Василь Сухомлинський
СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ
26. БОРІТЬСЯ ЗА ДУМКУ Й СЕРЦЕ СВОЇХ ВИХОВАНЦІВ
У школі, де навчає прекрасний математик, улюбленим, найцікавішим предметом стає математика, відкриваються неабиякі математичні здібності в багатьох учнів. Приїхав у школу талановитий біолог — дивіться, через два роки улюблений предмет у школі — біологія, з’явився десяток обдарованих юних біологів, закоханих у рослини, в спроби й дослідження на шкільній ділянці.
Джерелом б’є інтелектуальне життя в тій школі, де викладання предметів виливається ніби в здорове змагання педагогів за думку, за душу вихованців. Це змагання — ціла сфера творчої праці педагогічного колективу. Виявляється воно в тому, що кожен педагог прагне пробудити інтерес до свого предмета, утвердити захоплення своєю галуззю знань. Уявімо собі, що дитина, яка почала навчатися в IV класі, потрапила до колективу, в якому всі вчителі — талановиті, принаймні закохані кожен у свій предмет люди, що вміють запалити вогник любові кожний до своєї — найцікавішої науки. У таких умовах обов’язково розкриваються природні здібності кожної дитини, відбувається становлення нахилів, здібностей, покликань, обдаровань.
Тут ми вступаємо в дуже цікаву сферу педагогічного процесу, в ту сферу, яка в практичній роботі багатьох шкіл є ще незвіданою цілиною. Виховний бік навчання розкривається, на моє тверде переконання, передусім у тому, що, образно кажучи, в стрункому оркестрі основ наук кожний учень знаходить свій улюблений інструмент і свою улюблену мелодію. Немає інтелектуальної повноти, духовного багатства життя особистості без закоханості в конкретний предмет, у конкретну галузь наукових знань.
Вважайте справою своєї честі, щоб предмет, який ви викладаєте, учні вважали найцікавішим, щоб якомога більше підлітків як про щастя мріяли про творчість у сфері науки, основи якої ви викладаєте у школі. Боріться за думку й сердце своїх вихованців, змагайтесь із своїми колегами — викладачами інших предметів. Ви викладаєте, скажімо, фізику 200 учням VIII — X класів, усі вони — ваші учні. Але у вас має бути ще й інше поняття "мої учні". У вас повинно бути 10 чи більше (може, й менше, 5 — 6 осіб, трапляється й так, нічого тут немає поганого) своїх учнів — юнаків й дівчат, які назавжди віддали своє серце фізиці й твердо вирішили зв’язати своє життя з працею в галузі техніки, науково-технічної думки. У вас має бути, крім того, десяток-два підлітків, в яких інтерес до фізики ще тільки, як кажуть, «накльовується»; одні з них в майбутньому закохаються у ваш предмет, інші знайдуть свою золоту жилу десь в іншій галузі знань,—немає нічого складнішого в розвитку життєвих ідеалів, як становлення покликання. Ви навчаєте 200 учнів; дати їм усім міцні знання з елементарного шкільного курсу фізики — це один бік вашої роботи. Але не забувайте, що на вашій совісті й інший бік педагогічної творчості — турбота про становлення покликання до фізики — техніки, машин, механізмів, науково-технічних знань — в юнацтва, одержимого захопленістю фізикою як наукою, про яку на уроках пізнати можна лише ази. В школі у вас має бути своя школа — школа юних фізиків.
Як же все це робиться? Що тут найважливіше, з чого починати?
У вас, звичайно, є фізичний кабінет. Ви, звичайно, щоденно працюєте в ньому годину-другу — чи то сидите над книжкою, чи то пробуєте «в чернетці» наступну лабораторну роботу, чи то ламаєте голову над кресленням або моделлю приладу. Я скажу вам, що б я робив у ці години на вашому місці. Я запрошую в кабінет Баню й Колю, Гену й Славка, Петра й Сашка — тих юнаків, які вже закохані в фізику. Сюди ж приходять і восьмикласники, і навіть семикласники — вони ще не закохалися в мій предмет остаточно, але я бачу, що в них загоряються очі, коли я розповідаю про античастинки і фотонні ракети, в них тягнуться руки до цікавої книжки про ядерну фізику. Є в мене у фізичному кабінеті куточок, що його я називаю Куточком Думки. Тут на стінці — гравюра «Мислитель» Родена, а в шафі — невелика бібліотечка — книжки і брошури про найновіші проблеми науки і техніки. Це вогники, які ваблять юнацтво за межі програми, в невідомі далі. Є в мене й інший куточок — Куточок Важких Справ. Тут креслення кількох моделей, в основі яких лежить хитра, незвичайна конструкторська ідея; щоб втілити її в метал і пластмасу, треба подолати значні розумові труднощі; лінощі думки тут недопустимі, інтелектуальний порив і дерзання — головна умова того, щоб бути в Куточку Важких Справ не спостерігачем, який роззявив рота від подиву, а творцем. Є в мене тут і моя маленька педагогічна творча лабораторія — куточок підготовки до наступних уроків. Тут я чаклую над новими навчальними посібниками. Разом зі мною працюють мої лаборанти — учні старших класів, які допомагають мені готуваться до уроків.
Ось я й відчиняю двері в усі ці куточки учням, закоханим у фізику чи тим, які ще остаточно не закохалися, але в яких палкі, захоплені очі.
Особливо великого значення я надаю Куточку Мрії. Тут від великого вогнища наукових знань загоряються вогники покликання. Тут юнацтво переконується, що думка — це величезна праця, праця нелегка, пекельно складна, часом виснажлива, але така, яка обіцяє ні з чим незрівнянні радощі — радощі пізнання, інтелектуальпу гордість від свідомості того, що я паную над знаннями. З Куточка Думки починається залучення до наукових знань. Тут у мене є книжки і для тих, хто ще тільки вирушає в плавання по морю наукових знань, і для випускників, які твердо вирішили вибрати своєю спеціальністю науку чи техніку, працю в лабораторії чи біля складного верстата на промисловому підприємстві. Я дуже турбуюсь, щоб ті чубаті хлопчаки, в яких під час моєї розповіді на уроці загоряються в очах вогники цікавості, в яких завжди є десятки запитань "чому?", обов’язково прийшли в Куточок Думки. Знаючи, хто про що мріє, я для кожного ставлю на полицю кілька книжок.
У багатьох розумних, від природи обдарованих дітей і підлітків інтерес до знань пробуджується лише тоді, коли їх рука, кінчики пальців включаються в творчу працю.
Якщо я бачу, що в дитини, підлітка тягнуться руки до моделей машин і механізмів, до приладів і різних пристроїв, я обов’язково проводжу їх через Куточок Важких Справ.
Є школярі, які дуже довго ні до чого не виявляють особливого інтересу. Якщо в школі немає боротьби педагогів за думку й душу вихованців, то в багатьох учнів інтерес ні до чого ніколи й не розкриється. Чим більше в школі підлітків, юнаків і дівчат, байдужих до навчання, до знань, таких, які не знайшли для себе нічого цікавого, тим імовірніше те, що в педагогів немає своїх вихованців, яким би вони із серця в серце передавали вогник захоплення знаннями.
Найбільш гнітюче, безрадісне в ставленні учнів до знань — байдужість... Відставання, неуспішність учня з того чи іншого предмета — це не страшно; далеко страшніше — байдужість.
Пробуджуйте свідомість байдужих. Не може бути, щоб у людини ні до чого не виявився інтерес. Найвірніший шлях до байдужого розуму — думка. Думка пробуджується тільки думкою. Щодо байдужих до знань, до розумової праці школярів кожний педагог має випробувати всі свої інтелектуальні інструменти.
Тут уже мова йде не про змагання, а швидше про врятування людини від розумової інертності. У нашому педагогічному колективі стало правилом: про школяра, байдужого до знань, ми говоримо на засіданні психологічної комісії. Ми думаємо, де знайти ту сферу взаємодії людини з природою, із знаннями, в якій їі можна одухотворити пізнанням.
Найголовніше тут те, щоб людина зрештою знайшла в собі володаря знань, зазнала почуття панування над істинами й закономірностями. Запалити пізнанням — це означає досягти того, щоб думка злилася з почуттям людської гідності. Шлях до цього душевного етапу — дієвість, активність знань. Пробудження байдужого, врятування від розумової інертності ми бачимо в тому, щоб учень у чомусь виявив свої знання, виявив себе, свою особистість у діяльності інтелекту.
Я кілька років викладав математику в V — VII класах. У мене було два математичних гуртки — один для найздібніших, обдарованих від природи, другий — для байдужих до знань. Розповідь про те, як пробуджувалася свідомість них школярів, була б дуже цікавою розповіддю про боротьбу за їхню думку, душу. Я прагнув того, щоб знання, які здобувалися в гуртку, торкалися людських відносин у колективі — утверджували людську гідність. Поки людина не відчула в собі мислителя, вона не може по-справжньому пережити гордість за те, що вона людина. Як досягти злиття думки й громадянського почуття людської гордості — про це необхідна спеціальна порада.
Досвідчений учитель вихователь добивається того, щоб з предмета, в який закоханий вихованець, він знав у десять-двадцять разів більше, ніж вимагає програма. Переживання влади над знаннями з улюбленого предмета е одним з наймогутніших стимулів загального інтелектуального розвитку. Якщо в учня є улюблений предмет, нехай не турбує вас те, що не з усіх предметів у нього п’ятірки. Значно більшу тривогу має викликати відмінник, в якого немає улюбленого предмета. Багаторічний досвід переконав мене в тому, що такий учень — це безлике створіння, яке не знає радості розумової праці.
За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п'яти томах. Том другий. Видавництво "Радянська школа", 1976, стор. 481 - 485.
Більше порад від Василя Сухомлинського:
Василь Сухомлинський, "Сто порад учителеві"
Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.