На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

Отець Юрій Саквук розповідає про аспекти життя прийомних дітей у нових родинах


  2010-09-28 23:41:21
«Інтерв'ю» - Львів

Отець Юрій Двійнятам Даринці й Любомиру було по чотири роки, коли отець Юрій із дружиною Марією узяли їх у свою сім’ю. Згодом у родині народилися ще Софійка та Ілля. Прийомним дітям нині по вісім років, вони ходять до третього класу. Отець Юрій разом із дружиною організовують роботу львівського осередку Всеукраїнської асоціації прийомних батьків «Моя родина», створеної півтора року тому. Асоціація гуртує прийомні сім’ї, щоб дати їм можливість спілкуватися та обмінюватися досвідом. Це громадська організація загалом християнського спрямування, серед її членів є греко–католицькі й православні священики та протестантські пастори.


«Дитина не знає, до кого їй притулитися...»


— Отче Юрію, в нашій дер­жаві є різні форми опіки над дітьми–сиротами. Чому ви створили саме прийомну сім’ю?

— Бо побачили переваги такої форми. Діти зберігають свої прізвища і статус дітей, позбавлених батьківського піклування, що дає їм можливості пільг, соціального та психологічного супроводу. Усиновлення — також добрий шлях, але коли батьки зберігають таємницю, то опиняються в ізоляції. Ми ж маємо змогу навчатися на курсах та літніх школах для прийомних батьків. Не раз їздили на прощі — з батьками та дітьми. Організовуємо семінари, куди запрошуємо компетентних спеціалістів — психологів, соціальних працівників. Цього року в Карпатах відбулася всеукраїнська літня школа — тиждень інтенсивної роботи. Для дітей на таких заходах потрібен соціальний працівник, щоб організував терапевтичні заняття. Якось ми брали фарби та розмальовували один одного. Це знімає стреси, заборони. Бо діти переживають наслідки так званої депривації. Вони виглядають загальмованими і постійно бояться, що їх покарають. Вони не можуть себе «відпустити».

— Чи в усіх дітей, які перебували в дитбудинках, спостерігається ота депривація? І що це таке?

— Наслідки депривації є майже в усіх таких дітей. Це від підсвідомого відчуття, що їх покинули. Діти не довіряють дорослим, вони не мають прив’язаності до близької людини. Перший час дитина не до кінця розуміє, що потрапила в родину. Їй ніби й добре, але вона не відчуває зв’язку між собою та новими родичами. Малюки відразу називають прийомних батьків татом і мамою, але змісту за цими словами тривалий час немає. Зміст починає з’являтися через рік–два. Дитина звикає до домівки, починає сумувати за членами родини. Перші ж півроку для усиновителів — найскладніші. Тому й проходимо різні тренінги для прийомних батьків. Перед тим як узяти дитину, слід пройти 40 годин вишколу.

Буває, дитина ніби без причини починає в істериці битися головою об підлогу. Це не є психічним розладом, а лише наслідком депривації, коли дитина не знає, де себе подіти. Уявімо маля, яке народилося в сім’ї. Коли його щось турбує, куди воно біжить? До мами. А дитина з дитячого будинку, тому й починає битися об підлогу або замовкає і йде в куток, або хитається чи гуде — бо не знає, до кого їй притулитися. А коли вже починає бігти до батьків і розповідати, що сталося, — це означає, що наслідки депривації долаються.

Ще один наслідок депривації — нечутливість до болю. Дитина в сирітських закладах має бути настільки стійкою і міцною, самотужки долати проблеми, що перестає відчувати фізичний біль. Психіка її так сформована, що вона «постійно мусить тримати себе в руках». Ті, хто бере таку дитину в родину, часто помічають, приміром, що дитя розіб’є коліно до крові, а плакати не буде. Діти не розуміють почуттів своїх та інших людей, своїх станів, навіть таких, як «я сумний» чи «я веселий». Їх слід навчити розрізняти й усвідомлювати відчуття і почуття. У них немає навіть відчуття свого тіла. Воно приходить, коли мама тримає немовлятко на руках, обіймає, цілує. І коли тато дитинку пестить і цілує. У дитини виробляється розуміння: отут у неї вушка, тут очка, тут колінце, тут болить, там не болить... А оскільки дітей у закладах ніхто на руках не люляє — у них таких відчуттів не виробляється. Біль фіксує мозок. Якщо мозок не привчений відповідно реагувати на подразники — то й мовчить. Такі діти мають неадекватну реакцію на різні речі.

«Тепер потрібно багато позитиву...»

— Мабуть, певні наслідки відчуження потрібно долати роками?

— Деякі проблеми можуть залишатися і назавжди. Це праця довжиною в життя. Прийомні батьки мають пройти спеціальне навчання, щоб знати, що відбувається з дітьми. Значна частина дітей має синдром гіперактивності. Це не просто надзвичайна рухливість і допитливість, а діагноз, пов’язаний із впливом пологової травми на мозок і нервову систему. Це брак самоконтролю: дитина ніяк не може себе організувати, вмить забуває, що ти їй загадав. Вада долається частково медикаментами. Добре, коли дитина інтегрована в сім’ю, де для неї створено чіткі орієнтири.

Може статися, що дитині вже 8—10 років, а вона раптом починає сюсюкатись, гратися в ляльки, ніби їй 2—3 роки. Вона не пройшла повноцінно ті свої попередні періоди і хоче «повернутися» і прожити їх заново. Це показує, якою важливою є історія дитини. І є ще одним аргументом переваги прийомного батьківства перед усиновленням, де попередня історія часто «стирається». Наша форма опіки передбачає контакти з біологічними батьками. Утім це залежить від того, чи хочуть вони бачити своїх дітей, чи не знущалися над дітьми свого часу...

— Чимало дітей можуть пам’ятати своїх асоціальних або дуже хворих батьків, які не мали змоги приділяти їм увагу. Як дітям можна духовно допомогти простити батьків, прийняти їх?

— Думаю, це щоденна праця батьків прийомних. Справжній ефект глибокого духовного переродження — це тривалий процес, який батьки зі своїми прийомними дітьми мають пройти разом. Дати відповідний приклад. Ми самі маємо навчитися у своєму житті прощати один одного. У нас, дорослих, також є в житті особи, яким ми чогось не прощаємо. Нам слід самим це робити — і діти це бачитимуть, всмоктуватимуть, як губка. Вони в минулому отримали багато негативу, тепер потрібно дати їм багато позитиву.

«Ісус був усиновленим...»

— Ви в Українському католицькому університеті викладаєте, зокрема, еклезіологію, місіологію і євангелізацію — тобто роз’яснюєте, як церква має провадити свою місію і наново євангелізувати народ. Бо не всі, хто зветься нині християнами, насправді глибоко прийняли Христа і Його вчення. Ви зазначаєте, що прийомне батьківство є одним зі способів, яким церква може провадити цю місію...

— Я міркував над тим, як інтегрується усиновлення в християнство. І зауважив елементарні речі, на які чомусь мало хто звертає увагу. Ісус Сам був усиновленим, Йосип став для Нього прийомним батьком. Коли Його розпинали на хресті, одні з останніх слів до Богоматері та апостола Івана були такими: «Ось син твій» та «Ось мати твоя». Христос починає своє життя з прийомної сім’ї і завершує його створенням нової прийомної сім’ї. Я не вважаю, що ті, хто всиновлюють дітей, роблять якийсь подвиг. Це звичайна річ: є люди, які можуть щось дати, і є ті, що потребують. Їм слід зустрітися.

У перші роки після здобуття незалежності, коли Українська греко–католицька церква вийшла з підпілля, нашим головним завданням було визначитися, ким ми є як Церква, якою є наша ідентичність. Неможливо щось робити, не збагнувши, хто ти є. Тепер переходимо до місії. А місія Церкви — це місія Христа. Він започаткував прийомне батьківство, Він любив дітей. Був випадок, коли апостоли не хотіли пускати до Нього дітей, бо вважали, що ті нічого не зрозуміють. Ісус сказав: «Не бороніть дітям приходити до Мене, бо їх є Царство Небесне». Він хоче, щоб ми ділилися вірою, любов’ю, добром з усіма, і з дітьми у першу чергу. Ми цю ідею популяризуємо в нашій Асоціації, у наших сім’ях.

На Львівщині кілька священиків створили прийомні сім’ї. Також в області є чоловічі й жіночі монастирі, які мають дитячі будинки сімейного типу. Діти ходять до загальноосвітньої школи і отримують духовне виховання. Це також гарна форма. Але кращою, на мою думку, є родина, де є приклад батька і матері, де дитина на практиці опановує знання про стосунки з найближчими людьми, сімейний бюджет, домашню працю, приготування їжі... Навіть найкращий дитячий заклад цього не замінить.


Довідка:

Юрій Саквук

Народився 1975 року у Львові. Коротко студіював історію, політологію, літературу в Гарвардському університеті (1996). Знання англійської мови удосконалював у Католицькому університеті Америки у Вашингтоні (1994—1995).

Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету (1998) а також аспірантуру цього ж факультету (2002), Львівську духовну семінарію та Богословську академію (1999). Закінчив магістратуру та докторантуру в Інституті східно–християнських студій імені митрополита Андрея Шептицького при Папському університеті святого Павла в Канаді. Цього року завершив докторську дисертацію про еклезіологію помісної церкви у складі католицького сопричастя церков. Викладає у Львівській духовній семінарії та в Українському католицькому університеті. Служить священиком у львівському храмі святих Володимира і Ольги.


Довідка про асоціацію «Моя родина» :

Всеукраїнська асоціація «Моя родина» (www.moya–rodyna.org.ua) створена 19 травня 2009 року. Основною метою організації є захист інтересів батьків–вихователів дитячих будинків сімейного типу, прийомних батьків, опікунів та усиновителів, а також сприяння формуванню ефективної соціальної політики української держави щодо таких осіб. Асоціація також пропагує ідею прийомного батьківства серед широких верств українського суспільства. Сприяє створенню ефективних механізмів соціального захисту дітей–сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. На сьогодні до Асоціації входять представники 20 областей України, а саме 3201 прийомна сім’я, які мають на вихованні від 1 до 4 дітей, а також 240 дитячих будинків сімейного типу, які виховують по 5—10 прийомних дітей. Очолює асоціацію львів’янка Наталя Ярош, яка з чоловіком організувала дитячий будинок сімейного типу, де виховують десять прийомних дітей.

Ярослава МУЗИЧЕНКО

За матеріалами:
http://umoloda.kiev.ua


Останні коментарі до сторінки
«Отець Юрій Саквук розповідає про аспекти життя прийомних дітей у нових родинах»:
Всьго відгуків: 0    + Додати коментар