Вовчанськ - це душа

Вовчанськ живе — у мені, у словах,
У дитячому плачі, у батькових снах.
У розбитих дорогах, у серці родин,
У долонях, що тримають небо без стін.
Вовчанськ, ти — не місто,
Ти — моє життя.
Навіть в руїнах
Ти в мені — до кінця.
Я пронесу тебе
Крізь дим і час,
Ти в кожній сльозі,
Ти в серці у нас.
Вовчанськ мовчить. Не кричить, не плаче.
Звик стояти сам, коли все інакше.
Колись тут жила — любов і весна,
Тепер тільки небо… і тиша страшна.
Там лунала мамина пісня вночі,
Там горіло світло в кожному вікні.
Там любов і життя обіймалися тихо…
Тепер — лише попіл, мов рана від крику.
Я несла тобі хліб і гуляла весілля,
Я ховалась в тобі, коли світ втрачав крила.
А тепер ти — без імен, без прикрас,
Та в мені — живеш… і тримаєш нас.
Бо як забути, де серце лишилось? 
Як дихати далі, коли все розбилось?
Мій Вовчанськ - це не хмари й паркани.
Це батькові руки, це мамині рани.
І навіть якщо тебе стерли до тла —
Я скажу: «Це було. Це жило. Це — святе».
Бо Вовчанськ — не будівлі.
Вовчанськ — це душа.
І душа не вмирає…
Поки хтось пам’ятає.
Валентинка Харченко