На сайті
укр рус Дошка оголошень Додати оголошення

Тарас Шевченко. Вступне слово невідомого автора до "Малого Кобзаря" (1911)


ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Вступне слово невідомого автора до "Малого Кобзаря" (1911)

(Друкується мовою оригіналу)

шевченко, малий кобзарБуло це за-панщини.
Ви, дітки, звичайно й не тямите, що то за панщина. Лиха то річ. Було таке „время  люте”,  коли  прості  селянські  люди  належали  панам,  були панською власністю, звались крепаками. Поміщики або дідичі, котрі лихі, що хотіли,  те  й  робили  з  крепаками:  мордували  тяжкою  роботою,  знущались, катували за всяку мализну, навіть продавали як худобу чи міняли, як якийсь крам часом на заводських щенят, розлучаючи иноді дітей з батьками. Майже все  життя  своє  працювали  крепаки  на  пана,  і  не  було  їм  просвітлої годиноньки. Тепер навіть тому, хто виріс у тяжких злиднях, трудно поняти віри, як жили колись прості люди. Отже-ж це не вигадка, а щира правда. І от у ці саме часи, року Божого 1814-го, 25-го лютого, в селі Керелівці, на Київщині, в оселі вбогого мужика, побачив світ той крепак, котрого тепер почитує  вся  Україна  й  чужі  люди:  це  наш  славнозвісний  поет,  Тарас Григорович  Шевченко,  що  так  дуже  побивався  в  своїх  писаннях  за  долею бідного поневоленого люду, що так любив свій рідний край, „свою Україну убогу”, перетерпів за неї багато мук.
Вам,  дітки,  годиться  про  нього  знати  й  шанувати  пам’ять  його  ще  й тому, що він над усих людей любив діток, називав їх Божою благодаттю; він казав, що нема на світі нічого кращого, як мати, „з своїм дитяточком малим”.
„Було, – росказують про нього, – назбірає в неділю з півсотні малюків, піде накупить їм усякої всячини, що ледві тягне; втомиться, кохана смушева шапка зсунеться йому на потилицю, сорочка розхрістається... Не вважаючи на  те,  прийде  до  дітей  веселий.  Діти  перестрівають  його,  кидаються  йому пособляти.  Ось  прорвався  папір,  покотились  горіхи,  діти  метушаться, визбірують. Тарас, дивлячись на них, сміється, радіючи сам, як дитина. Ось зібралися всі на вигоні. Перекупка везе в візочку яблука, грушки, бублики й инше таке. Тарас роздає дітям жменями ті ласощі й тішиться радістю своїх малих товаришів. „Припадають, – каже, – сердешні, наче до рідної матері. А подумаєш – за що? за якусь то жменю горіхів!”
Дівчаток  при  тій  забаві  обороняв.  Коли  хлоп’ята  хотіли  давати дівчатам  менш  ласощів, –  бо  вони,  мовляв,  плакси, –  то  Тарас  обороняв дівчаток, сперечався, то вмовляючи, то регочучись. 
А  то  піде  було  під  грушу,  ляже  там  і  дітвору  до  себе  кличе. „Ідіть, каже,  до  мене,  грайтеся,  поки  не  засну,  а  як  засну –  втікайте!”  Діти качаються,  коло  нього,  лазять  по  ньому,  сіпають,  пустують. „Мене  діти люблять, – каже було Тарас, – а кого люблять діти, той ще не зовсім поганий чоловік!”
І святу правду сказав наш Кобзарь: діти знають кого любити. Инше й гостинці дає дитині, а дитина таки не горнеться... Щось вона чує серденьком малим. („Молода Україна”, ч. 2, 1909 року).
Безпросвітнє,  невесело  було  дитяче  життя  самого  Тарасика.  Це  було, коли хочете, справжнє пекло, як казав про нього і сам Тарас, згадуючи свої дитячі літа, свою хату:

Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози!.. Там неволя,
Робота тяжкая – ніколи
І помолитись не дають.

Батьки його, не покладаючи рук, робили – і все на пана, а сем’я у них була таки величенька, тому не диво, що в своїх віршах поет пише про себе: „я було таке убоге, трохи не голе”.
Ще гірше стало Тарасикові, як померли його батьки. Коли було йому 9 літ,  умерла  його  неня,  а  за  три  роки  після  цього  не  стало  й  батька.  Тарас зостався кругом сиротою.
Але ще за життя свого батько Тарасів помітив у хлопця метку, жваву, допитливу вдачу й віддав його до дяка вчитись. Яка та була наука, про те сам Шевченко, опісля згадує не раз. Коли померли батьки, – пригадує він, то ми, діти,

шевченко, малий кобзар Розлізлися межи людьми,
Як мишенята. Я до школи
Носити воду школярам.

Дяк був великий п’яниця й, повернувшись на підпитку додому, катував своїх  учнів  і  знущався  над  ними;  а  надто  перепадало  розумному, непосидячому Тарасові. Велику охоту мав Тарас до науки, і хоч наука в дяка була прекепська, одначе він швидко вивчився читати й полюбив книжки, а щоб ніхто не заважав йому, то він читав нишком, ховаючись по бур’янах.
Недовго  терпів  хлопець  мордування  свого  вчителя  і  втік  якось  серед ночі в м.Лисянку, щоб стати за учня до одного діакона-маляра, сподіваючись навчитись добре малювати; але побачивши, що дракон заставляє його тільки носити  воду  з  річки  та  терти  фарби,  він  покинув  і  діякона  та  подався  до другого  маляра,  в  Тарасівку.  Глянув  той  хлопцеві  на  долоню  і  сказав,  що Тарас ні до чого не здатний.
Вернувся  тоді  зажурений  хлопець  додому  й  став  за  підпасича  до череди,  і  так  поневірявся  ще  років  три,  не  маючи  ні  від  кого  ані  ласки,  ні доброго слова. Думка навчитись малювати й тут не кидала його, щось тягло його до иншої роботи й не давало йому спокою.
Пішов якось парубчак ще до одного маляра в Хлипнівку й попросився в  науку,  але  цей  відповів  йому,  що  такого  великого  хлопця  без  панського дозволу він не візьме, бо за це пан гніватиметься й позиватиме. Коли-ж Тарас прийшов у Вільшану до свого пана, проситись у науку, то управитель навіть не пустив його до пана, а звелів зостатись при панськім дворі й допомагати кухареві,  а  за  кільки  там  часу  взято  було  парубчака  до  панських  покоїв  за „козачка”, тобто за лакейчука.
І  довелося  сердешному  Тарасові  надовго  покинути  рідну  країну  й вештатись  за  паном  по  всіх-усюдах:  проживав  він  і  у  Вільні,  і  у  Варшаві, нарешті попав аж у Петербург.
„Козачок” з Тараса був аби який, бо в нього тільки й гадки було, як би знайти  вільну  хвилиночку,  щоб  почитати,  або  помалювати.  За  такою забавкою заставав його часом пан і тяжко карав, але, побачивши, що охоти до  малювання  з  нього  не  виб’єш  нічим,  віддав  Тараса  в  науку  до  маляра Ширяєва, щоб потім мати свого власного маляра-крепака.
Погана була й тут наука Тарасові. Хазяїн його не багато й сам тямив у малярстві, тому й инших навчити не міг. Тільки й роботи було Тарасової, що ходити  ото  по  чужих  будинках  та  фарбувати  дахи,  підлоги,  вікна,  двері.  І мусив  Тарас,  що  бажав  навчитись  малювати  як  слід,  як  великі  майстрі, – мусив самотужки доходити всього того. Як випаде йому вільна година, то він і сидить уже десь у Літнім Саду (Сад такий є в Петербурзі) й змальовує ту або иншу статую (гарно витесану з каменю постать).
За  такою  роботою  зуспив  Тараса  якось  земляк  його,  художник Сошенко. Він подивився на малюнки Шевченкові й по них побачив, що той має  неабиякий  хист  до  малювання.  Про  талановитого  земляка  росказав Сошенко  славнозвісним  художникам  Брюлову,  Григоровичу,  Венеціанову, показав їм його малюнки. І почав з цього часу Шевченко вчитись малярства у них.
Немов  на  світ  народився  парубок,  коли  дізнався,  що  не  всі  пани однакові, що й межи ними є добрі, щирі, привітні люди.
Ми вже знаємо, яка наука Тарасові була в дяківській школі, знаємо, що тільки  й  науки  тієї  було,  що  хлопець  вивчився  читати.  Отже  тепера Шевченко, як голодний на хліб, накинувся на гарні книжки й силу прочитав, дізнавшись  із  книжок  такого,  що  й  не  снилося  бідолашному  крепакові. Познайомився  він,  таки-ж  тепер,  ще  й  з  відомим  російським  поетом, Жуковським  Василем  та  ще  з  одним  письменником –  Гребінкою  Євгеном, земляком, що писав свої твори й українською мовою.
Коли  Шевченко  побачив,  як  живуть  розумні,  освічені  люди,  то  ще більш зненавидів своє крепацьке життя, й невеселі думки заворушилися йому в голові. Гірко йому було бачити, що декому гарно живеться на світі, а люди прості  надіють  в  неволі,  в  темноті,  в  злиднях.  Ця  неволя  й  йому  самому ставала на шляху до кращого життя.
Приятелі його бачили цей смуток і тямили, від чого він. Бачили вони й велику  здатність  Шевченкову  до  малярства  й  знали,  що  доки  він  у  неволі, доти не виб’ється на широкий світ, і загине його великий хист і кебета, тому наважились викупити Шевченка у пана на волю. Треба було зібрати грошей. Тоді художник Брюлов намалював гарний портрет Жуковського; той портрет продано було як раз за стільки, скільки правив пан за свого крепака, й на ці гроші куплено Шевченкові волю. Не можна й росказати, як зрадів Тарас, що давня мрія його здійснилась, що ста він людиною вільною, як і всі оті нові його приятелі.
І зараз же вступив він до Академії Художеств – найвищої малярської школи. За який час вийшов він з неї справжнім художником. Та хоч і був він гарним  художником,  проте  не  через  це  зробився  відомим  усьому  світові  й незабутнім у своїй рідній країні.
Живучи на чужині, згадує Шевченко свій роскішний край, рідні села, рідний  поневолений  люд,  що  так  бідує  в  крепацькім  ярмі,  й  великою безмежною  тугою  й  любовію  до  них  сповняється  його  щире  серце.  Пекучі невпокійні  думки  про  долю  любого  краю  не  дають  йому  спокою,  й  він виливає їх на папері.
Шевченко почав писати про все те, що передумав, що пережив душею й серцем, вболіваючи за долею простого люду, з якого й сам вийшов. Своїми оцими писаннями й уславився Шевченко, яко найкращий український поет, бо ще й досі краще за нього ніхто не писав рідною мовою. Писано було й до нього  цією  простою  мовою,  але  все  те  ніби  жартома,  бо  навіть  ті,  котрі писали, думали, що на простій мові нічого доброго не напишеш.
Отже  Шевченко  показав  усім,  що  написати  про  долю  рідного  люду, виспівати його болі й муки, можна найкраще рідною мовою, й дуже гнівався на тих, хто цурався рідної мови.
Учітеся, брати мої – 
закликав Шевченко своїми писаннями, –

Думайте, читайте,
І чужого научайтесь,
Свого не цурайтесь, –
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає.

Закликав  він  усіх  людей  до  згоди,  до  братерства;  багатих  і  значнихлюдей закликав зглянутись на „найменшого брата” – на простий народ, щовважався  тоді  за  худобу.  Він  писав,  що  тільки  тоді,  коли  на  землі  запануєлюбов  і  згода,  тільки  тоді  настане  й  щастя.  Закликав  не  забувати  рідноїУкраїни, любити її до загину.

Про все  це  писав Шевченко  часом дуже  гостро,  з  великим  гнівом до тих, хто робив „неправду на землі”, а ці люде були дуже значні й не хотіли подарувати поетові його святого обурення, оддали його в солдати й заслали в далеку безлюдну пустиню, та ще до того заборонили йому й писати.
Та  не  легко  було  додержати  такого  примусу.  Шевченко  і  в  цій новій неволі  тужив  за  рідним  краєм,  від  котрого  силоміць  одірвано  було  його,  й великі  думи  його  просилися  на  папір.  Крадькома,  ховаючи  написане  за халяву й де тільки можна було, він робив те, без чого, як без повітря, не міг жити.
Може це єдине й надало йому сили перебути тяжку 10-ти літню неволю й  повернутись  додому,  хоч  і  дуже  замордованим,  постарілим  завчасно, виснаженим, але з такими самими, як і до неволі, думками.
Недовго прожив Шевченко після цього повороту, щось мабуть років зо три.  А  року 1861-го 26-го  лютого  не  стало  великого  поета,  великого страдника за рідний край.
Ще за життя написав він такий заповіт:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій;
Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий

І хоч поховано було Шевченка одразу в Петербурзі, де він умер, про те люди, що любили й шанували поета, не кидали думки виконати Шевченків заповіт. І от у травні того-ж таки 1861-го року тіло великого Кобзаря України перевезено з Петербургу до високої могили над Дніпром, біля г.Канева, й там з великою шанобою поховано.
У своїм заповіті писав іще Шевченко:

І мене в сем’ї великій
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Не злим; тихим словом.

Годі  забути  його  преславного!  Писання  його  що-далі  все  більш ширяться по-між людьмиі, заживаючи йому все більшої слави й пошани. А високу  могилу  його  над  Дніпром  що-року  їздять  одвідувати  тисячі  людей, щоб побожно вклонитись преславному Кобзареві. Дні-ж − 25 лютого, коли народився  Шевченко,  й 26  лютого,  коли  вмер  він,  зробилися  справжніми національними (народніми)  святами  для  всієї  України  по  цей  і  по  той  бік кордону, де живуть наші брати, Галичане.
Як „наша дума, наша пісня не вмре, не загине”, так не вмре й пам’ять і шаноба до Тараса Шевченка. 
Будеш,  батьку,  панувати,  −  скажемо  ми  його-ж  таки  словами  до другого українського письменника, Івана Котляревського, − будеш панувати,

Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!..

(Без підпису)

За матеріалами: Тарас Шевченко. Видання "Малий Кобзар для дітей з малюнками", видавництво "Український учитель", 1911. З фонду рідкісних видань Національної бібліотеки України для дітей http://www.chl.kiev.ua/

 

Більше віршів та поем Тараса Шевченка:

Тарас Шевченко. Вірші для дітей

вірші ШевченкаЛюбов'ю і турботою про дітей, які є майбутнім народу, наповнена остання книжка Шевченка - його "Буквар". Та навіть у „дорослому” Шевченковому „Кобзарі” є твори, які цікаві дітям  - про чарівну українську природу, про лицарів-козаків, про видатне минуле України. Є також і жартівливі вірші. Славний український дух, завдяки Кобзаревому слову, прищепиться і наступним поколінням.

 

твори ШевченкаУже для багатьох поколінь українців — і не тільки українців — Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка...
 

Читайте також  цікаві матеріали про Тараса Шевченка на нашому сайті: 
Тарас ШевченкоВ цьому розділі пропонуємо публікації, які дотичні до особистості Тараса Григоровича Шевченка.

 


Останні коментарі до сторінки
«Тарас Шевченко. Вступне слово невідомого автора до "Малого Кобзаря" (1911)»:
Всьго відгуків: 0    + Додати коментар