Інтимна лірика Бориса Олійника


Борис Олійник

Я  ДО  ТЕБЕ  ЙШОВ...
 
 Я  до  тебе  йшов  крізь  далі,  через  роки.
 І  зустрів  тебе  одну-єдину  в  світі:
 Ти  стояла  на  порозі  на  високім
В  синім  платті,  синьоока,  в  синім  квіті.

 Уклонилась,  повела  мене  в  світлицю,
Пригощала  за  столом  новотесовим.
 Пив  я  воду,  пив  холодну  із  криниці  —
Срібнодзвонну,  срібноплинно-проліскову.

 Як  ішли  ми  зелен  лугом  к  зелен  гаю,
Солов’ї  нам  ткали  пісню  диво-дивну.
 Той  мотив  мені  і  досі  ще  лунає  —
Незабутній,  неповторно  переливний.

 Зупинилась.  Зашарілись  ніжно  щоки.
 Ти  звела  на  мене  очі.  Роси  впали.
 Я  читав  в  твоєму  погляді  глибокім:
 Ти  чекала.
 
 Ти  чекала  того  сонячного  слова,
Неповторного  і  вічно  молодого.
 Я  ж  —  неначе  відібрало  в  мене  мову  —
Мовчки  квіти  обривав  собі  під  ноги.

 Ти  зітхнула,  ти  сказала:  —  Будь  щасливий.—
 І  пішла,  а  я  зостався  серед  квітів.
 Раптом  серце  защеміло  (біль — як  злива):
 «Дожени!  Вона  ж  твоя  —  єдина  в  світі».
 
 Я  рвонувся  швидше  вітру  через  луки,
 І,  здалось,  уже  впізнав  твою  хустину,
 Ще  два  кроки  —  й  доторкнусь,
 простягши  руку...
 
Тільки  небо,  тільки  далеч  синьо-синя
 Та  дуби  про  щось  зажурено  шепочуть...
 І  тепер,  куди  б  не  йшов  я,  що  б  не  думав,
 В  моє  серце  задивились  твої  очі
 Синім  ранком,  синім  квітом,  синім  сумом.
 
 
 
 МУЗИКА
 
 Я  прийду  уже  з  посрібленими  скронями.
Обважнілий  під  умовностями  й  узами,
 В  той  завулок  з  тополиними  колонами.
 Що  тече  мені  під  серце,  наче  музика.
 
 Під  ворітьми,  де  літа  мої  проходили,
 Я  об  спогади  спіткнувся,  мов  загнузданий.
І  хлюпне  мені  тремкою  прохолодою
Твоїх  пальців  лебедино-біла  музика.

 Я  прийду  сюди  аж  ген  із  того  досвітку
Хлопчаком  у  полинялому  картузику,
 І  розтане  сивий  іней  мого  досвіду
У  завулку,  що  гучить  мені,  як  музика.

 А  кохання  найгрізнішими  указами
Ні  зів’яти,  ні  вхолонуть  —  не  примусити.
 А  єдиних  слів,  на  жаль,  було  не  сказано...
А  для  чого  ті  слова,  як  плаче  музика?

 

О ДИВНА НІЧ

 0  дивна  ніч,  о  дика  ніч  жаги,
 Коли  тремтить  і  чадіє  любисток!
 Травневий  шал  —  до  забуття  любити  —
 Лишає  обережні  береги.

 Усе  в  чеканні:  спілі  краплі  рос,
 Земля  і  місяць,  вишні  і  тополі.
 1  тиша  в  тиші.  І  туман  у  полі
 І  навіть  вуж  нечутний,  мов  донос.
 
 Не  оскверни  цю  мить  і  не  поруш
 Цинічним  словом  чи  гріховним  жестом,
 Коли  сріблом  здаються  кусні  жерст
 І  золотом  —  окалини  калюж.

 Бо  встане  день  і  буде  править  суд.
 Він  цей  міраж  розвіє  і  остудить,
 І  поведе  нас  у  робочий  будень,
 Де  все  таке,  як  і  насправді  суть.
 
 Усе  в  чеканні:  від  зорі  до  пня...
 Ти  не  сумуй,  що  промине  ця  казка.
 Усе  в  чеканні  істинної  ласки,
 Бо  навіть  ніч  свого  чекає  дня.
 
 
 
 МЕЛОДІЯ

 
 Заболю,  затужу,
           заридаю...  в  собі,  закурличу,
 А  про  очі  людські
           засміюсь,  надломивши  печаль.
 Помолюсь  крадькома
           на  твоє  праслов’янське  обличчя,
 І  зоря  покладе
           на  мовчання  моє  печать.
 
 Забіліли  сніги,
           забіліли  на  цілому  світі.
 Опадає  листок,
           як  зів’яле  чаїне  крило,
 Там,  де  ми  відбули,
           там,  де  наше  відтьохкало  літо,—
 Забіліли  сніги...  забіліли  сніги...
                                   замело.
 
 Це  приходить,  мов  сон.
             Це  приходить  до  мене  із  марень:
 Теплий  шепіт  і  схлип...  чи  сльоза,
             чи  роса  од  ріки?
 І  на  обрій  вечірній
             ляга,  мов  на  еллінський  мармур,
 Ледь  означений  профіль
             і  тиха  лілея  руки.
            
 Я  для  інших  одцвів,
             я  під  серцем  сховав  свої  квіти.
 Я  від  ока  чужого
             туманом  осіннім  укривсь.
 Але  якось  вночі
             підійди  і  торкни  мої  віти  —
 Я  тобі  засвічусь,
             як  нікому  іще  не  світивсь!..
 
 Заболю,  затужу,  заридаю...  в  собі,
                                   закурличу.
 А  про  очі  людські
              засміюсь,  надломивши  печаль.
 Помолюсь  крадькома
              на  твоє  праслов’янське  обличчя,
 І  зоря  покладе
             на  мовчання  моє  печать.
 
 
 
 БУВ Я ВІТРОМ...
 
 Був  я  вітром,  був  я  лютим,  був  я  нордом.
 Став  я  ніжним,  став  я  птахом  і  крилом.
 А  якось  мені  зустрілась  вельми  горда  —
 І  прокинувся  я  вранці  джерелом.
 
 Лепечу  тепер  струмочком  біля  хвіртки.
 Шепочу  їй:  хоч  устами  приторкнись.
 А  вона  собі,  примхлива,  наче  скрипка,
 Випада  з  мого  оркестру,—  хоч  втопись.
 
 «Ну,  стривай  же!  —  я  хлюпнув  у  тишу  криком.—
 Що  я  —  справді?!  В  пана  бога  вкрав  теля?!»
 А  вона  пройшла  холодна,  наче  крига,—
 І  лови  тепер  у  небі  журавля...
 
 Став  я  вітром,  став  я  лютим,  став  я  нордом.
 Б’є  зима  мені,  як  панові,  чолом.
 Я  прокинувся  уранці  вельми  гордий,
 А  вона  до  мене...  плаче  джерелом.
 
 

 

 ПАРУБОЦЬКА  БАЛАДА
 
 Я  летів  красивим  чортом
 На  коні,  як  ворон,  чорнім  —
 Біла  піна  падала,  мов  сніг  —
 Ех,
 до  тієї  Чураївни,
 Що  клялась  від  третіх  півнів
 Рушники  послать  мені  до  ніг,
 Та
 до  тієї...  до  такої,
 Що  як  поведе  рукою  —
 Солов’ї  вмирають  навесні!
 
 Я  летів...
 А  на  Купала
 Дві  зорі  підбито  впали,
 Заридав  у  глухомані  сич...
 Гей,  скоріше,  коню-друже,
 Щось  мені  на  серці  тужно,
 Щось  не  договорює  ця  ніч.
 
 Та
 ще  ж,  як  на  чиюсь  намову,
 Загубилася  підкова...
 Щось  недобре  затаїла  ніч.
 Я  влетів  з  розгону  в  ранок
 Під  високий  білий  ганок,
 Де  колись  уста  її  пізнав...
 Тільки  ж  чом  це  так  вогнисто
 Сіють  музику  троїсті?
 Чуєш,  коню,  що  б  воно  за  знак?
 
 Розчахнулись  навстіж  двері  —
 Став  біліший  від  паперу:
 Вийшла  Чураївна...  у  фаті.
 Тонко  скрикнула,  мов  чайка.
 Випала  у  свахи  чарка.
 Три  музики  зблідли,  як  святі.
 
 Вмерзнув  повід  у  долоню.
 Так  оце,  виходить,  коню,
 Ми  з  тобою  гнали  крізь  віки,
 Щоб  зеленої  неділі
 Встигнуть...  на  чуже  весілля?
 Де  ж  твої,  Марусю,  рушники?!
 
 Щось  лепече  про  розлуку,
 Простягає  білу  руку,—
 Повертаймо,  коню...  в  три  хрести!
 Та
 скоріш  від  цього  саду,
 Де  зустрів  я  ніжну  зраду,
 Та  не  слухай  тоскного:  «Прости!»
 
 Люто  вилетів  на  греблю,
 Вдарив  тугою  об  землю  —
 Обірвались  струни  у  музик.
 Закричали  треті  півні,
 Впала  з  горя  Чураївна
 Головою  в  проданий  рушник.

 Ще  не  раз  ти,  Чураївно,
 Скрикнеш  чайкою  осінньо,
 Коли  я  попід  твоїм  вікном
 На  коні,  як  ворон,  чорнім
 Пролечу  красивим  чортом,
 Хрещений  весільним  рушником.

 Ех,
 до  тієї...  до  такої,
 Що  як  поведе  рукою  —
 Скрипка  заголосить  під  смичком.
 Та
 до  тієї,  до  другої,
 До  тії...  та  не  такої.
 Під  чиїм  же,  коню,  ми  вікном?!
 
 
 
 ЗА РІКОЮ ТІЛЬКИ ВИШНІ...
 
 За  рікою  тільки  вишні...
 тількі  вишні...  тільки  вишні,
 Та  дорога  за  тумани  утіка.
 І  ніхто  мене  не  чує,
 і  ніхто  мені  не  пише,
 І  ніхто  мене  не  жде  і  не  гука.
 Це  тому,  що  цього  ранку
 з-над  ріки  умовним  стуком
 Вірний  дятел  мені  вістку  переслав,
 Що,  мовляв,  на  видноколі
 засвітилася  розлука,
 Що  печаль  до  мене  плине
 в  два  весла.
 Це  тому,  що  за  рікою
 тільки  вишні...  тільки  вишні,
 А  у  річці  скаламучена  вода.
 Це  тому,  що  цього  ранку
 ти  на  берег  мій  не  вийшла
 І  не  вийдеш  —  мені  дятел  передав.
 Це  тому,  що  в  цьому  світі
 загубитися  не  важко
 Між  провулків,  віражів  і  вітражів.
 Це  тому,  що  інші  встигли
 обірвати  всі  ромашки,
 А  мені  тепер  на  серці  ворожить?
 Це  тому,  що  мені  в  серці
 поселилась  тиха  мука,
 Це  тому,  що...  це  тому,  що...
 Це  тому,
 Що  на  обрії  моєму
 засвітилася  розлука
 І  розтала  у  вишневому  диму.
 
 
 
  ПОВЕРНИСЯ!
 
 Так  негадано  ця  осінь
 закурликала  над  степом,
 закружляло,  заячало  над  чолом.
 Так  неждано  за  плечима
 затужилось  мені  небом,
 застогнало  висотою  під  крилом.
 Похилилось  вечорово,
 зажурилося,  як  вербам,
 защеміло  перегірклим  полином.
 
 Журавлі  лишають  гнізда,
 Холодком  дихнули  хмари.
 Мерзнуть  пальчики  манюні  у  беріз.
 Бач,  і  ти  зібралась  в  ірій
 з  своїм  судженим  у  парі,—
 я  ж  крилом  до  цього  берега  приріс.
 Тільки  чом  це  потемніли
 Твої  тихі,  твої  карі
 твої  очі,  затуманились  від  сліз?
 
 Золота  моя,—  далека,
 голуба  моя,—  висока,—
 просурмили  на  дорогу  вожаки.
 Відлітає  за  тобою
 моя  доля  сіроока.
 Тільки  ж  ти  не  озирайся  з-під  руки.
 Одвернись  від  мене  гордо,
 промини  мене  жорстоко!
 ...Пригорнися  хоч  туманом  до  щоки.
 
 Ти  лети  —  не  озирайся
 на  блакитному  порозі  —
 скільки  в  тебе  ще  попереду  весни!
 А  мені  судила  доля
 зоставатися  в  морозі,
 у  холодних  заметілях  сивини.
 Не  світи  мені  сльозою,
 забувай  мене  в  дорозі,
 не  вертайся,  не  боли  і  не  мани!
 
 О,  не  слухай!  Повернися
 хоч  на  мить,  на  соту  весну  —
 з  молодим  своїм  красивим  королем!
 Я  з  останнього  морозу
 від  крила  твого  воскресну
 як  не  лебедем,  хоч  сивим  журавлем.
 Через  всі  тисячоліття
 на  дорозі  перехресній
 припаду  до  твого  сліду  ковилем.

За матеріалами: Олійник  Б. І. Поезії. Передмова  Володимира Моренця. Художник  В. Є. Перевальський. Київ. Видавництво  художньої  літератури  «Дніпро»,  1986.


Останні коментарі до сторінки
«Інтимна лірика Бориса Олійника»:
Ирина , 2017-05-04 00:39:26, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 1     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 22 синий/серый
Ціна: 976 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 чёрный
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 оранжевый/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 чёрный
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 22 синий/серый
Ціна: 976 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 оранжевый/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak