"Українська мелодія" - добірка поезій Євгена Гребінки українською

«Ні, мамо, не можна нелюба любить! 
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти 
Хай лучче я буду ввесь вік дівовати!»
 
«Хіба ж ти не бачиш, яка я стара?
Мені в домовину лягати пора.
Як очі закрию, що буде з тобою? 
Останешся, доню, одна, сиротою!

А в світі якеє життя сироті?
І горе, і нужду терпітимеш ти.
Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу, 
Стогнать під землею, як горлиця, стану».

«О мамо, голубко, не плач, не ридай,
Готуй рушники і хустки вишивай.
Нехай за нелюбом я щастя утрачу;
Ти будеш весела, одна я заплачу!»

Ген там, на могилі, хрест божий стоїть, 
Під ним рано й вечір матуся квилить:
«О боже мій милий! Що я наробила! 
Дочку, як схотіла, із світу згубила!»
1840

 * * *

 

МАРУСЯ

«Я знаю, Марусе, дівочу натуру!—
Так мати старая казала дочці,—
І я дівовала, була молодою 
(Тогді парубки все були молодці!) —
На грищі співала, на досвітках пряла,
На улиці часом до світа гуляла...

А бувало, стане скушно,
Серце ниє та болить,
В грудях важко; плачеш, плачеш... 
Божий світ не веселить!..
У садку пташки щебечуть,
По степу цвітуть квітки;
Як послухаєш, як глянеш —
Плачеш бозна од чого!..

І знати не знала, чого я бажала!
І все, було, доню, я так сумовала,
Поки твій отець мене кохати не став,
Поки з моїм любим нас піп не звінчав... 
Кинь лихом об землю та будь веселенька!» 
І думає дочка, схилившись до неньки:
«Чом досі мене ще ніхто не кохав?..»
1943

 * * *

 

Л І С

              "Як я люблю цей безлюдний ліс,
               У лісі розкошують закохані"
               (Жільбер)

Хто дівчину любить, той любить і ліс.
У лісі так темно, так тихо!
І я його дуже любив то колись,
Та вже минувало те лихо!..

Дівчата у лісі зовсім не такі,
Як часом бувають у хаті;
У лісі вони звичайненькі, плохі,
Не кажуть: геть! дивиться мати!

Ідіть же, дівчата, по ягоди в ліс,
Квітки рвіть та пісні співайте;
А ти, мій козаче, туди навернись,
Та там собі вкупі й гуляйте.

Я бачив, Маруся під гаєм ішла,
Аж гульк, їй назустріч козак молоденький, 
Вона вся згоріла, не знає й сама 
Од чого, а він веселенький.

Підходить до єї — за руки взялись,
Як ті голуби цілувались...
Шепнула Маруся: ходімо у ліс!
Пішли — і од мене сховались.
1943

 * * *

 
НАДПИСЬ К РИСУНКУ КН. С. А. Г[OЛИЦЫ]НОЙ

Заквітчалася дівчина; стала край вікна;
Дав бог празник. Людям празник, а вона одна 
Із маленьким братом Йвасем, прибрана, в квітках, 
Дивиться, моя небога, на широкий шлях.
Батько вмер давно у неї, матері нема,
Тільки в хаті брат маленький да вона сама,
Більш ні племені, ні роду — все чужі кругом!
Тільки не об тім сумує дівка під вікном:
Тута, край вікна, прощався, ціловався він, 
Чорнобровий козаченько, як їхав на Дін;
Обіщався вернутися — вже півроку є,
Як сумує, дівчинонько, серденько моє!..
«Де мій милий? Що він робить? Де він забаривсь? 
Може, з іншою якою уже одруживсь!..»
Дума дівка; серцю важко, сльози на очах,
І пустий простягсь далеко перед нею шлях...
1943

                             * * *

 

 

 

 

Заграло, запінилось синєє море,
І буйнії вітри по морю шумлять,
І хвиля гуляє, мов чорнії гори,
Одна за другою біжать.
Як темная нічка, насупились хмари,
В тих хмарах, мов голос небесної кари,
За громом громи гуркотять.

Іграє і піниться синєє море.
Хтось човен на море пустив,
Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі,
Од берега геть покотив;
Качається, бідний, один без весельця.
Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця! 
Чого він під бурю поплив?

Ущухнуло море, і хвилі вляглися;
Пустують по піні мавки;
Уп’ять забіліли, уп’ять простяглися
По морю кругом байдаки;
Де ж човен дівався, де плавле мій милий? 
Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі 
Біліють із його тріски.
 
Як човнові море, для мене світ білий 
Ізмалку здавався страшним;
Да як заховаться? Не можна ж вік цілий 
Пробути з собою одним.
Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
І, може, недоля і лютеє горе 
Пограються з човном моїм.
1833

За матеріалами: Гребінка Є. П., Глібов Л. І. Твори. Донецьк, видавництво "Донбас", 1986, стор. 29 - 32.

 

                   * * *

 

               ВАРЕНА

              "Зникнути, вам наказують.
               Розкішна печеня, вишукані страви!"
               (Жі-В. Раде)

Геть галушки, з стола печене, 
Знімайте божий хліб і сіль,
І сало, з яйцями пряжене.
Варену, хлопче, при на стіл!
Хай чарка забрязка, хай весело буде! 
Нехай погуляють хрещенії люде!

Із нас тихенько кожний їсть,
Як тілько що обід почнеться,
А як хлиснуть по п’ять, по шість, 
Де в бога річ та набереться: 
Регочуться дуже, мов бджоли гудуть, 
Вигадують штуки і всячину гнуть.

Хто баляндраси точить дівці,
Хто лає подушне й мирське;
Там Опанас Грицьковій жінці 
На ухо шепче щось таке,
А та червоніє, мов повная рожа,
І каже тихенько: «На що се похоже».

Маруся дівка страх плоха,
Зовсім мов панна, хоч за книжки, 
Сором’язлива вже така...
Що ж? Випила із медом трішки, 
Не та стала дівка — до хлопців цокоче; 
Як ясочки, грають Марусині очі.

На єї дивиться Андрій 
Та позирає все в віконце 
І думає, коли б швидчій 
За гору заховалось сонце.
В вікно він погляне, на дівку моргне, 
Вона усміхнеться, плечима здвигне.

Їси собі до очкура,
А в горі їжа не порадить.
І тілько що хіба з добра
На животі тобі завадить.
А вип'єш півкварти — завійна пройшла 
І з нову'весел а твоя голова.

Я маю думку вже таку,
Що краще жить було б на світі,
Якби обідать нашвидку,
А потім по півночі пити.
Давайте ж «варену, хай весело буде!
Нехай погуляють хрещенії люде!
1834