ВЕСІЛЛЯ
Українське весілля як важливий складник духовної культури народу, провідний жанр родинно-обрядової творчості є досить складним дійством, своєрідною пишною багатоактною драмою. У ній беруть участь багато дійових осіб: молодий і молода, їх батьки і родичі, дружки, світилки, бояри, свати і свашки, старости і підстарости. У різних регіонах України весільне дійство має певні відмінності в сюжеті і триває від двох-трьох до семи днів. До визначальних моментів цієї урочистої події можна зарахувати заручини, сватання, випікання (бгання) короваю, звивання гіпьця, дівич-вечір, шлюб, вінчання, покриття молодої.
Заручини відбуваються за взаємною згодою хлопця і дівчини. У давніші часи заручини могли бути не лише безпосередньо перед одруженням, а й за багато років до шлюбу:
Заручила мене ненька,
Як я була ще маленька.
Заручити заручила,
А робити не навчила —
співається у старовинній народній пісні.
Сватання — найцікавіший момент українського весілля. Його видовищність, красу, поетичність змальовано у багатьох художніх творах («Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Орися» П. Куліша, повістях і романах М. Стельмаха, У. Самчука та ін.). Сватали як годиться, у святковий чи вихідний день. Головні дійові особи сватання — старости і від їх красномовства, вправності, поорієнтованості у перебігу дійства часто залежав успіх справи. Відбувалося сватання в хаті молодої. Свати приходили з хлібом-сіллю, віталися. Молодий залишався стояти біля дверей. Між сватами і господарями починалися «переговори».
Батько молодої звертався до старостів з такими словами:
«А що ви за люди і відкіля вас Бог приніс? Чи здалека, чи зблизька? Може ви охотники які, а може вольні козаки?»
Старости відповідали: «Ми люди німецькі, ідемо з землі турецької. Раз удома, у нашій землі, випала пороша. Я й кажу товаришеві: що нам дивиться на погоду, ходім лишень шукать звіриного сліду. От і пішли. Ходили, ходили і нічого не знайшли; аж — гульк! Назустріч іде наш князь, підніма угору плечі і говорить нам такі речі: “Ей ви, хлопці, добрі охотники! Будьте ласкаві, покажіть дружбу мені. Трапилась мені куниця, красная дівиця. Не їм, не п’ю і не сплю од того часу, та все думаю, як її достати? Поможіть її мені піймати”. От ми й пошли по слідах, по всіх городах, а все куниці не знайшли. От як у це село ввійшли, тут уп’ять випала пороша: ми вранці встали і таки на слід напали. Вірно, що звір наш та пішов у двір ваш, а з двору у хату та й сів у кімнату. Тут і мусимо його поймати.
Тут застряла наша куниця. Оце ж нашому слову конець, а ви дайте ділу вінець: оддайте нашому князю куницю — вашу красную дівицю. Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай підросте?»
Після цієї промови старости батько запитував дочку, що йому робити. Дочка в цей час підходила до печі і мовчки колупала її (ознака згоди). Батько звертався до старостів традиційними словами:
— Бачте, люди добрі, чого ви натворили: мене, старого, з дочкою пристидили. Так ось же що зробимо: хліб і сіль приймемо, доброго слова не цураємось, а за те, щоб ви нас не лякали, що ми передержуєм куницю або красну дівицю, вас пов’яжемо.
Потім звертався до дочки:
— Чуєш, дочко? Годі тобі піч колупати — давай чим оцих молодців пов’язати. А може, і рушників нема? Може, нічого не придбала? Не вміла прясти, не вміла шити? В’яжи ж чим хоч, хоть мотузком.
Молода виносила рушники і хустку. Рушники подавала старостам, які перев’язували ними один одного через плече, хустку ж молода затикала молодому («князю») за пояс. Далі пригощались, танцювали.
Так закінчувалось сватання — маленьке весілля.
Власне весільне дійство, як правило, починалось в п’ятницю випіканням весільного хліба — короваю. Бгали (випікали) коровай старші, заміжні жінки (свашки). Весільний коровай є символом сімейного добробуту, щастя, достатку. Всі етапи випікання короваю супроводжувались урочистими примовляннями, піснями:
Благослови, Боже, і отець, і мати,
Своєму дитяті коровай розчиняти.
Старша коровайниця,
Подивись у віконечко —
Яке сонце ясне!
Щоб же був такий коровай красний!
Міси, сестро, коровай,
Та нічого не думай.
Тільки думай та гадай,
Щоб був добрий коровай!
Ніхто не вгадає,
Що у нашому короваї:
З трьох млинів мукиця,
З трьох криниць водиця,
З-під трьох курок яйця
Для нашого коровайця.
«Ладо моє, Ладо моє, що є на тім короваї?» — запитують в старовинній пісні. Відповідь була, що коровай прикрашають зорі, місяць, райські птахи, житнє колосся, вишні, черешні і білі обруси. Ці образи-символи надзвичайно влучно і містко окреслювали не лише український побут, а й національний характер, менталітет — схильність до романтичного світосприйняття, поетизації і ліризації дійсності.
Після того, як коровай був спечений свашки співали:
Благослови, Боже, і отець, і мати
Своєму дитяті коровай витягати.
Витягнувши коровай свашки носять його на рушнику по кімнаті і співають:
Ой, де ж ти бував, Ой, бував же я,
Ой, що ж ти чував, Ой, чував же я
Грішний короваю? Про двох голуб’яток:
Одне голуб’я — то Ваня-дитятко,
Друге голуб’я — то Галя-дитятко.
У суботу зранку гарно вбрана молода у супроводі найкращої подружки (весільйа старша дружка) обходила дівчат і запрошувала на дівич-вечір вити гільце. Про вибір дерева для гільця йдеться у багатьох весільних піснях (наприклад, пісня «До бору, дружечки, до бору»). Гільце приносив у хату нареченої молодий і дівчата прикрашали його різнокольоровими стрічками, квітами (барвінком, васильками), кетягами калини, колосками. Це обрядове деревце символізувало бога Рода, було ніби праобразом райського дерева і означало, що в одне ціле з’єднуються два роди, створюється нова родина, нова сімейна пара в’є, так би мовити, собі гніздечко. Гільце залишалось стояти на столі впродовж всього весілля, пізніше його прибивали на воротах, щоб було видно, де відбуваються урочистості.
Зібравшись на дівич-вечорі дівчата-дружки вибирали світилку — меншу віком дівчинку, яка сідала на покуті і тримала на заквітчаній калиною козацькій шаблі, запалену трійчасту свічку. Чекали на прибуття нареченого. Дружки співали журливих пісень, адже наречена прощалася з безтур ботним дівочим життям (наприклад, пісню «Летять галочки у три рядочки...»)
Для молодої дівчата сплітають красивий вінок. Прибуває молодий. Він обдаровує наречену, викупляє її гільце. Дівчата-дружки співають:
Благослови, Боже, і отець, і мати
Своєму дитяті на посад сідати.
Всі веселяться, вечеряють, танцюють і йдуть по домівках.
У неділю вранці у домі молодого і в домі молодої готуються до шлюбу. Наречену садять посеред хати на лавку на подушку чи кожух і починають розплітати косу. Зазвичай це роблять мати — головна дійова особа весілля в українців (в росіян, наприклад, це — батько), або брат. Свашки супроводжують обряд розплітання коси співом:
Благослови, Боже, і отець, і мати,
Своєму дитяті косу розплітати.
Ой дайте нам стільця,
Дайте нам гребінця,
Дайте нам кожуха, Ой, тихо, тихо. Дунай водоньку несе,
Щоб сіла молодуха. А ще тихіше брат сестрі косу чеше.
Приходить молодий з боярами та музикою. Молоді і родичі обмінюються подарунками. Виводять загір’я: староста веде за руку молоду, молода старшу дружку, та — всіх дружок і гостей на подвір’я. Грає музика, всі разом танцюють. Мати обсипає молодих хмелем і вони у супроводі дружок і боярів йдуть (чи їдуть) до церкви вінчатися.
Після вінчання молодий забирає молоду, дружок, боярів і сватів до себе обідати. Йдучи до молодого, співають:
Свекрушечко-голубочко, Метіль мете замітається,
Подивися у віконечко, Йде невістка усміхається. ,
Чи це метіль мете, Вийди, мати, з хати
Чи невісточка йде, Невістку стрічати,
Метіль мете вуличками, Невістку стрічати,
Йде невістка з дружечками. Добре слово сказати.
Свекруха і свекор виходять з хлібом-сіллю. Молоді кланяються їм, цілують хліб і батьків. Заходять до хати. Співають:
На день добрий тому, Старому, малому,
А хто в цьому домі: Богові Святому.
Після цього сідають обідати і співають:
Ой, у лузі калинонька, Дай, Боже, здоров’ячко
Цвіт калину в’є, Вашому роду.
А свекруха до невістки Прийміть мене молодую
Першу чарку п’є. За рідну дочку.
Знову виводять загір’я: староста веде за руку молодого, він — молоду, дружок, світилку, боярів — всі танцюють у дворі. Мати обдаровує молодих і вони йдуть до молодої. Свекруха проводжає молодих хлібом-сіллю.
По дорозі до молодої співають:
Були ми у ненечки, Були ми в молодого
їли ми варенички, Не їли нічого.
По столі качалися, Не давали їсти-пити.
В сметану мачалися. Ще й хотіли бити —
Наварили нам полови,
Ми язики покололи.
Підійшовши до двора молодої, співають:
Вийди, мати, з хати,
3 далекої доріженьки
Не дай нам стояти.
Болять нас ніженьки.
У дворі молодої стоїть стіл, на столі відро з водою. Мати і батько беруть чарки, в яких налита вода, а на дні — гроші.
Воду п’ють, залишки назад себе виливають. Заходять у хату, частують усіх гостей. Знову виводять загір’я і мати обдаровує молодих. Зять взуває тещу в чоботи. Мати танцює в чоботах, приспівуючи:
Чоботи, чоботи, ви мої,
Оце тії чоботи, що зять дав,
Наробили клопоту ви мені.
А за ції чоботи дочку взяв.
Всі йдуть до хати, сідають, за стіл. Сваха ріже коровай.
Співають жартівливих пісень:
Наш дружба прибрався, Перевеслом підперезався,
Сім літ не вмивався, До короваю взявся.
Восьмого року Дивися, дружбо,
Повели його на толоку. Що твої бояри роблять:
Там його дружки вмили, Під стіл нахиляються
Череслом поголили, Короваєм запихаються.
То в кишені, то в рукавиці
Дівчатам на вечорниці.
Ще й нам надавали,
Щоб ми не казали.
Всі гості обдаровують молоду. Кожному підносять чарку горілки і шматок короваю — за перепій, тобто, за обдаровування. Потім співають:
Благослови, Боже, і отець, і мати
Своєму дитяті бинди здирати.
Приступи, матінко, до дочки,
Здери, матінко, биндочки.
Нехай походять дружечки
У меншії сестрички.
Молодий покриває молоду хусткою, яку вона два рази скидає і лише за третім разом залишає. Молода готується йти до дому молодого. У піснях, що супроводжують її від’їзд до свекрухи іноді звучить тривога, острах за свою долю в домі чоловіка (другий варіант весільної пісні «Ой, ненько моя, не гай мене»). Молодята тричі стають перед батьками молодої і молодого на коліна для прощення і благословення і від’їжджають (чи йдуть) до дому молодого. Гості розходяться по домівках.
У понеділок родичі молодої приносять сніданок до молодого. Весільне дійство вважається завершеним.
За своїм змістом і формою весілля було і залишається важливою доленосною подією в житті людини і сприяє збереженню національних звичаїв і традицій народу. Режисура цієї урочистої і радісної події увіковічена в народних піснях, переказах, художніх творах, малярських полотнах. Вже сам перелік весільних тематичних пісень (цього найдавнішого пласту пісенності народу) говорить про надзвичайно велику увагу і зацікавленість суспільства цією подією:
- весільні пісні на заручинах,
- під час сватання,
- під час готування короваю,
- запрошуючи в дружки,
- звиваючи гільце і вінки,
- на дівич-вечорі,
- на дівич-вечорі для сироти,
- посилаючи сорочку в дарунок молодому,
- під час вибирання молодого зі своєю дружиною до молодої,
- під час приїзду до молодого з корогвою чи деревцем,
- коли молода і молодий на посаді,
- під час розплітання коси у молодої,
- під час виряджання молодих до шлюбу,
- під час вінчання,
- після вінчання,
- під час обіду у молодого,
- під час обдарування і викупів,
- під час вечері і проводжання старшої дружки,
- під час покривання молодої,
- під час їзди до свекрухи,
- при перепою, рядженні та інших актах весільної драми.
Зародившись у прадавні часи як частина релігійного свята-дійства, обряд весілля у дещо зміненій формі відбувається і в наш час.
До інших, менш поширених і популярних на сьогодні творів народної драматургії можна зарахувати обрядові ігри, театралізовані сценки, жартівливі діалоги — «Просо», «Явтух» та ін.
За матеріалами: Українська література. Хрестоматія для учнів 9 класу загальноосвітніх шкіл. Упорядники: Надія Левчик, Ольга Камінчук. ТОВ «ЛДЛ», 2006 р., стор. 9 - 15.