"Підзамча", збірка віршів Олега Ольжича

Третя за чергою збірка Олега Ольжича "Підзамча" була видана у 1946 році у Мюнхені після його трагічної загибелі. В "Підзамчі" поет досяг найбільшої майстерності. Тематикою й настроєм багатьох віршів цієї збірки Ольжич найбільше схиляється до неокласики. Це поезія високої культури. Вона вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва. До збірки увійшли такі вірші: "Підзамча", "Яблуня на горі", "Алябастер", "Шякунтала", "Муки Святої Катерини", "Сонна Венус", "Голландський образ", "Порцеляна", "Диліжанс", "Пороша", "Воно дощем спадає золотим", "Люкреція", "Пророк", "Глухо храми упали", "Триптих" ("Данило", "Р. Б. 1668", "Зимовий похід"), "Дні зводяться і падають за кін ", "Пророк", "Ясне мерехтіння кіна", Ґіґ Антомахія".  

 

***********************

Збірка віршів "ПІДЗАМЧА" (1946) 

ПІДЗАМЧА

Притулене тут під горою - 
Спокійне Підзамча усе.
Лиш вітер стрімкою рікою 
І хмари, і зорі несе.

В хатках порушаються люди 
- Ткачі, кушніри, ковалі, - 
Шукаючи щастя чи злуди,
І чується запах землі.

Ні хмарам, ні зорям не вузько, 
Сповняючи вічний закон.
І вишні набряклі галузки 
Вночі стукотять до вікон. 
26.01.1941

***************

ЯБЛУНЯ НАГОРІ

Над кручею, за садом, на горі 
Розквітла яблуня. Іди, тебе немає. 
Здалека злото котять дзвонарі,
І вітер тихо квіти коливає.

Тебе немає. На траві прибитій 
Не буде видко сліду ні на мить,
Як станеш ти угледіти крізь віти 
Густу, глибоку і м'ягку блакить. 
25.01.1941

**************

АЛЯБАСТЕР

Незнаний майстер давньої Еллади 
Різьбив її, коринтянку з села,
І голову одбиту одягла 
Назавжди сила лагоди й принади.

І дивно знати: десь тепер схиляє 
Чоло спокійне дівчина жива,
І світло, що на голову сплива,
Крізь білий мармур цери проступає. 
25.01.1941

***************

ШЯКУНТАЛА

Все нижче сонце потойбіч дороги,
А тут, в тиші, ростуть платани скраю. 
Смагляві і сухі дівочі ноги 
Дрібні сліди у пилі залишають.

Гарбу двоколу тянуть до оселі 
Бики слухняні, і минають люди,
А у лісах пустельники веселі 
Ще досі відають блаженства й чуда.

В твоїх очах вся мудрість незглибима. 
Ходім, нехай я спробую, закутий, 
Своїми недовірами-очима 
Її до дна пізнати і збагнути. 
26.01.1941

******************

МУКИ СВ. КАТЕРИНИ

Як зв’язали Діву Катерину 
Посіпаки в храмі на стіні,
Рвали біле тіло, щохвилину 
Припікали рани на огні.

Оберта вона блакитні очі,
Геть вже повні стримуваних сліз: 
Коли так мій Пан Небесний хоче, 
Не боюсь я диби, ні коліс.

При стовпі у темному притворі,
У похмурій келії своїй 
Б'юся я в безвихідному горі:
Як би можна полегшити їй.

Ти, що сієш тьму і зло між люди, 
Кров невинну, праведну ллючи, 
Шли удвоє всі твої облуди 
До мойого ложа уночі.

Хай гарцюють по кутах кривляки, 
Кров і піт спиваючи мені.
Щоб пустили тільки посіпаки 
Катерину Діву на стіні.
26.01.1941

*****************

СОННА ВЕНУС

В широкій рамі, простій і новій, 
Важкій, як стелі, вікна і портали,
Вона лежить на радісній траві,
І руки зо сну між квітки опали.

П'янка сопілка фавна, що вона 
З гущавини метеликами лине; 
Співають дзвінко соняшного дня 
Птахи і листя, вітер і хмарини.

Та непритомне тіло золоте 
Такий незбагнений ховає холод,
Що й почування, що в тобі росте,
Не будеш здатний ти назвать ніколи.
26.01.1941 

******************

ГОЛЛАНДСЬКИЙ ОБРАЗ

Я змела важкі дубові лави 
І до хліву чистого пішла.
Ремигають, добрі і ласкаві,
І мені не хочеться тепла.

Обніма мене червоне світло 
Ліхтаря в соломі на землі.
Б’ється в вікна вогкий літній вітер, 
І далеко в морі кораблі.

Він прийде, у плащі зі шкіри,
Із лицем, пошмаганим огнем,
Привезе коріння й вин без міри,
І велике серце кам'яне.
25.01.1941

******************

 
ПОРЦЕЛЯНА

До дзвінкого водограю 
З шумом з балю в голові 
Я збігаю по терасах,
По розсипаній жорстві.

Пруг оранжевого світла 
На каміння ліг і щез.
Наче хвиля, що розквітла, 
Білопінний польонез.

І із рук байдужих квітку 
Я кидаю в глибину,
Із Нормандії згадавши 
Молодого старшину.

У похмурому Дюнкерку 
Він сідає до стола.
І мережану хустину 
З рукава переклада.
25.01.1941

****************

ДИЛІЖАНС

Стук дверцят від грубої руки,
По грудках замерзлих дзвін обіддя, 
І пучки розв'язують стрічки 
Під м'ягким злотавим підборіддям.

І таким чимсь повні - чуєш ти - 
Раптом груди, горло і повіки,
Що готовий взяти та й піти 
І ніколи не вернуть, повіки.
25.01.1941

****************

 
ПОРОША

Русява дівчина у хустці,
І повні глечики усі,
Та ми зустрінемось у пустці, 
В полях на Дарницькій шосі.

Стежки завіяло наново, 
І гусне зовсім сиза мла,
І тільки лиця калиново 
Тобі рум'янцем поняла.

Ходімо так. А я тепер би 
Ішов куди б там не було.

........................

Ой, там за скиртами, повз верби, 
Я знаю простий шлях в село. 

***********************

ВОНО ДОЩЕМ СПАДАЄ ЗОЛОТИМ...

Воно дощем спадає золотим 
Тобі на серце, - і життя щоденне 
Здається святом, палацом - твій дім. 
І  кожне діло є благословенне.
 
І враз не стане. Курява дорог 
Встає до сонця, і чорніє лик твій...
Земля широка. Мудрий в небі Бог. 
І серце людське - мужнє і велике.
26.01.1941

************************

ЛЮКРЕЦІЯ

Давно ріка вернула в береги.
Давно нора засипалася в кручі,
І місто мовчки зводить навкруги 
Вали із частоколами колючі.

Та ще лежить над плямами полян,
Над краєм, що не розгортав ще крила, 
Важкий і нерозгаданий туман,
Мов мармуру незайманого брила.

О, мряко неповторної доби,
Дими з-під стріх, що стеляться так низько, 
Жінки, що тчуть при огнищах собі, 
Чоловіки в дощах на пасовиськах...

Що зверне їх до мутної ріки 
Від їх отар, від сивої худоби?
Етруски, умбри, хижі гірняки...
Щоб гори перейшли вони і доби.

І ось твоя ясна і щедра кров 
На твердь і міць Латинового дуба.
І креше шлях ударами підков 
Рідня царева, зайшла і нелюба.

Проста чесното юної землі...
Що Брутові і Цезарю дасть сили.
Щоб полонили море кораблі 
І легіони сушу полонили.

**********************

ПРОРОК

Не сняться літа дитинні,
Не маряться дні юнацькі.
Дівчата з горбів зелених 
Давно не сходять до танцю.

Давно не збирають смокви, 
Не душать важкі виноґрона. 
Річки течуть не водою - 
Камінням сухим і чорним.

О, очі мої гарячі,
Уста мої сірі, спраглі,
Що бачите тільки Сонце,
Щоб тільки кричати Правду!

Щоб жовкли жіночі лиця, 
Щоб важчали їх убори,
Щоб вогкі і плідні лона 
Були як сакви порожні.

Щоб кидали щит і панцир,
З плечей обривали шати,
З одним невблаганним лезом 
Мужі допадали коней.

На грудях зводите руки, 
Бороните душу вашу, - 
Не ждіть ніхто милосердя - 
Я камінь з Божої пращі.

**********************

ГЛУХО ХРАМИ УПАЛИ...

Глухо храми упали у порох розбитих палат,
Жовті стіни фортець по узгір'ях; згинаючись вдвоє, 
Люди бігли у поле, і брата розтоптував брат,
Сірі, мертві обличчя, що котяться важко юрбою.

Ми стояли й дивились, і згірдно кривились уста 
В очі чорно розкриті: тікаєте, ви кидки міста, 
Виноградарі грубі, купці, що ваш дотеп потах, 
Полководці і консули з душами канцеляриста.

В небі рвалися хмари - важка каламутна ріка - 
Вітер півдня напнув почорнілі і голі дерева,
І усі ми почули, як Божа огненна рука 
Нам на чолах спочила і стягах з подобою лева.
1937

*********************

 
ТРИПТИХ

І

ДАНИЛО

Земля спивала вологість грозову,
Розвиті кучерявились луги.
Князь наказав збирати рать. 
І знову Ясольда припадала до ноги.

Не борті, повні золотого меду,
Не чорні шкури оксамитних кун,
Не чеське срібло - сяйвом попереду 
Огненна слава йде Войовнику.

До дна Каялу виллято далеку,
Та Див вже знову у верхах дерев.
І, вітрячи незнану небезпеку,
Навколо грізно кидається Лев.

II

Р. Б. 1668

Достигло літо, налилося жито.
І звідусіль чужі ідуть женці.
Живе ще Мати! Шабля у руці!
І спіле жито копитами збито.

Встають і сунуть - сіра сарана, - 
Мов від посухи,вигора отчизна.
Це ти здобута мстишся, Смоленщизно, 
І гетьман жар із розумом єдна.

І ще раз мовить хижо і охоче 
Крива козацька вартівниця прав.
Не віримо у осінь! Розірвав 
Навпіл її саму перун пророчий.

III

ЗИМОВИЙ ПОХІД

Ці кілометри щедрі без числа,
Що їх доперва за літа полічать.
Дзвінкі шляхи і постріли. Імла 
І вітер, що обпалює обличчя.

І кров. Ясна і свіжа на снігу,
Щабель тонких загашувана спрага. 
Ти давнім барсом значиш крізь пурґу 
Примхливий слід - одвага і звитяга.

Позаду серпень. І чека Звіздаль,
Не місце страти - тріюмфальна брама. 
Тепер вже піде у весняну даль 
На все твій шлях неугнуто і прямо.

********************

ДНІ ЗВОДЯТЬСЯ І ПАДАЮТЬ ЗА КІН

Дні зводяться і падають за кін 
У тихе плесо синьки і цинобри.
Перетинає обриси країн 
Невидимий і найгостріший обрій.

Лягли на перса зимної землі 
Шляхи асфальтові, ясні і прості.
І невідкличні прагнення твої,
Як сонце у холодній високості.

Дні, що прийдуть, дні, що ідуть, лункі, 
Розкритим небом, згубою експльозій,
На них долоня зрілої руки,
Що ствердла й захолола на морозі.

*********************

ПРОРОК

Голубіє земля, оповита прозорим серпанком,
Хвилі кидає в берег море важке і зелене...
На обличчя і груди людини лягає небо,
Небо в білих хмаринах, що тихо чекає слова.

Поверта по шляху селянин легкою гарбою, 
Гомонять рибалки, пробігаючи бруками міста.
І велика земля, і глибокі її криниці,
І слова на устах товпляться, мов злотні бджоли.

..............................................

Безконечні шляхи, що збігають на гори за обрій,
Наче білі стрічки, щоб у мряці згубитися синій.
Сонце важко спадає. Іди повз густий виноградник.
Над криницями дзвонить вода і сміх, розілляті.

Тут спинити ходу на землі, що пухка і привітна, 
Окопатися білою хатою проти долини.
Рівний стан у обраниці, гордий, мов вежа наріжна, 
Наче смоква багатий, позначений ласкою Бога.

.............................................

Ні! Не білені стіни оці і затишне подвір'я.
Уночі висихають уста від розкритого неба.
Тіло рівно горить. І страшна ще не збагнена правда 
Розриває на ложі важкі і задихані груди. 

Увижається шлях під гарячим пополуднім сонцем, 
Тупіт зморених ніг в клубовинні червоного пилу. 
Велелюдні торжища, палаци, халупи і храми, 
Отяжілі жреці, вояки, і юрба, і каміння.

І простелиться шлях. І прийдуть і халупи, і храми,
І у ямі між левів, і там, для потіхи бенкету, 
Нестерпимо сліпучою буде остання хвилина 
Обгорілому серцю, що прагне солодкого чуда. 

******************

ЯСНЕ МЕРЕХТІННЯ КІНА

Ясне мерехтіння кіна,
Прах, що зринає вгору.
Ти вічна й одна. Людина,
Дитя землі і простору.

Ні мертве каміння міста,
Ні мертва сила машини 
Твоєї мрії не стисне,
Пориву твого не спинить.

Крізь мряку, що чола вкрила, 
Крізь гори легкі паперу 
Дух радісні пружить крила, 
Випростує горді пера.

І, як у віках, вкритих пилом, 
Стають до старого двобою 
Твоє уродливе тіло,
Твоя незборена воля.

Мотори гудуть над землею, 
Наосліп смертельні окови.
Та буде завжди твоєю 
Безсмертна мить постанови.

Змагання пориву і стрілу 
Не вмре у століттях далеких, 
Щоб плакала Андромаха 
І вже вирушав Гектор. 

******************

ҐІҐ АНТОМАХІЯ

Коротке слово, дике і туге,
Звірині крижі, троєкутні груди...
Ні, тільки гір громовий апогей,
Морські припливи і підземні гуди.

Вона їх родить, тяжко вагітна 
Камінням хмар і водами річними. 
Ось корчаться - не втримає вона - 
Здригаються, як небо понад ними.

І залягають землю пліч-о-пліч,
Небесну баню хвилі океана,
Дощі і зливи зимні день і ніч,
І буревії зрання і дорана.

Блискучий мечу, рівний і прямий, 
Сліпуча думко, наче лезо, гостра. 
Ти розітнеш напруженість пітьми, 
Заплетений раменами цей простір!

І ось встають, осяйні і стрункі,
З дзвінкими і округлими щитами 
Розбити руки, кидать навзнаки 
І наступати ранених без тями. 

Літепла кров спливає, як вода, 
Полощучи оголене каміння.
І сходять зела, і трава бліда 
Під прорваними сітями проміння.

І вітрове дихання на сріблі 
Ясних хмарин, як сирінксі, заграло.
І перший ратай вологість землі 
Перегортає життєносним ралом.
1935

 

На відео: аудіокнига - збірка віршів Олега Ольжича "Підзамча":

 

 

************************

 

Третя за чергою Ольжичева збірка "Підзамча" (1946) була видана після його трагічної загибелі. Він ще встиг її переглянути й підготувати до друку, але з виданням не поспішав. Він і до інших був особливо вимогливий. Ще більше він був вимогливий, коли йшлося про власну поезію. Це підкреслюють його найближчі друзі. В "Підзамчі" Ольжич досяг найбільшої майстерності, ураховуючи, звичайно, й те, що він почав друкуватися вже зрілим поетом. Тематикою й настроєм багатьох своїх віршів, а "Підзамчам" насамперед, Ольжич найбільше схиляється до неокласики. Особливо близькі до неї такі вірші, як "Шякунтала", "Сонна Венус", "Голландський образ", "Диліжанс", "Воно дощем", "Люкреція", "Данило" та ін. В них відчутна гармонія думки й почуття, урівноваженість настрою, замилування не тільки до класичних тем і художніх засобів, але й до класичного спокою. 
Про цю, але також і всю поезію Олега Ольжича можна сказати, що це поезія високої культури. Вона вимагає від читача певної ерудиції, знання історії, філософії, мистецтва. В ній часто перехрещуються і себе взаємно доповнюють елементи різних родів мистецтва - інколи малярства, деколи музики і навіть скульптури. В цій синкретичносте, а також у виразному інтеліктуалізмо-ві, її модерність, яка в даному випадку не виключає традиційні розміри, строфіку та інші художні засоби. Нахил до неокласичної естетики зумовлюють і сприятливі впливи, що притаманні кожному поетові. 
Неокласична погідність більшости віршів збірки "Підзамча" випливала теж із кількох місяців родинного щастя поета і вченого. Олег Ольжич влітку 1943 оку. одружився з Катериною (Калиною) Білецькою, старшою донькою професора Леоніда Білецького, яка пізніше написала про нього вельми цікаві спогади... 

(Микола Неврлий, чеський, словацький і український літературознавець, критик, бібліограф, україніст)

За матеріалами: Олег Ольжич. Цитаделя духа. Перше видання. Повне зібрання творів поета. Словацьке педагогічне видавництво у Братиславі, відділ української літератури в Пряшеві Фундація ім. Олега Ольжича у Лондоні, 1991, стор. 20 - 22, 93 - 114. 

 

Більше творів Олега Ольжича на нашому сайті:

Літературна спадщина Олега Ольжича (Олега Олександровича Кандиби)

Художня спадщина Олега Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовим зарядом, вольовою напруженістю проекції майбутнього його рідної України. Творчість цього поета і вченого характеризується шириною тем і сюжетів, починаючи від праісторичних часів і кінчаючи нашою сучасністю. Олег Ольжич був незламним борцем за волю свого народу і увійшов в історію української літератури як приклад героїчного типу людини й поета.