у дворі.
По білій стежці тупає
З лопаткою в руках,
Ведмедика пухнатого
Катає в саночках.
Тут раптом хлопці вибігли,
Такий почався бій!
Аж зовсім зникла дівчинка
У хмарі сніговій.
Злякалася малесенька,
З усіх побігла ніг,
За камінь зачепилася
І впала прямо в сніг.
Згубила і ведмедика,
І саночки свої...
А хлопці снігом кидають,
Засипали її.
Сидить і плаче дівчинка,
Сніжинки на щоці,
Колючий сніг виблискує
На сірім комірці.
Тут я до неї кинувся,
На руки підхопив,
— Невже ж то вам не соромно!
Гукнув на хлопчаків.
І став я потім дівчинку
Катати в саночках,
Засніжену, заплакану,
З ведмедиком в руках.

 

 

* * *

 

ТАЙНА

А у мене новина:
В мене тайна є одна!
А яка у мене тайна —
Я нікому не скажу.
От лиш Галочці, звичайно,—
Я із Галею дружу.
Тільки я скажу потому:
— Не кажи, гляди, нікому,
А розкажеш хоч комусь,
Я з тобою роздружусь.
Раптом ранком біля ганку
Зустрічаю я Тетянку.
Щось не терпиться мені:
Чи сказати їй, чи ні?
Я скажу лиш наодинці:
— Не кажи про це Маринці,
Бо Маринка наша все,
Як сорока, рознесе.
Бачу Катю — теж подружка.
Чи шепнути їй на вушко?
Чи сказати хоч слівце,
Щоб ніхто не знав про це?
Тільки що то? Вір не вір,
Знає тайну цілий двір.
Як це сталось? Чисте диво!
Отака я нещаслива!

 

* * *
 

СЕСТРА І БРАТ

— Не пищи, Андрійку, в ліжку!
Не заводь своїх пісень!
Тихий будь такий, як мишка,
Бо сьогодні — мамин день.
Бачиш, ось малюнок в рамі,
В банці квіти голубі.
Це дарунок нашій мамі!
Зрозуміло це тобі?
Треба ще прибрать кімнату,—
Каже так Галинка брату.—
Ось конячка, ось ведмідь!
Я піду, а ти посидь!
Та Андрійку тільки рік,
Він ще слухатись не звик.
І без Галі на підлогу
Він умить знайшов дорогу.
Вліз під стіл у ту ж хвилину
І смикнув за скатертину.
На підлогу банка — брязь!
Зразу річка розлилась.
Вбігла Галя: «Ох ти ж лихо!»
Під поріг течуть струмки.
І сидить Андрійко тихо,
Вибира з води квітки.
— Ой Андрійку ти, Андрій!
Ти безсовісний такий!
Що ж це мама скаже нам?
Зараз я тобі задам!
А «безсовісний» Андрій
Рученята тягне їй.
Ну і як його лякати,
Отакого малюка?
Шльопанця гарненько дати?
Не здіймається рука.
— Віддавай, ледащо, квіти,
Та ходімо личко мити.
Чуєш — мама вже на сходах.—
Дзвонить дзвоник —
дзень-дзелень!
Отака була пригода
В березневий гарний день.

 

* * *

 

НОВАЧОК

У садок з'явився новачок,
Він прийшов у групу — і мовчок!
Оченята в нього повні сліз.
Він стоїть, в куток уткнувши ніс.
Ми хотіли втішити його.
Ми йому сказали: — Ти чого?
Нащо так стояти у кутку?
Краще з нами сядь на килимку!
Ми збудуєм дім такий, як наш,
Для машин поставимо гараж.—
Та не хоче й глянути Тарас.
Він стоїть і сердиться на нас.
Ми такі — сказали і взялись!
Вже у нас і стіни підвелись.
П'ять шоферів їдуть і гудуть,
На машинах цеглу нам везуть.
Буде дім за декілька хвилин,
Потім ще збудуємо один!
Скільки можна сердитись на всіх?
Хлипнув ще Тарасик і затих.
Кулачком мерщій обтер сльозу.
— Можна, я вам цеглу привезу?

 

* * *
 

САШКО-ШАХТАР

У новім високім домі
Проживає п'ятий рік
Вам, напевне, не знайомий
Роботящий чоловік.
В нього дуже бистрі очі,
Все на світі вміє він.
Може дім, коли захоче,
Збудувать за п'ять хвилин.
Дуже гарний дім — дивіться!
Деревця кругом ростуть.
В домі братик і сестриця
Разом з мамою живуть.
Осьде — гляньте! — їх кімната:
Два віконечка вгорі.
А оце іде їх тато
З шахти рано — на зорі.
Тата ждуть з роботи діти,
Вибігають зустрічать...
«Треба хату ще зробити,
Щоб було де працювать».
Майстер наш усе змайструє,
Із таким не пропадеш:
Сам майструє, сам збудує,
Сам у шахту піде теж.
Буде лампочка-карбідка
В нього блимати в руці.
Всі спитають: — Хто це? Звідки
Отакі в нас молодці?.
Осьде він у кліть заходить,
Машиніст дзвінок дає:
— Їде вниз Сашко Пригода!
Відійдіть-но, хто там є!..
Мчить Сашко, мов блискавиця,
Вниз, під землю, з висоти.
Він роботи не боїться,
Не боїться темноти.
З-під землі не видко неба,
Під землею скрізь пітьма,
Та пройде шахтар де треба,
Хоч там сонця і нема.
Мчать вагончики з рудою,
Іскри блискають вгорі.
Цю руду отут, в забої,
Добувають шахтарі.
Стріне там Сашка бригада,
Бригадир гукне: — Здоров!
Ми тебе приймаєм радо,
Якщо ти до нас прийшов!
Коли ти до праці скорий,
Коли справжній ти шахтар,
То руди насиплем гори,
Цілі гори, аж до хмар!
А тоді з руди залізо
Зроблять гарне і міцне.
Робітник залізо візьме
І про тебе спом'яне...
Сталевар наварить сталі
І попросить на ходу:
«Ти працюй, Сашко, і далі!
Ти давай, давай руду!»
...Буде так по цьому слові
Тільки десь за кілька літ,
Бо ще нашому Сашкові
Треба вирости як слід.
А тепер, у ці хвилини,
Із хлоп'ятками в садку
Робить шахту він із глини,
Величезну — ось таку!
Посадили й сад навпроти.
Справам все нема кінця...
Прийде тато із роботи,
Усміхнеться:
— Молодця!
Ти у нас шахтар завзятий! —
Так Сашка похвалить він.—
Підем разом працювати,
Люди скажуть:
«В батька син!»

 

* * *

 

ТОВАРИШІ

Лягав сніжок, як білий мох, 
Мела й мела завійка.
Із школи йшли додому вдвох 
Володя і Андрійко.

В обличчя снігом вітер бив,
Сердито скуб за вуха.        
Один із друзів говорив,        
А другий більше слухав.    
    
— У мене тайна є одна,— 
Сказав дружок Андрію,—        
Ніхто у світі ше не зна,
Про що я зараз мрію!

Це будеш знати тільки ти,
Звичайно, по секрету:
Мені так хочеться знайти
Якусь нову планету!

І що за люди там живуть,
Весь час мене цікавить.
Я із Землі подамся в путь
І не злякаюсь навіть!

Тут крик із парку долетів
Такий дзвінкоголосий:
На стежці двоє хлопчаків
Дівча скубли за коси.
 
Умить спинилися дружки, 
Урвалися розмови.
Андрійко стиснув кулаки, 
Володя зморщив брови

І смик Андрія за рукав:
—    Ти знаєш що, Андрійку?
А я б тут краще не стояв:
Ще встрягнемо у бійку!

Не балакучий був Андрій,
Не говіркий, як Вова.
Він просто кинувся у бій,
Не мовивши ні слова.

 

 

* * *

 

ОДНА СІМ’Я

 

Стоїть в саду великий дім, 
Веселий дім,
Шумливий дім,
А що за гамір в домі тім,— 
Вам навіть не вгадати.
 
Хто там за вікнами кричить, 
Пищить, гукає, цвірінчить, 
Мов сто птахів надвечір Н
а дереві щебече?

Можливо, щиглики, шпаки 
Чи ще крикливіші пташки, 
Нам зовсім не знайомі, Ж
ивуть у цьому домі?

Але ж відомо, що в пташок 
Нема штанців і пелюшок,
І кожен знає, що в пташок 
Немає зовсім іграшок!

Кому ж це сушать пелюшки? 
Кому приносять іграшки?

У домі цім нема птахів,—
У нім живе малеча,
Сто малюків, а не шпаків 
За вікнами щебече.

Один ще в ліжечку лежить,
А другий став на ніжки — 
Ступнув, упав, полежав мить 
І знову диба пішки...

Такий тут писк, такий тут спів 
Не треба й соловейка!
Аж сто сестричок і братів — 
Чималенька сімейка!
 
Повинні в рідній жить сім’ї
Усі як є малята.
Вони ж не виростуть самі,
Без мами і без тата,

Бо хто подбає про маля,
Попестить і зогріє,
Коли воно ще немовля,
Нічого ще не вміє?

А от у наших малюків
Було велике горе:
Не стало в декого батьків
Чи мами дуже хворі...

Та для малих цей світлий дім,
І тут вони зростають в нім,
Живуть усі в одній сім’ї,
Завжди у затишку й теплі.
 
Вони — сестрички і брати,
І тут їм хороше рости!

З ляльками гарний грузовик
В кутку побачив Вова,
І хоч ходити ще не звик,
Вперед ступив раптово.

Вхопив машину й возить скрізь. 
Катає на підлозі,
Шофером буде він колись, 
Поїде по дорозі.
 
Проїде тисячі шляхів,
Яким кінця немає...
А як машину вперше вів, 
Нізащо не згадає.

А осьде знамениті 
Матроси, кращі в світі,
Вони пускають зараз 
Кораблики в кориті.

Оцей кораблик — Віті,
А той кораблик — Борі, 
Кораблики в кориті 
Пливуть, неначе в морі.

Бо це матроси вмілі 
І навіть дуже смілі:
Самі здіймають бурі,
Самі збивають хвилі!

А осьде, бачите, ходить 
Навчається малеча 
І, хоч не вміє говорить, 
По-своєму щебече.

Вони всі потім підростуть 
І підуть працювати,
Машини в небі поведуть, 
Робитимуть верстати...

Але тепер оцей пілот 
Ще власну ніжку тягне в рот, 
І сам не знає він, чому 
Так зараз весело йому.
 
А Галя вперше сіла,
Сказала перше слово,
Вона усе хворіла,
Та зараз вже здорова.

Її цілує няня:
—    Моя ж тк говорушко! —
Дві вишеньки рум’яні
Чіпляє їй на вушко.

До Галі старші діти
Приходять поодинці,
В садочку рвуть їй квіти,
Приносять їй гостинці.

Сміється Галя дзвінко,
Від сонечка рожева.
— Здорова будь, Галинко! —
В садку шумлять дерева.

А цей садок — красивий.
А цей садок — не простий:
У ньому вишні й сливи 
З дітей завбільшки зростом.

З заводу [добрі хлопці] 
Сюди недавно вийшли,
Вони гуртом на сонці 
Садили сливи й вишні.

—    Глядіть, не засихайте! 
Ростіть високі й пишні!

У сонячну погоду 
Давайте прохолоду

Та ягоди чудові,
Солодкі, як медові, 
Приносьте нашим дітям,
Щоб виросли здорові!

І от ростуть на пустирі 
Дерева і травичка,
І перші ягідки вгорі 
Червоні криють личка.

Для малюків цей сад і дім, 
Вони живуть в родині,
А як зростуть — трудом своїм 
Віддячать Батьківщині.

 

За матеріалами: Марія Пригара. "Ручаї". Вірші та казки. Малюнки О. Животкова та О. Лебідь. Київ, "Веселка", 1968.

 

Більше творів Марії Пригари на нашому сайті: