9 травня — День святого Миколи Чудотворця (народні традиції)

 

 

9 ТРАВНЯ — ДЕНЬ СВЯТОГО МИКОЛИ ЧУДОТВОРЦЯ

(до 01.09.2023 року це свято відзначалося в Україні 22 травня)

 

 

 

 

 

Олекса Воропай

ДЕНЬ СВЯТОГО МИКОЛИ ЧУДОТВОРЦЯ

(з книги "Звичаї нашого народу")

9 травня у церковних календарях відзначається як день перенесення мощей Святого Миколая Чудотворця з Лікії до італійського міста Бар. Уперше це свято було встановлене папою Урбаном II, що жив у ХІ-му столітті, був папою в роках 1088 - 1099^*1. Отже, це є свято Західньої Церкви й воно не визнавалося греками, але в Україні цей день святкувався. До українського церковного календаря це свято було введене Митрополитом Єфремом при кінці ХІ-го століття ^*2. Між іншим, цей факт може свідчити про те, що ми мали в той час дружні стосунки з Римом ^*3.

В народі Микола Чудотворець — популярний святий. Колись у цей день господарі виводили коней у поле на першу пашу й з цієї нагоди на площі, посеред села, священики служили молебні та кропили коней свяченою водою. В полі вершники їздили верхи, — «щоб нечиста сила коней не мучила».

З цим звичаєм — уперше виводити коней на пашу в день святого Миколая — в’яжеться кілька народних приповідок, як от:

«Прийшов Миколай — коней випасай»,

«Юрій з теплом, а Микола з кормом»,

«Святий Юрій пасе корів, а Микола коней».

 

Із цього дня колись в Україні починали стригти овець і сіяти гречку, а звідси й приповідка: «До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки!»

На Київщині та на Поділлі був колись звичай: у день «весняного» Миколи робити заздравні обіди, які звалися нікольщиною, а звідси й приповідка: «Понаставляли тих мисок, як на нікольщині!»

 

 

«За синє море». Картина Володимира Коробова.

 

За народним віруванням святий Микола Чудотворець є покровителем мореплавців.

Ось як Микола Сементовський описує звичай козаків — вибиратися в далеку дорогу морем: «Ранком перед днем — відплиття, козаки збиралися в церкву... Відслуживши молебень Богородиці, Угодникові Миколаєві, котрого козаки вважали за покровителя мореплавців… виходили на площу, пирували ввесь день, а ранком, у день відплиття, випивши прощальний келих меду і зав’язавши кожний у сорочку трохи рідної землі для того, щоб наколи доведеться на чужині помирати, то з рідною землею, — після всього цього сідали в байдаки і з сумними піснями відпливали в море, де, як і серед степу, дорогу пізнавали за сонцем і зірками ^*4.

У віруваннях чорноморських моряків є два Миколи: морський і мокрий. Морський Микола управляє кораблями, а мокрий — водами. Обидва Миколи завжди є присутні поміж моряками, але вони невидимі, їх бачити не можна. Обидва Миколи мають таку владу на морях, що коли не звертатися до них з обітницями, то буде певна гибель. Обітниці полягають у тому, щоб оздобити образ Чудотворця, дотримуватися свят святого Миколая, а то й побудувати на його честь церкву. Під час бурі на морі моряки моляться святому Миколаєві, щоб він рятував їх від нещастя. Коли наступає загроза, що корабель може потонути, то моряки, бувало, виносять образ Миколи Чудотворця на палубу й молять його про спасіння ^*5.

Серед одеських рибалок ще й досі живе вірування в чародійну силу образу (ікони) святого Миколая Чудотворця.

 

Примітки:

*1 Martinov. Annus ecclesiasticus. Bruxelles, 1863, p. 125. Аничков, E. В. «Вес. обряд. пђсня на Зап. и у слав.», ч. I, 1903, стор. 57.

*2 Єфрем — печерський чернець ХІ-го століття, українського походження, митрополит переяславський, здається, висвячений уже на Україні, а не в Царгороді. Переклав для Теодосія Печерського студійський устав, який вивіз із Царгороду. Єфремові приписують автор ство «Чуда св. Миколая». В Переяславі збудував перший шпиталь. (За Укр. Заг. Енциклоп. Том І, стор. 1274).

*3 Ал. Терещенко, VI, стор. 46.

*4 «Старина ...» Николая Сементовскаго, СПб, 1846, стор. 10. Микола Сементовський (1819-79) — український письменник, автор роману «Кочубей», історичної повісті «Мазепа», опису південного Криму — писав про Київ і його пам’ятки. (За Укр. Заг. Енциклопедією, том 3, стор. 57).

*5 Терещенко, VI, стор. 46.

 

На малюнку:  На іконостасі Дмитрівського храму є зображення: козацька чайка йде хвилями Дніпра у ній козаки, які моляться. На задньому плані зображено печерські кручі Києва з дзвіницею Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври і храмами. Зображений Святитель Миколай Мир-Лікійський у хмарі, який виводить з неволі козаків і проводить їх до Києва. У іншій хмарі зображений храм Димитрія Солунського в українському селі. 

За матеріалами: Олекса Воропай. "Звичаї нашого народу". Етнографічний нарис. Том 2. "Українське видавництво", 1958, стор. 82 - 83.

 

 

 

 

Василь Скуратівський 

ДО МИКОЛИ НЕ СІЙ ГРЕЧКИ І НЕ СТРИЖИ ОВЕЧКИ

(з книги "Дідух")

Обізнані з народною обрядовістю знають, що в річному календарі є по два й більше однойменних свят, пов'язаних з одним і тим же святим. Це стосується й Миколи Чудотворця. 

Одне з прислів'їв з цього приводу мовить:

«У кожнім році два Миколи: на першого (весняного — 9 травня) Миколи не буває холодно ніколи, а на другого (зимового — 6 грудня) не буває тепла ніколи»

чи

«Два Миколи: один з травою, а другий з морозом».

 

Найпишніше святкували Миколая взимку. Весняне ж свято приурочене до дня перенесення мощей Чудотворця з Лікії до італійського міста Бар. З цієї нагоди папа Урбан II в XI сторіччі і узгодив обрядову відзнаку. Тому весняного Миколая святкують переважно в західноукраїнських землях. 

Деякі обряди побутували й на Півдні України, оскільки Микола Чудотворець був покровителем і оберігачем мореплавців. 

Відомо, що козаки перед морською мандрівкою справляли молебень Богородиці та Миколі Угоднику, щоб вони «оберігали їх на морі і на воді». 

Чорноморські моряки вірували, що їх супроводжують «два невидимих Миколаї — морський, що управляє кораблями, і мокрий — володар водних виднокраїв».

Така популяризація Миколи Чудотворця завдячує печерському ченцю Єфрему, який, обіймаючи посаду митрополита переяславського, в XI сторіччі увів до церковного календаря це свято. Йому також приписують авторство «Чуда Св. Миколая». До речі, будівництво першого шпиталю, то також його заслуга.

 

 

Про те, як Миколая святкували наші пращури, майже нічого не відомо. До нас дійшли лише окремі фрагменти свідчень, з яких довідуємось, що спочатку збирали так звану нікольщину — своєрідний ритуальний обід. 

До сьогодні збереглася лише поговірка: «Понаставляли тих мисок, як на нікольщині». 

Очевидно, це було давнє, дохристиянське дійство, пов'язане з дайбозьким Велесом — Богом тваринництва. На це наштовхує той факт, що у цей день відбувається перший вигін коней на пасовиська, «бо ярий Микола — опікун коней і свято конюхів». 

З цієї нагоди коней виводили на сільські майдани, де піп робив спеціальну відправу, скроплював їх водою. Після цього вершники виїздили у поле і вчиняли скачки, «щоб нечиста сила коней не мучила».

Цікаво відзначити, що на Бойківщині ярий Микола є покровителем і корів.

Відомий вчений Г. Дем'ян у 1979 році зафіксував побутуюче дійство в селі Довгому Дрогобицького району на Львівщині: 

«На ярого Миколу у нас піст, — розповіла одна інформаторка.

— А чому піст? Задля худоби, щоб не боліла. Бо шануємо ярого Миколу. Всьо на пісно вариться. То веснов. То єден день посту, бо то від худоби — той ярий Микола. Він худобу боронить.

Заховують його так, що ні жадних забав. І пісно їдят, а хтось постит цівком. І жадних забав, жадних музик у той день — ні. То на збереження худоби, щоб вона не хворіла, щоби звіри на ню не нападали. Всьо, щоби не було якесь горе межев худобов».

Інша інформаторка додала: 

«У нас ярого Миколу вважають, що він є від худоби. Постять у цей день, молоко не їдять. Але як поїдять, то кажуть:

— Слава тобі, Господи, за твою ласку і тобі, Миколо, вбись почистив усю людську худібку й нашу.
До ярого Миколи, то ще можна сіяти овес, всіляку яру сівбу. А після нього вже щось — так не».

Але найпишніше відзначали ярого Миколу гуцули. Ще й дотепер зберігся давній обряд - полонинський хід — перегін худоби на високогір'я. 

 

 

 

СВЯТО МИКОЛАЯ

До нього горяни готувалися, як до великого свята. Зранку святково вдягнені люди вигонили корів до сільської левади. Попереду, як правило, йшов «депутат», себто голова пастухів і два його помічники з трембітами. За ними — стадо, а потім дорослі й діти. На околиці села жінки й діти поверталися додому, а чоловіки супроводжували худобу аж до пасовиськ, що були за кілька десятків кілометрів у горах.

На полонині старший чабан кресалом розпалював «живий вогонь», який мав горіти до кінця пастушого сезону, тобто до глибокої осені, коли полонинський хід повернеться на зиму по домівках. Потім робилась контрольна дійка, аби визначити кількість надоїв молока. 

Тягловий скот перебував на випасі до початку жнив, корови — до середини чи кінця вересня, а вівці випасались аж до жовтня — листопада.

З весняним Миколою не пов'язано будь-яких обрядових пісень.

Щоправда, Михайло Максимович записав одну колядку:

Сидить Миколай 
В кінці престола, 
Голову схилив, 
Слізоньку вронив; 
А із тої сльози 
Дунай розлився.

Про ярого Миколу в народі побутувало чимало прислів'їв:

Держи сіно до Миколи — не побоїшся зими ніколи.

До Миколи не буде літа ніколи.

До весняного Миколи не можна купатися ніколи.

Прийшов Миколай — коней випасай.

До Миколи нема добра ніколи.

Як не вбачиш до Миколи колосу, то буде плачу й голосу.

Не хвались на Юрія посівом, а хвались на Миколи травою.

Після Миколи не пускай на сіножать коней ніколи.

Від Миколи до літа дванадцять приморозків.

Але хоч і казали, що з Миколиного дня «тепло на землю спустилося», проте батьки забороняли дітям купатися, «бо з чоловіка верба виросте», тобто можна простудитися й померти, і на могилі поставлять вербовий хрест. 

До святого Чудотворця ніхто також не ризикував сіяти гречку і стригти вівці. Про це нагадує й відоме прислів'я: «До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки».

За матеріалами: Василь Скуратівський. "Дідух. Свята українського народу". Ілюстрації та художнє оформлення О. Коваля, Н. Коваль. Київ, «Освіта», 1995 рік, стор. 126 - 127.

 

 

 

 

 

 

СВЯТИЙ МИКОЛАЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ

(Промова на  радіо "Ватикан", 2007 р.)

 

Житгя святого Миколая овіяне різноманітними легендами. 

Святий Миколай вважається покровителем моряків, торговців, лучників, дітей та студентів. А також є патроном міст Амстердам (Нідерланди), Барі (Італія), Барранкілья (Колумбія). 

За повір'ям, св. Миколай є «старшим» серед святих: опікується воїнами, перевозить душі померлих на «той світ», володіє ключами від неба. Але більшість часу він проводить на землі, допомагаючи бідним у скруті, мандрівникам - у дорозі, мореплавцям - на морі. Згідно з карпатською легендою, святий так ревно молився раз в церкві за знедолених, що золота корона сама впала йому на голову...

Відомо, що він народився у лікійському місті Патарі (Мала Азія) близько 280 року у християнській родині. Його батьки, Феофан і Нонна, дали єдиному синові хороше виховання та освіту. Розповідають, що будучи ще немовлям Миколай був настільки набожним, що у дні посту (середу та п'ятницю) ссав материнське молоко лише один раз на день. А коли його уперше віднесли до купелі він встав на ноги і сам стояв...
Рідний дядько, єпископ патарський, зважаючи на богоугодність свого племінника, висвятив його потім у сан пресвітера. Коли за панування імператора Діоклeцiяна в Римській імперії почалися гоніння християн, святий Миколай, незважаючи на небезпеку, продовжував проповідувати Боже слово. На першому Вселенському Соборі у м. Нікеї святий Миколай показав себе як полум'яний ревнитель чистоти віри, виступив непримиренним борцем з єрессю Арія.

У невтомних трудах, подвигах та любові до Бога і ближніх пройшло все життя мирлікійського чудотвордя. Великий святитель помер 6 грудня 342 року. Святе тіло праведного мужа було поховане з почестями в соборній мирлікійській церкві.
1087 року, за часів царювання імператора Олексія Комніна, усвідомлюючи небезпеку з боку мусульман, що знищували у Малій Азії всі пам'ятники християнства, італійські купці перенесли нетлінні мощі святителя Миколая з Мир до міста Барі (Південна Італія).

У християнських легендах і переказах життя милосердного добродійника описується як нескінченна низка блaroдіянь і чудес. Вважається, що і після праведної смерті святий Миколай продовжує творити чудеса. У численних народних творах чудотворець також боронить людей від стихійного лиха, є опікуном сиріт і тварин. Чорноморські рибалки, виходячи на про¬мисел, завжди брали із собою образ Миколая. Св. Миколай допомагав людям, особливо знедоленим, під час життя і продовжує це робити зараз. Тільки в невидимий спосіб. Він - взірець таких честот, котрі виявляють його велику любов до Господа Бога та ближнього. Саме на тих двох яскравих чеснотах "стоїть увесь закон та пророки". І це є суттю християнської досконалості. "Між багатьма великими чудами, - як писав св. Бонавентура, - найбільшим чудом був він сам...".

Святий Миколай належить до числа найбільш шанованих в Україні християнських святих. Свято св. Миколая має ще й назву Миколи Теплого. Воно сягає традицій стародавнього культу Прадіда, або дохристиянського бога Велеса. Інший відбиток первісних вірувань на постаті св. Миколая - перегукування постаті Миколая із уособленнями грецького Посейдона та римського Нептуна.

Уже в XI ст. в Київській Русі відзначали свято перенесення мощей Миколая з Мир до Барі - Теплого Миколи (9 травня за старим стилем), була складена церковна Служба, а згодом - і свято в пам'ять про його смерть (6 грудня). Ім'я цього великого чудотворця досить часто зустрічаємо в українській топоніміці та назвах храмів. Характерний приклад - м. Київ на початку XX сторіччя. Не раз, як довідуємося, мандрівники, в'їжджаючи зі сходу до золотоверхого міста, минали Микільську слободу, заходили до церкви св. Миколи у Передмостовій слобідці (нині гідропарк), на правому березі древнього Дніпра, за Ланцюговим (Миколаївським) мостом молилися Богові в каплиці св. Миколая. Далі, підіймаючись по Микільському узвозі, можна було зайти до церкви-ротонди Миколи Мирлікійського на Аскольдовій могилі (Миколай - християнське ім'я Аскольда), або до Микільського військового собору - шедевру українського бароко, що прикрашав Микільську площу, або ж до пустинно-Микільського монастиря на Микільській вулиці. На жаль, у роках "переможної ходи" войовничого атеїзму ці величні споруди було зруйновано. Не пощадили "богоборці" також церкви Миколи Доброго на Подолі, святого Миколая у Святошині... Нині в Києві вціліло лише декілька культових споруд, присвячених святому чудотворцю: церква Миколи Набережного та Миколи Притиска, Святомиколаївський собор Покровського монастиря та Миколаївський католицький костел.

Колись у давнину як і в інших заняттях, так і в купецтві істотна роль належала релігійним обрядам. Серед купців та мандрівників були популярними, зокрема, молитви до св. Миколая. Значну роль улюбленому святому також відведено в українській іконографії. Наприклад, є відомою нам ікона св. Миколая з київської церкви св. Миколи Набережного, з околиць Яворова (Львівщина), а точніше, з Успенської церкви Наконечного ікона "Св. Миколай з житієм". У Національному музеї м. Львова зберігається унікальна ікона св. Миколая Чудотворця (поч. XV ст.) з церкви св. Параскеви в Радружі. На цьому витворі мистецтва, між іншим, святий зображений до пояса, що було, як виринає з минулого, на той час певною рідкістю, адже найбільшого поширення тоді набув варіант з фігурою в ріст, оточеною з трьох боків клеймами. Наявні, безперечно, й інші зображення Божого угодника.

Св. Миколая вважають найдемократичнішим, найпростішим та доступним святим. Це немовби його загальна риса. У "Житті святих" о. Андрія Труха, ЧСВВ (т. 4) знаходимо ось що. У Львові під горою, де колись стояв славний княжий замок, стоїть церква св. Миколая. Оповідають, що одного дня до неї якось зайшов малий школяр і, ставши перед образом св. Миколи Чудотворця, залився слізьми. Він гірко плакав через те, що йому нелегко йшла у школі наука, хоч старався вдень та вночі сидіти над книжкою. Та, на щастя, він був таким юнаком, який знав, де можна знайти потіху - у храмі, на молитві перед образом великого святця. Подібно, як це робив здавна наш побожний народ. І святий чудотворець вислухав, звичайно, його палку молитву, скропивши серце доброго юнака росою небесної радості. Він згодом закінчив щасливо школу після декотрого часу засів у Львові на владичому престолі як митрополит Григорій Яхимович, визначний церковний і народний діяч...

У лівому притворі хорів Софійського собору в Києві зберігалася ікона Миколи Мокрого, про котру в літописі зафіксована така незвична чудесна подія. За князювання князя Всеволода (1078 - 1093) один киянин повертався з дружиною та немовлям з Вишгорода. У човні мати, заколисана дніпровими хвилями, задрімала, а немовля випало з її рук у воду і втопилося. У невимовній скорботі батьки звернулися з молитвою до святителя Миколая. І трапилося справжнє диво! Паламар Києво-Софійського собору знайшов зранку на хорах поруч ікони св. Миколая... мокру дитинку. Сотні киян прийшли подивитися на чудо і разом з ними нещасне подружжя, яке впізнало свого синочка. Від того часу і прославився той чудотворний образ св. Миколи, що дістав за це назву Мокрого. Сьгодні, як відомо, місцезнаходження ікони невідоме.

В Укpaїнi свято Миколая відзначають завжди урочисто. У цей день переважно не працюють, адже "Микола все бачить" і "гріха не подарує". У західних областях поширена традиція випікати спеціальне печиво «миколайчики» (від імені дивотвордя), яке вкупі з іншими подарунками, діти знаходять уночі під подушкою. Неслухняним можуть залишити палицю, як пересторогу на майбyтнє.

На Слобожaнщинi, до слова, кропили свяченою водою стайні, клуні та молилися: 
"Святий Миколаю, заступнику, помилуй та охорони нас від усякого лиха".
У давнину на Миколи обов'язково варили пиво. Після свята Миколая в українських селах повсюди починали збиратися на так звані вечорниці.

Багато є в наших парафіях церков, присвяченим знаному святителеві. Його образ здавна мав місце на іконостасах та в різних українських оселях. Неодноразово св. Миколай згадується у наших церковних Богослуженнях. Навіть кожний четвер тижня присвячений йому разом з апостолами. Вельми знана українцям пісня «О хто, хто Миколая любить». До нього линуть часто щирі молитви у численних життєвих потребах. На його подарунки охоче очікують українські діточки, часом і дорослі...

Варто ще згадати, що ймення «Миколай» та всі йому подібні походять з коренів грецьких слів - «ніке» (перемога) і «лаос» (народ). Тому пам'ятаймо завжди за цього великого Божого угодника-чудотворця, особливо у скрутних хвилинах-випробуваннях, бурях земного життя, звертаймося радо до небесного заступника у своїх молитвах, і з ним ми обов'язково переможемо те все, що підступно відводить нас від небесної домівки.

За матеріалами: http://znamyboh.blogspot.com/

 

 

Більше про українські народні традиції на нашому сайті: