Василь Сухомлинський
СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ
98. ЯК ПРОВОДИТИ ВИХОВНУ БЕСІДУ З КОЛЕКТИВОМ
Кожна виховна бесіда має свою мету. Інколи мета — загальна, стосується всіх вихованців. Іноді бесіда проводиться для того, щоб подіяти на весь колектив, а особливо вплинути на окремого вихованця.
Продумуючи духовне життя колективу, думки, почуття, поведінку окремих вихованців, накреслюючи зміст виховної бесіди, ви ніколи не повинні забувати, що головний ваш засіб впливу — слово, що ви доторкаєтесь до розуму й серця своїх вихованців словом. А слово може бути і могутнім, гострим, гарячим, може бути воно й кволим, немічним, безсилим,— усе залежить від однієї дуже важливої риси вашої бесіди — одухотвореності, натхнення. У виробленні переконаності, у спонуканні дітей, підлітків, юнаків і дівчат до самовиховання ваше натхнення — це свята святих виховання. Пам’ятайте, що ви передаєте в своєму слові вихованцеві не тільки вміст того, про що розповідаєте, але й частинку своєї душі.
Натхнення, одухотвореність вашої виховної бесіди — це насамперед глибока віра в те, що ви говорите, що ви обстоюєте всіма силами своєї душі. Натхнення з’являється тоді, коли ви щось обстоюєте, за щось боретесь.
Ви, наприклад, помітили в своєму колективі кілька проявів байдужості. Геннадій захворів, пролежав дома два дві, і вийшло так, що ніхто до нього не пішов, не відвідав. Кожний сподівався, що це вже зробив хтось інший. У Віктора бабуся лежить у лікарні, за два тижні він лише раз відвідав бабусю, а лікарня ж зовсім недалеко. Вас ці факти занепокоїли. Ви готуєтесь до виховної бесіди. Але про ці факти говорити ви не будете. Є така дуже важлива закономірність виховання й самовиховання — сила морального суду (а моральна оцінка свого вчинку — це по суті моральний суд) залежить від того, хто суддя — вихователь чи сам обвинувачений. Якщо обвинувачений тільки слухає вирок, педагогічний ефект слова вчителя набагато знижується. Людина має бути сама собі суддею. Я вбачаю виховну майстерність бесіди в тому, щоб вихованець мій, який зробив негожий вчинок, думав і переживав свій вчинок без мого нагадування про нього.
А для цього необхідне дотримання що одного дуже важливого правила виховної бесіди: треба знайти в житті, у людських взаєминах яскравий факт, який втілював би в собі ідею ваших слів. Сила вашої виховної бесіди й по-лягатиме в тому, щоб ідея знайшла доріжку до душі Віктора, до душі тих, хто живе недалеко від Геннадія. Від яскравості цього факту залежить по суті і натхненність, одухотвореність ваших слів: частинка душі передасться від людини до людини лише тоді, коли ваші слова мають своїм джерелом прекрасну, високу ідею. Беріть для ви-ховної бесіди факт, який вразив, здивував вас. Ось один з таких фактів. В одному із сіл вашої області незабаром після війни був тяжко поранений молодий тракторист. Чотири роки він воював, залишився неушкоджепим, а прийшовши додому і сівши за кермо трактора, підірвався на міні. Молодий тракторист занепав духом. Якби не дружина — вірна подруга, мужня жінка, любляча мати, навряд чи могла б людина піднятися на ноги. Чоловік без ніг, без лівої руки знову став на ноги — навчився ходити па протезах, знову сів за кермо трактора. Мужність, твердість, непохитність у страшному горі, вірність — ці риси одухотворили вас, як тільки ви дізналися про цей яскравий факт. Свою одухотвореність ви передаєте вихованцям.
Виховувати — це означає змушувати людину думати про саму себе. Розповідаючи про факт, який вразив вас, ви звертаєтесь безпосередньо до Віктора і Миколи, Олександра і Юрія — тих, у чиї серця чомусь кинуто і дало паростки зерно байдужості до людини. Перед вами не якийсь абстрактний учень, якого немає в природі, а конкретні Віктор і Микола, Олександр і Юрій. Ви знаєте, про що вони зараз думають. Ви розраховуєте свої слова передусім на них. Ви прагнете того, щоб їх, як і вас, вразив факт людської вірності й відданості, щоб, відштовхуючись від факту, підлітки в думці перейшли до ідеї. Там, де предметом роздумів є ідея, людина починає думати про саму себе.
При цьому не можна говорити вихованцям: «Думайте про своє життя, про себе...» Заклик має полягати в самій логіці мислення. Тільки думка про самого себе пробуджує в юних серцях натхнення — ваше натхнення передається підліткам. Натхненням називається піднесення сил і здібностей людини в процесі мислення, творчості. Пізнання Людини розумом і серцем — це і є справжня творчість. Це піднесення характеризується ясністю свідомості, потоком думок, образів, прагнень. Потік особистих думок про навколишній світ і насамперед про самого себе — ось що треба викликати зрештою своєю виховною бесідою. Вихованець може забути про факт, про який ішла мова, але емоційний слід від виховної бесіди — якщо тільки вона по-справжньому виховна — ніколи не забувається. Чим більше ви надихнули вихованців благородною ідеєю — у даному випадку ідеєю вірності людини людині, ідеєю чуйності, душевності,— тим більше ви спонукали своїх вихованців до самовиховання, самоаналізу. Ви на якусь мить зустрічаєтеся поглядом своїм з Віктором (не можна, щоб ви шукали своїм поглядом цієї зустрічі; вона має бути ніби випадковою) і бачите в знайомих вам до найдрібніших рисочок очах підлітка два почуття: допитливий погляд у самого себе й замішання. Це означає, що слова ваші, як кажуть, дійшли. Починається складна душевна діяльність, складна робота розуму й серця. Нехай піде від вас підліток збентеженим — так і треба. Нехай кілька днів перебуває під враженням розказаного вами, нехай при яскравому світлі ідеї, запаленої вами, бачить, що в нього в найбільш прихованих від чужого ока куточках серця.
Бесіда — це тільки умовна назва. Насправді тут немає бесіди: учні чують слово педагога. І не треба, ні в якому разі не треба спонукати їх: ану розкажіть, що ви думаєте про жінку, яка десять років боролася за душу дорогої їй людини? Так, на жаль, інколи роблять окремі вихователі. Таке закінчення бесіди руйнує все, що було досягнуто. Виховання — не переказ прочитаного чи розказаного педагогом. Виховна майстерність полягає насамперед у тому, щоб людині захотілося бути хорошою, а для цього вона повинна зрозуміти й відчути, якою вона є.
Інколи робиться так: нашкодив хто-небудь з підлітків (чн юнаків), і вихователь будує свою бесіду на цьому факті: починає з нього, відштовхується від нього. Як говорить один мій знайомий учитель, «обігрує факт». З першого погляду це здається дуже привабливим — можна добре «пробрати», «потрясти». Але з чим це можна порівняти? Уявіть собі, що у вас дуже запилений піджак, і, щоб звільнити його від пилу, беруть палицю й б’ють по спині. Користь є, піджак звільняється від пилу, але навряд чи хто-небудь згодиться на таке «очищення». Все-таки краще зняти піджак і вичистити його добре... Виховання не повинно бути покаранням, не повинно перетворюватися в покарання. Наближайте виховання до ідеалу майстерності.
Якщо смисл виховної бесіди з колективом ви бачите тільки в засудженні зла — ніякого виховання у вас не буде. Адже ви говорите з колективом, а зло, порок властиві не всьому колективу. Ось тут нерідко й допускає помилку вихователь, який забуває про те, що дотикання до людського пороку вимагає великої обережності й тактовності, тим більше, що ми маємо справу з дітьми, підлітками, із зорею юності — а все це дуже тендітне, тонке... Не прагніть вирвати порок одним махом, випекти його одним доторканням палкого обуреного слова.
Пам’ятайте, що колектив ставиться до людини, в якої порок, як до нещасної, і, якщо вам здається, що, закликаючи колектив спрямувати всю силу свого обурення проти того, хто не міг ще до цього часу позбутися пороку, ви досягнете поставленої мети,— ви помиляєтеся. Замість колективного обурення ви матимете колективне співчуття до того, хто в біді. І це цілком закономірно. Тому й не прагніть враз вирвати болячку з корінням — буде кровоточива рана. Виховання — дуже тонка медицина, воно передбачає лікування і повне вилікування болячок та наривів і не визнає виривання. З вашої виховної бесіди людина ні в якому разі не повинна піти з кровоточивою раною. Це потрясе і колектив, але потрясе зовсім не так, як вам хотілося б.
Проводячи виховну бесіду з колективом, якраз і розраховуйте на те, що колектив ставиться до морального пороку, як до горя, біди (точніше, враховуйте це). Більше того, прагніть поглибити співчуття до нещасного. Доводьте це колективне почуття до бажання бачити свого товариша морально красивим, вільним від пороків.
За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п'яти томах. Том другий. Видавництво "Радянська школа", 1976, стор. 648 - 651.
Більше порад від Василя Сухомлинського:
Василь Сухомлинський, "Сто порад учителеві"
Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.