Юрій Ярмиш
МАЛЕСЕНЬКІ ЧУДЕСИНКИ
Збірка казочок для дітей
ДРІБНИЙ ДОЩИК
Дрібний дощику! Чому ти такий дурненький?
Три дні і три ночі усе ллєш і ллєш на дахи, а вони лише блищать, посміхаючись, і зовсім не розмокають.
Веселий дощику! Навіщо ти кропиш та й кропиш річку, там води багато, а купатися під дощиком холодно.
Набридлий дощику!
Ось я візьму, піднімусь на хмару і знайду те велике сито, крізь яке ти сієшся.
Я закрию в ньому малими хмарками непотрібні дірочки і залишу тільки потрібні.
А ще я зроблю в хмарі віконце — для сонечка — й перекину над землею барвисту веселку.
І коли побачу, як додому з роботи матуся іде,— крикну сонечку:
— Посміхнися всіма промінцями. Бачиш, он матуся моя іде!
Крикну тобі, дурненький дощику:
— Сійся, лийся на лани, на зелені килими — хай матуся радіє, а на доріжку, якою вона йде,— не треба!
Скажу веселці:
— Сяй, переливайся з кінця в кінець землі барвами-самоцвітами. Он матуся моя іде!
А потім стрибну з хмари на веселку і покочуся униз — ух!
Зовсім не страшно, тільки вітер свище! — та прямо на доріжку стану:
— Добрий вечір, матусю!
... Дощику, дощику, годі тобі сіятися, перестань.
* * *
БЛИСКАВКА ТА ГРІМ
В злагоді жили колись Блискавка з Громом.
Любила Блискавка, коли хмари заступали небо, аж чорно ставало навколо, красу свою показати. А Грім, дивлячись на неї, щиро радів. Приятелював він із Блискавкою.
Та якось гаряча Блискавка низько над землею шугнула й зачепила дерево. Зайнялося воно. Блискавка зраділа новій забавці та й ну інші дерева палити!
Грім розгнівався на Блискавку, став корити її за жорстокість. Та Блискавка не послухалася Грому. Людей кривдити стала, будинки підпалювати.
І тепер у грозу — тільки сяйне Блискавка, Грім уже сердиться, лає її. Блискавка ще більше лютує — Грім голос підвищує.
І так доти, доки не напоумить лиходійку, поки не перестане сваволити Блискавка. Тоді й Грім стихає. Тут дивись — і дощ ущух.
А нова гроза почнеться — все повторюється. Коротка пам’ять у лихої Блискавки!
* * *
ДОБРЕ СЕРЦЕ
Небо облягли темні хмари. Не вщухав холодний дощ.
Жучок сидів під кущем глоду біля хворого коника-стрибунця. Він кутав коника в торішнє листя, щоб той зігрівся. А ще, як міг, веселив хворого. Жучок кумедно хапав себе за голову, махав червоними в чорну цяточку крильцями, падав на спину ніжками-дригульками догори. Коник зацікавлено позирав на Жучка, сміявся... І незабаром видужав. Він скинув із себе торішнє листя, весело підстрибнув і засюрчав жучкові:
— Ти турботливий. Ти веселий. Ти — наше миле сонечко!
Почувши слово «сонечко», жучок глянув угору. Але сонечка там не було, його заховали хмари.
І жучок подумав: «Коник сказав — сонечко... А сонечка зараз немає. І всім без нього холодно й незатишно. Полечу-но я до метеликів. Он як вони, бідолашні, дрижать під лопухами! Бояться замочити крильця».
Жучок чемно попрощався з коником, випурхнув з-під куща й подався до метеликів.
— Не журіться! — гукнув жучок, залазячи до метеликів під лопух.— Дощ скоро мине. А щоб вам було веселіше, я заспіваю пісеньку.
І жучок тоненьким, але бадьорим голосочком почав:
— Ой, сховалося за хмари Наше любе сонечко.
Дощ-дощисько йде-прошкуе Через ліс і полечко.
Не страшний нам дощ-дощисько,
Друзі, веселійте! —
Принесу я вам медочку,
Швидше лапки мийте.
Метелики підбадьорилися, стали виставляти з-під лопушка свої лапки й мити їх під дощем. А жучок із червоними крильцями в чорну цяточку полетів до дупла, де жили лісові бджоли, і попрохав у них для метеликів солодкого-пресолодкого медку. І сказали жучкові метелики:
— Ти прихильний до всіх. Ти не жадібний. Ти — наше ласкаве сонечко.
Жучок зніяковів, ще більше почервонів від того, що його так хвалять, і, тріпнувши крильцями, полетів далі.
Під високим крислатим дубом він побачив старенького сивого павучка. Павучок спустився на землю по довгій нитці-павутинці. Нитка-павутинка намокла — і павучок не міг вернутися додому.
— Я вам допоможу,— сказав жучок і підставив старенького павучка до його затишної хатинки.
— Ти добрий,- уважний. Ти допомагаєш старшим. Ти — наше любе сонечко,— сказав павучок.
— І чому це мене всі називають сонечком? — здивовано запитав жучок, знову ніяковіючи.
— А тому,— сказав старенький павучок,— що справжнє сонечко зігріває своїм теплом, а ти — своєю турботою, своїм добрим, щирим серцем.
* * *
ДЖЕРЕЛЬЦЕ
У одному місті жила Людина, що ніколи не усміхалася...
Якось на головній площі того міста крізь товстий шар асфальту пробилося мале джерельце.
— Замурувати його! — звеліла Людина, що ніколи не усміхалася.
Звеліла — й з’явився на площі важкий коток.
Товстим шаром асфальту забив джерельце.
Заспокоїлася та Людина, ще зручніше вмостилася у своєму великому кріслі.
Але раптом доповідають:
— Знову б’є джерельце!
Аж підскочила з крісла Людина, що ніколи не усміхалася.
За її наказом цілою горою асфальту затрамбували площу.
А неспокійне джерельце, як і вперше, до сонця прорвалося — чисте, студене.
Побачила те джерельце Весела Людина.
Зраділа.
Та й каже:
— Давайте водограй влаштуємо.
Усі очі відкрили.
А й справді!
Відтоді на площі дзвенить музика ясного водограю, райдугою сонячною переливається.
Людей звеселяє.
Навіть асфальт не таким сірим здається.
* * *
ДОРОГА І СТЕЖКИ
Люди збудували Дорогу. Вона прудко бігла в далечінь долинами, стрибала через високі мости над річками...
Усі хвалили Дорогу — така вона була пряма, широка.
А сама Дорога гордо мовила сусідкам — вузьким стежкам:
— Я з’єднала далекі села з великим містом...
— О, це дуже важливо! — схвильовано казали одна одній стежки.— А яка гарна наша Дорога. Як пасує їй асфальтове вбрання!
І вони спитали в Дороги:
— Чи не стомлюєтесь ви? Адже вам доводиться нести на собі такі великі ванте і машини! Подумати тільки, а колись ви були, як і ми, вузенькою стежкою!
— Цього не могло бути! — обурилась Дорога і звернулась до своїх приятельок — молодих тополь: — Які непоказні, малі ці стежки. Тільки дітлахам та бабусям, що ходять у ліс по гриби, стають вони в пригоді. А ще натякають, ніби ми родичі!
Та стежки не стали сперечатись із чванливою Дорогою. Вони добре знали, що теж потрібні людям.
І до того ж кожна з них у майбутньому також може стати великою Дорогою.
* * *
СІРНИК
Один нерозумний Сірник почув, що колись йому доведеться згоріти, і вирішив підпалити хату свого господаря:
— Хай же й інші у вогні щезнуть! — вирішив.
Почав Сірник думати-гадати, хто б його запалив.
Попрохав Сірник розжарену Пічку:
— Допоможи мені спалахнути!
— А навіщо? — здивувалася Пічка.
— Хочу пожежу вчинити. Адже потім я все одно згорю!
Запалала червоним рум’янцем стурбована Пічка:
— Ніколи я цього не зроблю! Хата згорить — що ж я у холоди грітиму?
Тоді покликав Сірник веселу Синицю, яка жила в хаті.
Каже:
— Синичко, Синичко, ти колись море спалити хотіла. Візьми мене у дзьоб, чиркони об коробку!
— Це я можу,— каже Синичка,— але навіщо?
— Треба цей будинок спалити!
— Ой, ой,— розхвилювалася Синичка.— Це давно колись я такою ж легковажною була. Нині я яєчка знесла, у мене пташенята будуть!
Думав Сірник, думав і попрохав, нарешті, Хлопчика чиркнути його головкою об коробку й на підлогу кинути.
— Ой Сірниче! — розсердився Хлопчик.— А де ми житимемо?
І він кинув Сірника геть за вікно, в калюжу,— хай сиріє. Цьому Сірникові так і треба!
* * *
ЯК ТРОЄ КОШЕНЯТ ДО БАБУСІ В ГОСТІ ХОДИЛИ
Було собі троє кошенят — старшеньке, середульше й найменшеньке. Звали їх Няв, Мурр і Шшш.
От якось сусідська бабуся, що жила в будиночку по той бік вулиці, покликала їх до себе на обід.
Сонечко щедро світило.
Кошенята грілися на ганку, чекали, коли вже можна буде йти до бабусі.
Найстаршеньке кошеня Няв і каже:
— Вулицю переходити будемо поодинці. Бо там автомашин багато. Спершу я піду!
Визирнуло Няв з-під воріт...
Глянуло — та чимдуж назад:
— Н-няв! На вулиці спокійно, але біля бабусиних воріт — отакенний злий собака!
Побіг тоді Мурр — чи правду каже Няв?
Обережненько визирнув — та й собі тікати!
— Мурр, мені здається, там ще отакенніший злий собака!
А найменшеньке кошеня Шшш носика з-під воріт висунуло:
— Ш-ш-ш! А я найбільше від усіх вас боюсь! Я такого великого злого собаки ще ніколи-ніколи не бачило!
Зі страху воно аж заклякло, очі заплющило і навіть ворухнутись не може.
Так під ворітьми й залишилось.
А сонечко гріє.
Бабуся чекає...
— Може, ще раз подивимось? — нявкнуло з-за воріт старшеньке кошеня.
— Може...— несміливо муркнуло середульше.
— Тільки не довго! — тихенько погодилось Шшш.
Розплющило найменше кошеня очі і на протилежний бік глянуло...
Глянуло та як занявчить:
— Здається, цей собака — мальований!
Середульше кошеня одразу вигулькнуло з-за воріт:
— Мальований і не страшний!
А найбільше кошеня нявкнуло:
— Таж воно зовсім щеня!
І кошенята сміливо втрьох перебігли вулицю.
І на бабусиному подвір’ї вони побачили крихітне цуценятко, що бігло їм назустріч і привітно махало хвостиком...
А на ганку сиділа бабуся.
І поруч неї лежало кільце ковбаси.
І бабуся одразу запросила кошенят та цуцика до обіду.
* * *
ЛЕБЕДИНА КАЗКА
Мужній старий керманич вів у небі лебединий ключ. Пропливали й залишалися позаду міста, сині ріки, прикрашені осінніми барвами ліси.
Шлях з півночі на південь керманич добре знав. Багато літ лише йому, найстарішому і наймудрішому, лебеді довіряли вести їх до теплого моря.
Цього разу керманич не мав спокою. Молоді лебеді натомилися в дорозі і довше, ніж колись, затримувалися на відпочинок. А до нової зупинки було далеко.
— Веселіше, молодята!— підбадьорював старий лебідь птахів, що летіли позаду.— Ще трохи — і ми сядемо на тихому озері!
Та разом з темрявою на небо насунулися важкі хмари. Десь сердито загуркотів грім. Починалася гроза...
І коли спалахнула блискавка, птахи злякались. А наступної миті й зовсім розгубили одне одного серед темряви й шуму зливи.
Старий лебідь піднявся вище і почав скликати птахів:
— До гурту, не бійтеся зливи! До гурту!
Але навкруги була лише пітьма...
Лебідь тоді злетів за хмари і побачив там птахів, що безладно кидалися з одного боку в інший.
— Летіть за мною, гроза вже минає! — ви-гукнув він.
І в цю мить зла блискавка вцілила в нього!
Птах перетворився на сяючі зірки — Сузір’я Лебедя.
Інші лебеді побачили свого зоряного керманича і, визначаючи по ньому дорогу, нарешті опустилися на тихе лісове озеро.
Скільки років уже минуло, а лебідь, як і колись, показує птахам вірний шлях у високості.
Кажуть, то горить і не згорає його мужнє серце.
* * *
ВІД ЧОГО ХЛІБ РОСТЕ
Біля села — поле. Широке-широке, оком не окинеш.
Дивилися дітлахи вранці, як люди орють його.
Дивились опівдні — як засівають добірним зерном.
А ввечері, коли з поля додому йшли натомлені люди, спитали в них:
— Навіщо від зорі до зорі працювати? Адже на землі й травичка зелена й квіти гарні самі ростуть.
Люди посміхнулись і так відповіли дітям:
— Тому ми весь день у полі робили, що одну мудрість знаємо: «Не земля родить хліб, а руки».
* * *
КАЛЕНДАР
Жив собі лінивий календар. Він прокидався лише тоді, коли відривали його черговий аркуш.
Новий аркуш байдуже оглядав кімнату, дивився на віконце.
— Який поганий сьогодні день... Хмари, дощ,— шелестів він.— Що цікавого може статися такого дня? Не те було двісті років тому! Тоді один перукар придумав зачіску «їжачок». Про це в мене навіть на звороті написано. Ох, не такі часи настали, не такі!
...А саме цього дня полетіла ракета до Сонця.
* * *
ЧОГО СИНИЧКА ПОВЕСЕЛІШАЛА
Рано-вранці Синичка прокинулась на гілці високого ясеня. Подивилась на снігові кучугури, на заячі сліди біля старого пенька. І раптом... дзвінко заспівала.
Заспівала і здивувалася:
— Чого мені весело? Дерева ж іще чорні, зовсім голі, навіть торішнього жовтого листячка нема!
Пташка пурхнула з дупла й полетіла до знайомої горобини, де, вона знала, ще є ягоди. Вночі вітер позбивав їх з гілок, і тепер вони червоними жаринами горіли на снігу.
Синичка наїлася смачних ягідок і знов заспівала...
А тоді згадала, що радіти ще нема чого, і розвела крильцями:
— Чого ж мені весело? Вітер цілу ніч віяв, ягоди позбивав, кучугури під дерева насипав.
Синичка пурхнула на високу берізку, погойдалася на тонких гілочках. І... знов заспівала!
— Чого, чого мені так весело сьогодні? — дивувалася пташка.— Треба спитати когось!
І вона полетіла на лісову галявину, де птахи завжди збиралися обговорити останні лісові новини.
Сьогодні там був справжній пташиний базар. Усі дзвінко щебетали, свистіли, тьохкали й кружляли над чорною смужкою посеред білого снігу.
Наша Синичка глянула на смужку й теж зраділа:
— Тепер я знаю, знаю, чого мені весело! Сьогодні сонечко піднялося вище, і народилася чорна таловинка. Я навіть чую, як дзвенить під снігом маленький струмок. Незабаром весна, всюди буде гарно й весело!
І тоді Синичка знялася в небо й заспівала найкращу пісеньку, яку тільки знала:
— Цінь-цінь-цінь-цінь!
* * *
ПІДСТУПНА ЛИСКА
Жила-була на світі курочка Ряба. Та сама, що колись бабусі з дідусем яєчко знесла — не просте, а золоте.
І ось сталося, що в курник до тієї курочки влізла Лисиця. Як стрибне до неї, зубами як клацне! Та не встигла хитра. Курочка миттю злетіла на сідало й питає:
— Лисице, а чому у тебе такі гострі зуби?
— Щоб вороги боялися! — пробурчала Лисиця.
— А хто твої вороги?
— Ті, кого я їм.
— Виходить, і я твій ворог?
— Звісно!
І Лисиця знову кинулася до курочки, але чубарочка ще вище злетіла. Лисиця стрибала, стрибала й раптом хвостом зачепила двері курника. Ті з розмаху зачинилися.
Дуже злякалася Лисиця: як тепер на волю вибратися?
А курочка знов питає:
— Лисице, а чому у тебе такі гострі зуби?
— Щоб оберігати своїх друзів від ворогів,— ласкаво відповідає хитра Лисиця.
— А хто ж ті вороги?
— Вовки та орли.
— То ти мені друг?
— Атож! Чубарочко, випусти мене, будь ласка, я тобі зла не зроблю!
— Добре,— відповідає курочка,— скажу тобі, як відчинити двері. Але спершу відгадай три загадки, що я чула від бабусі й дідуся. Коли хоч раз вгадаєш, підеш звідси. А ні — дідусь зробить із твоєї пухнастої шкурки комір для бабусі.
Лисиця одразу погодилась, і курочка почала:
— Ану скажи, хитрухо, що люди й звірі люблять над усе на світі?
Лисиця дзявкнула:
— Звісно, м’ясо!
— Ні, ти помиляєшся,— докірливо похитала головою чубарочка.— І звірі, і люди понад усе люблять життя... А що гостріше від ножа?
— Ну, це для мене дуже легка загадка,— відповіла гордо лисиця.— Мої зуби!
— Ні, Лисичко. Це — думка розумної людини.
У Лисиці навіть лапи затремтіли. Адже іще одна неправильна відповідь — і вона не вийде на волю!
А чубарочка каже:
— Слухай тоді третю загадку. Що то: червоне, тепле, хто спить — збудить, всі йому раді?
«Нарешті, нарешті,— зраділа Лисиця.— Тепер я вже вгадаю!»
І вона крикнула:
— Це півень! Таки ж так — півень! Хоч би й уві сні я почула запах, одразу прокидаюся!
— Ні, не так! Це сонечко на світанку,— сказала курочка і сердито додала: — У тебе, Лисице, тільки лихе в голові. Не можу я тебе випустити! І вона голосно закудкудакала.
* * *
ПРО БЕГЕМОТИКА
Бегемотик, якого звали Мотик, любив плеска- тися в рідному болоті.
— Гей, Мотику, пішли на лужок, побігає¬мо! — гукали йому прудкі смугасті зебреията.
Бегемотик розплющував малі свої очиці, дивився на зелений лужок, довго думав, так, що аж великі зморшки перерізували йому пласко¬го лоба:
— Ні... Краще я посиджу у болоті. Мені воно дуже подобається.
І він сидів у болоті і вранці, і в полудень, і ввечері. І снідав у болоті, і обідав у болоті, і вечеряв у болоті, і спав у болоті.
— Гей, Мотику, ходімо на лужок, пограємося в піжмурки. Ти ж так гарно очі заплющуєш! — гукали йому стрункі малі антилопи.
Бегемотик знов розплющував сонні очиці, довго-довго думав, уявляючи собі, як оце він з болота вилазитиме, як довго йтиме на лужок, як жмуритиметься та як шукатиме швидких антилопенят, а ще й додому ж треба, до рідного болота повертатися... І зітхав.
— Ні... Я вже якось отут посиджу.
— Чому?! — дивувалися антилопенята. — На лужку краще!
Мотик знову довго-довго мовчав, обмірковуючи, де саме краще йому може бути, а потім казав:
— Тому, що мені болить животик! Ой...
І ця думка лінивому бегемотикові так сподобалась, що він, коли його кудись запрошували чи прохали щось зробити, відтепер завжди казав про свій хворий животик.
І хоч який лінивий був, навіть склав сам про себе отакого віршика:
Я щасливий бегемотик,—
Ой-ой-йой, болить животик!
Віршика цього Мотик завчив напам’ять і наспівував його, сидячи в рідному болоті, і вранці, і вдень, і ввечері, а коли прокидався, то й уночі!
Скоро зебренята і малі антилопи знали бегемотикового віршика напам’ять і вже не кликали його до свого гурту. Тож кожен займався своїми справами. Хто грався, хто стрибав на лужку, а хто сидів у болоті...
Якось на початку осені бегемотик помітив, що лужок опустів.
Зебренята і малі антилопи кудись вранці зникли. І поверталися по обіді, але вже не стрибали так безжурно, як раніше, а щось вчили, рахували.
І якось бегемотик помітив в одного Зебренятка на папері чорні значки, що їх Зебренятко старанно вивчало. Один значок був схожий на бегемотиків живіт, тому він і запитався:
— Що це таке?
— Де літера «Б»,— відказало Зебренятко.— Однак не заважай мені, будь ласка, я хочу навчитися книжки читати.
— А мені й байдуже,— сказав лінивий Мотик.— Бо мені болить животик.
Але хоч бегемотик відповів так, насправді йому було дуже й дуже сумно.
Раніше всі його приятелі бігали і гралися поруч — на лужку. А тепер ходили до школи, бо там їм було цікавіше.
«Кожному своє»,— зітхав бегемотик.
Одної неділі зебренятка і малі антилопи гукнули бегемотика:
— Гайда разом з нами в кіно! Там цікавий фільм буде, особливо для тебе.
Але бегемотик відповів, як завжди:
— Ой-ой-йой, болить животик!
І зебренята з малими антилопами самі швидко побігли в кіно. А бегемотик зостався один. Сидів він, сидів, і щось стало йому так сумно, так тужно, що він став та й виліз із болота! Припадаючи то на одну товстелезну коротку ніжку, то на другу, Мотик пішов туди, куди побігли його приятелі.
От вже й кіно. Біля дверей бегемотик побачив афішу. На ній було написано...
Мотик зупинився біля афіші, ширше розплющив свої маленькі очиці та й став шукати знайомі літери. Він знайшов одну пузатеньку, схожу на свій животик.
— Бе! — радо вигукнув бегемотик.— Бе!..
Але. як далі не старався Мотик, і збоку заходив, і знизу до афіші зазирав, але тільки й міг прочитати:
— Бе-бе-бе!
— Може, ти Овечка, що отак розбекався? — визирнули з-за дверей дві голови. Це були Зебреня і мала Антилопа.— Ти нам кіно дивитися заважаєш.
— Бе-е-е! — сказав бегемотик.— Це я чи-та-а-аю! Але нічого не розумі-і-ю!
Та й заплакав. Аж калюжа сліз одразу набігла. І Мотик хотів сісти в неї, як у рідне болото.
А звірята засміялися, підхопили його:
— Ні, до болота ми тебе вже не пустимо.
Скоріше заходь! Тут почалось кіно — «Казка про лінивого бегемотика».
* * *
ЛІСОВІ БАЛАКУНИ
Якось насварилися птахи на відомих лісових балакунів:
— Хоч би хвилину помовчали! А то Сорока цілісінький білий день скрекоче — плітки пере-казує, Зозуля все перераховує — та часом і поми-ляється. Пугач вночі лякає, спати не дає. А Боло-тяний Бугай у річку дзьоба опустить та й гуде собі так, що аж на тому боці чути!..
Засоромились балакуни. Зібралися докупи, кажуть:
— І ми мовчати вміємо! Відтепер, аж доки нас не покличете, ми — ані пари із дзьобів...
І коли сонечко за ліс покотилося, Сорока, Зозуля, Пугач всілися на високу сосну, а Болотяний Бугай поблизу на березі річки, в очереті, і замовкли.
Аж тут із нори під сосною вилізли руді лисенята та й почали гратися — борюкаються, один одного наздоганяють, ще й голос вчаться пода¬вати — гавкають тоненько, повискують, мов щенята.
Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі:
— Пугу! Пугу-у! Ану геть звідси, не заважайте нам мовчати!
Почувши це, Болотяний Бугай аж ревонув спересердя:
— І що ти за птах, Пугачу! Одразу порушив слово!
А Зозуля швидко перерахувала:
— Ку-ку! Ні, не один, це ви обидва розбалакалися. Ку-ку!
Тоді Сорока, що спостерігала за всім цим з вершечка сосни, аж заскрекотала у захваті:
— Лише мені одній вдалося промовчати!
* * *
ЖАБЕНЯ
Плакало Жабеня:
— Чому я таке мале?
— Бо мало їси! — кумкнула Хитра Жаба.
— Ква! То я знаю, що мені робити.
І Жабеня підстрибнуло...
Ковть! — з’їло комара.
Глянуло на себе у воду, як в люстерко... Підросло, але мало.
Ковть! — з’їло гусінь.
Ковть! — зник горобець.
Ковть! — пропав зайчик, що стрибав через болото.
Ковть! — не стало вовка, що гнався за зайчиком.
Ковть! — у Жабенятковому животі опинилося рідне болото.
Ковть! — і лісу вже нема.
Ковть! — пересохло море.
А Жабеня роззя...
роззяв...
роззявляє рота на цілий світ!
Гам!!!
І луснуло.
* * *
ЇЖАЧКИ
Їжачок виріс на гірці над морем. Одного разу ніч була місячною, і він спустився на берег.
Хвиля то набігала на мокре біле каміння, то повертала в море...
І коли вона відкотилася назад, їжачок помітив малого чорненького їжачка, що сидів на камені й повільно ворушив голочками.
— Ти що робиш тут? — спитав їжачок, що спустився до моря.
— Гріюся,— відповів їжачок із свого каменя.— Я гріюся на білому камені. Він ще теплий від сонця.
Хвиля набігла, й чорненький їжачок зник під водою...
А коли хвиля відринула в море, їжачок, що жив на гірці, спитав здивовано:
— Виходить, ти живеш у морі?
— Еге ж, адже я Морський їжачок! — відповів той.— Я живу у морі.
Хвиля плеснула в берег...
— А що ти над усе любиш? — спитав Морський їжачок.
— Нумо, Чорний Дзьобе, ти перший до Пугача підступайся. Хапай за чуба його! Так удар, щоб перекидьки пішов. Ти ж таки Соколові приятель!
— Чом я? — заперечив Чорний Дзьоб.— Ти он до Орла в гості літаєш!
Сперечалися сороченята, виштовхували одне одного наперед, доки Пугач не побачив їх.
А побачив — як гукнув:
— Пу-гу! Хто не поглух — ховайся. Я, Пугач, полюю! Пу-гу!
Злякалися сороченята, крильцями тріпочуть, у густий чагарник забилися. Цілу ніч боялися звідти навіть дзьобики висунути.
Вранці лісові пташки ледь знайшли їх.
Чорний Дзьоб з Гандзею від сорому сховалися в свої гнізда і не показувалися звідти, аж доки зовсім не повиростали.
А лісові пташки самі з отим розбійником Пугачем впоралися.
Зібралися гуртом та й прогнали його із свого рідного лісу.
* * *
ТАБУРЕТКА
У квартиру привезли нові меблі. Коли кухонна Табуретка, яку всі хвалили за міцність, побачила гарненькі триногі стільці, вона мало не померла від заздрощів.
— Я трохи грубувата,— скаржилася Табуретка старій кухонній Шафі.— Зараз усім подобається все тонке, вишукане.
І вона попросила своїх приятелів — Пилку-Ножівку й Рубанок — відітнути їй одну ніжку, а інші обстругати трохи тонше.
Тепер Табуретка ледве на ногах тримається.
Сама на себе не схожа стала, а людям вона така — ні до чого.
* * *
ЧИЯ ШАПОЧКА?
Лежала на стежці червона шапочка з голубою китичкою.
Кралася Кицька за Мишкою, побачила шапочку.
— Няв, няв! Мила шапочка!
Натягнула Кицька шапочку на голову. Не чути їй, як Мишка шарудить у куточку.
— Няв, як прикро! Шапочка вушка затуляє,— засмутилася Кицька.— Віддам шапочку Півникові.
— Ку-ку-рі-ку! — зрадів Півник.— Пр-рек- к-крас-на шапочка!
Надів її.
— Я-к-ка прикрість! — мало не розплакався Півник.— Шапочка закриває мій гребінець. Ніхто мене не називатиме більше Півником-братиком, золотим гребінчиком.
— Му-му! Дай ме-ні прим-міряти шапочку,— попросила Корова.
Начепила вона шапочку і глянула в корито з водою, як у дзеркало.
— Ні, на м-моїх рогах шапочка не м-може трим-матись!
Тут нагодився Песик.
— Прим-міряй шапочку! — сказала Корова.
Надів її Песик.
— Р-р-р! Ця гар-р-на чер-р-вона шапочка мені не підходить! Мої вуха завжди повинні стояти стор-рчма, щоб кр-раще чути. Я охор-роняю двір-р!
Поклав Песик шапочку на ганок і сів поруч.
Вийшло на ганок Малятко, побачило шапочку, з радощів на одній ніжці застрибало.
— Спасибі, Песику! — подякувало Малятко.— Цю червону шапочку з голубою китичкою мені мама подарувала. А вона загубилася!
І одягнуло Малятко шапочку. Якраз шапочка йому прийшлася.
* * *
АПЕЛЬСИН І СОНЦЕ
На лужку біля моря хтось кинув апельсинове зернятко.
Зернятку дуже сподобалося на новому місці. Там було тепло, вогко.
І з зернятка стало рости маленьке деревце. А потім на деревці з’явився Апельсин.
І ось Що з цього вийшло.
Навколо зеленіла лише маленька ввічлива травичка, яка вклонялася навіть слабенькому вітерцеві, та якісь незграбні кущики. А Апельсин був гарний, жовтий, круглий.
«Я зовсім як Сонце,— подумав Апельсин,— ну чисто як Сонце. З усього видно — ми брати. Недарма Сонце так яскраво світить мені!»
І Апельсин страшенно запишався. Він навіть уже не вітався з травичкою та кущиками. А тільки від ранку до вечора вихвалявся, що він як саме Сонце, навіть кращий за нього.
— Мені, Апельсинові, нічого ховати вночі свою красу, як Сонцю.
Якось восени на лужку з’явилась Людина.
— Дивись-но, Апельсин виріс! — здивувалась вона і зірвала Апельсин.
Людина віднесла його додому й кинула в ящик. Там уже лежало чимало інших апельсинів.
І тепер ніхто не міг знайти нашого знайомого.
Навколо у ящику було стільки плодів і більших, і кращих за нього.
... І Людина, яка з’їла його потім, сказала, що цей Апельсин був страшенно кислий.
* * *
КАЗКА ПРО РІПКУ ТА ВНУЧКУ
У бабусі та дідуся виросла ріпка.
Ось така — завширшки!
Ось така — заввишки!
— Нумо ріпку рвати,— кличе дідусь бабусю,— бо сам не здужаю.
Тягне, тягне бабуся — аж поперек заболів, а ріпка — ані руш!
Збіглися помічники.
І собачка тягла!..
І кицька допомагала!..
І мишка аж упріла!..
А ріпка й не поворухнулася.
Чому?
Бо не схотіла ту ріпку рвати внучка.
Вона була білоручка!
* * *
ТХІР І КУРОЧКА
Якось виліз рудий Тхір із своєї нори. Позіхнув, потягнувся ще й зубами клацнув: «Ким би оце поснідати?»
Тхоряча нора поблизу села. От вій у перше подвір’я й заскочив. А там Курочка-Чубарочка зерно клює.
— Бач,— зрадів Тхір,— мій сніданок сам вигулюється. Гей, Чубарочко, я тебе з’їм!
А Курка й каже:
— Ко-ко-ко! Не їж мене, Тхоряко, зараз! Краще я тобі яєчко знесу. А може, й два!
Тхір почухав лапкою потилицю:
— Гаразд, Курко, тільки дивись, щоб яйця свіжі були. Страх як свіжі яйця люблю! І тебе, Курко, теж.
От минув час. Зачув Тхір — кудкудаче, радіє Курочка:
— Ко-ко-ко! Яєчко знесла! Ко-ко-ко!
Підкрався Тхір до Курочки:
— Віддай яйце, тітко! Ще й сама пір’ячко почисть. Зголоднів я — страх.
— Потерпи, Тхоряко! — каже Чуба рочка.— Бачиш, скільки яєчок я нанесла?.. От курчатка вилупляться — тоді й приходь!
Тхір закліпав очима:
— Гаразд, обов’язково прийду. Тільки добре годуй своїх курчат,— щоб тлусті були. Дуже курчаток я люблю. І тебе, Курочко, теж.
Зовсім зголоднів Тхір. Аж слинка тече. «Час уже й до квочки,— розмірковує.— Певне, підросли її синочки!»
Вранці побіг Тхір у село:
— Агов, Чубарочко, прокидайся швидше та курчаток не забудь!
— Ко-ко-ко! Ми тут недалеко. Зараз будемо!
Вибігла квочка на подвір’я та як налетить на Тхора:
— Ось тобі, ось тобі, що лякав мене, смерті моїх діток шукав!
А курчатка вже попідростали та й собі дзьобати Тхора:
— Це тобі за нашу маму. Не смій кривдити її! Ледь вирвався Тхір з Чубароччиного подвір’я
і що мав сили чкурнув до своєї нори.
Відтоді те село десятою дорогою обминає.
* * *
КОТИКИ
Котики, що з’явились ранньої весни на Вербі, мріяли зустрітися з Котиками, які жили у людей.
І одного разу Вербовим Котикам пощастило. На берег річки прибігло біле Пухнасте Кошеня.
— Ой, які гарні Котики народились! — зраділо Кошеня.— Я хочу дружити з вами!
— Ми згодні! — закивали сріблясті Котики на вербових гілочках.
І Пухнастий Котик тепер щоразу бігав до річки. Грався з Вербовими Котиками. Він високо підстрибував і легенько гладив їх м’якою лапкою. А Вербові Котики розхитувались під вітром. І всім було добре.
Та одного ранку Пухнастий Котик прибіг до Верби і не помітив там своїх друзів. Замість них погойдувались жовто-зелені Сережки.
— А де ж мої Котики? — засумував Пухнастий Котик.
— Не знаємо, ми не знаємо! — захитались Сережки.— Може, їм захотілось попливти і вони пострибали в річку? Бо ми завжди росли тут!
Щодня прибігав Пухнастий Котик до Верби. А раптом повернуться його маленькі друзі?
Бачив Котик, як пливе вода в річці і ніколи не повертається назад. Бачив, як сходить і заходить сонце — здається однаково. Та ні, щоразу трохи по-іншому...
От і після Сережок стало на Вербі рости зелене листя. А коли минуло літо, воно поруділо, вітер зірвав його і розметав по воді. Потім настала біла зима, а навесні на Вербі з’явились нові Вербові Котики!
На той час цікаве до всього Пухнасте Кошеня виросло і стало Вченим Котом. Іншим Котам здавалося, що той Вчений Кіт усе бачив і все знає на світі. Вони дуже поважали його.
Та одного ніяк не могли зрозуміти Коти: чому навесні, коли на вербі з’являються білі Вербові Котики, такий поважний Вчений Кіт ніби перетворюється на мале Кошеня.
Він прибігав до Верби і раз за разом підстрибував, намагаючись дотягнутись лапою до найвищого Вербового Котенятка. А потім тихо сидів на осонні і наспівував Вербовим Котикам пісень, які знають одні лиш діти...
* * *
ХОРОБРИЙ СТІЛЬЧИК
Ой, як стрибав, радіючи, маленький Сергійко, коли привезли нові стільці!
Три великих — для татка, мами й старшої сестри Оленки, а четвертий — низенький — для самого Сергій ка.
Стілець йому дуже сподобався. Мав стілець акуратні ніжки, блакитні бильця й жовту спинку.
Мама з татком поставили свої великі стільці біля круглого стола у вітальні.
Сестра Оленка — біля письмового стола, за яким завжди читала книжки.
А Сергійко присунув свій малий стільчик до столика, де лежали його альбом, кольорові олівці та пластилін.
Отож для всіх стільців знайшлося місце.
Але великі стільці дивилися на Сергійків стільчик з погордою, згори униз. І це здавалося дуже-дуже образливим для малого стільчика з акуратними ніжками.
Великі стільці були міцні, сильні. Вони не лякалися, що зламаються чи впадуть, коли тато ставав на них, щоб вкрутити нову лампочку під стелею або ховав на високі полиці різні речі.
І малому стільчикові було дуже прикро, що він не такий, як великі брати, а має тоненькі, тендітні ніжки. А ще малий стілець дуже захотів вирости...
Якось удома цілісінький день було весело. Приємно пахло з кухні. Малий стільчик одразу зрозумів чим. Адже колись він був зеленим дубочком і ріс у лісі. Так могли пахнути тільки червоні ягідки малини!
І Сергійків тато, і старша сестра Оленка, що притягнула стільчик у кухню, допомагали мамі чистити, мити і навіть відбирати кращі ягідки, хоча справа ця дуже-дуже відповідальна. Адже готувати смачне малинове варення уміють лише мами. Того дня всі дуже зморилися і, тільки-но стемніло, полягали спати.
А малому стільчикові не спалося. Він згадував свій зелений ліс. Як хороше там було! З самісінького ранку до ночі співали пташки, сіялися теплі дощі, і дубочок збирався вирости великим дубом. Скільки стільців змаіхстрували б тоді з нього...
Ри-п-рип! Шерх-ш-шерх! — 3 коридора почулися обережні кроки.
«Хто це ввійшов? — стривожився малий стільчик.— Усі відпочивають давно...»
Кроки наблизилися до кухні.
Це був... Так-так! Це був розбійник! Адже тільки розбійники бродять уночі, коли інші сплять,— таке чув малий стільчик від старого дуба ще в лісі.
І треба вам зразу сказати — ласун той розбійник був страшенний: і цукерки він любив, і тістечка з кремом, і пироги з яблуками, але особливо — смачне малинове варення.
І ще треба сказати, той розбійник був дуже нечемний і невихований. Ну хіба йому важко було попрохати блюдечко варення? А що вже й казати про його ввічливість! Слів «дякую», «будь ласка» і «добрий день» він зовсім не знав.
І тепер, уночі, вирішив без дозволу покуштувати, а може, й з’їсти цілісіньку банку варення! Хіба таке міг стерпіти наш стільчик?
Він саме стояв посеред кухні, коли розбійник зачепив його ногою.
Ой, як розсердився стільчик! Він одразу ж Епав під ноги розбійникові.
Той спіткнувся. Хруснула й зламалася одна стільникова ніжка, але й розбійник, наробивши грюкоту, впав на підлогу. Прибігли тато, мама й старша сестра Оленка. Ввімкнули світло...
В кухні на підлозі сидів Сергійко. Сидів і, схлипуючи, тер забите коліно.
— Ох і розбійник! — засміявся татко. Мама й Оленка теж усміхнулися.
А вранці татко вийняв із стільчика зламану ніжку, прилаштував йому іншу, а згодом і вза¬галі вистругав нові ніжки — міцніші й довші, ніж раніше, тому що малий Сергійко встиг за цей час трохи підрости.
Маленький стілець тепер був щасливий! Про його хоробрість дізналися усі стільці в будинку. А Сергійко став чесним і чемним.
Навіть навчився говорити хороші слова — «добрий день», «будь ласка».
А коли його пригощали смачними тістечками або чаєм з духмяним малиновим варенням, він завжди казав «дякую».
* * *
ЧУЖА ПРАЦЯ
Гей, гей! На заквітчаній землі
У веселому селі
Майстри гарно працювали —
Од людей подяку мали.
Гей, гей!
Перший майстер хати зводив. Як дзвін були вони — світлі та затишні.
— Хвала тобі, будівничий! — кланялися люди.
А майстер відповідав:
— Гей, гей! Я ще й не таке можу утнути!
Другий майстер підкови кував, а коли сердився — то й розгинав їх.
Дивувалися люди:
— Оце силак! Он який має кулак!
А майстер реготав:
— Ха-ха! Я не тільки підкови гнути можу!
Сьогодні люди будівничого хвалять, завтра — коваля. А майстрів чогось завидки взяли:
— Чому це іншому більше шани? Та й робота ж у нього не така важка, як у мене.
— Збудую дім! — вирішив коваль.
— Накую підков! — сказав будівничий.
Пішов коваль та й замість будівничого хату поставив. Сів на призьбі, чекає, коли люди дякуватимуть. А будівничий у кузні вогонь роздмухав, купу підков накував. Сів та й чекає, коли хтось похвалить. Ідуть люди, сміються:
— Агов, майстре! Чом у твоїй хаті двері на горищі?
Ідуть люди, сердяться:
— Агов, майстре! Чом твої підкови криві та крихкі? Коні на рівному місці спотикаються!
Гей! Гей! На заквітчаній землі
У веселому селі
Майстри кепсько працювали,
А тому докори мали:
— Не думайте, що праця легша у людейї
Гей! Гей!
За матеріалами: Юрій Ярмиш. "Летюче дерево". Казки. Передмова Валентина Бичка. Малюнки Вадима Ігнатова. Київ, видавництво «Веселка», 1985 рік, стор. 205 - 236.