Василь Сухомлинський
СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ
80. ВИХОВУЙТЕ КОЛЕКТИВ ТАК, ЩОБ ЮНАКИ І ДІВЧАТА НЕ ПРОХОДИЛИ ПОВЗ САМОТНІСТЬ
Ще не стала на ноги Наталочка, а моїх вихованців потрясла нова біда. Повертаючись одного разу з лісу, ми зустріли жінку, яка провела нас задумливим, сумним поглядом. У селі прийнято вітатися з кожним зустрічним — і з знайомим, і з незнайомим. На наше «добрий вечір» вона відповіла «доброго здоров’я, дорогі», і в її голосі ми теж почули сум.
«Чому в неї такі сумні очі?» — запитав хтось із хлоп’ят.
«У неї велике горе... але яке?»
Через день ми дізналися про горе жінки, і воно вразило нас. Три сини, чоловік і два брати її загинули смертю хоробрих на фронтах Великої Вітчизняної війни. А недавно в неї померла остання рідна їй людина — мати. Жінка залишилася сама.
Біль бабусі Марії став нашим сердечним болем. Чим ми можемо допомогти вам, дорога наша людино? «Ми віддали б вам усе тепло наших сердець аби тільки Ви усміхнулись»,—сказав Кость К., коли ми дізналися про тяжку долю матері.
Настав день, коли бабуся Марія усміхнулася нам. Усміхнулася, згадуючи своїх синів. Усміхнулась, коли ми прийшли до неї посадити шість кущів винограду і шість кущів троянди — на честь її синів, чоловіка й братів. Вона усміхнулася, потім заплакала, плакали й ми... Тому що досі не зустрічались з таким величезним материнським горем. Нам хотілося хоч трохи полегшити його. Ми серцем відчували, що бабусю Марію не можна залишати одну — самотність приносить їй страждання. Серце підказувало й те, що її не можна ні втішати, ні радити забути своє горе. Воно залишиться в її душі назавжди — до могили.
Стара жінка усміхнулася, дивлячись на хлопчиків і дівчаток. Ми приходили до бабусі Марії щодня, працювали в її саду. Зацвітали троянди, достигали виноградні грона. Вдивляючись в очі хлопчиків і дівчаток, вслухаючнсь в їхнє щебетання, я помітив, що вони в глибині душі відчувають свою вину перед бабусею. Вони радіють, сміються, усміхаються одне одному, сонцю і безкрайому небу, а її сини загинули на війні — ось це почували хлопчики і дівчатка. Добре це чи погано?— думалось мені. Так, добре. У цьому складному почутті, яке вони нізащо не висловили б — благородний обов’язок перед полеглими за наше щастя.
Благородні хвилювання серця, чисті, високі душевні поривання — ніколи ви не добудете цього багатства, якщо почнете добувати його в зрілі роки. Добувайте, творіть його в роки юнацтва. Бережіть його як неоцінепний скарб.
Ще й ще раз, тисячу разів корисно порадити: учіть своїх вихованців бачити людину. Нехай кожний навчиться бачити в людині, як у дзеркалі, самого себе. Дати кожному юнакові, кожній дівчині це дзеркало, навчити дивитися в нього — це одна з вершин педагогічної мудрості. Якщо ви хочете стати справжнім вихователем юнацтва, учіть бачити в цьому дзеркалі найтонші, найзаповітніші, найнесподіваніші рисочки.
* Текст адаптовано
За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п'яти томах. Том другий. Видавництво "Радянська школа", 1976, стор. 598 - 599.
Більше порад від Василя Сухомлинського:
Василь Сухомлинський, "Сто порад учителеві"
Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.