Одним із кращих творів Шевченка про гірку долю кріпацьких дітей є поезія “І золотої, й дорогої” (1849р.), де особиста доля автора невіддільна від долі дітей-сиріт. Поетове колишнє дитяче горе, його поранена душа, яка оживала в ньому внаслідок несвідомих репресій, була в ньому саме тим другим “я”, тим його “серцем”, що так часто плакало в ньому і навіювало якийсь важкий сум на душу”. Тож інтимні роздуми автора, що апелюють до читацького співпереживання, – основа творчого задуму вірша “І золотої, й дорогої”.
Тарас Шевченко
І ЗОЛОТОЇ Й ДОРОГОЇ
І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої;
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодость моя.
Мені здається що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.
За матеріалами: Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 томах. — Київ, 2003. — Том. 2: Поезія 1847-1861 років, стор. 202.
Ілюстрація художника Олега Шупляка.
Читайте твори Тараса Шевченка на нашому сайті:
