Анатолій Качан. Поезії про рідну Україну зі збірки «Гуляє парус на Лимані»

Коли акацій майський цвіт
     Запах на березі крутому,
     З далеких мандрів теплохід
     Вертався поночі додому.

За бортом – хвилі вороні
     І море в темряві гуркоче.
     Та ось, як вогник у вікні,
     МаЯк заблимав серед ночі.

Він випромінював тепло,
     До себе кликав крізь негоду.
     І дужче битись почало
     Залізне серце теплохода.

Світив цей вогник-рятівник
     І моряку біля штурвала,
     Але дивитися в той бік
     Сльоза солона заважала.

Бо то мигав для моряка,
     Манив на берег батьківщини
     Не просто вогник маЯка,
     А перший вогник України.

Розбудіть мене, очеретянки,
   У зелених плавнях при Дунаї, –
   Я люблю дивитись на світанку,
   Як із моря Сонце випливає.

Батьківщина Сонця – десь на сході,
   Мій прапрадід – десь із Аргентини.
   Ну а я живу тут на городі
   І моя вітчизна – Україна.
----------
* Відповідь – у тексті загадки.       

Знову пам’ятник Дюку 
     Задивився на схід,
     Бо вже люльку розлуки
     Запалив теплохід.

Дав гудок він із гавані:
     – П р о - щ а - в а й ! . .
     – Прощавай!..
     У далекому плаванні
     Не забудь рідний край.

Над осінніми берегами
     Пролітали гуси клинами.
     За гусьми крикливими через гай
     Подалася дівчинка в теплий край.

У гаю від крику ворони
     Опадало листя червоне.
     А за гаєм біля могили
     Золоте багаття горіло.

Довелось малій мандрівниці
До багаття йти, щоб погріться.

В пастухів знайшлися від зайця
     У торбині хліба окрайці.
     А до хліба – сіль, цибулина
     І смачна картопля-жарина. 
 
А іще знайшлись небилиці,
Як украли зайці рушницю,
     Як на конях циганські діти
     Доганяли червоне літо.

Аж надвечір з пучком калини
     Поверталась вона в долину.
     Пахло степом ситцеве плаття,
     Пахли руки димом багаття.

Біля хати під яворами
     Виглядала дівчинку мама.
     Перепало б їй на горіхи,
     Та сказала дівчинка тихо:

     – Не гнівися, матінко, і не лай,
     Я сьогодні бачила теплий край.

Гримить розгнівана гроза
     Над перевалом
     І креше з хмар у небесах
     Вогонь кресалом.

Летять зигзагами в ліси
     Вогненні стріли,
     Бо там сховалась від грози
     Нечиста сила.

Колись тут Довбуш молодий
     Стріляв з рушниці,
     Та не поцілив він тоді
     Метку чортицю.

Бабахнув знов на повен зріст
     Уже з пістоля,
     Та цього разу лиш під хвіст
     Насипав солі.

З тих пір у ліс хоч не ходи
     Гриби збирати, –
     Там розплодилися чорти
     І чортенята.

Багато літ і зим підряд
     Чорти запеклі
     Вивозять  SOSни із Карпат    
     На дрова в пеклі.

І каламутять води рік,
     Струмки прозорі,
     Які течуть із року в рік
     Із гір до моря.

Річки несуть дари свої
     І в Україну,
     Вони єднають всі краї
     В одну країну.

Тому так зляться зазвичай
     Чорти рогаті
     І каламутять водограй
     Так заповзято…

Знов гримнув постріл Перуна,
     Немов з гармати
     І покотилася луна
     На всі Карпати.

А десь у лісі скрикнув птах
     Із переляку, 
     Запахло сіркою в ярах, –
     Таки поцілив по рогах
     Перун чортяку!

Загнав козирного туза
     В тісне провалля.
     Гримить розгнівана гроза
     Над перевалом.    

Із року в рік навколо Сонця,
     Мов корабель, пливе Земля.
     Ми – юнги, юні охоронці,
     Матроси цього корабля.

Тут батьківщина всіх народів,
     Тут народились я і ти,
     І міСяць – іграшка природи –
     Над нами сяє з висоти.

Під знаком доброї прикмети
     Пливуть на палубі Землі
     Сусіди наші по планеті –
     Дельфіни, зубри, журавлі.

Ставай на вахту разом з нами,
     Пильнуй, щоб п’ять материків
     Були сповиті не димами,
     А синім диханням лісів.

Поглянь: цвітуть сади в долині,    
     Виходить з берегів Дунай.
     Від гір до моря, Україно,  
     Весні ворота відчиняй! 

Знов до північної півкулі
     Птахи несуть пісні свої.
     Щодня в садах кують зозулі,
     Щебечуть, тьохкають гаї.

Зелений лист тремтить на гілці,
     Мов стяг на щоглі корабля.
     В навколосонячній мандрівці
     Нехай щастить тобі, Земля!