На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

4. "Будьте доброзичливі!" (з книги Василя Сухомлинського "Сто порад учителеві")


Василь Сухомлинський

СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ

 

4. БУДЬТЕ ДОБРОЗИЧЛИВІ!

 

Ця порада належить до азбуки педагогічної культури взагалі й емоційного боку культури виховання зокрема. Бути доброзичливим — означає ставитися до дитини так, як ви поставилися б до власного сина. Дитина погано встигає, відстає; дитині важко займатися так, як займаються його однокласники; дитина або підліток зробила хуліганський вчинок — все це біда, біда, біда... Як би ви поступили, якби в цю біду потрапив ваш син? Навряд чи запропонували б такі рішення, як виключення зі школи, зниження відмітки по поведінці... Звичайно, розумному батьку, розумній матері розум підказав би, що і це необхідне, але перш за все серце підказало б щось таке, що украй необхідне для порятунку сина — адже покаранням одним людини не врятуєш. Серце зажадало б чогось такого, що створило б в душі сина моральну чистоту і красу, зробило б його справжньою людиною. Ось це бажання серця і є доброзичливість. Доброзичливість педагога виражається, перш за все, в умінні не допустити, щоб дитина стала поганою, застерегти його від помилкових кроків. По-батьківськи, по-материнському бажати добра — це означає перегородити злу дорогу  до дитячого серця, закрити серце дитини від зла. Якщо у вашому серці живе така тривожна турбота про кожну дитину, якщо кожна дитина для вас – не строчка і номер в класному журналі, а жива людина, особа, неповторний людський мир, - можете бути упевнені: серце підкаже вам, що робити, якщо у дитини біда. Це веління серця — доброзичливість у дії.

Легко сказати: будьте доброзичливі. Але доброзичливість треба виховувати, і виховується цей стан душі тільки тоді, коли воно — взаємне, тобто, коли педагог бажає добра учневі, а учень — педагогові. Це найтонша гармонія шкільного життя. Взаємність доброзичливості виховується в атмосфері великої емоційної культури. Я завжди вважав одним з найважливіших виховних завдань учити дітей пізнавати мир серцем, відчувати серцем стан, в якому знаходиться людина, — не тільки рідний, близький, але і будь-який співвітчизник, що зустрівся на життєвому шляху. Навчити маленьких дітей відчувати, що у людини, що зустрілася ним, важко на душі, що у нього якесь горе — це одне з найтонших педагогічних умінь. Я хочу поділитися досвідом, як вчителеві виховувати це уміння у самого себе, як виховувати емоційну культуру у дітей, і як цю культуру зробити основою взаємної доброзичливості.

Весна. В полі поряд зі школою працюють на буряковій плантації жінки. Кожен ранок, як тільки із-за горизонту випливає червоний диск сонця, жінки одна за одною йдуть в поле. А мої першокласники теж приходять в цей час в шкільний сад. Ми зустрічаємо схід сонечка в своєму Куточку Краси — в зеленому класі під блакитним небом — це великий зелений курінь, що вкриває нас від пекучого сонця суцільним листям винограду. Мимо нас, в двох-трьох метрах проходять жінки. Ми бачимо їх — кожну риску їх осіб, їх очі, чуємо їх дихання, якщо сидимо тихенько, затамувавши свій подих. Вони нас не бачать. Я учу дітей: дивитеся в очі жінкам, вчитеся відчувати і розуміти, що на душі у кожної з них — безхмарний спокій або похмура хмара гіркоти. Щодня ми бачимо одних і тих же дівчат і жінок. Ми вже звикли до того, що синьоока, з товстими русявими косами молода жінка, мати двох маленьких хлоп'ят, йде на роботу, наспівуючи то одну, то іншу пісеньку. Часто вона зупиняється на горбику, дивиться в блакитне небо, слухає пісню жайворонка, посміхається. «Вона радіє життю, вона щаслива», - говорю я дітям, і всім нам вияву людського щастя теж стає радісно. Інша жінка, скрутивши на вузьку польову стежину, зриває щодня декілька польових квітів, в її очах ми читаємо думку про щось світле, життєрадісне. Дві дівчини підходять до джерела, що тихо струмує на лугу, дивляться в нього, як в дзеркало, поправляють зачіски, милуються своєю красою, - дивіться, діти, в очах у них радісна мрія. А ця чорноока жінка не тільки нарвала польових квітів, але і сіла на пеньок, сплела маленький вінок — звичайно, такий вінок сплітають тільки маленькій дівчинці; придивитеся до її очей, дорогі діти, ви відчуєте теплоту материнської любові. Але — дивіться, діти, уважно, сива жінка. Подивитеся в її очі — які вони сумні, сумні. Скільки гіркоти, туга в її погляді. Ось вона зупинилася, дивиться на сонечко, на потопаюче в зелених садах село і важко зітхає. Бачите, вона йде не на польову стежину, а на шлях, що веде в центр села. Зриває на узбіччі дорогі польові квіти і несе їх до пам'ятника воїнам, загиблим тут в бою з фашистами. Покладає квіти на могилу і — дивіться — плаче.

Перед вами, діти, найбільше в світі людське горе — материнське горе. Ось вона ще раз пройде мимо нашого Куточка Краси — придивіться уважно, погляньте ще раз в її очі.
Діти сидять, затамувавши подих. Ні листок не ворухнеться, ні билинка — все тихо навколо. Перед нами сумні очі матері. Ми чуємо, як вона важко зітхає, ще раз озирнувшись на пам'ятник воїнам...
Без яких би то не було слів і пояснень дітям ясно, що у матері загинув на війні син. Я розповідаю про велике материнське горе: у неї загинули два сини і чоловік...
Потім ідуть один за одним все нові і нові уроки пізнання людини серцем. Ми вирушаємо в поле, мимо нас час від часу проходять люди. Заглянувши в обличчя, в очі людині, діти відчувають його внутрішній світ. У одного - радість буття, у іншого — мрія про щось хвилюєче, дороге, у третього — просто втома і якась байдужість — ні, у цієї людини теж на душі не зовсім добре...; у четвертого — заклопотаність, можливо, це якісь незначні життєві, побутові турботи, а може бути і тривога про щось більше. А ось у цього дідуся якесь горе. Діти стрепенулися, насторожилися. Такого горя н людських очах вони ще ніколи не бачили. «Він страждає... У нього велике нещастя... треба запитати, чим йому допомогти...»,- говорять діти.
Вони підходять до дідуся, питають: «Чим вам допомогти?» Дідусь опускає ласкаву руку на білу головку моєї маленької Зіни, важко зітхає і говорить: «Нічим ви не допоможете мені, дорогі дітки... дружина у мене в лікарні тільки що померла... йду за машиною... Сорок сім років прожили... Нічим ви не допоможете, а все-таки легше, що ви — добрі люди...»
Так виховується емоційна культура. Це дуже тонкий, тривалий процес, що вимагає від педагога великого такту, уваги, вдумливості, глибокого знання внутрішнього духовного світу кожної дитини.

Дитина, що відчуває серцем іншої людини, стає доброзичливою. Але дуже важливо також і те, що він сприйнятливий до доброзичливості вчителя: відчуває її, платить добром за добро — важливість цієї обставини у виховній роботі важко переоцінити. Душа дитини повинна бути підготовлена до виховання ласкою, добротою, щирістю. Вам, напевно, доводилося чути нарікання вчителів (а, можливо, ви і самі висловлювали таку думку): «Що робити? Не розуміє дитина доброго слова... Я до нього з ласкою, з відкритим серцем, - а він, безсердечний, глузує з моєї доброти». Таке, на жаль, буває, і коріння цієї серцевої товстошкірості - в емоційній невихованості, в тому, що в роки раннього дитинства дитина не вчилася пізнавати людини серцем.

Якщо ж ви навчили свого вихованця відчувати людину серцем, ваша доброзичливість здатна творити дива. На що спрямовується доброзичливість вчителя? Перш за все на розумову працю дитини. Бажати добра в розумовій праці — це означає розуміти всі сильні і слабкі сторони дитини, відчувати тонкощі його розумової праці. Ваша доброзичливість як могутній засіб виховання діє до тих пір, поки вихованцеві вашому хочеться бути хорошим, поки у нього є й повсякчас розвивається почуття власної гідності. У педагогічній справі між явищами і фактами існують найтісніші зв'язки: успішність дитини відбивається на стані її духу; стан духу дитини відбивається на повноті духовного життя, на здоров'ї педагога. Якщо учень прагне бути хорошим, хоче добре опанувати знаннями – це вже половина радості вашої праці.
Почуття власної гідності дитини залежить від його успіхів в навчанні, а успіхи в навчанні  залежать від доброзичливості педагога і, звичайно, від того, наскільки підготовлена душа дитини до сприймання доброзичливості педагога. Пам'ятаєте, що успіхи дитини в навчанні, його почуття власної гідності — це вогник радості вашої творчої праці, шановний мій колего. До тих пір, поки цей вогник горить, ви відчуватимете повноту свого духовного життя, радість творчості.
Але, - знову виникає питання, - як же досягти того, щоб у дитини постійно були успіхи в ученні? Як виховувати у нього почуття власної гідності? Як одухотворити його цією величезною духовною енергією — бажанням бути хорошим?


За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том другий. Сто порад учителеві. Видавництво "Радянська школа", 1976, стор. 432 - 436.

 

Більше порад від Василя Сухомлинського:

Василь Сухомлинський, "Сто порад учителеві" 

Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.


Останні коментарі до сторінки
«4. "Будьте доброзичливі!" (з книги Василя Сухомлинського "Сто порад учителеві")»:
Всьго відгуків: 0    + Додати коментар