Василь Сухомлинський
СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ
62. ЯКІ ЯКОСТІ ТРЕБА МАТИ ПЕДАГОГУ ЯК ВИХОВАТЕЛЕВІ
Поки існує школа, непорушною істиною залишаться слова К. Д. Ушинського: «У вихованні все повинно базуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, як би хитро він не був придуманий, не може замінити особистості в справі вихованця... Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, яке проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може вплинути на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна сформувати характер».
Життя переконує, що вихованець — дзеркало вихователя. Мистецтво й майстерність виховання полягають у тому, щоб уміти бачити себе в образі вихованця, в тій істоті, що мислить, відчуває, переживає, істоті, яку ми творимо з маленької дитини. «Освічена людина — людина, в якій домінує образ людський» — ці прекрасні слова А. В. Луначарського змушують нас замислитись над справжньою роллю педагога. Освіта людини — це не тільки її знання, але й уся багатогранність її людського образу. Виховна сила особистості педагога полягає в тому, наскільки органічно зливаються в ньому вчитель і вихователь. Якщо ми говоримо: школа виховує знаннями, то ця виховна сила знань криється насамперед в особі вчителя.
Адже залишити себе в наших вихованцях, мій друже, це не означає механічно перекласти знання із своєї голови в голови тих, кого ми навчаємо. Не можна ні на мить забувати того, що, допомагаючи людині пізнавати навколишній світ, ми самі постаємо перед її розумом і серцем як найважливіший елемент навколишнього світу. Пізнаючи світ, людина не може не пізнавати і нас. Знання, що ми їй даємо, не є чимось невіддільним від нашої особистості. Вони злиті із світом людських почуттів і переживань. У цій злитості криється одна з «таємниць» того, що в навчально-виховній роботі є, по-моему, одним з найбільш важковловлюваних моментів процесу формування людини — перетворення знань у переконання. Справа в тому, що ставлення наших вихованців до знань, які набуваються в школі, величезною мірою залежить від того, як вихованці ставляться до вчителя — світоча знань. У закоханого у свій предмет педагога учні теж проймаються почуттям любові до знань, науки, книги. Слово вчителя несе в собі не тільки смисл, зміст предмета, але й емоційний відтінок думки; емоції, почуття пробуджуються в учнів лише за тієї умови, коли перед учнями людина, палко закохана в науку.
Що ж таке закоханість у предмет? Які її джерела? Як виховувати любов’ю до науки? Це, на моє тверде переконання, насамперед невичерпність інтелектуального багатства педагога. По-справжньому любить свій предмет лише той педагог, який на уроці викладає соту частину того, що знає. Чим багатші знання педагога, тим яскравіше розкривається його особисте ставлення до знань, науки, книги, розумової праці, інтелектуального життя. Це інтелектуальне багатство і є закоханістю вчителя у свій предмет, у науку, школу, педагогіку.
Учитель, який любить свій предмет, має одну надзвичайно цінну якість. Він не тільки передає своїм вихованцям фактичні знання, але й пробуджує в них думку про знання. До цього прагнуть усі викладачі, які хочуть виховувати знаннями, любов’ю до предмета. Вплив своєї особи на учня вони бачать у тому, що людина залишає в іншій людині свою мудрість, ясність свого розуму, невикорінну жадобу і потребу знати. До майстерності виховного впливу особи вихователя на колектив і особу вихованця можда прийти лише тоді, коли на уроці між обов’язковими знаннями і тим, що виходить за межі програми, немов перекидається місток, і вихователь веде свого вихованця по цьому містку. На елементарні знання, які даються учням на уроці, я дивлюсь, як на зернятко, з якого виростає могутня поросль думки, даючи багатий урожай — жадобу пізнання, прагнення бути розумнішим, розвинутішим, духовно багатшим.
Якщо цього врожаю немає, навчання перетворюється в зубріння, урок — у перевірку визубреного, учень —у слухняний механізм, який заучує знання. Я вважаю, що педагог стає світочем знань — і через це вихователем — за умови, якщо вихованцеві хочеться знати незрівнянно більше, ніж він узнав на уроці, і це бажання стає одним з головних стимулів, що спонукають вихованця до навчання, до оволодіння знаннями.
Я прагну до того, щоб після уроку, де я кинув зернятко знань у добре зораний грунт, почалось багате інтелектуальне життя, в якому мої вихованці випливають з ріки в океан знань. Я не міг би стати вихователем і знання не виховували б, якби навчання обмежувалось уроком, підручником, домашніми завданнями від такої-то сторінки до такої і т. д. Зернина знань проростає і з’являється могутня поросль думки тоді, коли після уроків, за бажанням самих вихованців, загоряються незліченні вогники живої, допитливої думки.
Це передусім індивідуальне читання, духовне збагачення в світі книг (до цього питання ми ще повернемося). Другим дуже важливим вогником думки, завдяки якому викладач стає вихователем, а учні — вихованцями, є гурток. На моє тверде переконання, без цього вогнища духовного життя і урок стає нудним, похмурим перекладанням знань з голови вчителя в голову учня. Усі ми — і педагоги, і вихованці мандрівники в океані наукових знань. Ми готуємо доповіді й повідомлення про найновіші досяглення науки, анотуємо статті з наукових журналів.
Хочу порадити вам, мій друже: ваші знання, ваша жадоба пізнання, пристрасть до читання — це могутнє джерело виховної сили вашої особистості. Умійте підійти до цього джерела самі й підвести до цього своїх вихованців. Будьте господарем у своєму навчальному предметі. Хай шкільна програма і шкільний підручник будуть для вас такою ж елементарною справою, як азбука Для людини, яка володіє тонкощами стилістики. Безупинно, завжди поповнюйте свої наукові знання. У вашій особистій бібліотеці з тієї науки, основи якої ви викладаєте в школі, має бути багато книжок. Так багато, щоб кожному своєму вихованцеві протягом чотирьох-п’яти років ви могли давати кожного місяця (а декому, можливо, і щотижня) нову книжку.
Знаходьте, виховуйте своїх вихованців. Виховуйте споріднені з вами юні душі — споріднеці за інтересами, захопленнями, нахилами, здібностями. Хай у кожному класі будуть захоплені вашою галуззю знань вихованці. Хай у кожного педагога будуть свої вихованці: у словесника — свої, в історика — свої, у географа — свої, у біолога — свої, у математика — свої.
Чим глибше закохані ваші вихованці в предмет, який ви викладаєте, тим кращий ви педагог, тим органічніше зливаються у вашій особі вихователь і викладач. Проблему виховання здібностей, нахилів, покликання не можна розв’язати практично без безпосереднього впливу особистості педагога та особистість вихованців. Здібності виховуються тільки здібностями, нахили — нахилами, покликання — покликанням.
Тут, відхиляючись трохи вбік, треба сказати, що гарні педагоги починаються за шкільного партою; вогник любові до професії педагога здатна запалити тільки та людина, яка любить дітей, володіє найбільшою педагогічною мудрістю — постійно пробуджувати в юному серці бажання бути хорошим, бажання стати сьогодні кращим, ніж учора, почуття поваги до самого себе.
Я уявляю собі ідеальною ту школу, в якій у кожного педагога є свої вихованці,— у тому розумінні, яке витлумачене вище. Може виникнути питання: а чи не послабить первинний і загальношкільний колектив те, що кожний педагог прагне створити для своїх вихованців якоюсь мірою відособлений інтелектуальний світ? Тут не тільки немає ніякої небезпеки, але навпаки, якщо в кожного педагога є свої вихованці — люди, в яких він залишає сам себе,— лише за таких умов можливий справжній колектив як виховна сила.
* Текст адаптовано
За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п'яти томах. Том другий. Видавництво "Радянська школа", 1976, стор. 559 - 562.
Більше порад від Василя Сухомлинського:
Василь Сухомлинський, "Сто порад учителеві"
Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.
Яка провідна ідея?